Вільний форум міста Калушa

Please login or register.

Увійти
Розширений пошук  

Форуму:

11 років 19 днів

Автор Тема: Казкові історії  (Прочитано 19768 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.

romashkin

  • Admin
  • *
  • Карма +723/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 3465
  • Останні відвідини:
    Вчора в 14:16:23

    Звідки: пр. Л.Українки
Казкові історії
« : 02 Серпня 2007, 22:20:00 »

Ці твори люб'язно надані нашому форуму автором Юлею Смаль.

Чому попіл довго гарячий

Сьгодні на галявині шумно - ціла юрба дівчаток і хлопчиків приїхали до лісу. Ні, вони не горлали, не кидалися, не заважали пташкам доглядати своїх діток, не рвали квітів, не ламали гілок. Просто старі дерева і всі мешканці цього гаю - мавки, лісовики, русалки, потерчата, - які давно вже не бачили такої гарної компанії, радо стрічають гостей. Дитячі руки збирають сухі галузки, а, отже, звільняють шлях маленьким потерчатам, їм раніше доводилося перелізати через сухостій і вони часто ранили свої лапки. Відчувши гарячі сонячні промені, молоді деревця, нарешті, тягнуть віти до неба, швидко ростуть і набираються сил.
Діти назбирали хмизу, знайшли тихе місце для вогню, щоб не обпалити листя на зелених велетах, не пошкодити трави. Розпалюють. Але..., чомусь вогонь горіти не хоче - пошипить, трісне і загасне. Просочені лісовою сирістю та темрявою, на вигляд такі сухі, дрова не горять... Дмухати на манюсінький язичок полум'я допомагали і мавки, і русалки, і потерчата. Навіть вітер, дивлячись на таку згуртованість, став допомагати, і вогник запалав! Хлопчики з дівчатками приготували їсти, поспівали та побавились, не забули і за мешканців лісу, закликаючи їх до гри. А потім, коли останні іскорки багаття згасли, діти поїхали додому. Сумно стало мавкам, русалкам, потерчатам... Сподіваючись, що маленькі люди повернуться і знову захочуть посидіти біля вогню, вони кожного дня приносять на попелище галузочку. Та повільно тліє, зберігаючи жар, тому попіл так довго лишається гарячим. А якби ті хлопчики й дівчатка знали, як нетерпляче виглядає їх старий ліс і що чекає на них при поверненні, напевно, таки б повернулися...
« Останнє редагування: 02 Серпня 2007, 22:47:05 від romashkin »
Записаний

romashkin

  • Admin
  • *
  • Карма +723/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 3465
  • Останні відвідини:
    Вчора в 14:16:23

    Звідки: пр. Л.Українки
Казкові історії
« Прочитано #1 : 02 Серпня 2007, 22:20:29 »

Іскорка
Вона навіть не думала народжуватися. Та все ж, десь існувала, оскільки звідкись взялась. Їй завжди було тепло, та сьогодні її терміново викликав батько-вогонь. Вона знала, що інколи так знакає сестра або й кілька сестер, але ніколи не задумувалась, що колись це трапиться з нею.
Сухо клацнула запальничка, маленький язичок полум'я лизнув цигарку, чоловік вдихнув їдкий дим. Повільно тліє сигарета, наповнюючи салон автомобіля задушливим запахом тютюну. Про щось думає чоловік, який нервово крутить у руках білий циліндрик. Недопалок догорає і летить на дорогу, під колеса іншим машинам. Дивишся, і ще кілька митей він летить за тим, хто його викинув. Насправді, це іскорка, яку раптово викликав вогонь, на мить спалахнула яскраво, розсипалася десятком жаринок і згасла. Лише погляд перехожого випадково перехопив цю коротку історію життя: народження, кілька яскравих секунд і холодна смерть під колесами. Так, іскорка не думала народжуватися, не хотіла вмирати, але якими гарячими і світлими були ті кілька хвилин, коли вона летіла, розсипаючись бризками, коли вітер схопив її на свої легкі крила, коли бігла дорогою, прагла когось наздогнати...
Іскорки не стало!!! Це щодня трапляється з мільйонами її сестер та подруг. Лише кілька секунд інколи залишаються в пам'яті перехожого.
Записаний

romashkin

  • Admin
  • *
  • Карма +723/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 3465
  • Останні відвідини:
    Вчора в 14:16:23

    Звідки: пр. Л.Українки
Казкові історії
« Прочитано #2 : 02 Серпня 2007, 22:22:16 »

Як дерева передають новини

Біля старого замку, що похмуро височіє десь у самому кінці міста, росте парк, хоч не такий старий, як замок, але, як багато вони можуть розказати один одному! Оповитий часом та легендами, темними підземеллями, дворянськими інтригами, оплот середньовічного лицарства має, що згадати, і подилитися спогадами з таким же вічно залишеним другом. А парк..., парк чує новини від птахів, які всюди літають, все бачать, від всюдисущих жучків-комашок, а найголовніше - новини передаються від дерева до дерева, від лісу до лісу, від країни до країни. Тут не існує мовного бар'єру або кордонів.
Маленький П'єр їхав у гості у це далеке, таке давнє і таке дивне місто. Перед від'їздом з рідної домівки виглянув у вікно і повідомив молодому каштанові, що росте неподалік: "Я їду!" Каштан передав новину берізці, берізка кущику чорної горобини, а та - клену. Новина летіла, як телеграма, перетинаючи кордони Франції, Німеччини, Польщі... А коли П'єр уперше ступив маленькими ніжками на потрісканий асфальт незнайомого міста, його черевичок потрапив на перон, тополя, так, так, саме тополя, першою привітно зашаруділа листям:"Привіт, П'єр!". А від тополі до знайомого нам старого парку якихось кілька сотень дерев над дорогою. І коли хлопчик гуляв у закинутому, древньому, схожому на ліс сквері, кожна найменша травинка весело колихалася і непомітно шурхотіла:"Привіт, П'єр!"
Записаний

romashkin

  • Admin
  • *
  • Карма +723/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 3465
  • Останні відвідини:
    Вчора в 14:16:23

    Звідки: пр. Л.Українки
Казкові історії
« Прочитано #3 : 02 Серпня 2007, 22:23:19 »

Прогулянка самотньої торбинки

Ви не помічали, що коли раптом глянеш у вікно або швидко озирнешся навкруги, світ видається зовсім іншим, ніж, коли довго і вдумливо роззиратись навколо. Це все тому, що все зовсім інакше, не так, як нам здається. Кожна річ, навіть те, що  на перший погляд неживе, насправді, живе-живісіньке, просто, ховається від допитливих людей. Чому? Бо те, що потрапляє на очі людині, перестає бути казковим. І тільки діти, та ще рідко-рідко, дорослі, які не забули райдужні дитячі роки, можуть побачити іншу, чарівну планету...
Так от, жила у світі торбинка. Чорна, звичайна, але дуже-дуже самотня.
Сніг золотими іскорками блищав у світлі єдиного на всю вулицю ліхтаря. Він падав і падав, вкриваючи м’яким пухнастим килимом дороги і узбіччя. Темним, погано освітленим проспектом швидко проїхав останній автобус, в якому награвала нехитра мелодія і блимали жовті жарівки. Сонні пасажири стомленими очима дивилися, нічого не бачачи, у вікно. Та серед тих дорослих випадково трапився один такий, що ще може дивитися у казковий світ, не перетворюючи його в неживий. Карі очі вдивлялися в темінь тротуарів, ковзали білими доріжками, вбирали золотистий блиск танцюючих із промінчиком ліхтаря сніжинокю Аж от, наче повільно ступаючи, схиливши голову, сумно котися чорна, звичайна, але дуже-дуже самотня торбинка. Від легкого подиху морозного вітру торбинка перекочуєтсья, як чемний перехожий, мандрує тільки тротуаром. Автобус проїхав, торбинка озирнулася, ніби хотіла рушити за ним, бо десь усередині відчула рідну душу. Але знову дихнув вітер, і вона далі пішла-покотилася своїм шляхом, який невідомо куди приведе чарівну мандрівницю.
Записаний

walkman

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +182/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 768
  • Останні відвідини:
    10 Січня 2014, 14:55:26

    Звідки: C:\Ukraine\Kalush
Казкові історії
« Прочитано #4 : 21 Січня 2008, 11:41:03 »

автор:Ганнуся Чорна

                                                         ТРОЯНДА І КАКТУС
Росли колись у королівському саду барвисті квіти: настурції, жоржини, маки, пишалися красою розкішні бегонії, магнолії та орхідеї... Ріс тут і великий колючий кактус. А біля нього притулилось кілька кущів троянд.
Квіти сміялися і весело перемовлялися між собою, хизуючись своєю красою.
Тільки троянди мовчали і стиха в зажурі похитували своїми гілочками. Їм нічим було хвалитися, бо їхні квіточки були заховані у сірі маленькі бруньки.
Якось одна троянда, сумно зітхнувши, несміливо озвалась до кактуса:
– Давай, любий сусідонько, дружити. Мені так хочеться мати доброго друга.
Але кактус повернув до троянди свою товсту круглу голову і пихато відповів:
– Не хочу. Ти така сіра і негарна.
Ображена троянда ледь чутно прошепотіла:
– А я попрошу у сонечка небесних барв і, може, погарнішаю...
І тут сталося диво: пелюстки троянди раптом засяяли дивовижним сріблясто-блакитним світлом.
– О! Яка ти стала гарна! – захоплено вигукнув кактус. – Скільки живу на світі, не бачив такої краси! Тепер я буду дружити з тобою.
Почувши це, сусідня троянда почервоніла від заздрості, інші пожовтіли і побіліли від злості. Тільки одна квітка зарожевіла від радості за свою подругу.
А блакитна троянда сумно похитала своєю чарівною голівкою і сказала кактусу:
– Ні, тепер я не хочу дружити з тобою. Ти побачив тільки мою красу і не помітив моєї щирості і доброти.
І пелюстки її відразу зів’яли і обсипались... З того часу більше ніхто і ніколи не бачив сріблясто-блакитну троянду.
Зійшло сонечко. І на ганок вибігла маленька королівна. Побачивши пишні троянди, вона заплескала в долоні і весело загукала:
– Яка краса! Хай тепер ці чудові троянди цвітуть у наших садах!
Вона підійшла до найкращої квітки, ніжно погладила її пальчиками і сказала: “Цю квітку я подарую мамі”.

