Вільний форум міста Калушa

Please login or register.

Увійти
Розширений пошук  

Форуму:

10 років 6 місяців 22 дні

Автор Тема: Історії для душі.  (Прочитано 15604 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.

Lyolik

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +268/-4
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1098
  • Останні відвідини:
    04 Жовтня 2016, 14:32:28

    Звідки: Проспект
Історії для душі.
« : 19 Жовтня 2012, 17:49:49 »

Звонок от Бога.

Однажды в субботу, перед тем, как идти домой, пастор решил позвонить своей жене. Было уже почти 10 вечера, но жена не брала трубку. Долго ждал пастор, но жена так и не подошла к телефону. Через некоторое время он снова набрал домашний номер, и жена сразу же ответила. Пастор спросил, почему жена так долго не поднимала трубку, когда он звонил первый раз, но она ответила, что никакого звонка раньше не было.
Этот случай был бы забыт, если бы в понедельник в церкви в кабинете пастора не раздался телефонный звонок. Звонивший мужчина, говорил о каком-то звонке с этого номера в субботу вечером. Пастор долго не мог понять, о чем идёт речь. Тогда мужчина сказал:
— Телефон звонил и звонил, а я не отвечал…
Пастор, вспомнив о случившимся с ним казусе, извинился за то, что побеспокоил этого человека, объяснив, что хотел позвонить домой, но, видимо, набрал неверный номер. Тогда звонивший сказал:
— Разрешите мне рассказать, что тогда произошло. Видите ли, в субботу вечером я собрался покончить с жизнью. И перед тем, как совершить намеченное, я обратился к Богу, сказав, что если он есть, если он слышит меня и если он не хочет, чтобы я это сделал, то пусть подаст мне знак. И как раз в этот момент у меня зазвонил телефон. Я подошёл к аппарату и увидел на табло надпись: «Господь Всемогущий…» (Almighty God). Я смотрел на звонящий телефон и не смел поднять трубку.
Церковь, в которой служил пастор, называлась Обитель Господа Всемогущего (Almighty God Tabernacle).
Записаний
Найбільша проблема Культури - це її відсутність

Lyolik

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +268/-4
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1098
  • Останні відвідини:
    04 Жовтня 2016, 14:32:28

    Звідки: Проспект
Історії для душі.
« Прочитано #1 : 23 Жовтня 2012, 17:37:00 »

Я там підняв одну тему, тут цікава правдива історія:
    
Світ, у якому нас нема

ЗВІР

Коли ось зараз хочу викласти на папір сповідь мого життя, лишень одна думка снується в голові: "Життя моє, чи ж ти мені наснилось?" Це, напевно, не моє життя, бо й гадки не мав так жити... Бо все мало скластись цілком по-иншому.

Була в мене шанована усіма родина. Батько -"лікар останньої інстанції" (так сам себе величав), був судово-медичним експертом. Таких фахівців у п'ятдесяті роки було негусто. Роботи — море, ще тривала боротьба з УПА, та й розбійних нападів з убивствами було багато. Тож батечко цілими днями сидів у своєму морзі. Часто носив йому туди обіди, загорнені в декілька шарів газет. Мати — технічний керівник великого швейного підприємства, що набирало обертів і вимагало її постійної присутности. До четвертого класу був першим учнем. Далі, коли почались точні науки, особливо ж математика, справи пішли гірше. Чи то не математичний у мене склад мислення, чи викладач не зуміла зацікавити своїм предметом -тепер важко сказати. Та полізли в мене двійки, а згодом й взагалі перестав відвідувати уроки математики, инші теж.

Моїм життям стало кіно. Друзі в школу, я ж — у кіно. У кіно було справжнє життя, захоплююче, а не ті сірі будні, у яких мусив скніти. Десь тоді в мене й появилась ідея, що мушу стати сильною особистістю, реалізувати себе. Стати на голову вище від инших. Довести, що володію надзвичайною відвагою й наполегливістю. Риси кіношних героїв найбільше мені імпонували.

Сімдесяті роки — розквіт вуличних банд. Мало не кожен мусив належати до якогось угрупування, поодинці на вулицях Львова не вижити. Нині, оцінюючи себе критично, розумію, що жодного потенціялу реалізувати свої амбіції не мав. Не займався спортом. Не мав видатної статури. Близьких друзів, які б допомогли мені в задуманому, так само не було. Тож перші кроки в реалізації особистості робив сам. Зупиняв на вулиці двох-трьох навіть старших за себе хлопчаків й пропонував їм зайти у браму "поговорити". Зачиняв за собою двері, перегороджуючи шлях для втечі. Брутально вимагав у хлоп'ят гроші. Моя поведінка зазвичай шокувала навіть старших і сильніших (добирав я для своїх нападів простих, сільських із вигляду хлопців), яких удома настрашили "бандитським містом". Розгублені вони витрясали з кишень копійки. Якщо ж хтось упирався, віднікувався чи робив спробу опору, я звірів. Бив без страху й жалости. Зазвичай свинчаткою чи кастетом. Це був мій козир. Так ставав безстрашним... Дружити намагався зі старшими хлоп'ятами, авторитетними на вулиці. Так здобував повагу в колі ровесників. Незабаром стали мене побоюватись не лише чужі, свої теж тримали дистанцію. За кожне слово, що мене зачіпало, у відповідь був удар кулаком.

Коли закінчив восьмий клас, вирішив, що дитинство моє вже минуло. Не личило мені все ще вважатись школярем. Я забрав документи зі школи, твердо вирішивши вступити в училище. Тут уперше сполохались мої батьки й стали наполягати, аби я обов'язково повернувся в школу. Та документів уже ніде не приймали, усі класи були укомплектовані. З радістю мене прийняли лише на Замарстинові. Як згодом довідався, сюди приймали всіх, кого вигнали з инших шкіл за погану поведінку та неуспішність, а також другорічників. Так я потрапив у "цвіт міста" — до "крутеликів", у рідну стихію.

Був це сімдесятий рік. У Львові неспокійно. Банди підлітків поділили місто на території, які контролювали: "Хрест", "Школьник" — райони Коперніка-Коновальця, "Кіровці" — на Привокзальній, "Рогатка" — на Личакові. Якщо ти належав до однієї з цих банд, тебе поважали й боялись. Мало не щовечора в нас були більші чи менші "розбори", що часто перетворювались у криваві вуличні бої. Перехожі й міліція ховались за брами, вулиця ставала ареною новітніх гладіаторів. Найпопулярніша зброя у великих боях — ланцюги, шматки металевих труб, праща, каміння. Коли йшла банда в кілька сотень осіб — не потрапляй на шляху, зметуть. Це були справжні війни.

Я зрозумів, що війна — моя стихія. Тільки там міг отримати необхідну порцію адреналіну. У невеликих бійках відповідно й зброя була инша -кастети, свинчатки, фінки, леза. Тож у свої шістнадцять мав вже на обличчі й тілі чимало "відзнак". То була найкраща окраса, чим найбільше гордився. Причини наших воєн були різні: "шмонали" у чужому районі, когось побили, образили словом чи уважніше глянули на чужу дівчину. Комусь попросту могло не подобатись, що "косив під панка" або стилягу. У бійках мене виручало те, що завжди бив першим, не даючи оговтатись супротивникам. Коли "ворогам" поспівала підмога чи з'являлась міліція, виручали ноги. Догнати мене не міг ніхто. Головно промишляли набігами на гуртожитки, забираючи гроші й харчі в тих, хто приїхав на навчання, ще зрізали з вікон "авоськи" (холодильники були рідкістю, тому продукти, що псувались, люд завішував на вікна). Грабували торгівельні будки, які чомусь усі називали "ларки". Там тоді продавалось все: від цигарок до алкоголю й ковбаси. Ходили великими пачками (десять і більше осіб), поводилися нахабно, грубо, зачіпали перехожих, котрі, вгледівши нас, поспіхом переходили на инший бік чи розвертались у протилежному напрямку.

Я став авторитетом. До мене звертались із проханнями "розібратись". Життя минало в постійних боях, "розборах", ненависті, жорстокості. Коли подорослішав, власна реалізація перестала мені імпонувати. Відчував, що бути "звіром" мені не дуже й хочеться. Почав розглядатись за иншим життям. Та де його міг побачити? Наставити мене теж було нікому. Батьки мої були авторитетні, усіма поважані, але дуже зайняті люди. Коли з'являлись на кілька годин удома, на їхніх обличчях міг прочитати лиш страшенну втому і байдужість. Та й оточення не відпускало, не давало вирватись. Жило в мене дві людини: один -дома, инший — на вулиці. Страждав від тієї роздвоєности. Романтика вуличного життя вабила мене дедалі менше.

Почав захоплюватись музикою. Батьки купили магнітофон і я став фанатом "Бітлз". У мене почали збиратись вечірки. Це була вже инша публіка — стильно одягнені дівчата й хлопці, які танцювали рок і курили американські цигарки. Я закінчив училище й влаштувався на роботу. З вуличними бачився щораз рідше, натомість на телевізійному заводі, де тоді працював, познайомився із прекрасною людиною. Як багато він знав! Мав колекцію оригінальних платівок із записами "Бітлз", курив лише американські цигарки. На такі статки на заводі заробити він не міг. "Фарцував", тобто належав до иншої, найвищої касти тогочасного молодіжного суспільства. Мав контакти з "Берізками", де діставав імпортні речі й перепродував, також непогано знав англійську й крутився коло "Інтуриста", аби щось виміняти чи купити в іноземців. Звичайно ж, потягнувся до нього, проводив з ним увесь свій вільний час. Допомагав йому, наприклад, збути якусь річ чи постояти на чатах, коли проводив свої трансакції з іноземцями. За своєю звичкою я завше приходив з вином, та він не пив, відмовлявся, посміхаючись.


Одного разу й він вгостив мене. Смак мені не дуже й сподобався, зате пізніше! Як вам описати те, що було згодом? Ні вино, ні горілка не давали подібних відчуттів. Голова йшла обертом, а потім стало нараз добре, добре, як ніколи до того у житті. Світ танцював, мов Шива з незліченними руками. Щезла всіляка закомплексованість, гидке почуття роздвоєности, від якого страждав, словом, я потрапив у казку. З часом довідався, що це був настій маку. Тоді ще не знав, що власне це, перше, враження від наркотику людина пам'ятає все життя й тому не може його залишити. Урешті я знайшов себе! Був це 1976 рік.


