Я вже собі уявляю якісь гіпотетичні закиди: “Скільки можна говорити про одне й те ж саме, про Голодомор, все ж було сказано”. Просто є речі, які, начебто, сказано було давно, але, тим не менш, їх треба повторювати для кожного покоління. Так само, як повторюється «не вбий», «не вкради», «не обмани», «живи», «роби іншим так, як хочеш, щоб робили тобі».
Ми от походили із дитиною по залі пам`яті Національного меморіалу жертв Голодомору, просто подивилися наведену статистику: скільки померло діток її віку й іще менших, скільки не народилося, скільки дорослих сильних людей загинуло... Це дуже страшно, якщо не думати статистикою, цифрами, а думати дійсно мірками кожної окремої людини.
Простий дієвий тест на не-байдужість: поставити себе на місце матері чи батька, коли у твоїх дітей силою забирають їжу. Після цього, коли хтось починає говорити про якісь ідеї відновлення імперії, про «рускій мір», про те, що хай би Україна була чиєюсь губернією, – просто згадайте, як це – жити на своїй землі, коли ти не є господарем, коли хтось прийшов і вирішує, що тобі робити. Вирішує: вмираєш ти, чи ні. Коли ти повинен вмирати тільки через те, що ти українець.
Змінити зараз той час уже не можна, можна хіба злитися з приводу того, що українці, занадто миролюбна й покірлива нація, повирішували тоді кожен собі “а, якось воно буде”, а не підняли вила й не понищили тих, хто згодом винищив їх і їхніх дітей, — ярих комсомольців, будівельників свєтлого будущого, виконавців злочинних наказів вождів. Все одно втрачати було нічого... Так от — змінити пізно, а добре памятати, аби не загинути від власної пасивності — ще ні.
Пам’ять повинна бути присутня в кожній новій людині. Як тільки моя донька Кора зможе щось комплексне запам’ятовувати й розуміти, я обов’язково буду їй викладати правдиву історію, тому що, особливо з огляду на те, що відбувається в нашій освіті зараз, не завжди інформація доходить в правильному вигляді.
Амнезія ж загрожує виродженням нації. Зникненням. Якщо в людини немає пам’яті — в неї немає стрижня, про яку ідентичність може йти мова? Ми тоді не народ, а просто біомаса. Дуже сумно, що пересічному українцю насправді байдуже, де йому жити, під царем ходити чи під бандюком, – поки в нього є його ковбаса, його телесеріали і його робота в офісі, йому все одно.
Тож прохання у мене до кожного просте: не будь пересічним. Не будь рабом, памятай, усвідомлюй.
Тому цієї суботи, в День пам`яті жертв Голодомору, я прийду до Національного меморіалу Голодомору і запалю свічку пам`яті.
Ірена Карпа
Автор
Тема: На рахунок всього Українського. Українська державність. Нація. Куди ідем. Наше місце в світовій геополітиці (Прочитано 352026 раз)