                                                                ДИКА РОЖА І СОЛОВ’ЯТКО
Прийшло літо. У гаю зеленіли дерева і цвіли квіти. Розкрила свої пелюсточки і Дика Рожа.
Побачило її маленьке Солов’ятко, випурхнуло із гнізда і сіло біля квітки на гілочку. Пташеня ще не вміло співати і тільки дивилось на білосніжні квіти, мов зачароване. Раптом воно почуло, як щось задзвеніло, заспівало, заграло навколо. Мале примружило оченята, розкрило дзьобик і собі заспівало. Спочатку тихенько, а потім так голосно й гарно, що розбудило Вужаку, який спав під кущем.
-А х-х-то ц-це галас-с-ує? Так с-с-пати х-х-очеться, – зашипів Вуж і помітив маленьке пташеня.
– От мені й пожива, – сказав собі Вуж і тихо поповз до пташеняти.
– Ой, – захвилювалася Дика Рожа, – що ж робити? Як врятувати малого співунця? “Вітре, – зашепотіла вона, – допоможи, бо злодюга з’їсть малюка”.
Почувши свою улюбленицю, Вітер дмухнув так, що гілочки Рожі захитались і вп’ялися своїми колючками прямо в спину злодія. Той скрутився від болю, викотився з-під куща і так швидко поповз між травами і квітами, що аж пилок з них посипався йому на голову.
От так і повзає Вуж з тих пір з жовтою міткою на голові. А Солов’ї часто співають на кущах Дикої Рожі.
Записаний

Не издевайтесь да неиздёваны будете !!!!  ...

IxIXIxI

  • Модератор
  • *
  • Карма +259/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 696
  • (с) David Bengtsson
  • Останні відвідини:
    12 Липня 2018, 14:50:54

Казкові історії
« Прочитано #5 : 21 Січня 2008, 13:12:05 »

Лирическое наступление

Одному моему знакомому очень не нравилась сказка "Курочка
ряба". Он не понимал ее. Поступки героев этой сказки казались
ему дикими выходками. Рассуждал он примерно так.
"Жили себе дед да баба. Была у них курочка ряба" -- это
нормально: деды и бабы действительно живут на свете, и у них
обычно водится какая-нибудь живность. "Снесла курочка яичко --
яичко не простое, а золотое" -- что же, предположим. Примем это
как допущение... А вот дальше... Дальше начинаются совершенно
не мотивированные действия героев. Посудите сами: "Дед бил, бил
-- не разбил". Зачем, спрашивается, он это яичко бил, если
понял, что оно золотое? Золотые яйца не бьются -- каждому ясно.
"Баба била, била -- не разбила" -- экая глупая баба! Мало ей,
что яйцо золотое, так ее и печальный пример деда ни в чем не
убедил... Идем дальше: "Мышка бежала, хвостиком махнула --
яичко упало и разбилось". Как же оно, интересно, разбилось,
когда золотые яйца (см. выше) не бьются? Ладно, примем это как
второе допущение. Но что ж потом? А потом -- "Плачет дед". С
чего бы это? Ведь за минуту до разбиения яйца мышью сам он
стремился к тому же результату! Очень непоследовательный
получается дед... Или этот дед настолько мелочен, что ему
важно, кто именно разбил яйцо? Непонятно. "Плачет баба" --
опять же глупая баба! Механически повторяет все, что делает
дед. "А курочка кудахчет: "Не плачь, дед..." -- Стоп! Если
курочка ряба умеет говорить, то почему же раньше она молча
следила за бессмысленными поступками деда и бабы, почему не
возмутилась, не объяснила ситуации? Подозрительная курица...
Так вот, она говорит: "Не плачь, дед, не плачь, баба, снесу я
вам яичко другое -- не золотое, а простое!" Тоже мне, утешение:
плакали-то они о золотом!.. И вообще -- будь яичко с самого
начала простым, никакой трагедии не произошло бы: дед
благополучно разбил бы его с первого раза без посторонней
помощи. И даже баба бы разбила. Но на этом сказка кончается.
Что ж это за сказка такая? А вот представим себе: "Жили себе
дед да баба. Была у них курочка ряба. Снесла курочка яичко --
яичко не простое, а золотое. Обрадовался дед. Обрадовалась
баба. Взяли они яичко и понесли на рынок. И там за это золотое
яичко продали им десять тысяч простых. Сто яичек они съели, а
остальные протухли". ...Чудная сказка! Я дарю ее моему
знакомому: пусть рассказывает своим внукам и правнукам про
оборотистых деда и бабу, а мы с вами давайте поставим перед
собой вопрос: что же все-таки делать с золотым яичком? Ответ на
этот вопрос может быть только один: делать с золотым яичком
нечего -- и что бы ни предприняли дед и баба, все одинаково
нелепо, потому как для них золотое яичко -- это привет из
другой реальности. Это бабочка, залетевшая в комнату, где ей не
выжить. Это персиковая косточка, брошенная в снег, где ничего
не вырастет из нее. Это прекрасное стихотворение на не
известном никому языке... "Дар напрасный, дар случайный". Всему
-- свое место.
"Всему -- свое место" -- таков, пожалуй, наиболее общий
смысл, который можно извлечь из "Курочки рябы". Но вот что
странно: вне истории о золотом яичке, само по себе, суждение
это никому не нужно. Представим себе такую ситуацию: некто
собрал вокруг себя слушателей, предложил им рассаживаться
поудобнее и приготовиться слушать. И вот они расселись по
местам, приготовились. Рассказчик раскрыл рот и произнес:
"Всему -- свое место". После этого он, может быть, сказал еще:
"Спасибо за внимание. Все свободны". Слушатели встали и
разошлись. Забавная ситуация...
Теперь спросим себя: какую информацию получили слушатели?
Да, пожалуй, никакой. Однако то же суждение, добытое ими из
сказки о курочке рябе самостоятельно -- пусть и
несформулированное, -- имело бы гораздо большую ценность. Так
рыбак подолгу сидит с удочкой у реки, вылавливая крохотного
карасика, в то время как дома ждет его суп из судака. Так
мальчишка взбирается на самую верхушку дерева за маленьким
кислым яблочком, не обращая внимания на спелые плоды, упавшие
на землю. И так бродим мы по дальним дорогам мира, чтобы в
конце жизни понять, что значит родина, и вернуться к ней, --
кружными путями все бродим и бродим по дальним дорогам...

(Н. Клюев)
Записаний

newroman

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +132/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1079
  • Останні відвідини:
    01 Квітня 2016, 19:51:36

Казкові історії
« Прочитано #6 : 08 Лютого 2008, 20:42:12 »

ГОЛОДНА ДУША
(оповідання для дітей)