У КАЗЦІ

У моєму житті почалась нова хвиля. Я потрапив у инший, не знаний мені вимір. Це було таємничо й загадково. Про це не можна було комусь обмовитись. На той час міліція дуже швидко змела з вулиць банди. Хлопців просто пересаджали. Мене жахнули вироки — 8-10 років ув'язнення. Майже нікого з них я більше не зустрів. Кого вбили, хто відбував щоразу нові терміни ув'язнення. Щиро кажучи, ними я й не дуже цікавився. Був щасливий і безмежно вдячний долі й Вадимові, що в слушний час забрали мене з вулиці. Лихо минуло.

Потрапив у инший, казковий світ. У той час дістати мак не було жодної проблеми, та й ціна йому — копійки. Нас ніхто не знав, на нас ніхто не звертав уваги, не переслідував. Ми з Вадимом цікаво проводили час, відвідували музеї, театри, зустрічались із цікавими людьми, вели розумні розмови. Я став багато читати, переглядати фільми і телебачення. Батьки мої теж були несказанно раді перемінам, що відбулись зі мною.

Вадим попереджував, аби я не надто захоплювався зіллям, бо плачевними будуть наслідки: "Павуком по стінці лазитимеш..." Я не розумів, як можна й навіщо розлучатись з казкою? Заспокоював його, та передусім себе, що навіть завтра можу покинути мак.

Через якийсь час власне на своєму товаришеві спостеріг зворотний бік медалі нашої казки. Вадим дедалі частіше купував лікарняні й не виходив на працю. Волів не розплющувати очей. Зуби в нього пожовкли й почали гнити. Звичайно, мене це лякало. Вже знав, що рано чи пізно це чекає й мене. Вирішив покинути наркотик, як багато разів собі це обіцяв. Був упевнений, що зроблю це без найменших зусиль.

Уже в перші дні світ став мені немилим, бо чомусь одразу посірів, усе стало гидким — втратило не лише барву, а й смак. Закрився в хаті, нікого не хотілось бачити, навіть коханої дівчини, не міг закінчити жодної телефонної розмови, дратуючись, кидав слухавку. /Далі мене охопила тривога. Так, я боявся померти, але ще гіршою була тривога, неусвідомлена, мов звіряти, яке починає втікати, відчуваючи наближення якогось катаклізму. Потім ставало до нудоти тоскно, а вже опісля — біль. Тупий і ниючий, що постійно зростав. Болів поперек, геть усі м'язи, викручувало кістки, щось незбагненне відбувалось у моєму організмі, таке відчуття, мов по моїх органах лазять черви, а ще ніби хтось засилює мене на нитку, як ото гриби. Й постійно по всьому тілу виступав липкий і противний піт. Вадим вчасно прибрав із кімнати всі гострі предмети, пояс, шнурки, я кожної миті без будь-яких вагань міг покінчити життя самогубством. Наркомани називають цей стан ломкою і бояться його більше всього на світі. Згодом пропадає сила. Не можеш самостійно підвестись з ліжка чи навіть взяти склянку з водою. Та й лежати спокійно не можеш, таке враження, що твої нутрощі пропускають через м'ясорубку. Не функціонує шлунок. Починається страхітлива блювота, яка не припиняється ані на мить, сон залишає тебе. Так триває день, два, три, потім губиш їм лік.

Я протримався чотири дні... З останніх сил зодягнувся й пішов. Схудлий, неголений, із запаленими очима. Ішов до Вадима. За маком, без якого тепер уже не міг жити. Тут уперше відчув, що приречений. Здогадувався, звичайно, чим це закінчується, та чомусь вірив, що мене це омине. Згодом я безліч разів ставив пляшку з наркотиком перед собою й, дивлячись на неї, плакав. Знав, що не випити у мене забракне сил, що, випивши ще й ще раз, щораз більше ставатиму схожий на Вадима, який тепер своїм виглядом годився мені хіба що бути батьком. Сам себе оплакував. Окрім усього, все це намагався приховати від батьків, знайомих, співробітників. Турбот вистачало, наркотик потрібен був мені три-чотири рази на день. До того ж його ще треба було приготувати, носити із собою, аби ніхто не помітив... Усе це непросто.

Армія оминула. На той час батьки вже стали пенсіонерами, до того ж батько пішов на інвалідність, я був їхнім єдиним опікуном. В мене вже було власне помешкання. Мати отримала на підприємстві квартиру, тож з татом переселились на Майорівку. Я ж залишився у центрі. Проживав із коханою жінкою, яку, як міг, оберігав від наркотику.

Зміни в організмі, хоча й поволі, та настали. Став я не в міру дратівливим, часто різко й невмотивовано змінювався настрій. Це помітили найближчі, хоча про причину й не здогадувались.

Невдовзі нова біда. Макового настою не вистачало. Ні, мак усе ще був, проблем із сировиною не виникало. Але ефект від його вживання вже не задовольняв. Бродив, похмурий і лютий, відлякуючи людей. Досвідченіші наркомани порадили разом із настоєм уживати снодійне. Знову світла смуга — повернулось колишнє блаженне відчуття. Щоправда, побільшало справ. Адже, крім періодичних виїздів за маком, треба було діставати рецепти на снодійне. Це стало ще однією серйозною проблемою.


Організм потребував щоразу більших доз найміцнішого снодійного. Тепер я вживав кожного разу 10, а то й 20 таблеток найміцніших барбітуратів, від чого нормальна людина одразу ж померла б. Та я вже не був нормальною людиною, а "опійно-барбітурним наркоманом". У багатьох поліклініках міста лікарі вже знали мене і не виписували рецептів на барбітурати. Тоді я взявся їх підробляти. За деякий час усі аптеки міста були наводнені моїми рецептами. Знав, що це не може тривати до безконечности, але зупинка цього процесу призводила до смерти. Я став рабом наркотику. Цей світ був чужим для мене. І я був чужим цьому світові. У мене були свої проблеми, мені потрібен був мак, барбітурати. Кожен мій день починався й закінчувався цими проблемами. Нічого важливішого в житті для мене не існувало. Став я, наче сновида, — блідий, худий, вагою 47 кілограмів. Зневажливо називали "ходячим трупом". Засинав, стоячи в трамваї, міг заснути із запаленою цигаркою. Уся постіль, не кажучи вже про одежу, була пропалена. Розумів, що жити мені залишалось недовго, а виповнилось на той час аж 23 роки!


МОЇ УНІВЕРСИТЕТИ

Свого стану й того, що відбувається зі мною, не вдалось приховати. Мати намовила лягти в психіатричний стаціонар. Я й не опирався. Був найважчим хворим у своєму відділенні. Байдужість лікарів була зумовлена радше не зневагою до мене, наркомана, а власною безпорадністю, не знали, як лікувати, не вірили своему лікуванню. У лікарні пробув близько двох місяців. Вийшов таким, як і прийшов. Потім було ще багато лікарень, але результат один — я повертався до наркотику. Лікарня для мене, наркомана, що тюрма для злодія. Злодій удосконалюється у своєму ремеслі, наводить нові контакти. У лікарнях я теж набував досвіду, які таблетки ліпші, що і з чим варто комбінувати, дізнався нові способи приготування наркотику.

Після першого ж "лікування" мене поставили на облік у наркологічний кабінет і, звичайно ж, у міліцію.

Уже через рік судимість — чотири роки таборів. Це була велика школа. Везли нас етапом через декілька тюрем. Бачив я концтабори у фільмах, дещо й читав. Тепер це довелось пережити на власній шкірі. Не описуватиму ці жахіття, скажу лиш, що про якесь "виправлення" чи, тим більше, "гуманність" у таборах ніколи не йшлося. У Норильську зустрів багатьох товаришів по нещастю. Усі ми були схожі один на одного — безсовісні, злі та хворі егоїсти, готові за дозу наркотику вчепитись один одному в горло.

За час, що був у таборі, у мене конфіскували квартиру. Дружина, яку я так беріг від зілля, таки стала наркоманкою. Ми розлучились. Життя було нестерпним. За мною стежила міліція, у будь-який час могли обшукати й засадити знову.

Про те, щоб отримати роботу, голі було й думати. Знав, що головна моя проблема — наркотики. Знову й знову спробував покинути.

На час, коли мені все ж вдавалось відійти від наркотику, прекрасне життя розкривалось переді мною і я намагався пірнути туди з головою Але в середині було холодно й порожньо. Тоді я почав пити. Наркомани знають, що найстрашніший алкоголік — наркоман, який узявся за горілку. Випивав пляшку, а то й дві, настрій піднімався на якихось півгодини, а далі — провал у пам'яті. Уранці довідувався про себе жахливі речі! У такому стані я мало не вбив людину, схопив ножа й накинувся на одного з відвідувачів шашличної. Восьмеро здоровенних чоловіків не могли мене скрутити. "Ця нелюдська сила й напористість не инакше як одержимість, — сказав один віруючий. — Це не він, біс у нього вселяється".

Від великих доз алкоголю швидко втомлюєшся, і тоді наркотик знову бере своє. Починає здаватись, що не така це вже й погана річ. Усе починається спочатку.

Понад двадцять років тривала моя мука. Ніхто не міг мені допомогти — ні знайомі, ні лікарі, ні тюрми. Ніхто.


...Знайомий наркоман розповів, що шанс усе-таки є. Віруючі люди допомагають позбутися цього лиха, цієї жахливої залежности. У минулому самі наркомани й алкоголіки, знають, почім ківш лиха, та тепер вони вільні й щасливі. Моє життя завдало мені стільки розчарувань, що повірити в щось світле було вельми важко. Та першим дивом було те, що в цю інформацію повірив одразу й беззастережно. Лишень знав, що це не для мене. Там потрібна віра, а я вірив лише в мак. Він був моїм богом.


ЯВЛЕНІ ЧУДА

Останні часи для мене були надзвичайно важкими. Не було грошей, до того ж важко було дістати наркотик. А моя доза на той час становила вже десять кубів сильноконцентрованого наркотику. За крадіжку знову потрапив у міліцію. И тут я, людина, яка ніколи не вірила в Бога, уперше почав молитися. Я просив: "Господи, прояви милосердя, звільни від пекельних мук! Тільки в Тобі надія. У Тобі Єдиному!" Того мене ніхто не вчив, але я підсвідомо розумів, що мушу покаятись і дати Богові обітницю. Я обіцяв, що буду Йому служити, обіцяв щиро, хоча й уяви не мав, що воно означає служити Богові. Молився я усенькі дні, що сидів у камері попереднього ув'язнення. Уже тоді молитва порятувала мене (хоча на перших порах цього й не усвідомив), молитва допомогла мені набагато легше, ніж звичайно, пережити "ломку". Цього разу мене не засудили, бо не знайшли доказів вини. Друге явлене чудо...

