Поверніться подумки до того часу, коли торік ми говіли, висповідались і запричастилися святих Христових таїнств. Якою блаженною почувалася тоді наша душа! Яким ясним усе їй видавалося: і в собі, і довкола себе, і над собою, і в далечині минулого, і в глибині майбутнього! Яка тиша панувала в серці! Який лад настав у житті, яка поважність у замислах і сила у виконанні добрих намірів! Нам здавалося, що нема нікого блаженнішого за нас, і ми казали собі: вже ніколи не змінимо праведного життя, котре тепер почали, щоб ніколи не втратити цієї втіхи й завжди належати до Небесного Отця, дотик дбайливої десниці котрого так сильно відчувало тоді наше серце.
Які ж справді блаженні ті, що таки вистояли, нехай навіть частково, в цих благих настроях та щирих обіцянках! — Але чи всі такі? Чи не більшість із нас повторила історію блудного сина? Пригадайте!... Ось минув піст, що напоумлював та навчав розсудливости, й настали світлі празники. За ними прийшла квітуча й усміхнена пора року. Ми дозволили собі невеликі полегші, неначе б, витримавши подвиг суворого життя, що його ми провадили досі, мали якесь право на відпочинок. Нам навіть на думку не спадало цілковито віддатися втіхам. Напочатку ми хотіли лише раз прогулятися, не думаючи про те, що буде далі, але ця перша розвага залишила помітний слід у душі й явно порушила усталений благочестивий лад. Ревність до суворого життя пригасла й думка часто зверталася до невинного задоволення, якого зазнали. Ми занедбали деякі з узвичаєних благочестивих практик, та хоча й завважили це, належно не сокрушилися. Ось випала ще одна нагода розваги та втіхи. Тепер ми розважалися вже сміливіше, і якщо благі помисли приходили, щоб погамувати нас, ми зухвало відкидали їх, як недоречні. Плодом цього був морок і сум'яття. Ми відчували обтяжливість правила благочестивого життя, що його було прийняли, й нам часто спадало на думку, чи не покинути його? Мовляв, настане колись сприятливий час, і ми знову почнемо трудитися для Господа, а тепер можна дати собі полегшу. Так ми раз-по-раз потурали собі. Тим часом звична пристрасть підняла голову й почала свої бесіди з серцем, із яким незабаром порозумілася, як із давнім знайомим. Пристрасним помислам уже не перечили, а втішались і пристрасними настроями, й ділами. Ці втіхи розхитували волю. Вони часто повторювалися, що й породжувало в нас схильність до попереднього життя. Ми з'єдналися з гріхом, — і внутрішнє падіння завершилося! Випала нагода, й падіння сталося уже на ділі. А далі — падіння за падінням — і все всередині й ззовні повернулося до попереднього гріховного стану. Моральний розлад був цілковитий, і ми стали схожі на блудного сина, коли він, промарнувавши все, далеко від батька пас свиней і живився їхнім харчем.
Зазнавши такого нещастя, порівняй те, що тепер є в тобі, з тим, що було: затужи й заплач! Яке все було ясне, а тепер довкола морок, усі чисті поняття і Божі спасенні істини немовби позникали і не спадають на думку, а якщо й спадуть, то дуже невиразно.
Як радісно було нам у церкві, а тепер від усього церковного віє холодом, тоді йти не хотілося від священнодійств, а тепер ми хутко біжимо від них. Зовні наше життя, можливо, не змінилось, однак всередині журба та туга гризуть наше серце. І вже ніякі потіхи та насолоди не можуть вгамувати цієї безрадісної знемоги. Усе це знає та справді відчуває той, хто впав, і, можливо, знає й відчуває більше ніж можна спостерегти збоку. Ой, бідолашна душе! Невже ти дозволиш, щоб твоє падіння безповоротно тебе занапастило?
Опам'ятайся! Подивися, яка в тобі панує пустка, в усьому зубожіння й безлад. Чи це та краса, що нею прикрашено тебе при сотворенні, що нею вже прикрашав тебе Господь — твій Відкупитель? Чи ж тобі, що носиш образ Бога, личить так плазувати й вилежуватися в бруді. Воскреси в думці свою гідність і запрагни її поновити!
Не зважай на те, що твої зовнішні стосунки не розладнані. Не це вартісне, вартісний твій вічний стосунок до Бога й до Його святих! А який цей стосунок?! Згадка про Бога вражає страхом і не страхом сина, а страхом злочинця. Чи ж годиться, щоб так воно було у нас, Божих дітей?! Постав себе в сонм ангелі» і святих. Чи встоїшся посеред них? Звичайно, ні. Але чи ж годиться, аби так воно було у нас із тобою, що покликані бути співмешканцями святих і близькими до Бога. То що ж? Так і лишишся, не подбавши, щоб упорядкувати ці розладнані стосунки?! Отож, поспішай — або загинеш!
Як не нині, то завтра — смерть. Коли замкнемо очі — зачиняться для нас двері Божого милосердя, якщо не ввійдемо в них ще перед тим. А тоді що? — О! Тієї біди й словами не сказати. Не гайся ж! Ось настає сприятливий час святого посту. Вже віднині постанови скористатися ним задля спасения й готуйся до цього. Всіляко сам себе розворушуй і буди приспану ревність про спасення всіма способами, що їх дала твоїй свободі Божа благодать, котра все впорядковує.
А Господь близько. Він лише чекає, щоб ти сказав: «Встану й піду». Й перш ніж ти наблизишся до нього, Він зустріне тебе й обійме своєю батьківською любов'ю. Поглянь, скільки вже перебуває в Його домі рабів, що служать Йому! А між ними скільки таких, що падали так, як і ти. Поглянь: тут Магдалина, тут Закхей, тут Марія Єгипетська, тут Пелагія та инші, що їм і ліку нема. Тож і ти не впадай у відчай, але й не зволікай. Не пом'яне Господь твоїх беззаконь і, радіючи твоїм поверненням, яке втішить небо, поверне тобі все, що ти втратив.
Ти сам усе це знаєш. Знаєш уже, як солодко вставати з падіння та які втішні плоди цього. Спіткало тебе нещастя і ти знову впав? Поквапся ж ще раз устати. Скільки б хто не падав, Господь з любов'ю приймає його, коли він устане. Але якщо він занедбає свою душу й з насолодою прирече себе на те, щоб вилежуватися в гріховному болоті, то Господь покине його й хтозна, чи згадає коли про нього?! Тож нагадай Богові про себе тим, що турбуєшся, як устати, й Він прийде і сам тебе підведе. Подасть тобі свою всемогутню руку й витягне з глибини, в якій ти потопаєш. Не відкладай нагоди скористатися Божим довготерпінням, що ще залишається для тебе, й щосили намагайся встати. Збери навколо серця всі істини, що пробуджують, — і з неба і з землі, і з майбутнього, і з минулого, щоб нарешті наважитися сказати: «Встану й піду!» А тоді встань і йди! Йди до Небесного Отця, що чекає тебе, й не тільки чекає, а й шукає й усіляко дбає, щоб ти навернувся, й готовий поспішити до тебе в цій складній і вирішальній для тебе справі. Побажаймо ж цього нині один одному, чи впав хтось глибоко, чи не дуже, побажаймо й заохочуймо себе взаємно, щоб не поодинці, а всім разом вернутися до Отця й стати одним цілим із Ним і всім Його домом, й усім царством тих, що спасаються, освячуються, й мають бути освячені на віки. Амінь.
19 лютого, 1861 р.
Автор
Тема: Піст. Великий Піст. Чим є для нас піст? (Прочитано 14679 раз)