Жила собі дівчинка, яка понад усе любила смачно поїсти, погратися, погуляти і посміятися. Усі навколо любили її й казали – яке миле й ве-селе дитя!
Одного разу, за тиж-день до Різдва, бабуся й каже: «Завтра підемо до церкви, посповідаємося у своїх гріхах, очистимося і приймемо Святе Причас-тя, щоб гідно зустріти велике свято». А дівчинка того й до уваги не взяла.
Назавтра пішли вони до церкви. До старенького свя-щеника на Сповідь стояла ціла черга, і кожен так довго щось йому розповідав, аж дівчинці набридло.
«От грішники! – думала вона. – Сповідають, спо-відають свої гріхи без кінця... От я не буду затримувати батюшку тисячу років, я за одну мить проскочу, бо в ме-не немає ніяких гріхів. Аби і всі так...»
Нарешті настала і її черга, вона схилилася над Святим Євангелієм та сміливо промовила:
– В мене немає гріхів.
– Правда, немає? – здивувався священик. – Роз-кажи, як тобі це вдається? Навчи мене, бо я все життя намагаюсь, намагаюсь, а ніяк не виходить, щоб зовсім не грішити. А чи годуєш ти свою душу?
– Я?.. – здивувалася дівчинка. – Я ніколи її не годую. А хіба її треба годувати?
– Так... Ти таки ніколи не годувала її... – сказав свя-щеник із таким жалем, що дівчинці стало чомусь со-ромно. – І не вдягала, не мила, не вчила, не виховувала, не лікувала, не втішала? І нічого-нічого для неї не робила?
– Ні, – тихенько промовила дівчинка і зовсім зні-яковіла.
– Та що ж ти наробила?! Бог дав тобі безсмертну ду-шу – дорогоцінніше за неї у тебе немає нічого на світі й не буде! Тіло твоє постаріє і помре, а душа твоя навіки залишиться такою, якою ти її виростила і виховала. Чи ти хочеш, щоб твоя душа навіки залишилася голодною, обідраною й брудною, щоб вона вічні віки плакала і страждала?
– Ні, не хочу! – щиро відповіла дівчинка, раптом уя-вивши собі голодну, брудну й обдерту душу. – Я не хочу, щоб вона залишилася такою!
– Тому треба кожного дня давати їй їсти. Та не один раз, а двічі-тричі на день. Як сама їси – так і душі своїй давай.
– А що вона їсть?
– А вона їсть не те, що ти. Запам’ятай, дитино: їжа для душі – це Слово Боже і молитва. Без цієї їжі душа жити не може! А скажи мені: ти молишся? Ти читаєш Слово Боже?
– Н-не дуже, – трошки збрехала дівчинка, бо вона таки зовсім забула молитися через свої пустощі й ліно-щі. А Слово Боже, тобто Біблію, не тільки не читала, але й слухала неохоче, коли бабуся намагалася їй щось прочитати чи розповісти.
Та старенький панотець усе зрозумів і тільки скорботно схилив голову:
– Бідна, бідна душа! Дитино, вранці та ввечері візь-ми собі за правило молитися хоч невеличкими молитвами. Нехай тобі хтось із дорослих допоможе їх підібрати.
– Мені бабуся підбере! – радісно запевнила дівчинка. – Вона залюбки підбере!
– Слава Богу! – зрадів священик. – Також не забудь молитись, як сідаєш їсти, а як поїси – подякуй Богові. Та-кож протягом дня намагайся пам’ятати, що Бог тобі все дає: і повітря, яким ти дихаєш і навіть не помічаєш того, і рідних людей, і друзів, і дерева, травичку, квіти, і сніг, і дах над головою, і всяке-всяке добро. Не забувай дякувати Йо-му та пам’ятай, що Він усе бачить: і все, що ти робиш, і навіть те, що ти думаєш. От і буде твоя душа потрошку оживати. А ще проси бабусю, щоб вона тобі читала чи розповідала про Ісуса Христа, нашого Спасителя. Від того твоя душа почне зміцнюватися. Тільки це може дати їй сили. Чи добре ти запам’ятала, що я тобі говорив?
– Так, треба молитися зранку і вечері, і завжди пам’ятати Бога, і дякувати Йому, і частіше читати та слухати Слово Боже.
– Так, усе правильно, – похвалив священик. – А тепер от що я скажу тобі, моя люба дитино. До Причастя Христових Тайн ти не готова, бо ти була занадто недбалою до своєї ду-ші. Але тому, що Причастя тобі життєво необхідне, я бла-гословляю тебе цього разу причаститися. І домовимось так: ти прийдеш до мене через тиждень, на саме свято Різдва Христового, і вже не я тобі, а ти мені розкажеш, як почуває себе твоя душа, що ти зробила чи що тобі не вдалося.
Панотець прочитав молитву над дівчинкою й відпустив її.
Під час служби дівчинка намагалася молитися і просила Бога допомогти їй зростити душу красивою та щасливою. А після Причастя їй стало якось особливо світло і радісно.
Цього ж вечора дівчинка почала молитися ко-ротенькими молитвами, які їй підібрала бабуся, і це їй здавалося так легко, все одно як м’ячиком погратися. «Те, – задиркувато думала вона, – теж мені робота: годувати ду-шу. Та я цілими днями могла б молитися! Це мені запросто, так я швиденько відгодую свою душу! А я, було, злякала-ся...» І лягла спати дуже веселою і задоволеною.
Вранці знов прочитала молитви і... незчулася, як уже настав вечір.
– Ой! – злякано згадала вона, – а я ж забула молитися перед їжею та після неї... І про Бога зовсім не думала, і Сло-во Боже не читала...
І мерщій побігла до бабусі:
– Бабусю, любесенька, прочитай мені, будь ласка, щось із Євангелія чи розкажи про Христа!
Бабуся почала розповідати дуже цікаво, але дівчинка швидко стомилася і ледь дочекалася кінця. «Якщо я так втомлююся, коли моя душа зміцняється, то що зі мною буде через місяць? А через рік?» – сумно подумала дівчинка та невесело почимчикувала на вечірню молитву.
Цього разу молитва здалася їй дуже складною, наче її хтось підмінив. Ледве дочитавши молитву до кінця, дівчинка лягла спати, задумлива і невесела.
Наступного дня вона прокинулась сердитою, але, зга-давши, що душа її голодна мужньо стала на молитву. А як тільки прочитала молитовне правило, їй стало ніби легше, і вона вирішила з усіх сил намагалася цього дня не забувати про Бога та про свою безсмертну душу. І коли вона перед їжею згадувала, що треба по-молитися і перехреститися, – то дуже раділа, а коли забувала – то засмучувалась.
У такій боротьбі пройшов тиж-день. А на Різдво Христове вони з бабусею знову пішли до церкви.
Дівчинка вже не нудилась у черзі на Сповідь, а зі страхом думала, що вона скаже мудрому панотцеві, чи насварить він її, чи ні, й чи допустить до Причастя.
Нарешті настала її черга. Дівчинка підійшла тремтячи і чесно розповіла все, як є. І те, що вона забула, і те, як їй було важко. І те, що вона навіть іноді сердилася і хотіла все покинути – і за це їй дуже-дуже соромно.
Старий священик ніжно погладив її по голові і сказав:
– Тепер твоя душа почала оживати. Дивись не покинь її, бо вона – наче твоя єдина дитинка! Молися уважніше і старанніше, тоді тобі буде легше. А як ти думала? Виплекати душу – це тяжкий труд. Вчися перемагати себе, свої лінощі, а коли твоя душа зміцниться – тобі вже нічого не буде страшно! А тепер я відкрию тобі щось нове про твою душу. Чи ти знаєш, у що її вдягати?
– Ні, не знаю, – знову здивувалася дівчинка, – невже вона носить одяг?
– Уяви собі. І краса цього одягу залежить від тебе. Він може бути чистий, новенький, царський, а може бути заплямований, обідраний, жебрацький.
– А як же її вдягати? У що?
– Одягати душу треба добрими ділами. Без добрих діл їй буде дуже соромно! А знаєш, що таке добрі діла?
– Знаю. Це – допомагати... – почала дівчинка, але нічого більше не згадала.
– Правильно. А ще відвідувати хворих, не кидати людину в біді, щедро ділитися з усіма, не вихвалятися, поважати всіх – одним словом, робити іншим те, чого бажала б і собі. Зрозуміла?
– Так.
– А чи багато ти зробила цих добрих діл? Подумай і відповідай чесно.
– Н-не дуже...
– От і постарайся з цього дня, щоб твоя душа була вдягнена не те що пристойно, а як цариця, як наречена Христова, а для цього навчися не гаяти часу, а яком-ога більше чинити добрих діл, бо кожне добре діло прикрашає душу, а кожне недобре – заплямовує її одяг, псує його, рве. Отож, привчаймося спостерігати за со-бою, щоб нам не було соромно, коли Христос прийде і побачить усе, що ми зробили з нашими душами.
– Зрозуміло, – відказала дівчинка.
– Наші душі від гріхів починають хворіти і їх обов’язково треба лікувати, – продовжував священик. – Душі може вилікувати тільки Бог. Для цього Він установив у Церкві Таїнства: Сповідь, Причастя, Соборування та інші. Щоб оздоровлювати свою душу – частіше приступай до цих Таїнств.
Пройшло багато років, і ця дівчинка стала директором дитячого будинку. Вона зробила з цього невеселого си-рітського пристановища справжню велику сім’ю, була доброю і справедливою до всіх дітей. Звершувати цю велику працю любові вона могла лише тому, що їй допомагав Бог

Підготував священик Андрій РОТЧЕНКОВ
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3801
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    26 Грудня 2017, 14:26:49

    Звідки: з маминого животика
Казкові історії
« Прочитано #7 : 05 Лютого 2010, 19:47:05 »

Моя доця дуже любить дивитися телевізор, навіть гуляти не хоче йти. Так оця казочка для таких діток, як вона.
Жила була дівчинка, і звали її Ксенечка. І любила Ксенечка дивитися телевізор. Бувало, говорить їй мама: піди, Ксенечка, іграшками пограйся. А Ксенечка їй – не хочу! Кричать їй друзі з вулиці: Ксенечка, виходь до нас в пісочницю гратися. А Ксенечка їм у відповідь: не вийду!  Одного дня приснився Ксенечці страшний сон. Про те, що Телевізор зламався. Пішла Ксенечка з іграшками погратися. Дивиться, а іграшки від неї на верхні полиці поховалися. Захотіла Ксенечка підстрибнути – а не може! Підставила стільчик – а підійнятися на стільчик у неї не виходить. Узяла Ксенечка відерко і пасочки і пішла на вулицю. Підходить до пісочниці і бачить, що подружки від неї кинулися в розсипну. Розплакалася Ксенечка і повернулася додому. Підійшла вона до дзеркала. А з люстерка на неї дивиться зморщена згорблена бабця. А поруч стоїть Телевізор і говорить – це тому що ти цілими днями сидиш і в мене дивишся. Злякалася Ксенечка і прокинулася.   З тих пір Ксенечка телевізор не дивиться. Носить кіски і старіти не збирається.
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3801
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    26 Грудня 2017, 14:26:49

    Звідки: з маминого животика
Казкові історії
« Прочитано #8 : 20 Травня 2010, 00:51:00 »

Iван АНДРУСЯК
КАЗОЧКА ПРО ЗАЙЧИКОВУ ЗНАХІДКУ

Жив собі Зайчик – вушка-сплюшка. Ходив на базарчик, грався з мушками, купував моркву й капусту хрумку, а іноді й гризяв кору в садку. Одним словом, жив, як усі зайці, – аж раптом надибав зернятка оці...
З базарчика якось він біг через ліс, велику морквину у торбі ніс і подумки нею вже ласував, аж раптом... спіткнувся і мало не впав.
– Ото вже роззява! – наш Зайчик шепче.
Та бачить – на стежці лежить мішечок. А в тому мішечку – зерняток зо двісті, таких маленьких, що шкода й з’їсти. Узяв його Зайчик собі в торбину. Подумав:
– Завтра у зупку вкину. Може, якась це заморська приправа, тож зупка в мене вийде на славу.
Та спробував вдома кілька на зуб і вирішив:
– Це не годиться в суп! Гірчить у роті, ще й аромату від цього нібито й небагато. Не варто ними псувати страву. Краще я посаджу їх – цікаво...

А був наш Зайчик – варто сказати – трішечки, знаєте, лінькуватий. На грядці в нього все більше пусто – легше купити моркву й капусту, аніж лопатою лапки трудити, і спинку гнути, й воду носити...
А тут його раптом як підмінили. Мов додалося в Зайчика сили. Грядку копає хвацько, на славу! Що за зернятка – дуже цікаво...
Іде Лисичка й хитро жартує:
– Уже базарчик тебе не рятує? Матимеш власну моркву й капусту. Дуже смачненькі зайчики тлусті...
Зайчик від неї сховався до хати. Каже:
– Не зможеш мене наздогнати. Лапки у мене прудкі – не загину. Сію на грядці заморську рослину.
Каже:
– Достатньо її скуштувати – і зайчики зможуть навіть літати!
Вовчик іде і сміється:
– Зайчиську! Вже по капусту бігать неблизько? Вже тебе ніжки далеко не носять? Буде вовчатам страва хороша...
Зайчик й від нього шмигнув до хати:
– Будуть вовчата лапу смоктати! Ой, не діждешся – так просто не згину. Я сію на грядці заморську рослину. Досить листочок її скуштувати – і зайчики зможуть навіть літати...