На волі зустрів Вадима, якого ледь упізнав. Він помолодшав, і в очах його появилось життя. Поспішав на Замарстинів, у церкву, запрошував із собою. Власне із Замарстиновим у мене були далеко не найкращі спогади:

- Що доброго може бути на Замарстинові? Вадим посміхнувся:

- Ти перефразував те, що колись говорили про Христа: "Що доброго може вийти з Галілеї?"

Зиркнув на нього здивований. Вадим це сприйняв по-своєму. Можливо, я не досить точно висловився, бо до цитування Святого Письма мені ще далеко, але за смисл ручаюсь. У розмові непомітно підійшли до величавого храму, якого ніколи тут і не бачив. Але Вадим провадив мене не до храму, а до однієї із прибудівель на подвір'ї. У просторій кімнаті чоловік десять. Був вражений — декого з них знав. Та були це зовсім инші люди. Вони посміхалися. Не видушували із себе посмішку, а посміхались, якби знали щось таке, чого ніколи не знав я. Зо дві години пробув я в їхньому товаристві, і йти не хотілось. Уперше за довгі роки я відчув до людей цікавість, симпатію, навіть любов, готовий був витерпіти без наркотику будь-який біль, аби лише залишитися з ними. В їхньому арсеналі лиш віра, молитва, опіка, але ефективнішого методу мені ніде не довелось зустріти.
ЗВІЛЬНЕННЯ

Після того, як у спільноті я розповів історію свого життя, отець запитав, чи прагну я звільнитися від цього диявольського узалежнення.

- Звичайно, давно прагну, — відповів.

Тоді він запитав мене, чи хочу, аби всі тут присутні помолились, щоб Бог дарував мені зцілення. Я погодився, хоча не знав, яке випробування на мене чекає. Коли всі встали й почали молитися, я відчув страшенний внутрішній спротив. Напевно, коли б люди не стояли колом, я б вирвався і втік. Коли священик наказав дияволові покинути мене, по тілу пішли конвульсії. Усе моє єство перетворилося в один суцільний крик: "НІ!" Та молитва тривала. Повеління "во ім'я Ісуса Христа" зробили свою справу. Із середини ніби хтось вирвав важезний мішок. Я відчув неймовірну легкість. Тіло розслабилось, що не міг встояти на ногах. Сів і розридався, мов дитина. Схлипував, довго не міг зупинитись...

Після молитви я вперше за довгі роки заснув без наркотику й цигарки. Та вже на другий день відчув на собі силу диявола — гора сумнівів, скепсису й невірства звалилась на мене. Диявол доводив, що це неможливо. Коли я повірив його брехні, настав біль. Та дякуючи Богові, поряд були ті, котрі знали силу молитви й Божого Слова. Вихід був... Це повторювалось декілька днів. Я просив Бога, аби Він допоміг мені повірити, і Господь вийшов назустріч.

Чудо відбулось! Ломки не було, нормально працював шлунок, я не блював і спав спокійно. Покинуло звичне відчуття роздратованости, туги, страху. Настала свобода. Я спостерігав Божу працю над моїм життям. Побачив, яким великим, могутнім і сильним є Бог, який міг так легко впоратись з тим, що не вдавалось нікому. Він став мене цікавити. Я взяв у руки Святе Письмо й разом з отцем Орестом почав відкривати для себе істину. Ожило моє серце. Раніше я лиш відчував, коли воно стискалось, билось надто сильно, або й узагалі нечутно, від серця я завжди чекав якихось проблем. Тепер відкрив цілком инші його функції: від серця йшло тепло, там розпалювалась любов до Бога й до людей. У Святому Письмі для мене почали відкриватись глибини, про існування яких я й не підозрював. Я купався в теплому й ласкавому морі щастя, насолоджувався прекрасним життям з Богом.
ДЕ ЖОНА ТВОЯ?

Одного разу почув розмову отця з віруючим.

-Де твоя жінка, Максиме? — запитував отець. -Бог не спитає тебе, де твої друзі, як живуть твої сестри й брати. Але Він обов'язково запитає тебе, де є та жінка, з якою Я з'єднав тебе, і якій ти шлюбував вірність аж до смерти, обіцяв ділити з нею радощі й незгоди...

Зрозумів, що мовлено це також і до мене. Ми, щоправда, із дружиною не вінчались...

- Господь не формаліст!

Ця фраза отця була доречною й переконливою.

Колишню дружину було досить важко розшукати, як, зрештою, кожну людину дна, маргінальної сфери, про яку цивілізоване суспільство воліє нічого не знати. Катерину знайшов у реанімації однієї з львівських лікарень. Лікарі дуже здивувались, коли я до неї прийшов. Зазвичай до таких уже не ходять... Можливо, тому мене без перешкод і впустили в реанімацію. Два дні вона вже тут. По всьому тілу сорок п'ять абсцесів, вона вся гнила, до неї неможливо було підійти. Та все ж розплющила очі, і я зрозумів — упізнала мене.

- Тримайся. Будемо за тебе молитися, — сказав.

Чи чула вона мене?.. У храмі розповів про неї отцеві й друзям. Ми увесь вечір ревно молилися за неї. Наступного дня отець Орест сам захотів провідати хвору. Побачивши, що Катериною цікавляться, підійшов лікуючий лікар:

- На неї не маємо жодної надії. Житиме, поки витримає серце. Ліпше б забрати її додому...

Отець якийсь час роздумував, врешті сказав:

- Беремо.

Підстеливши великий шмат целофану, прямо із простирадлом перекинули її на носилки. Машина швидкої допомоги приїхала на територію храму. Там у невеликій прибудівці проживав із дружиною й чотирма дітьми отець Орест. Помістили її в нижній кімнатці, яка була призначена для гостей. Стовбичили там безпорадні.

- Користи від вас тут буде небагато, — мовив отець Орест, — мерщій у парк Знесіння й наламайте дрібненьких гілячок глоду разом із листям і плодами. Але добра цього нам треба багато. Тож поспішіть.

Були раді, що хоч чимось можемо зайнятись.

Велику торбу подрібнених гілочок глоду годину варили у двох величезних виварках. Опісля цей відвар вилили у ванну й опустили туди цей суцільний гнійник — тіло Катерини. Підтримував її за голову, поки вода не охолола. Бачили б лікарі наші маніпуляції — за голову вхопилися б. Єдине наказували: "Не мочіть ран!" Такі купелі ми влаштовували Катерині тричі на день. Благодатні купелі. Відвар глоду за два дні витягнув увесь гній зі зболеного тіла Катерини.

- Алилуя! — промовив отець, здіймаючи до неба руки, — тепер житиме!

Ми все ще продовжували ванни з віття глоду, отець і троє нових моїх друзів щовечора молилися в кімнаті хворої. Тепер тут було свіже повітря, напоєне запахом трави, якого не забуду до кінця свого життя.

Катерина безперестанку плакала й не відпускала від себе священика. Коли врешті заспокоїлась, розповіла про своє життя. Із часу, коли ми розлучились, вона капітально підсіла на голку. Декілька разів лежала в психіятричній лікарні, лікувалась від наркоманії. Перебувала мало не у всіх реанімаційних відділеннях міста. Дві складні операції на шиї. Вени були закупорені брудом від наркотиків, і кров не надходила з голови до тіла... За два роки мала п'ять клінічних смертей.

- Ти, ти мене врятував, моя любове, — хапала мої руки, аби цілувати.

- Схаменись, Катрусю! Що ти таке говориш! Кого я міг урятувати? Я? Найостанніший з останніх? Це все Бог. Живий Бог. Він зцілює кожного, хто покається і щиро звернеться до нього.


Катруся увесь час повторювала: "Таке враження, ніби народилася заново". Незважаючи на те, що були ми в маленькій і не дуже світлій кімнаті, бачили довкола себе життя, і життя було в нас. Боже світло вливалося в наші серця. Вони були відкритими для Ісуса. Тепер назавжди.

Ю.КИРИК ("БОЖИЙ ДАРУНОК")
Записаний
Найбільша проблема Культури - це її відсутність

Lyolik

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +268/-4
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1098
  • Останні відвідини:
    04 Жовтня 2016, 14:32:28

    Звідки: Проспект
Історії для душі.
« Прочитано #2 : 28 Листопада 2012, 10:11:52 »

Свято сотворення


Закінчивши сотворення світу, Бог, на сьомий день, вирішив зробити собі свято. Всі сотворіння, новесенькі, захотіли зробити Богові якнайкращі дарунки.

Білочки принесли Йому горішки і мигдаль, кролики- моркву, вівці- теплу м`яку вовну, корови- густе пінисте молоко.

Мільярди ангелів вишикувалися півколом і почали співати божественні серенади.

Людина також, хвилюючись, чекала свого виходу. «Що я можу подарувати? Квіти мають запах, бджоли- мед, навіть слони обіцяли, що влаштують Господу Богу душ, а потім висушать Його своїми хоботами.»

Людина стояла в кінці черги і не припиняла журитися, тоді як инші створіння проходили перед престолом Бога і складали Йому свої дари.

Коли залишалося лиш декілька створінь: черепаха, слимак і лінивець,- людина впала в паніку. Нарешті надійшла її черга.

Людина, якій здавалося, що вона не може подарувати Господеві  Богові нічого такого ж прекрасного, як инші створіння, сіла йому на коліна, пригорнулася до Нього і промовила: «Я Тебе люблю!»

Лице Господа Бога просвітліло, і всі створіння зрозуміли, що людина подарувала щось таке, чого ніхто не в змозі був подарувати.

       Бруно Ферреро
Записаний
Найбільша проблема Культури - це її відсутність

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3802
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    26 Грудня 2017, 14:26:49

    Звідки: з маминого животика
Історії для душі.
« Прочитано #3 : 28 Листопада 2012, 21:50:47 »

Лист Ісуса до людини

Вітаю Тебе, дорогий друже! Пишу Тобі цього листа, хоча Мені б хотілося порозмовляти з Тобою особисто і на одинці. Проте знаю, що для цього в тебе завжди бракує часу. Вчора вранці, наприклад, Я довго чекав, поки Ти прокинешся, щоб разом з Тобою побудувати плани на прийдешній день, надати Тобі сили і впевненості для нелегких справ. Але Ти відвертався, щоб хоч на декілька хвилин продовжити свій солодкий сон.
А потім у Тебе просто не було часу: вмивався, старанно чистив зуби, прискіпливо одягався, ретельно причісувався,...останній погляд у дзеркало і Ти підійшов до дверей. На якусь мить, коли Твій погляд натрапив на Біблію, Я подумав, що Ти хочеш прочитати Моє Слово, поспілкуватися зі Мною, хоча б хвилинку, Я навіть знав, як подарувати Тобі свій час. Але Ти пішов, щільно зачинивши двері.

На протязі дня Я знову і знову намагався зав’язати розмову з Тобою. Чекав цього моменту. Ти пам’ятаєш сніданок: смачна їжа, запашний чай – це все від Мене. Однак, Ти навіть не подумав про це, не кажучи вже про слова вдячності.

Після поживного обіду Ти тяжко зітхнув, а Я стояв поруч і очікував, що саме зараз Ти розкажеш про наболіле, про все, що пригнічує душу і попросиш допомоги. Але якась думка, очевидно дуже важлива для Тебе, відволікла Твою увагу, і думки закрутилися, шукаючи виходу. Одним словом, для Тебе проблем вистачало завжди. Вони кожного дня навалювалися на Тебе таким вантажем, що перекреслювали все інше. Тобі ставало дуже важко. Чому ж Ти не звертався до Мене?

Пам’ятаєш, недобра звістка захопила Тебе зненацька? Я в той час був біля Тебе, Я так хотів висушити Твої сльози, і навіть намагався зробити це по-Своєму: послав Тобі легкий, теплий вітерець, птахів щоб вони веселили щебетом і співом відволікли Тебе від гірких думок, сонячне проміння, голубе небо,... – це все для Тебе. Але Ти вже вкотре нічого не зрозумів, не заговорив зі Мною .

І навіть увечері, прийшовши з роботи – не згадав Мене. Нашвидкуруч повечеряв, увімкнув телевізор і телепрограми надовго захопили Тебе. Невже вони цікавіші, ніж спілкуватися зі Мною?! Невже важливіші і ті проблеми, які не покидали Тебе ще й увечері?

Ти втомився за день, Я Тебе розумію. Не звинувачую за те, що майже в знемозі впав у ліжко. У такому стані важко молитися, думати про духовне, але Я все таки надіявся на це, бо в якусь мить у Тебе майнула думка про Мене, але це було вже крізь сон, який швидко заволодів Тобою. Ти ж не чинив опору. А Я так чекав... Хотів разом з Тобою згадати про день, що минув, проаналізувати його. Повір: Я би потішив Тебе, заспокоїв Твій біль... Але Ти не захотів...

Тож коли настане новий день, згадай про Мене. Пам’ятай, що Я завжди поряд з Тобою.

З любов’ю Твій товариш Ісус.
Записаний

Lyolik

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +268/-4
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1098
  • Останні відвідини:
    04 Жовтня 2016, 14:32:28

    Звідки: Проспект
Історії для душі.
« Прочитано #4 : 29 Листопада 2012, 12:02:48 »

дуже просив би залишати або авторів, або джерела розповідей чи історій  :)
Записаний
Найбільша проблема Культури - це її відсутність

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3802
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    26 Грудня 2017, 14:26:49

    Звідки: з маминого животика
Історії для душі.
« Прочитано #5 : 29 Листопада 2012, 15:11:07 »

Не знаю автора, а взято листа з церкви Христового Воскресіння.
Записаний

Lyolik

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +268/-4
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1098
  • Останні відвідини:
    04 Жовтня 2016, 14:32:28

    Звідки: Проспект
Історії для душі.
« Прочитано #6 : 05 Грудня 2012, 10:32:06 »

Cила Слова    


Це сталося на фронті під час 2-ї світової війни. Рота червоноармійців йшла у наступ. Раз у раз хтось падав, убитий кулею або снарядом. Біля одного з тих, що впали, схилився товариш і з радістю виявив, що хлопець живий.

Куля лише пробила шинель і гімнастерку на грудях, але крові не було!

Що за броня захистила солдата?

Засунувши руку в кишеню гімнастерки, врятований дістав з неї маленьку Біблію, яку завжди носив із собою. На обкладинці зяяла обпалена по краях дірка. Куля прошила половину Книги книг і застрягла в Псалмах, прямо посередині Псалма 90 поруч із рядками:

«впадуть біля тебе тисяча і десять тисяч праворуч від тебе, але до тебе не наблизиться».

Врятований солдат був віруючим християнином.

Записаний
Найбільша проблема Культури - це її відсутність

Lyolik

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +268/-4
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1098
  • Останні відвідини:
    04 Жовтня 2016, 14:32:28

    Звідки: Проспект
Історії для душі.
« Прочитано #7 : 07 Грудня 2012, 16:12:34 »

Розумний професор

Один розумний професор одного дня в університеті поставив своїм студентам таке запитання:
 -Все, що існує, створено Богом?
 Один студент сміливо відповів:
 - Так, створено Богом.
 - Бог створив все? - запитав професор.
 - Так, сер, - відповів студент.
 Професор запитав:
 - Якщо Бог створив все, означає Бог створив зло, раз воно існує. І згідно з тим принципом, що наші справи визначають нас самих, означає Бог є зло. Студент принишкнув, почувши таку відповідь. Професор був дуже задоволений собою. Він вихвалявся студентам, що він ще раз довів, що віра в Бога це міф.
 Ще один студент підняв руку і сказав:
 - Можу я поставити вам питання, професор?
 - Звичайно, - відповів професор.
 Студент піднявся і запитав:
 - Професор, холод існує?
 - Що за питання? Звичайно, існує. Тобі ніколи не було холодно? Студенти засміялися над питанням молодої людини.
 Молода людина відповіла:
 - Насправді, сер, холоду не існує. Відповідно до законів фізики, те, що ми вважаємо холодом насправді є відсутністю тепла. Чоловік або предмет можна вивчити на предмет того, чи має він або передає енергію. Абсолютний нуль (-460 градусів по Фарегейту) є повна відсутність тепла. Вся матерія стає інертною і нездібною реагувати при цій температурі. Холоду не існує. Ми створили це слово для опису того, що ми відчуваємо за відсутності тепла.
 Студент продовжив:
 - Професор, темнота існує?
 Професор відповів:
 - Звичайно, існує.
 Студент відповів:
 - Ви знову не маєте рації, сер. Темноти також не існує. Темнота насправді є відсутність світла. Ми можемо вивчити світло, але не темноту. Ми можемо використовувати призму Ньютона щоб розкласти білий світ на безліч кольорів і вивчити різні довжини хвиль кожного кольору. Ви не можете виміряти темноту. Простий промінь світла може увірватися в світ темноти і освітити його. Як ви можете взнати наскільки темним є який-небудь простір? Ви вимірюєте яку кількість світла представлено. Чи не так? Темнота це поняття, яке людина використовує щоб описати що відбувається за відсутності світла.
 Врешті-решт, молода людина запитала професора:
 - Сер, зло існує?
 Цього разу невпевнено, професор відповів:
 - Звичайно, як я вже сказав. Ми бачимо його щодня. Жорстокість між людьми, безліч злочинів і насильства по всьому світу. Ці приклади є не чим іншим як проявом зла.
 На це студент відповів:
 - Зла не існує, сер, або принаймні його не існує для нього самого. Зло це просто відсутність Бога. Воно схоже на темноту і холод - слово, створене людиною щоб описати відсутність Бога. Бог не створював зла. Зло це не віра або любов, які існують як світло і тепло. Зло це результат відсутності в серці людини Божественної любові. Це на зразок холоду, який настає, коли немає тепла, або на зразок темноти, яка настає, коли немає світла.
Професор сів.
 Ім'я молодого студента було - Альберт Ейнштейн.
Записаний
Найбільша проблема Культури - це її відсутність

Lyolik

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +268/-4
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1098
  • Останні відвідини:
    04 Жовтня 2016, 14:32:28

    Звідки: Проспект
Історії для душі.
« Прочитано #8 : 12 Грудня 2012, 10:11:56 »

"Ісус відвідує тебе" Регіс Кастро та Майза Кастро.     