Зайчик забув свої лінощі й пустощі. Грядки заклав і морквяні, й капустяні. Тільки ж була особливо красива та, де зростала заморська рослина.
Зайчик її поливав усе літо, й під осінь на грядці виросли... квіти!
Всього лише квіти...
Подумаєш – свято! У лузі такого добра багато. Стільки трудитись – і в нагороду всього лише квіти, жодного плоду...
Іде Лисичка:
– Певно, Зайчиську, ти по насіння бігав неблизько. І праці до цього доклав багато. Можна й завити – не те що літати...
Вовчик єхидно:
– Зайчику милий, а покажи-но, де твої крила?
Зайчик їм каже:
– Смійтесь, хоч лусніть! Ви сподівались, що буду я тлустий, бігать не зможу. Відійду від хати – і вам буде легко мене впіймати. Працею ж я тренувався все літо! Бігаю так, що не треба й летіти. А щодо квітів... На те й краса є: помилувався – й душа аж літає.

Літо минуло. Ось уже й осінь. Ось уже й школа, як кажуть, на носі.
Виглянув Зайчик якось із хати, бачить – до нього йдуть лисенята. Йдуть і несуть по великій морквиці.
– Це тобі, – кажуть, – від мами гостинці. Квітів букетик мама просила. В тебе, казала, дуже красиві.
Дивиться Зайчик – ось і вовчата. Кажуть:
– До тебе послав нас тато. Він передав ось кілька капустин. Квітів букетик просить один, хоч би й найменший, хоч небагато. Завтра нам вперше до школи, на свято...
Зайчик радіє.
Раді і діти.
Навіть вовчиськам потрібні квіти!

Відповідь від: 20 Травня 2010, 00:43:15
СИЛА РОДИНИ

Пан Смоктунович був не з родовитих, але зі шкіри пнувся, щоб виглядати не гірше за своїх сусідів та задніх не пасти. Коли збирався кудись, то давав наказ візникові запрягати карету доконче двома парами коней.
І треба ж було в дорозі трапитися лихові — колесо втрапило у рівчак і загрузло. Як не шмагав коней візник, а зрушити з місця не міг. Побіг він тоді до ближчої хати просити допомоги.
Подивився на пригоду селянин-хлібороб та й мовив:
— Накажіть випрягти ваших коней, пане!
Що ж залишалося робити багачеві? Мусив дати знак візникові, щоб той послухався чоловіка.
А господар пішов до хліва і вивів двох своїх хліборобських коней. Напружилися його гривастенькі, аж повиступали у них жили. Раз шарпонули, вдруге — і викотили карету на рівне місце.
Пан стояв збоку, порівнюючи своїх коней-красенів із господаревими, та так нічого й не міг зрозуміти. У його племінних скакунів шерсть аж вилискує, м'язи так і грають. А селянські — ледве на ногах стоять, зморені тяжкою працею.
— Дивно мені, чоловіче,— розмірковував уголос пан Смоктунович.— Моїми рисаками вся губернія милується, ні в кого таких нема. А не можуть вони четверо того зробити, що дві твої шкапи.
— Е, не кажіть, пане,— усміхнувся селянин. — У вас звідки коні?
— Оцей з Голландії,— показав пальцем Смоктунович. Говорив він навмисне повільно, щоб дати можливість помилуватися дорогим придбанням.
— Оцей жеребець арабський, а той — наш, орловська порода...
— Отже, бозна-звідки. Не розуміються вони між собою: чужі! — висловив свою думку хлібороб. — Кожен із них хоче на іншого роботу звалити. А в мене коні родинні: батько і син в одній упряжці. Тягнуть наввипередки, бо шкодують один одного...

Записаний

Azazello

  • Постійний користувач
  • ***
  • Карма +32/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 123
  • Останні відвідини:
    01 Квітня 2014, 22:28:02

    Звідки: Kalush siti
Казкові історії
« Прочитано #9 : 20 Травня 2010, 16:55:21 »

І ще одна казочка Юлії Смаль

                                            Маленька Ля та пані Застуда
     Маленька Ля сьогодні застигла. Її червоний носик ображено сопів і раз по раз солодко чмихав. Ля любила пчихати, і навіть сама собі лоскотала носика, після цього носик трохи часу дихав. На вулиці тільки починалася весна, якраз гарна пора для застуди. Мама дозволила не йти до школи і Ля з задоволенням відсиджувалася у величезному кріслі, з якого так гарно було дивитися у вікно.
     Шкода, звичайно, що з температурою не вийдеш погуляти, зате можна досхочу їсти улюблені цукерки і заїдати їх найсмачнішим в світі персиковим варенням. Щоправда, доводилося ще й пити тепле молоко з пінками та медом, а цього дівчинка не любила понад усе на світі. Проте… Мама зараз на роботі, залишила кілька пакетиків, які потрібно випити, а далі Ля сама собі господар.
     На Ля була пухнаста синя піжама з надзвичайно смішною кишенею-кенгуру на животі. В цю кишеню було так зручно ховати цукерки… А на ногах в маленької хворої посміхалися рожеві шкарпетки з зеленими царівнами-жабами. Біля крісла, в якому тато полюбляв дивитися футбол, лежали улюблені книжки і стояли кілька слоїків різного варення, на тумбочці поруч лежав градусник.
     - От життя, - потягнулася Ля, потираючи прозорі крильця. – Нікого нема, нікуди не треба йти! Як же я люблю хворіти!!!
     - Бдзинь-бдзинь, - промовив дзвінок. – Тут хтось прийшов.
     - Але ж я нікого не чекаю, - здивувалася дівчинка.
     - Нічого не знаю, там якась товстенька пані.
     - Мама каже, що двері незнайомим відчиняти не можна… Як думаєш?
     - А я знаю? Тобі вирішувати. Але, якщо що, то я тут ні до чого.
     - Ну, гаразд.
     Ля розправила крильця і почовгала до дверей, по дорозі, напевно, сто раз пчихнувши.
     - Аааапчхи!
     - Будь здорова, дитино.
     - А ви хто?
     - Я – Застуда!
     - А, то от через кого я сьогодні в школу не пішла. А чому ж ви тоді бажаєте мені здоров’я?
     - Ну, а як же? Я ж не можу сидіти з тобою вічно! Знаєш, скільки маленьких дітей мріють не піти до школи і так само солодко пчихати собі дома?
     - А тоді чому ви прийшли до мене, якщо такі зайняті?
     - Я ж не можу залишити свою підопічну саму вдома. Тобі так скоро зовсім набридне хворіти. – Пані Застуда поправила дівчинці шалик на шийці, перевірила температуру, торкнувшись теплою, сухою долонею до лоба. Вона була досить огрядна, хоча й не висока на зріст.
     - То ви зі мною посидите?
     - Так, поки твої батьки не прийдуть.
     Застуда вже зняла чоботи і пальто та зайшла до кімнати. Роздивилася уважно книжки на полиці, з задоволенням тицьнула товстеньким пальчиком в книжку про Карлсона, роздивилася кілька зошитів Ля, що лежали на столі, схвально похитала головою біля вимкненого телевізора і подивилася на слоїки з варенням.
     - Неподобство! – сплеснула вона у долоні. – Як же так можна?
     - Що? Що таке? – злякалася дівчинка, подумавши, що щось зробила не так. Вона завжди була дуже чемною дівчинкою і страшенно не любила, коли на неї сварилися дорослі.
     - У тебе немає найкращого в світі, найсмачнішого в світі, най-най-най, - аж задихнулася вона…
     - Та чого ж?!
     - Чорничного варення! Без нього не видужає жоден хворий! А ще в тебе немає ні шматочка найсмачнішої в світі речі після чорничного варення – справжнього торта!!!
     - І що з того? – не могла второпати Ля.
     - Як що? Як що? Ти ніколи не вилікуєшся, якщо не скуштуєш хоча б малесенький шматочок тортика! А чорничне варення? Про що думають батьки? Не залишити дівчинці чорничного варення. Так, зажди хвилинку!
     У Ля аж засвербіли крильця від цікавості. Куди це телефонує товстенька пані? Пані Застуда на вигляд була така ж, як і бабуся Ля, у такій же теплій спідниці та кольоровому в’язаному светрі, точнісінько, як в самої Ля. Пані Застуда щось стурбовано шепотіла в трубку, та скільки Ля не дослухалася, не могла почути, про що ж розмова.
     - Дзинь, дзинь, - знову пролунав голос дзвінка.
     - Хто там ще?
     - Відчиняй, відчиняй, дитинко, то мій онучок, Пчих. – і правда, за дверима стояв маленький хлопчик в картатій куртці і короткуватих джинсах – точнісінько, як Ре, - однокласник Ля, найбільший хуліган і найкращий друг.
     - Я тут от приніс, бабуся просила, - буркнув він, простягнув пакет і тільки його й бачили. Аж підошви зарябіли так біг!
     - Агов, а, може, зайдеш, чаю поп’єш? – гукнула Ля хлопцеві. Він на мить зупинився.
     - Якось іншим разом. Не до тебе зараз, розумієш. Так багато ще здорових школярів. Така купа справ! Та й самому ще уроки треба робити, по ще перепаде на горіхи!
     Ля зачинила двері, пані Застуди ніде не було, тільки з кухні долинало брязчання і тихий спів.
     - Ой, а що це ви робите?
     - Печу торт з чорничним варенням!
     - Ура! Я так люблю торт з чорничним варенням. А можна я вам допомагатиму?
     - Ну, звичайно. Давай, ти будеш місити тісто?
     - Давайте!
     Напевно, давно Чарівне Місто не чуло таких ароматів, як цього дня. Маленька Ля та пані Застуда спекли величезний торт, ним, напевно, можна було б нагодувати усіх застуджених дітей Весняної вулиці. Найніжніший крем з маленькими ягідками чорниці, солодкі коржі з маком, багато-пребагато шоколаду зверху – це було так смачно, аж на очі наверталися сльози. Ля запропонувала пані Застуді чаю, а та розповіла їй, що той Карлсон, про якого книжку написали, насправді, її двоюрідний дядько, веселий і предобрий чоловік, тільки дивак, повіявся десь та й оселився собі на даху. Ще пані Застуда розповіла, що на сусідній вулиці живе хлопчик, у якого зовсім-зовсім немає варення, тому він довго хворітиме і це не принесе йому радості.
     - То нехай візьме у мене. Он його скільки!!! Це і мама готувала і обидві бабусі, а ще хрещена… От.
     - Ти добра дівчинка, Ля. То, може, йому захопити і шматочок торта?
     - Так, так, звичайно, - хоч торт і був дуже смачний, але хворого хлопчика було так шкода. – Беріть.
     Ля сама відрізала добру половину смаколинки. Нехай швидше видужує. Пані Застуда подивилася на годинник і почала збиратися – скоро прийдуть батьки Ля, то ж дівчинка вже не сидітиме наодинці.
     - Ну, прощавай, Ля.
     - До побачення, пані Застудо.
     - Сподіваюся, ми не скоро знову зустрінемось, бережи себе.
     Ля зачинила двері і всілася в крісло. За вікном вже починався весняний вечір. В цю пору він рано наступає. Сутеніло. Від найсмачнішого в світі тортика та чорничного варення дівчинка перестала пчихати, а носик – ображатися на нежить.
     - Дзинь, дзинь, прийшли батьки, - повідомив дзвінок.
     - А у мене була сьогодні пані Застуда, - сказала батькам Ля.
     - Так, так, - це ми у неї попросили, щоб ти не сиділа сама. О, справжній домашній торт!!! Скільки ж років минуло з тих пір як ми їли такий торт???