Одного дня чоловік стукає у двері сім`ї. Він чарівний, молодий, високий, сильний, і його обличчя світиться, як сонце.
Зараз п’ята година після обіду. Світлана відчиняє двері:
Чи можу Вам чимось допомогти?
- Я Ісус. Я радий, що можу бути сьогодні у твоєму домі.
Господь Ісус?!.. Будь-ласка, заходь!-
Вигукує вона із замилуванням.
Ісус заходить, і вона веде його до вітальні.
-Будь-ласка, сідай і почекай хвилинку; я йду швиденько на кухню, приготую каву і відразу повернуся, -говорить вона ніяково, не приховуючи свого шоку.
Роби те, що потрібно…Чи можу тим часом я почитати газету?
Так, звичайно, вона ось біля тебе.
Ісус протягає руку, але замість газети Він бачить журнал, і, коли бере його, Світлана говорить:
-Будь-ласка, тільки не цей журнал! Ради Бога! Тільки не цей!- говорить вона знервовано.
-Але чому ні?
-Цей журнал тільки для чоловіків! Ти.. Ти не можеш чи… читати його!!!- затинається вона.
-Але… я чоловік!-вигукує Ісус.
-Будь-ласка, не дивись на той журнал, Господи, -говорить вона рішуче.
-Ну добре, якщо ти не хочеш, -відповідає Він.
-Чи можу Я взяти інший?
- Звичайно.
Він бере ще один.
Ради Бога, Ісусе, цей також не бери!
- Чому ні?
Ні, Господи… цей тільки для жінок!
Ну і що?1 Чому Я не можу подивитись на нього?
Ні, Тобі не можна. Мені справді шкода, але Ти не можеш читати і цей журнал…
Але що з ним не так?
О Ісусе, я не можу навіть сказати.. Тобі не можна читати жодного з цих журналів.
Що ж тоді Мені робити в той час, коли ти готуватимеш каву?
Вона думає про це і говрить:
Найкраще Тобі піти зі мною на кухню.
Світлана веде Ісуса на кухню і запрошує Його сісти.
Будь як удома, Господи… Може, хочеш склянку води?- запитує вона, почуваючись абсолютно ніяково.
Ні, дякую.
Який шок я пережила!
Через журнали?
Так!
Але що в тих журналах?
О Господи, Тобі не можна читати журнали для чоловіків та жінок!
Якщо така справа, то чому вони знаходяться у твоєму домі? Твої діти мають доступ до них, хіба ні?
Ну, ми забороняємо їм переглядати їх!
І вони слухаються?
Та… ні. Знаєш… Коли ми йдемо з дому і повертаємось, багато разів застаємо їх за переглядом журналів і завжди говоримо їм: «Покладіть журнали, вони не для вас!..»
Отож, у своєму домі ти тримаєш речі, які твоїм дітям не слід читати?
Так, Господи, на жаль, це правда, - говорить вона, збентежена.
Ісус намагається її заспокоїти і запитує:
Світлано, а як справи з твоїм життям?
Ну моє життя, Господи, є нормальним життям. Я добре ладнаю зі своїм чоловіком та своїми дітьми, - говорить вона і водночас помішує каву та ставить чашки й печиво на піднос.
У тебе немає ніяких проблем з чоловіком?
Ні, Господи, ми вже одружені двадцять років, але у нас не було серйозних проблем… до минулого місяця…
Що трапилося, Світлано?
Господи, справа така. Андрій прийшов додому, а на сорочці були сліди від губної помади. Він говорив, що працював допізна, але коли я почула запах духів від нього, то запитала6 «Де ти був?!» «Працював», - сказав Андрій. «Це брехня! Ти не працював узагалі…» У нас була жахлива сутичка, я навіть не розмовляла з ним кілька днів, тому, що не повірила в те, що він сказав.
А твої діти?
У мене вісімнадцятирічна дочка Софія та шістнадцятирічний син Сашко. Але Софія поводилася зі мною останнім часом грубо… вона відворкує. Не слухається… Усе, що я говорю, не в моді. «Це застаріле, мамо, тільки старики так говорять. Сьогодні все по-іншому»,- вона завжди має зухвалу відповідь на все, що я кажу.
А твій син?
Хлопчик?... Я справді хвилююся за нього. Він почав товаришувати з групою в школі, і я знаю, що двоє з них палять марихуану.
Отож, твоє життя не таке мирне, як ти говориш…
Ні, чесно кажучи, ми маємо декілька дрібних проблем у нашому шлюбі й у вихованні дітей…
А як твоє щоденне життя, Світлано?
Моє щоденне життя?... У мене є дівчина, яка допомагає мені вдома, але все одно піклуюся всім: їжею, одягом, приділяю увагу родичам, у яких завжди проблеми, купую продукти, оплачую рахунки, ходжу в банк… Мої рідні дуже зайняті. Близько 5:30 після обіду я трохи відпочиваю, дивлячись телевізор. У той час, коли я відпочиваю, приходять додому Софія та Сашко, а мій чоловік приходить трохи пізніше. Ми всі йдемо на кухню готувати вечерю і повертаємося до вітальні дивитися серіал о сьомій.
А що ще ти робиш?
Ну… чесно кажучи… наскільки я розумію, Ти хочеш знати про моє духовне життя, так? Я молюся трохи. Ти знаєш… перед сном я молюся Богородице Діво і Отче Наш, а вранці, коли встаю, я роблю знак хреста.
А що ще ти робиш?
Ну, нічого більше такого не роблю! Знаєш… у мене немає часу, тому що, як бачиш, такий зайнятий день, увечері мені потрібно трохи розслабитися, подивитися телевізор із сім`єю. Ну… послухай, Ісусе, я думаю… Оскільки Ти тут, - говорить вона, змінюючи тему, - чи не міг би Ти спасти мій шлюб і потурбуватися про моїх дітей?
О так! Я можу… Я прийшов, щоб спасти тебе, Я прийшов, щоб спасти твоє подружжя і твоїх дітей. Але, Світлано, моя дитино, все це залежить токож від тебе. Ти відіграєш важливу роль у своєму спасінні та у спасінні свого подружжя і дітей.
- О Господи Ісусе, я знаю, що я відіграю важливу роль. Я опікуюся домом, я намагаюся бути дуже старанною матір`ю у вихованні своїх дітей, я намагаюся робити все необхідне для нашої сім`ї.
- Але ти дуже мало молишся, правда, Світлано?
- Так, дуже мало. Знаєш, що відбувається? Я скажу тобі правду. Місяць тому мене запросила подруга приходити на молитовгу групу щочетверга увечорі. Я ходила три тижні підряд, і мені дуже сподобалося. Але потім я дійшла висновку, Господи Ісусе, що мушу більше турбуватися собою і своїм тілом, тому, що, дивись, мені вже 43 роки, а Андрієві 48, і я відчуваю, що Андрій байдужий до мене. Він більше не звертає на мене уваги, і я вважаю, що це тому, що я старію. Отож подруга мені сказала: «Тобі потрібно займатися аеробікою, більше ходити у салон краси і вишуканіше одягатися. Світлано, тобі потрібно бути привабливішою і доглядати за собою, тому що конкуренція велика. Там, де працює твій чоловік, жінки молодші і вони завжди гарно одягаються…» Отож, Господи Ісусе, я почала ходити на уроки аеробіки у четвер увечорі. Я думала, що ходити на аеробіку більш нагально, і через це припинила ходити на молитовну групу у четвер.
- Як твоє серце, Світлано?
- З моїм серцем усе чудово. Рік тому я ходила до лікаря, і він сказав мені, що у мене чудове серце. З моїм серцем немає нічого поганого, дякувати Богові.
- я не питаю про фізичну сторону. Я питаю про духовну та емоційну сторони.
- Я вважаю, що все добре, Господи Ісусе. Я не бачу ніякої проблеми…
- О Світлано, уста говорять те, чим серце наповнене. Світлано, причина того, що проблеми існують у твоїй сім`ї , є те, що твоє серце не наповнене Словом Божим, любов`ю, пробаченням, молитвою і більшим спілкуванням зі Мною.
- Господи Ісусе, коли Ти так розмовляєш, у мене складається враження, що я роблю щось не так!
- Світлано, ти справді не робиш те, що тобі слід робити не тільки для себе, але й для своєї сім`ї. А… як твої відносини зі свекрухою і сусідами? – питає Ісус.
- Ох! Ми добре ладимо зі своєю свекрухою, а також із сусідами. Фактично я з усіма добре ладжу.
- І не маєш жодних проблем зі своєю свекрухою?
- Жодних.
- Але… хіба не було непорозуміння між вами двома кілька днів тому?
- Так, господи, минулого тижня вона була тут… Я не можу терпіти, коли вона починає втручатися у моє життя, моє подружжя і виховання моїх дітей. Отож, вона прийшла і постійно давала мені поради… «Тому що мій син такий, тому що моїх онуків потрібно виховувати по- іншому… Тобі потрібно годувати їх краще… Андрій втомлений, тобі треба бути більш чуйною..» Тоді я сказала: «Нехай це буде відомо, що я сама даю тут накази, і ви не можете так чинити!» Коли вона пішла, я сердилася на неї. Насправді, я і зараз усе ще зла.
- А як щодо твоїх сусідів?..
- Я з ними дуже добре ладнаю. Справді, мої сусіди дуже хороші.
- І ти не мала з ними останнім часом ніяких проблем?
- Я скажу правду. Ти повинен зрозуміти щодо Ольги, моєї сусідки, яка живе справа від нас: днями Сашко грався на вулиці і поцілив м`ячем у вікно, але не розбив його. Вона прийшла поговорити із Сашком, але, оскільки я не дозволяю нікому жалітися на моїх дітей, я стала на захист Сашка і сказала: «Знай своє місце у моєму домі». Відтоді наші відносини похитнулися, але я ладнаю з нею, це вже в минулому.
- А інші?
- Ну , Господи, Ти повинен розуміти, що завжди є образа тут… образа там… але це частина життя, хіба ні?
- О! Світлано, твоє серце потребує перебувати в мирі…Розкажи мені трохи більше про свої заняття. Що ти робиш після домашньої праці?
- Як явже казала, настає час для серіалів. Ти повинен зрозуміти, що після того, як цілий день працюєш, ми повинні мати хвилину дозвілля. Я йду дивитися серіал о шостій годині. Потім приходить Софія, біжить переодягатися до своєї кімнати, проходить через кухню, бере собі їжу і їсть, дивлячись серіал.
- І ви всі дивитеся серіали?
- Андрій насправді не любить дивитися серіали, але ми троє дуже любимо.
- Ось. Настав час для серіалів. Подивимось, що ви дивитесь по телебаченні.
Як тільки розпочинається серіал о 6 годині, Ісус починає засмучуватися. Світлана питає:
Ісусе, чому ти такий сумний?
Світлано, поглянь! Поглянь, як вони зображують сім`ю… Поглянь, як поводяться діти, який брак вихованості й поваги, які вони агресивні щодо своїх батьків! Між іншим, Світлано, та жінка навіть не є матір`ю молодої дівчини, а той чоловік є третім чоловіком мами хлопця. Це все таке заплутане. Діти не знають, хто їхні батьки. А поглянь, як поводиться ця молода дівчина поза домом.
Ну, Ти знаєш, що сьогодні всі сім`ї роблять це і ми слідуємо за правилом, ми сім`я, і, як кожна інша сім`я, ми сидимо перед телевізором.
Дочка в серіалі погано вихована, правда?
Навіть дуже погано, Господи Ісусе!
Твоя дочка Софія також не слухає тебе, це правда? Ти знаєш, де вона вчиться так поводитися?
Слухай, Господи, я не маю жодного уявлення, де вона цього вчиться… Ми їй даємо добру освіту, вона вчиться у дуже хорошій середній школі і навіть вивчає інші мови. Я вважаю, що цей бунт пов'язаний з її віком.

Ні, він тут, на телебаченні, Світлано. Подивись, що вона дивиться і дізнається щодня.. Пізніше вона буде так жити!


Після цього надходить час серіалу о сьомій годині, і в цьому серіалі є сцени перелюбу, брехні, обману, шахрайства, розпусти, пограбування, всі ці жахливі сцени для Ісуса, який помер саме для того, щоб заплатити ціну за всі ці гріхи, які так підступно входять у серця людей. Тільки темрява виходить через телебачення, і ця темрява входить у дім Світлани…і у твій дім!
Чому Ти такий засмучений і сумний, Господи?- питає Світлана.
Світлано, це все, що ти і твої діти дивляться…
Раптом приходить Софія. Вона заходить, говірка і голосна.
Привіт, як ти, мамо? Я сьогодні пізно. А хто це з тобою?
Це Ісус.
Привіт, Ісусе! Як справи?
Ти пам’ятаєш Ісуса, Софіє?
Ісус… Ким саме є Ісус?
Ісус з катехизму. Пам`ятаєш, коли тобі було сім років, ти вивчала про Ісуса у церкві?
О так, Ісус. Я пам’ятаю! Привіт, Ісусе! Як у тебе справи? – говорить вона, простягаючи руку.
Добре.
Будь як у дома… Я зараз повернуся.
Софія раптово йде до своєї кімнати.
Несподівано заходить Сашко, також із запізненням, і зачиняє з шумом двері.
Привіт, мам!
Він дивиться на Ісуса і не може стриматись:
Привіт, мужик. Якого скромного друга ти маєш, мам! Гей, браток, ти ловиш кайф від музики? Я покажу тобі CD з важким роком, який я маю. Думаю, що ти слухаєш дещо інше; ми скоро будемо репу вати..
І, якраз, коли він збирається виходити, його кличе мама:
- Сину, це Ісус.
- Ісус?.. Який Ісус?1
- Ісус, з катехизму, пам’ятаєш?
- Тепер пригадую.. Ти той хлопець із хреста, який висить у нашій вітальні?!
- Я є Той, хто на хресті.
- Уав… Ти став набагато краще виглядати, нє? Яка різниця між Господом на хресті і зараз, гм, людиною!?
- Це правда. Я живу, бо Я тебе люблю.
Не знаючи, що сказати, Сашко вибачається і йде до своєї кімнати.
Ось маєш. Такий він, Сашко. Він любить тільки музику, і чим голосніше, тим краще. Він вмикає важкий рок увесь час, коли вдома.
Хлопчина вбігає, включає стерео якомога голосніше, і дім наповнюється шумом. Незабаром заходить Андрій і дивиться на Ісуса. Ісус дивиться на нього, і Андрій питає:
Ви новий сусід?
Ні, я Ісус.
Світлана представляє Ісуса Андрієві, який шокований і ще добре не розуміє, що відбувається, він говорить:
Почувайся, як удома, я за хвилину повернуся.
Час вечеряти. Ісус наполягає, щоб Світлана поводилася саме так , як вона це робить у звичайний день. Вона йде на кухню і приносить тарілку з їжею для Ісуса та ще одну для себе. Незабаром заходить Андрій і діти, кожен із тарілкою, сідають на диван і навіть у присутності Ісуса дивляться… телевізор. Вони мало розмовляють, оскільки не мають часу. У серіалі дуже захоплююча сцена.
Після серіалу показують новини; чоловік залишається у вітальні, розмовляючи з Ісусом; дружина йде мити посуд; а діти йдуть до своїх кімнат щось робити. Коли сім`я повертається на перегляд наступного серіалу, Світлана бачить, що Андрій схвильований діалогом, який у нього відбувся з Ісусом. Андрій просить вибачення і ненадовго виходить. Коли розпочинається серіал о 8.30, Світлана починає нервуватися.
Ісусе, Ти не можеш дивитись цей серіал.
Але чому я не можу дивитись цей серіал?
У цьому серіалі є сцени, на які Тобі не можна дивитись… Послухай, давай підемо і будемо робити щось інше. Давай виключимо телевізор.
Ні Світлано. Я хочу щоб ти показала Мені, як виглядає твоє життя, Бо Я хочу допомогти тобі. Я прийшов, щоб спасти тебе, щоб принести тобі мир і нове життя; тому Я хочу побачити у деталях все, що ти робиш.
Розпочинається серіал о 8,30 і виставляє напоказ усі види грішних ситуацій: перелюб, зраду, оглених людей, агресію, брехню, пограбування… Ці сцени входять у розум і серце цієї сім`ї…і твоєї сім`ї. І Ісус стає надзвичайно сумним…
Вибач, я йду покликати Андрія.
Покликати Андрія, щоб дивитись серіали?- питає здивований Ісус.
Ти мусиш зрозуміти, що мені не подобається залишатись тут без нього. Я покличу свого чоловіка, бо це один із небагатьох моментів, коли ми можемо бути разом протягом дня. Я завжди говорю йому: «Андрію, залишайся тут зі мною. Я цілий день сама і хочу, щоб ти побув біля мене принаймі ввечері.»
І ти приводиш Андрія за руку, щоб дивитись ці ситуації з перелюбом і нечистотою?
Перелюбом?! Ну, я тільки кличу його подивитись зі мною серіал! Для подружжя дуже важливо проводити разом час, принаймі щоб мати щось, про що можна поговорити. А Ти так не вважаєш?
Але він буде дивитись на сцени зради, перелюбу і те, як чоловіки у свої сорок поводяться. Він у такому віці, правда?
Так, але я хочу, щоб він був поряд.
Ти збираєшся привести свого чоловіка, щоб він міг навчитися обманювати, брехати і бути зрадником… Ти ніколи про це не думала раніше?
Ніколи, Ісусе, ніколи не думала про це таким чином.
Саме це відбувається зараз у його житті. На тобі також лежить велика частина вини за те, що відбувається у твоєму подружжі.
Незабаром після цього настає час для серіалу о 9 годині. Тоді кожен розслабляється і клімат замішання розчиняється в повітрі.
Ісусе, будь-ласка, поверни Свою голову в інший бік, Ти не можеш дивитися цей серіал… У ньому все небезпечне. Ти не можеш його дивитися!
Але як ви можете дивитися цей серіал, а Я ні?
Ну, ми дивимося, а Тобі не можна ні в якому разі! Господи Ісусе, ради Бога, відверни свою голову або ми виключимо телевізор, бо ми не можемо дивитись цей серіал разом з Тобою.
Ви всі не будете дивитись цей серіал, коли Я буду біля вас? Чому?
Саме так. Ми не можемо його дивитися, бо якщо Ти залишишся, то ми йдемо.
Але Я хочу побачити, що ви робите цілий день. Будь-ласка, не приховуйте нічого від Мене.
Я все це знаю, але Ти не можеш дивитись цей серіал, Господи. У цьому серіалі оголені жінки, жахливі речі, які тобі не можна бачити… надто багато гріха, Ісусе!
А ви з дітьми його дивитесь?
Ну, це правда, мої діти його також дивляться.
О, Світлано, Світлано, невже ти не бачиш зла, яке спровоковане всім цим у твоїй сім`ї?
Світлана врешті веде Ісуса на кухню знову і змінює тему.
Світлано, що ти дізналась про віру?
О, Ісусе, я знаю, що мені слд більше молитись.
Так, Світлано, ти потребуєш шукати Моє Слово, Мою мудрість і Мою любов. Ти потребуєш більше читати свою Біблію.Якщо твої діти і твій чоловік мають таке ставлення, ти, Світлано, великою мірою відповідальна за всю ситуацію. Чому ти не вимикаєш серіали? Ти кажеш, що не маєш часу молитися, що ти цілий день зайнята, що ти потребуєш трохи часу на відпочинок… Чи ти коли-небудь думала про те, щоб забути про серіали і зібрати свою сім`ю? Чи ти коли-небудь думала про те, щоб заповнити цей час діалогом, молитвою і читанням Слова Божого? Тобі необхідно негайно починати, Світлано. Твої діти, якщо вони продовжуватимуть так, як зараз, ставатимуть все біль і більш проблемними. Ти втратиш своє подружжя, якщо воно вже не втрачене. Якщо, як ти кажеш, троє чоловікових друзів вже розлучилися зі своїми дружинами, а ще двоє мають серйозні кризи, твій чоловік може бути шостим, який закінчить тим, що залишить сім`ю, Світлано. Усе ще є час врятувати себе, своїх дітей і свій шлюб.
Що тоді я маю робити, Ісусе? – запитує вона стривожено.
Шукай шляхи, щоб наситити свій дух, Світлано. Пошукай нові навчання і силу для свого життя. Іди у молитовні групи, щоб пізнати і досвідчити Мою любов до тебе. Молися вранці. Шукай мудрості у Біблії. Наповнюй своє серце Моїм словом і твої уста будуть переповнені тим, чим переповнене твоє серце. Ходи на Службу Божу. Молися вервицю зі своє сім`єю. Намагайся зміцнювати свою віру, посилюючи своє духовне життя.
Ісус продовжує розмовляти і повчати, в той час як діти і чоловік із захопленням оглядають усі картини темряви і гріха, що пропонуються у серіалі і які, без їхнього усвідомлення цього, впускаються у їх розум і серце.
Світлана глибоко зворушена і запевняє себе, що Ісус правий; щось мусить бути негайно змінене у її житті і в житті її сім`ї.

Незабаром після цього Ісус прощається і йде, залишаючи Свою присутність миру й любові у цьому домі.