Записаний
Я - Ангел. Только крылья - в стирке, нимб - на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное.

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3801
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    26 Грудня 2017, 14:26:49

    Звідки: з маминого животика
Казкові історії
« Прочитано #10 : 03 Червня 2010, 23:53:32 »

Світлана Белокурова-Відерхольд
 Географія для малюків

 ГЕОКАЗКА
 "Як посварилися вежі"

 Жили-були три вежі. Так-так, не дивуйтеся, саме вежі! Жили вони дружно, часто весело базікали про те, про се. Одну звали Останкінська вежа, другу - Берлінська, а третю - Ейфелева.Але ось одного разу ...
 - Я - найкрасивіша башта! - Сказала Ейфелева. - Мене малюють художники, мене знімають для журналів, про мене пишуть у шкільних підручниках. І немає жодної людини в світі, хто б про мене не чув! І взагалі, я символ Парижа! А Париж - це столиця Франції!
 - Фі, хвалько!- Відповіла їй Берлінська. - Я ось теж у кожній книзі про Берлін, а Берлін, між іншим, теж столиця, тільки Німеччини! Ось!
 - Знайшли чим хвалитися, - сказала Останкінська вежа. - І я зі столиці. Так-так, зі столиці Росії - Москви!
 Але француженка не заспокоювалася.
- Зате я - справжнє диво: я зроблена з 18 тисяч деталей, а гайок на мені - два з половиною мільйони!
 - Ну і що?! У мені ось 45 поверхів! - Відповіла їй Останкінська.
 - А в мене є ресторан, і він обертається! - Втрутилася Берлінська вежа.
 - І в мене є! - Закричала Ейфелева.
 - І в мене, і у мене!- Підхопила Останкінська.
 - А я найвища, - не вгамовувалася парижанка, - я 317 метрів висотою!
 - Ха-ха, - засміялася Берлінська, - а я - 360! Це не ти, а я сама висока!
 - Куди вже вам, - заявила Останкінська. - Найвища - я, у мене зріст - 540 метрів!
 І так вежі посварилися.Стоять і мовчать, ніби один одного не бачать ...
 Перші дні вони ще сильно один на одного ображалися і тому було легко мовчати. Але потім стало нудно і сумно. Вежі стояли похмурі. А тут ще осінь прийшла з частими дощами. Від цього ще сумніше ставало. Вежі почали від самотності іржавіти.Тут і до застуди недалеко.
 - Апчхи! - Чхнула Ейфелева вежа.
 - Будь здорова! - Тут же відгукнулася Берлінська.
 - Ти б гарячого чаю попила! - Порадила Останкінська.
 - Спасибі, - відповіла розчулена увагою француженка і посміхнулася двом вежам. І вежі, звичайно ж, посміхнулися їй у відповідь. І вони помирилися. І більше ніколи не сварилися, адже яка різниця, хто вище, а хто витонченіше, головне, що є ті, з ким завжди можна поговорити і посміятись і хто запропонує тобі в негоду гарячого чаю!
« Останнє редагування: 04 Червня 2010, 00:00:44 від сонечко я »
Записаний

taller

  • Новачoк
  • Карма +5/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 23
  • Останні відвідини:
    13 Квітня 2015, 21:58:10

    Звідки: himikiv
Казкові історії
« Прочитано #11 : 22 Червня 2010, 22:32:52 »

Два близнюки-ембріони в утробі матері сперечаються: чи є життя після пологів. Невіруюче немовля запитує віруючого: «Ти віриш в життя після пологів»?  Віруюче немовля: «Так, звичайно. Я упевнений, що життя після пологів існує. Ми тут для того, щоб стати досить сильними і готовими до того, що нас чекає потім».  Невіруючий: «Це дурість! Жодного життя після пологів бути не може! Ти можеш собі уявити, як таке життя могло б виглядати?»  Віруючий: «Я не знаю точно, але я вірю, що там буде більше світла, і що ми, можливо, будемо самі ходити і їсти своїм ротом».  Невіруючий: «Своїм ротом?»  Віруючий: «Так, я упевнений, що це можливо. Все буде просто трохи по-іншому. Це можна собі представити».  Невіруючий: «Але ж звідти ще ніхто ніколи не повертався! Життя просто закінчується пологами. І взагалі, життя — це одне велике страждання в темноті».  Віруючий: «Ні, це не так! Я точно не знаю, як виглядатиме наше життя після пологів, але у будь-якому випадку, ми побачимо маму, і вона поклопочеться про нас».  Невіруючий: «Маму? Ти віриш в маму? І де ж вона знаходиться?»  Віруючий: «Вона скрізь довкола нас, ми в ній перебуваємо і завдяки ній рухаємося і живемо, без неї ми просто не можемо існувати».  Невіруючий: «Повна нісенітниця! Ніхто ніколи не бачив жодної мами, і тому очевидно, що її просто немає».  Віруючий: «Знаєш, коли все довкола затихає, можна почути і відчути, як вона гладить наш світ.
Записаний
"Усе, що існує, бере початок від СВІТЛА,
і СВІТЛО бере початок від УСЬОГО".

yurko

  • Адміністратор
  • *
  • Карма +1194/-13
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 21413
  • Останні відвідини:
    Вчора в 23:37:28

    Звідки: Чорновола-Шахтарська-Леніна-Салінарна-Пілсудського
Казкові історії
« Прочитано #12 : 22 Червня 2010, 22:45:02 »

А от це справді гарно  :drink
Записаний
Cпочатку приходить російська культура, російська мова, а вже за ними – російські війська!

Tandylight

  • Глобальний модератор
  • *
  • Карма +1048/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3126
  • Останні відвідини:
    12 Січня 2017, 21:42:32

    Звідки: Київ
Казкові історії
« Прочитано #13 : 22 Червня 2010, 22:48:54 »

taller   :bouquet:
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3801
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    26 Грудня 2017, 14:26:49

    Звідки: з маминого животика
Казкові історії
« Прочитано #14 : 13 Липня 2010, 18:06:41 »

Інна ВОЛОСЕВИЧ
Про Хлопчика, який не вмів робити нічого корисного
Це був дуже веселий малюк. Цілими днями він гасав в густій пахучій травичці, а коли втомлювався, падав і качався в ній, мов песик, лазив по деревах, бавився із своєю Кішкою, розбирав іграшки, щоб подивитися, що там всередині... нудьгувати йому було ніколи, адже кожен день був насичений різними справами, іграми, пригодами і відкриттями.
Одного разу до нього підійшов Сусідський Хлопчик і спитав:
– А що ти вмієш робити?
Хлопчик подумав, роззирнувся навколо себе, і відповів:
– Я все вмію!
– Якщо так, тоді й малювати вмієш. Зможеш намалювати отакого коня?
Кінь на малюнку Сусідського хлопчика був дуже схожий на коня з мультфільму. Спочатку Хлопчику здалося, що намалювати такого не важко, але вийшло в нього зовсім несхоже – і не кінь навіть, а якась мишка на чотирьох копитах.
– Таких коней не буває! – засміявся Сусідський хлопчик. – Насправді ти зовсім не вмієш малювати!
– Зате я вмію стрибати на одній ніжці! – сказав Хлопчик. – Ось, дивись!
І він застрибав.
– Ну то й що! Яка користь з того, що ти стрибаєш на одній ніжці?
Хлопчик перестав стрибати.
– Не знаю. А яка користь з того, що ти малюєш коня з мультфільму? Його і так вже хтось намалював!
– А така користь, що коли я виросту, то зроблюся відомим художником. Всі будуть ходити в музей, щоб подивитись на мої картини, – зверхньо відповів Сусідський хлопчик і пішов, забравши свій малюнок.
Хлопчик почав думати, що ж він таке вміє робити, від чого була б користь, але так нічого й не придумав. Виходить, що він зовсім некорисний...
– Ти вмієш грати в футбол? – гукнули до нього діти, один з яких тримав в руках м’яч.
– Не знаю, – розгубився Хлопчик. Тепер він боявся казати, ніби вміє, але й казати, що не вміє, теж не хотів.
– Ходімо з нами. Будеш стояти на воротах.
Діти привели його на галявину, поклали дві цеглини, відмірили між ними п’ять кроків і сказали:
– Оце наші ворота. Стій тут! – і поставили хлопчика між цеглинами.
Навпроти нього, на іншому боці галявини, вони так само позначили ворота двома каменюками і поставили між ними маленьку дівчинку. Після цього розділилися на дві команди і почали ганяти м’яча туди-сюди.
Спочатку Хлопчику було цікаво спостерігати за ними, але потім він швидко знудьгувався і захотів теж побігати за м’ячиком. Виявляється, на воротах стояти зовсім нецікаво і нема чого тут вміти!
Отак він думав – і тут раптом!..
Хлопчик навіть не встиг помітити, яким чином м’ячик опинився позаду нього.
– Ура! Гол! – закричали одні діти.
– Ти що, “тормоз”? – сердито сказали інші діти. – Як не вмієш грати в футбол, то йди звідси!
Похнюпившись, Хлопчик поплентався геть.
На ґанку одного з будиночків він побачив Нудну Дівчину в Окулярах. Вона завжди сиділа на цьому ґаночку, вдягала, роздягала і карала своїх ляльок, а також годувала їх піском крихітними ложечками з крихітних тарілочок. Дівчина нікуди не ходила й не хотіла ні з ким бавитися, щоб не давати нікому своїх ляльок, яких інші діти могли поламати чи забруднити. Тому Хлопчик про себе називав її Нудною. “От від неї вже точно немає ніякої користі, і вона теж нічого не вміє” – подумав він і підступно спитав Дівчинку:
– А що ти вмієш робити?
– Я вмію завжди слухатися маму, – суворо відповіла вона.
– Завжди-завжди? – недовірливо перепитав Хлопчик. Сам він не слухався маму, коли вона примушувала його робити те, що йому зовсім не хотілося.
– Ясно, що завжди.
– Але яка від цього користь? – згадав він.
– Така, що слухняних дітей батьки більше люблять і постійно дарують їм подарунки. Он скільки в мене ляльок! – не довго думаючи, пояснила вона.
Хлопчик пригадав собі, що подарунки йому дарують лише двічі на рік – на Новий рік і на день народження. Отже, його не дуже-то люблять, певне, тому, що він неслухняний. Навіть ця нудна дівчина вміє щось таке, за що її люблять і дарують подарунки! А він не вміє нічого корисного, тому його ніхто не любить, а тільки сміються з нього!
І він вирішив назавжди піти з дому, де йому не дарують подарунків, і від цих дітей, кожен з яких знає і вміє робити щось корисне. Треба тільки зайти із Кішкою попрощатися.
Кішка, розпушивши густу шерсть, розкинувши лапки і блаженно прикривши очі, валялась на сонечку. Хлопчик дуже любив в такі хвилини лягати поряд із нею. Зненацька він дуже зрадів, що вона нічого не робить і при цьому їй так добре.
– Правда, ти нічого не робиш і від тебе нема ніякої користі? – з надією спитав він. Кішка різко смикнулась і незадоволено пирхнула:
– Як це ніякої користі?! Ти що, не знаєш, що кішки ловлять мишей?
– Але ж ти ні разу в житті не спіймала жодної мишки.
– Звичайно, не спіймала, тому що вони сюди не приходять. А не приходять вони тому, що бояться мене. Але ж вони можуть з’явитися будь-якої хвилини! Саме тому кішки – дуже корисні тварини. Не те, що собаки, які тільки й вміють, що марно гавкати без будь-якої користі, – Кішка презирливо позіхнула і перевернулася на інший бік.
Хлопчику стало дуже гірко. Якщо навіть Кішка вміє робити щось корисне, чого він не вміє, тоді і вона йому не друг. Якщо вони всі тут кращі від нього, тоді він сяде в човен і упливе від них в Африку або буде плавати по морях, поки не помре! І Хлопчик пішов до моря, як завжди робив, коли йому було сумно.
По дорозі до моря був фонтан, в який люди жбурляли монетки. Хлопчик полюбляв купатися в фонтані і збирати монетки, хоча мама категорично забороняла йому це робити. Він забув про свій поганий настрій і, радісно вереснувши, стрибнув під тоненькі, але дуже сильні струмені, що переливалися на сонці райдужними кольорами. Побавившись із струменями, він почав збирати монетки. Сьогодні їх було багато, траплялися навіть такі, яких він ніколи не бачив! Раптом Хлопчик помітив, що на нього докірливо дивиться Зелений Пам’ятник.
– Аяяй! – сказав Пам’ятник.
– Що “аяяй”? – розсердився Хлопчик. – Це ж нічийні монетки!
– Нічийні, але й не твої. Люди кидають їх у фонтан, щоб повернутися сюди ще раз.
– По-перше, фонтану вони не потрібні. По-друге, це ж дурниця – яким чином монетка може допомогти сюди повернутись? Захочуть – повернуться, не захочуть – не повернуться, і без ніяких монеток!
– Ну, цього я не можу тобі пояснити, – Пам’ятник засміявся над малим мудрагелем. – Це ж просто прикмета така, всі прикмети дивні. Але вони збуваються, якщо люди в них вірять.
– А що ти тут робиш?
– Сиджу і дивлюся на фонтан.
– І тобі не нудно?
– А ти сам подивися, як світить сонечко, дзюркоче водичка – все тут гарно і добре, від чого ж мені нудьгувати?
Хлопчик присів поряд з Пам’ятником і зосереджено втупився в фонтан. І справді, йому швидко стало добре і весело. Але невдовзі він знову згадав про своє головне болісне питання:
– А яка користь від того, що ти тут сидиш?
– Колись біля цього фонтану жив відомий художник. Він вже давно помер, але замість нього зліпили мене, щоб лишити про нього пам’ять. Тому мене так і називають – Пам’ятник.
– Виходить, від того, що ти тут сидиш, є користь, а від того, що я тут сиджу, знову ніякої користі нема?
– Мабуть, виходить, що так, – спантеличено відповів Пам’ятник.
– Тоді я йду звідси! – крикнув Хлопчик і схопився з місця.
– Куди ж ти?! – гукнув його Пам’ятник, але Хлопчик злісно крокував геть. Бо знову все як завжди! Звичайно ж, Сусідський хлопчик буде малювати коней, потім замість нього зліплять пам’ятник – і все це дуже гарно і правильно! А замість нього пам’ятника не зліплять, бо від нього нема ніякої користі!
Море сьогодні було дуже тихеньке – крихітні баранці хвильок шльопали об берег м’яко і ледь чутно. Біля пірсу був човник, Хлопчик заліз туди, але човник виявився припнутим ланцюгом, до того ж, в ньому не було весел. Як же він попливе?! І він заплакав, зронюючи солоні слізки в солоне море.
– Чому ти плачеш? – спитала Маленька Прозора Медуза.
– Всі такі му-удрі, – схлипуючи, почав жалітися Хлопчик. – Все знають, що треба робити і для чого, від всіх є якась користь. А я нічого корисного не вмію і зовсім не розумію, що потрібно робити й навіщо. І з мене всі сміються... А ти хто?
– Я Медуза.
– Ти мене не вжалиш?
– Не вжалю, бо хіба ж ти не знаєш, що жалять тільки кольорові медузи – блакитні, оранжеві, фіолетові. Я цього не вмію і зовсім не хочу нікого жалити. І взагалі я, наприклад, теж нічого не роблю, плаваю собі й мені так добре. Мені здається, що головне не те, що ти робиш або не робиш, а те, щоб тобі це подобалось, щоб тобі від того було радісно. А коли тобі радісно і весело, всім навколо також стає радісно і весело. Хочеш – знімай штанці і поплаваємо разом.
Мама не дозволяє самому заходити в воду. Але ж він не сам буде плавати, а з Медузою!
Хлопчик стягнув із себе одяг, ввійшов в прохолодну пінисту водичку і засміявся. Тоді обережно доторкнувся до Медузи і вона вплила в його долоню.
– Тільки не виймай мене повністю з води! Медузи цього не люблять, бо без води ми можемо висохнути і вмерти.
Хлопчик уважно розглядав свою нову подругу.
– Ти дуже дивна. З чого зроблені Медузи. З киселю?
– Ти що, де ти бачив солоний кисіль? Ми зроблені з моря, тому й не можемо без нього жити. Уся морська вода жива, з неї народжується багато різних істот. Деяких ти вже, напевне, бачив – рибки, мушлі, губки, корали, водорості, креветки і також, звичайно, медузи – всі дуже різні, але однаково гладенькі, ніжні, солоні на смак й пахнуть морем. Над водою ти мене бачиш зовсім іншою, ніж я є насправді. А ти пірни під воду і подивись на мене там.
Хлопчик глибоко вдихнув повітря, запхав голову під воду і відкрив очі. Звідти Медуза вже не здавалась слизьким кружечком невиразного кольору – вона була схожа та блискучу танцюючу сніжинку в сонячно-зеленуватій блакиті моря. Від подиву Хлопчик відкрив рота і з випустив зграйку білих пухирців, які закрутились навколо Медузи. Ковтнувши солоної води і відчувши брак повітря, він випірнув назовні.
– Я й не знав, що ти така красива! – із захватом вигукнув він.
– Дякую, ти мені теж сподобався – відповіла Медуза. – Взагалі-то я боюсь дітей, але щодо тебе чомусь відразу зрозуміла, що ти мене не образиш.
Спостерігаючи, як тихо заколисується в воді Медуза, Хлопчик раптом і собі ліг спиною просто на воду, і, щоб втриматись, широко розкинув руки й ноги. Море спокійно тримало його. Тоді Медуза запливла йому на животик. При легких коливаннях моря вона ледь-ледь піднімалася над водою.
– Спробую засмагнути, – усміхнулась вона.
А Хлопчику так добре було лежати в морі разом з Маленькою Медузою, він почувався так рідно і затишно, ніби вдома після довгої розлуки, ніби він завжди тут жив.
– Дивіться, дивіться! Він вміє плавати! – зненацька почувся пронизливий крик.
Від несподіванки Хлопчик захлинувся і пішов під воду.
Він одчайдушно заборсався, намацав ногами дно і, випірнувши, закашлявся до сліз.
На пірсі стояли ті діти, з якими він грав в футбол, разом з ними були також Сусідський Хлопчик і навіть Нудна Дівчина в Окулярах.
Напевне, вона все ж не послухалась маму, адже мама суворо забороняла їй ходити з дітьми на море. Дітям, як і Хлопчику, було приблизно по 4-5 років, і серед них майже ніхто поки що не вмів плавати.
– Нічого він не вміє! Бачте, мало не втопився! – захихотів хтось з них.
– Медуза! Медуза! – діти побачили Медузу, почали підбирати гальку і жбурляти в неї.
Все ще кашляючи, Хлопчик замахав руками і заступив собою Медузу. Діти здивовано зупинилися.
– Що ви робите?! – відкашлявшись, закричав він. – Ви ж її пораните!
– Медуз треба вбивати! – заявила Дівчина в Окулярах. – Від них ніякої користі! Вони лише забруднюють море і жалять людей.
– Вона не вміє жалити! Вона красива! – вражено закричав Хлопчик.
– Красива?! – здивувався Товстий хлопчик, який любив усіма командувати. – Така ж красива, як соплі в тебе в носі!
Діти зареготали, і хлопці на чолі з Товстим забігли в море. Один з них відштовхнув Хлопчика, інший спіймав Медузу в долоні і кинувся навтіки. Хлопчик рвонувся слідом за ним, але Товстий загородив йому дорогу.
– Ти що?!
Оббігти цю кабанячу тушу ніяк не вдавалося, тоді Хлопчик спробував збити його з ніг, але куди там – Товстий був надто важкий. Він так штовхнув Хлопчика плечем, що той відлетів назад до самого моря.
Хлопці кинули Медузу на гостру гальку і обстріляли камінцями. Хлопчик піднявся і, не звертаючи уваги на каміння, що летіло звідусіль, ліг і накрив Медузу собою. Діти перестали кидати камінці, але від Медузи вже майже нічого не залишилось. Хлопчик голосно й розпачливо заридав. Діти трохи злякано подивились на нього і розійшлися.
– От дурнуватий! Медуз жаліє! – на прощання сказали вони.
– Я їх ненавиджу! Я їх вб’ю! – схлипував Хлопчик, вибираючи камінці з ніжного тіла Медузи.
– Не треба їх ненавидіти. Вони злі, тому що нерозумні і нещасливі, – почувся слабенький сумний голосочок.
– Ти жива?! – радісно стрепенувся Хлопчик.
– Віднеси мене в море і скоро я оживу знову, – Хлопчик дбайливо підібрав те, що залишилось від Медузи, і поклав у море. – Можливо, я тепер буду не така, як зараз, але обов’язково тебе впізнаю. Ти ще подружишся з іншими медузами та всіма рештою немедузами, що живуть в морі. А якщо хтось злий, не дозволяй йому робити зло, але й не треба його ненавидіти, адже він робить погано насамперед сам собі. Довкола стільки дарунків – нехай вони завжди тебе тішать. До побачення, Хлопчику!
Море лагідно злизало пошматоване тільце і Медуза зникла десь у глибині. Хлопчик витер сльози і пішов додому. Вдома його радісно зустріла мама, обійняла і поцілувала. Як він міг подумати, що вона його не любить, тому що рідко дарує подарунки!
Коли Хлопчик підріс, і кішки, і пам’ятники, і медузи перестали з ним розмовляти. Але він все одно їх дуже любив. З тих пір він навчився робити багато корисного, але вже ніколи особливо не задумувався про користь чи винагороду за те, що він робить – головне, щоб робити це було радісно для нього, а відтак і для всіх інших. А ще він більше не заздрив людям і не боявся того, що вони скажуть.