Наступного дня Світлана справді наполегливо старається. Це вівторок, і вона прокидається з тим, що піде у четвер на молитовну групу. Вона розпочинає день читанням Біблії, але незабаром телефонує подруга, і вона відкладає Слово Боже набік. Післяобідні заняття, які їй потрібно відвідувати, щоб вона могла підтримувати у формі своє гарне тіло… одяг і т.д., є добрими і важливими. Але вона знає, що ці заняття не повинні заважати її молитовному життю. На третій день усе повертається до такого самого способу життя, який був раніше. Так, ніби Ісус не приходив взагалі. Через тиждень вона чує голос, який кличе її на ім.`я : «Світлано…»
Якраз 9:30 вечора. Сім`я перед телевізором, і вона здивовано говорить:
Андрію, Ісус знову стукає у двері!
Не може бути. Знову Він?! Я вважаю, що Ісус гостює в інших оселях, Він зарано прийшов. Може наступного року або через два три роки.
Світлано…
Ні, Ан… Андрію, це І.. Ісус…, - затинається вона. – Я чую Його голс. Він мене кличе. Біжи! Біжи, ховай журнали! Переключай канал! Ні, ні! Виключи телевізор! Хапай Біблію! Давай поговоримо про Слово Боже! Давай порозважаємо! Ні, ні! Ми не можемо обманювати Ісуса. Ісус дав нам ще один шанс, щоб ми змінили своє життя, щоб ми могли спастись, щоб я могла врятувати своїх дітей і свій шлюб. Нам потрібно показати Ісусові, що ми користаємося нагодою, яку Він нам дав. Я мушу сказати, що у четвер я не могла піти на молитовну групу… Я погано почувалася. Ні, так не було… Яке я можу знайти виправдання!?
Вона знову чує своє ім.`я; вона біжить до воріт, але Ісуса там немає. Вона вбігає у будинок.
Світлано…
Ісусе, де ти? Де ти, Ісусе…- питає вона, будучи надзвичайно стривоженою.
Світлано, Я тут, у твоєму серці… Хіба ти не знаєш, Світлано, що ти є храмом Бога і що Святий Дух живе у тобі? Хіба ти не знаєш, Світлано, що Я є з тобою щодня і щохвилини? Хіба ти не знаєш, Світлано, що Я живу у тобі і відвертаю Свою голову щоразу, коли ти дивишся всі серіали? Хіба ти не знаєш, Світлано, що Я дуже сумую, коли бачу твоє подружжя і виховання дітей зіпсованим? Хіба ти не знаєш, Світлано, що Я бачу зло і темряву, які виключають те маленьке світло, яке ще жевріє у серці твого чоловіка і в серцях твоїх дітей, а навіть і твоєму серці? Хіба ти не знаєш, Світлано, що Я є з тобою, коли ти береш той «жіночий» журнал, який радить тобі мати інші сексуальні досвідчення, щоб бути здатною на пригоду відносин нового кохання і ще одного присмаку у твоєму житті? Хіба ти не знаєш, Світлано, що Я є у твоєму серці, коли ти проклинаєш свою свекруху і свою сусідку? Я знову питаю тебе: Хіба ти не знаєш, Світлано, що Я є у тобі постійно, що твоє серце є храмом Божим і що святий Дух живе у тобі?Хіба ти не знаєш, Світлано, що через те ,що Я живу у твоєму серці, мені не треба стукати у двері твого дому, щоб показати тобі помилки, які ти вчинила і показати, що, йдучи в такому напрямку, ти занапастиш своє життя, свій шлюб і своїх дітей? Хіба ти не знаєш, Світлано, що така відмовка «кожен так робить» не має значення, бо ти є дочкою Бога. Я є з тобою щодня, Світлано. Я живу і беру участь у кожному моменті твого життя. Оскільки Я люблю тебе, Я прийшов спасти тебе і всіх тих, кого ти любищ. Я у цю хвилину зцілюю серця твоїх дітей і твого чоловіка. Твій чоловік, силою Моєї Крові, звільняється від пристрасті, яка керувала ним, і твої діти повертаються до того, ким вони мають бути. Світлано, Я даю тобі ще одну нагоду. Ця нагода може вже ніколи не настати. Сьогодні день нагоди! Сьогодні день спасіння!..

Світлано, Маріє, Ірино, Оксано… Без Ісуса ти є і будеш сумною, злою, пригніченою, напруженою, повною ран, без мудрості і любові. Без Ісуса ти почуваєшся і будеш завжди почуватися порожньою, нещасливою і твоє життя не матиме сенсу.
 Ісус дає тобі, твоєму подружжю і твоїм дітям ще один шанс спастися. Чи ще коли-небудь буде така нагода?
Дорога спасіння, на яку вказує Ісус, є дорогою віри і перебування у Ньому. Ця віра живиться читанням, розважанням і переживанням Слова Божого через особисту і сімейну молтву, участь у Тайнах Церкви і відвідувати молитовні групи.
Якщо Господь Ісус дозволив, щоб ця книжка потрапила у твої руки, і, якщо ти читаєш її зараз, без сумніву, це тому, що Він любить тебе і хоче торкнутись твого серця.
Завтра у тебе може не бути іншої нагоди спастись для тебе і твоєї сім`ї, якщо у тебе недобре життя, не намагайся говорити, що у цьому винен світ, не кажи, що у цьому винні обставини життя чи друзі твоїх дітей, або винні колеги у тому, що звели твого чоловіка на неправильну стежку.
Вина є і завжди буде частково і твоєю.
Ісус хоче спасти тебе зараз! Він кличе тебе до нового життя миру, любові і радості; до життя, якого ти так прагнеш і яке тільки Він може дати. Така нагода може більше ніколи не настати.
Сьогодні ласкою Божою і в ім.`я Ісуса ми молимо Бога Отця і просимо, щоб Святий Дух пролився у твоє серце. Ми просимо, щоб з вірою і довірою, щоб Слово Боже було викарбуване у твоєму серці і щоб ти завжди була впевнена, що у будь-якому і у кожному місці, де б ти не була, Бог є там, тому що «Хіба не знаєте, що ви – храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває?»(1Кор. №:16)
Ісус хоче навчити тебе, якою дорогою тобі йти, не тільки сьогодні, але кожного дня твого життя. І цією дорогою є Ісус, життя; Ісус у молитовній групі, у Євхаристії, у вервиці, в особистій молитві і у Слові Божому.
Віруй у Господа Ісуса, і спасешся ти і твій дім.(Ді.16:31)


Це те, що обіцяє Бог. Чи буде інша нагода для твого спасіння і твоєї сім`ї?


                                                                                                 Регіс Кастро та Майза Кастро.
                                                                                                         Видавництво «Апостол»
                                                                                                           www.apostol.if.ua
Записаний
Найбільша проблема Культури - це її відсутність

РЕАЛ

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +242/-1
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 644
  • Останні відвідини:
    31 Січня 2015, 20:22:03

Історії для душі.
« Прочитано #9 : 21 Грудня 2012, 17:42:49 »

Na jednej z uniwersyteckich auli, profesor filozofii stanął przed swoimi studentami i położył przed sobą kilka przedmiotów.

Kiedy zaczęły się zajęcia, wziął spory słoik i wypełnił go po brzegi dużymi kamieniami. Potem zapytał studentów, czy ich zdaniem słój jest pełny, oni zaś potwierdzili.

Wtedy profesor wziął pudełko żwiru, wsypał do słoika i lekko potrząsnął. Żwir oczywiście stoczył się w wolną przestrzeń między kamieniami. Profesor ponownie zapytał studentów, czy słoik jest pełny, a oni z uśmiechem przytaknęli.

Następnie profesor wziął pudełko piasku i wsypał go, potrząsając słojem. W ten sposób piasek wypełnił pozostałą jeszcze wolną przestrzeń. Ostatni raz zapytał się studentów czy ich zdaniem słój jest pełen. Wszyscy chórem odpowiedzieli, że tak..

W końcu profesor wyjął spod biurka dwa piwa. Otworzył je i wlał sprawnie do słoika.

„Teraz” – powiedział profesor, chciałbym byście przyjrzeli się dokładnie temu słojowi. Przedstawia on Wasze życie...

Kamienie – to ważne rzeczy w życiu: Wasza rodzina, Wasza druga połowa, Wasze dzieci, Wasze zdrowie, Wasza życiowa Pasja. Gdyby nie było wszystkiego innego, Wasze życie i tak byłoby wypełnione.

Żwir – to inne, mniej ważne rzeczy: praca, pieniądze, mieszkanie albo samochód.

Piasek symbolizuje rzeczy mało ważne i często bezwartościowe.

Jeżeli najpierw napełnicie słój piaskiem, nie będzie już miejsca na żwir, a tym bardziej na kamienie.

Dlatego jeśli nie włożymy kamieni jako pierwszych, później nie będzie to możliwe..

Tak jest też w życiu..
Jeśli poświęcicie całą Waszą energię na drobne rzeczy, nie będziecie jej mieli na rzeczy istotne.

Dlatego ważne jest, by zadać sobie pytanie: co stanowi kamienie w moim życiu? Następnie włożyć je jako pierwsze do słoja i dbać o nie. Zostanie Wam jeszcze dość czasu na inne sprawy.

Dlatego spędzajcie czas z rodzicami i Waszymi rodzinami. Odwiedzajcie dziadków, zabierzcie dziewczynę na obiad.
Zważajcie przede wszystkim na kamienie – one są tym, co się naprawdę liczy. Reszta to piasek.” – powiedział profesor.

W pewnym momencie, jedna ze studentek podniosła rękę i zapytała się co oznaczało piwo.

Profesor uśmiechnął się i odpowiedział: „Cieszę się, że o to spytałaś.
Piwo, mówi nam to, że bez względu na to jak zapełnione może wydawać się nam nasze życie, to zawsze powinno być w nim miejsce na kilka piw w gronie przyjaciół...

Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3802
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    26 Грудня 2017, 14:26:49

    Звідки: з маминого животика
Історії для душі.
« Прочитано #10 : 02 Січня 2013, 17:01:08 »

Господи,
  не дозволь мені ніколи змарнувати мій біль,
  бо...
  якщо помилятися і не робити висновки,
  не підводитися після падіння,
  грішити, не каючись,
  не пробачати образ,
  не бути пильнішим після отриманих ударів,
  не ставати чутливішим, зазнавши страждань,
  то страждання стає непотрібним, позбавленим сенсу...

(Короткі історії для душі. Бруно Ферреро)
Записаний

Lyolik

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +268/-4
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1098
  • Останні відвідини:
    04 Жовтня 2016, 14:32:28

    Звідки: Проспект
Історії для душі.
« Прочитано #11 : 02 Січня 2013, 22:32:37 »

Один священник, який втомився слухати "відмазки" про те, чому люди не ходять до церкви, написав наступне:

10 причин, через які я не вмиваюся:

1.Тому ,що мене примушували в дитинстві.

2.Ті,що вмиваються - лицеміри, вони думають,що чистіші від інших.

 3. Не можу вирішити, яке мило краще.

 4. Колись я теж вмивався, але потім мені набридло.

5. Я вмиваюсь тільки на великі свята - Різдво та Великдень.

 6. Ніхто з моїх друзів не вмивається.

 7. Почну вмиватися коли стану брудним та старим.

 8. У мене нема часу на вмивання.