Записаний

yurko

  • Адміністратор
  • *
  • Карма +1194/-13
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 21413
  • Останні відвідини:
    Вчора в 23:37:28

    Звідки: Чорновола-Шахтарська-Леніна-Салінарна-Пілсудського
Казкові історії
« Прочитано #15 : 13 Липня 2010, 20:02:40 »

Ой, так гарнезно, що я мало не плакав...

Я теж не одну мабуть замочив, хоча і не так р'яно як інші діти.
Записаний
Cпочатку приходить російська культура, російська мова, а вже за ними – російські війська!

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3801
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    26 Грудня 2017, 14:26:49

    Звідки: з маминого животика
Казкові історії
« Прочитано #16 : 17 Жовтня 2010, 22:15:19 »

Казка про дідуся Сплюха (на
заміну Бабаю та чудовиськам із шафи)
   

 Високо-високо в небі, на темному боці місяця живе Дідусь Сплюх. У
нього довга біла борода, на ній, наче зірочки, ростуть дитячі сни. Сни
солодкі-пресолодкі, веселі-превеселі, барвисті-барвисті. Якщо подивитеся
вночі на небо, то обов’язково її побачите.
Цілий день розчісує Дідусь Сплюх   свою бороду, зриває найяскравіші сни та
складає їх у корзину. Різні-різні сни потрапляють туди: про морозиво і
шоколад, про барвисті каруселі і веселих друзів, про тепле синє море і про
швидкі санчата. Будь-який сон можна попросити в Дідуся Сплюха, і він
обов’язково виросте на його чарівній бороді.
    А коли на землю спускається вечір, кличе Дідусь Сплюх свого онучка на
поміч:
- Агов, Сонку-Дрімку, виглядають тебе дітки, час розносити сни.
Спускає Сонко-Дрімко з місяця сріблясту драбинку, бере корзину та й
вирушає на землю. Ходить він широкими дорогами та вузькими стежинками,
заходить у великі міста
та маленькі села, заглядає у вікна високих будинків та маленьких хатинок.
І там де дітки лежать тихенько в своїх ліжечках, очі заплющені, вушко на
подушці, залишає Сонко-Дрімко сон під подушкою, а звідти сон - скік у
вушко, і солодко-солодко тоді спиться.
А хто вередує, плаче, спати не хоче, той на всю ніч залишиться без снів.
    Тож лягай зручненько, клади вушко на подушку, заплющуй міцніше очі,
бо Сонко-Дрімко зникне, якщо на нього подивитися, і чекай свого
подаруночка від Дідуся Сплюха та його онучка.

ЯНА ЯКОВЕНКО
Записаний

Tandylight

  • Глобальний модератор
  • *
  • Карма +1048/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3126
  • Останні відвідини:
    12 Січня 2017, 21:42:32

    Звідки: Київ
Казкові історії
« Прочитано #17 : 10 Грудня 2010, 22:30:18 »

Словник рідковживаних слів

Приховано: Показати
Абшитований (вояк) – відставний.

Айбо – але.

Айно – так.

Альдомаш – могорич.

Бесаги – шкіряна торба, сакви.

Бирфа – складова частина воза.

Вармедь – округа; тут – округове правління.

Віко – міра ваги (близько 25 кг).

Вшиткий, вшитко – весь, все.

Грань – жар.

Ґазда – господар, хазяїн.

Дораз – зараз, одразу.

Жеби – аби, щоб.

Замішка – лемішка, куліш.

Звідати – питати, розпитувати.

Іншак – інакше.

Канон – гармата.

Карей – каре, військовий стрій чотирикутником.

Кедь – коли.

Клебаня – капелюх.

Кобел – міра ваги.

Колиба – курінь.

Копаня – викорчуване місце в горах, де сіють збіжжя.

Крейцар – розмінна монета Австро-Угорської імперії.

Куфа – кухва, бочка.

Лада – скриня, кошик.

Левеш – суп, юшка.

Леґінь – хлопець, парубок.

Лем – тільки, лише.

Мажа – міра ваги.

Маточка – хрещена мати.

Маштальня – стайня.

Нараз – зараз, одразу.

Нич – нічого, нітрохи.

Няньо – батько.

Осетник – будяк.

Паздір’я – костриця.

Паленка – горілка.

Пивниця – льох.

Піпка – люлька.

Погар – чарка, склянка.

Поливка – суп, юшка.

Потя – пташка.

Пушка – рушниця.

Роздоперти – відкрити, відчинити.

Розказати – наказати, замовити.

Сеґінь – сердега, бідолаха.

Сирохман – сіромаха.

Скапчати – з’єднати.

Сокотити – стерегти, вартувати.

Струг, пструг – форель.

Тайстра, тайстрина – торба.

Терлиця – знаряддя для обробки льону.

Токмитися – умовлятися.

Упудитися – злякатися.

Фара – церковна парафія.

Фриштик – сніданок.

Холошні – вовняні штани.

Хосен – користь.

Цімбора – товариш.

Чепак – чепець.

Чир – страва з вівсяного або кукурудзяного борошна.

Шарканці – остроги.

Шаркань – змій, дракон.

Шаття – вбрання.

Шваблик – сірник.

Шуг – сяг (міра довжини, близько 2 м).

Ярець – пшениця.

 А самі найрізноманітніші українські казки тут  :bouquet:
 Ось наприклад ця ;)
Про вовка, що не мав ніде щастя

Приховано: Показати
Де було, де не було раз у єднім селі. У тім селі були пан превелебний із своєю панією та мали такого старого пса, що вже навчився по-людськи і розумів, що пан із панією говорили, так, як треба. Якось бесідували пан із панією: „Дамо його забити, бо вже старий, не є з нього хосна”. А він як ото вчув, та забрався сам геть од хижі і пішов у гущавину. Найшов його там вовк та хоче його з’їсти, а він каже:

– Нащо би ти мене, вовче, їв? Я сухий і старий.

Але вовк йому каже:

– Та що з тобою маю робити?

Пес йому каже:

– Та годуй мене, доки ситий буду.

Вовк дурний його послухав: ходить, ловить молоді янгята та гуси молоді. Так пес уже од’ївся коло вовка, що ситий став. А як ситий став, то й співає собі. Та каже пес вовкові:

– Чи знаєш що? У нашого пана є мала дитина: підуть пан і панею на загороду до сіна, то й дитину візьмуть із собою маленьку. То ти, вовче, йди поза терня помалу – бо та загорода під лісом, – та ту дитину вхопи, але так, аби не покусав, і тоді неси до мене: а я дуже на тебе збрешу.

Пан із панією утямили, що вовк дитину взяв і втік до гущавини, та й побігли. Пес тоді одняв од вовка дитину – бо таку вони бесіду мали. Як прийшли пан із панею, вовк утік, а дитина коло пса – пес одняв! Як найшли дитину, то зрадувалися дуже. Пані узяла дитину на рук, а пан пса, що був їм у пригоді. Та й бесідують пан із панею:

– Будемо правити хрестини тій дитині.

Пес знав, коли вони будуть правити, та пішов, та повідав вовкові, жеби прийшов на гостину в той день, коли будуть хрестини; айбо би ніхто про те не знав, лем пес та вовк.

Прийшов вовк на той день, коли йому сказав пес. Поприходили пани на хрестини, котрі були зазвані. Як гостилися, та й попилися пани так до потреби... Прийшов і вовк: пес вовка до пивниці завів, та там з’їли хліба і м’яса; а що пускали вино до бочки, то вони нахлебталися, та попилися, та почали співати. Пес каже:

– Небоже! Помалу співай, бо нас учують: то мені нічого не буде, бо я дитину одняв, а тебе заб’ють.

Вовк каже псові:

– Ти в мене співав, коли я тебе гостив, то й я буду.

Та вчула домашня челядь, що там ричить не так, як треба, та вийшли і взяли собі палиці й кілля: і вовка вибили, лем ледве живий утік! І так каже вовк:

– Чекай, коби я дещо попове найшов!

Іде він єдною лукою, найшов кобилу, що пасеться з малим лошам. Та і схотів те мале лоша з’їсти. Каже кобила:

– Не вільно тобі їсти!

А він каже:

– Чом?

– Бо в мене є контракт, що не вільно.

А він каже:

– Та де є?

– Там контракт, іззаду.

Він нагнувся, а вона тоді – прась його підковами в голову! Вовк пішов, як п’яний, та каже:

– Коби я найшов іще дещо попове, то я би не читав контракти!

Найшов він барана, що пасся на єднім горбку. Та каже йому:

– Чий ти, баране?

Він каже:

– Я попів.

А вовк йому каже:

– Зараз будь готовий: я тобі не буду контракти читати, лем тебе з’їм.

Баран йому каже:

– Чого би ти мене їв помалу? Стань собі під горб та роздійми пащу; я сам туди скочу.

Вовк дурний послухався. Баран розігнався та тріснув вовка рогами по голові. Вовк лем вивернувся – так запаморочився! Та й устав, та й пішов, а баран собі домів утік. Каже вовк:

– Коби я найшов іще дещо попове, не їв би я нараз, лем помалу!

Та й пішов, та й найшов у потоці слугу, що готовить дрова. Каже йому:

– Чий ти чоловік?

– Я попів слуга.

– Я тебе не буду нараз їсти, лем помалу; та й контракт тобі не буду читати!

Каже йому слуга:

– Та як будеш мее їсти, кедь я ще не митий?

Каже вовк:

– То мийся скоро!

Умився слуга і рубає собі добрий бук у руки.

Каже вовк:

– Та ти нащо то рубаєш?

– Я тим буду хреститися. Але не маю чим утиратися. Коби ти мені дав хвоста, вовче!

Вовк йому подав хвіст, щоб той утирався; а він закрутив хвіст коло руки лівої, а в праву взяв той бук; як почав бити вовка! Од голови до хвоста ізбив його.

То вовк каже:

– Ніколи не хочу собі заходити із попами нічого!

І тепер не чувати, жеби вовк що рушив попове, бо одтоді вони усі їх бояться.
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3801
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    26 Грудня 2017, 14:26:49

    Звідки: з маминого животика
Казкові історії
« Прочитано #18 : 02 Січня 2013, 18:28:42 »

Ой, і давно ми не розповідали своїм малятам на форумі казочки!

Давайте почитаємо про сонечко і курчатко, яке було схожим на кульбабку

Сонце ніжилося на м'яких хмарках-перинах. «Ку-ку-рі-ку!» - почуло воно крізь сон далекий голос невідомої птахи. Сонце й хотіло розплющити очі, але чаклунка-ніч наче намазала повіки медом. «Ку-ку-рі-ку! Сонечко, прокидайся. Вже час». Сонце нарешті розтулило повіки: треба негайно вмитися. Воно зібрало краплі роси, що наплакала ніч на прощання, скинуло решки дрімоти, потім заклопотано оглянуло землю.
– Доброго ранку, – привітно вклонилися йому квіти.
– Як справи? – задзвеніли бджоли.
– Ми хочемо поспати, – почали скаржитися барвисті метелики.
Раптом Сонце помітило на галявині безліч жовтих крапочок. Наче хтось розкидав золотий пісок серед зеленої трави. «Що за дивні квіти простягнули до мене тендітні, схожі на ялинку, листочки?», – подумало воно й опустилося нижче. «Зрозуміло, це кульбабки відкривають для себе невідомий світ. Цікаво, чим пахнуть кульбабки?» Захотілося Сонцю приголубити кожну квіточку, зігріти її. Покликало воно Хмари, попрохало у них затулити небо. А саме покотилося вниз та впало на жовтий килим. Здійнявся солодкий пилок. «Ап-чхи, – видихнуло Сонце, – я знаю, чим пахнуть кульбабки. Вони пахнуть медом».
Довго бавилося Сонце: пускало грайливих зайченят, ховалося серед жовтих пухнастих голівок. Раптом почуло: «Пі-пі». «Ніби хтось плаче», - подумало Сонце й запитало:
– Хто там?
– Це я-а-а.
Здивувалося Сонце: стоїть перед ним чудернацька кульбабка на тоненьких ніжках, кліпає чорними оченятами, а із дзьобика таке жалібне «пі-пі-і».
– Кульбабко, чому ти плачеш?
– Я не кульба-а-абка, я Курча-а-атко, я загуби-и-лося. А ти-и хто?
– Я Сонце.
– Відведи мене до мами-Кво-о-чки, – попрохало Курчатко.
– Давай я піднімуся вгору і знайду твою матусю, – запропонувало Сонце.
– Ні-і, не залишай мене, я боюся.
– Чого ж ти боїшся?
– Мама-Квочка казала, що тут гуляє хижий звір із гострими пазурами. А якщо він схопить мене. Пі-пі-і, – з оченят закапали сльози.
– Дурненьке, немає тут хижих звірів.
– Не зна-а-аю. Мені матуся казала: «Небезпечно гуляти самому». Де мої братики та сестрички? Хочу додому-у, – розпачливо запищало Курчатко.
Пожаліло його Сонце. Задумалося, як допомогти, розважити:
– Розказати тобі казку?
– Так, – підстрибнуло Курчатко, затріпотіло крильцями, – хочу казку!
– На небі живе безліч дивовижних звірів. Хочеш їх побачити – подивися вгору.
Курчатко враз заспокоїлося, підвело очі, замріялося:
– Я бачу незвичайну тварину з двома горбами на спині... Он пливе величезна тварина з довгим носом, а далі – з довгою шиєю. Як цікаво!
Сонце дивувалося уяві свого маленького товариша, стурбовано поглядаючи на небо. Час повертатися, набридне Хмарам чекати, розповзуться хто-куди. А Сонця немає. Що буде?..
– Ох! Рятуйте, це він, хижий звір із гострими пазурами, – зойкнуло Курчатко, заплющило від страху очі й грудочкою притиснулося до землі.
Сонце уважно дивилося на істоту, яка до них підкрадалася: «Миле створіння: пухнастий хвіст, пухнасті вуха. Його так і хочеться погладити...»
– Може, він хоче з нами погратися?..
– Він хоче мене з’їсти, - заперечило наполохане Курчатко.
Сонце жахнулося, як можна з'їсти таке гарненьке Курчатко, схоже на кульбабку:
– Геть звідси! Не чіпай маленьких!
Звір випустив гострі пазурі з м’якеньких лапок, незадоволено вигнув спину й забив хвостом по землі.
– Геть, – повторило Сонце.
Звір погрозливо зашипів та почав відступати. Між травою промайнула його руда спина.
Курчатко боялося поворухнутися.
- Все гаразд, він утік, – сказало Сонце.
Курчатко отямилося від жаху й знову заплакало:
– До матусі хочу-у! Не буду більше губитися!
«Чим заспокоїти малого? – подумало Сонце, –Що йому розповісти?»
– Уявляєш…
Курчатко перестало плакати, зацікавлено прислухалось.
– Я люблю поспати. Але мені треба прокидатися рано-вранці. Якби не спів невідомої птахи, яка прокидається раніше за мене, мабуть, колись би й проспало. Кожного ранку мене будить спів, схожий на «ку-ку-рі-ку»
– Я знаю, знаю, – захоплено запищало курчатко, – це мій татусь-Півник будить тебе. Я теж, коли виросту, стану півником. Ось послухай.
Курчатко примружилося, кумедно залопотіло крильцями й витягло шию:
– Пі-пі-пі-пі-і-і.
Сонце засміялося: «Яке ж чудове Курчатко, схоже на кульбабку!»
– Дивися, он моя матуся! – радісно защебетало Курчатко.
Квочка готова була грізною хмарою накинутися на Сонце. Вона розставила крила, настовбурчила пір’я й приготувалася захищати улюбленого синочка.
Курчатко підбігло до мами-Квочки:
– Мамо, як добре, що ти знайшлася... Я тут познайомилося з Сонцем. Воно захистило мене від хижого звіра з гострими пазурами.
– Дякую тобі, Сонце, за мою крихітку. Вибач, побачила неподалік кішку, злякалася.
Потім вона легенько штовхнула Курчатка:
– А ти... Як тобі не соромно. Я з ніг збилася, шукаючи тебе. Я хвилювалася. Чому ти таке неслухняне?
– Вибач, мамо, я більше не буду.
Сонце було раде за Курчатко. Тепер можна повертатися на небо, Хмари зачекалися…
Вночі, зігрівшись під маминим крилом серед братиків та сестричок, Курчатко мріяло, що завтра воно прокинеться раніше за татка і першим привітає Сонце… А Сонце, засинаючи, раділо: завтра його знову розбудить дзвінкий спів. І це спів не якогось невідомого птаха, а Півника – татуся Курчатка, схожого на кульбабку.
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3801
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    26 Грудня 2017, 14:26:49

    Звідки: з маминого животика
Казкові історії
« Прочитано #19 : 16 Січня 2013, 03:03:34 »

Дядечко і чарівна мітла
(або чому падають зорі)
Жив-був Дядечко. Була в Дядечка мітла. Мітла не звичайна, а чарівна. Дядечко теж був незвичайний, бо жив у Небесній країні.
Працював Дядечко з вечора до ранку. До пробудження Сонця він чарівною мітлою розмітав ніч, прибирав небесну доріжку. Коли довго не було дощу, лоскотав Хмари, доки сльози у них від сміху не виступлять. Потім відпускав Хмари пастися над річкою чи озером. Якщо пустун-Вітерець розганяв Хмари, Дядечко брав чарівну мітлу і збирав їх докупи…
Ось така відповідальна робота була у Дядечка…
Одного разу Дядечко підмітав небесну доріжку, задумався, не помітив, як зачепив зірочку. Полетіла зірочка донизу. Забідкався Дядечко, розбудив Сонце.
– Дядечко, не переймайся, – заспокоїло його Сонце, – нехай ця зірка принесе людям щастя. Вони подивляться на небо, посміхнуться. А ти будь обережнішим… Піду посплю декілька годин. І ти відпочинь.
Поставив Дядечко чарівну мітлу, вибрав найм’якішу хмаринку, притулився до неї та й заснув…
Якщо ви бачите, як падає зірочка, то це Дядечко знову необережно підмів небесну доріжку.
 Людмила Шамрай
Записаний