9. Взимку вода занадто холодна, а влітку занадто тепла.
10. Не хочу, аби на мені заробляли виробники мила.
Записаний
Найбільша проблема Культури - це її відсутність

РЕАЛ

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +242/-1
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 644
  • Останні відвідини:
    31 Січня 2015, 20:22:03

Історії для душі.
« Прочитано #12 : 04 Січня 2013, 20:41:26 »

Одного разу в університеті професор задав студенту запитання.
Професор: Бог добрий?
Студент: ... Так.
Професор: А Диявол хороший?
Студент: Ні.
Професор: Вірно. Скажи мені, синку, чи існує на Землі зло?
Студент: Так.
Професор: Зло всюди, чи не так? І Бог створив все, вірно?
Студент: Так.
Професор: Так хто створив зло?
Студент: ...
Професор: На планеті є потворність, нахабство, хвороби, невігластво? Все це є, вірно?
Студент: Так, сер.
Професор: Так хто їх створив?
Студент: ..
Професор: Наука стверджує, що у людини є 5 почуттів, щоб досліджувати світ навколо. Скажи мені, синку, ти коли-небудь бачив Бога?
Студент: Ні, сер.
Професор: Скажи нам, ти чув Бога?
Студент: Ні, сер.
Професор: Ти коли-небудь відчував Бога? Пробував його на смак? Нюхав його?
Студент: Боюся, що ні, сер.
Професор: І ти до цих пір в нього віриш?
Студент: Так.
Професор: Виходячи з отриманих висновків, наука може стверджувати, що Бога немає. Ти можеш щось протиставити цьому?
Студент: Ні, професор. У мене є тільки віра.
Професор: Ось саме. Віра - це головна проблема науки.
Студент: Професор, холод існує?
Професор: Що за питання? Звичайно, існує. Тобі ніколи не було холодно?
(Студенти засміялися над питанням молодої людини)
Студент: Насправді, сер, холоду не існує. Відповідно до законів фізики, те, що ми вважаємо холодом у дійсності є відсутністю тепла. Людина або предмет можна вивчити на предмет того, чи має він або передає енергію. Абсолютний нуль (-460 градусів за Фаренгейтом) є повна відсутність тепла. Вся матерія стає інертною і нездатною реагувати при цій температурі. Холоду не існує. Ми створили це слово для опису того, що ми відчуваємо при відсутності тепла.
(В аудиторії повисла тиша)
Студент: Професор, темрява існує?
Професор: Звичайно, існує. Що таке ніч, якщо не темрява?
Студент: Ви знову неправі, сер. Темряви також не існує. Темрява в дійсності є відсутність світла. Ми можемо вивчити світло, але не темряву. Ми можемо використовувати призму Ньютона, щоб розкласти біле світло на безліч кольорів і вивчити різні довжини хвиль кожного кольору. Ви не можете виміряти темряву. Простий промінь світла може увірватися в світ темряви й освітити його. Як ви можете дізнатися наскільки темним є який-небудь простір? Ви вимірюєте, яка кількість світла представлено. Чи не так? Темрява це поняття, яке людина використовує, щоб описати, що відбувається при відсутності світла. А тепер скажіть, сер, смерть існує?
Професор: Звичайно. Є життя, і є смерть - зворотний бік.
Студент: Ви знову неправі, професор. Смерть - це не зворотна сторона життя, це її відсутність. У вашій науковій теорії з'явилася серйозна тріщина.
Професор: До чого ви ведете, молодий чоловіче?
Студент: Професор, ви вчите студентів тому, що всі ми походимо від мавп. Ви спостерігали еволюцію власними очима?
Професор похитав головою з усмішкою, розуміючи, до чого йде розмова.
Студент: Ніхто не бачив цього процесу, а значить ви в більшій мірі
священик, а не вчений.
(Аудиторія вибухнула від сміху)
Студент: А тепер скажіть, є хтось в цьому класі, хто бачив мозок професора? Чув його, нюхав його, торкався до нього?
(Студенти продовжували сміятися)
Студент: Мабуть, ніхто. Тоді, спираючись на наукові факти, можна зробити висновок, що у професора немає мозку. При всій повазі до вас, професоре, як ми можемо довіряти сказаному вами на лекціях?
(В аудиторії повисла тиша)
Професор: Думаю, вам просто варто мені повірити.
Студент: Саме так! Між Богом і людиною є одна зв'язок - це ВІРА!
Професор сів....
Записаний

americano

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +158/-41
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 584
  • Останні відвідини:
    22 Травня 2017, 10:33:11

    Звідки: UKRAINE
Історії для душі.
« Прочитано #13 : 05 Січня 2013, 01:02:39 »

Магазин Счастья
Понедельник – день тяжёлый, и слава Богу, что он когда-нибудь заканчивается. Я тащилась с работы, на душе было примерно так же, как и на небе – хмуро, пасмурно и слякотно. Моросил нудный мелкий дождик, который логично довершал безрадостный день.

В довершение всего, когда я свернула на улицу, ведущую к родному дому, оказалось, что пройти невозможно – улица была перекрыта, там вовсю кипели ремонтные работы.
Дорожники заботливо натянули цветную ленту и повесили табличку: «Выхода нет». Хотя, собственно, и входа тоже не наблюдалось. Это было жестоко: слева – длиннющий забор школы, справа – забор поликлиники. Оставалось только выбрать – налево или направо.
Я мысленно чертыхнулась и поплелась вокруг школ

Никогда я не ходила такой кривой дорожкой. И поэтому никогда не видела этого магазинчика. Он был расположен в торце обычного жилого дома, а название его сразу поразило моё воображение: он назывался Магазин Счастья.

«Интересно, что может продаваться в таком магазине?», - зачарованно подумала я. В это время дождик брызнул с удвоенной силой, поэтому я с облегчением нырнула в магазинчик. Дверь мягко закрылась за мной, и мелодичный звон колокольчика вызвал вибрацию где-то во мне, в самой глубине. Словно кто-то там засмеялся. И от этого
родилось какое-то радостное волнение, будто вот-вот должно было случиться что-то приятное.

Войдя, я невольно остановилась. Честно говоря, я оказалась в некотором замешательстве. Магазинчик был какой-то странный и больше всего напоминал запущенный склад, полный разного хлама. Между стеллажами и прилавками, трогая и рассматривая разный товар, бродили покупатели. И царило какое-то радостное оживление. К выходу спешила старушка, сияющая, как праздничный фонарик. Поравнявшись, она улыбнулась и подмигнула мне.

- Простите, а что здесь продают? – спросила я.

- Как что? – удивилась старушка. – Что написано, то и продают. Счастье, детка! Счастье!

- А… в каком виде?

- А в каком выберешь, дорогая! Метрами счастье, килограммами счастье, ну и счастье поштучно! – наверное, я выглядела глуповато, потому что старушка засмеялась. – Да ты не сомневайся, девочка, товар качественный! Я здесь постоянный покупатель. Тебе понравится!

И старушка под звон колокольчика выскользнула из магазина. А ко мне уже спешил продавец в синей форменной одежде и с бейджиком на груди. На бейджике было написано: «Михаил, Продавец Счастья».

- Прошу простить за небольшую заминку, столько покупателей, море работы! – извинился продавец счастья Михаил. – Вы у нас, я смотрю, впервые?

- А вы помните всех покупателей в лицо? – удивилась я.

-Разумеется! Ведь решив однажды быть счастливым, человек обычно становится нашим Постоянным Покупателем Счастья, - объяснил Михаил.

- А что в ваших товарах такого… особо счастливого? – с некоторым сомнением спросила я.

- Ах, я совсем вас заговорил! – спохватился Михаил. – Разрешите мне провести для вас небольшую экскурсию и показать, так сказать, товар лицом.

Он подхватил меня под локоть и повлёк к прилавкам.

- Обратите внимание! Волшебные калейдоскопы! Придают яркость жизни! Постоянная смена впечатлений, феерия красок, множество разнообразных комбинаций!

- Но это же просто игрушка! – запротестовала я.

- А вы, разумеется, полагаете, что жизнь – серьёзная штука? – спросил Михаил.

- Ещё какая серьёзная! – подтвердила я. – Если бы взрослым можно было играть, как детям…

- Так играйте! – предложил Михаил. – Кто же вам, взрослому человеку, может запретить?

- Ну, у меня обязанности… работа. И всё такое, - уныло возразила я.

- А вы в это играйте! Для начала – положите в сумочку калейдоскоп. И когда скучно, грустно или совсем заработались – уделите ему минутку времени. И увидите, как жизнь заиграет яркими красками.

- Я подумаю, - дипломатично сказала я.

- Тогда продолжим! – предложил Михаил. – Я продемонстрирую вам в действии устройство для запуска мыльных пузырей. Посмотрите! Посмотрите! Какие они разные! И как они лопаются!

- Ну и что? – не поняла я.

- Да как же «ну и что»? – ликующе вскричал Михаил. – Все ваши проблемы лопаются как мыльные пузыри. Легко! Красиво! Радостно! Разве не счастье?

- Если бы в жизни они так легко лопались, - вздохнула я.

- Большинство наших проблем сильно раздуты. Прямо как эти пузыри. Научитесь относиться к проблеме, как к мыльному пузырю – посмотрите на неё, полюбуйтесь её переливами, формой, размером – и позвольте ей лопнуть! Вот так! – и он выпустил ещё серию радужных пузырей.

Нет, этот Михаил говорил странные вещи. Но почему-то мне хотелось ему верить! Было в нём что-то такое…убедительное.

- Ну хорошо, возможно, в этом что-то есть, - согласилась я. – Но поверить в то, что калейдоскоп и мыльные пузыри – и есть счастье, я не могу. Вы уж извините.

- Тогда пойдёмте в отдел тканей! У нас замечательный отдел тканей, - ничуть не огорчился Продавец Счастья. – Вперёд, навстречу счастью!

Я поспешила за ним к следующему прилавку. Там действительно наблюдалось немыслимое разнообразие тканей самых невероятных расцветок. Продавец отдела как раз обслуживал даму средних лет.

- У вас есть какой-нибудь весёленький ситчик? – спрашивала она.

- Разумеется, мадам! Вот, взгляните! - радостно сообщил продавец, раскидывая перед ней нежно-зелёный ситец, на котором были изображены смешные танцующие зайчики. Исключительно весёленький! Давайте вместе посмеёмся!

И засмеялся первым, а за ним – дама. Они заливались весёлым смехом, явно довольные друг другом и жизнью. Я тоже невольно заулыбалась.

- Я сошью себе весёленький фартучек и кухонные рукавички! И когда буду готовить обед, смешинки будут попадать в пищу. И вся моя семья будет веселиться! – решила дама.

Я невольно залюбовалась её лицом – оно было словно бы подсвечено изнутри, а в глазах в уголках губ всё ещё плясали смешинки.

- Иногда достаточно окружить себя приятными вещами, чтобы жизнь стала такой же приятной, - пояснил Михаил.

- Вот так просто? – не поверила я. – Но это же такие мелочи?

- Ну, собственно, жизнь и состоит из мелочей, - доверительно сказал Михаил. – И счастье строится тоже из мелочей. Мы же говорим: «Мелочь, а приятно!». А представляете, что будет, когда приятных мелочей станет много?

- Ну да, представляю! – заулыбалась я. – Это будет счастье!

- Вы уже поняли суть нашего товара! – восхитился Продавец Счастья Михаил. – Но это ещё не всё! Идёмте же, идёмте! Я хочу показать вам нашу новинку! Большая Книга Счастья! Только что поступила!

В книжном отделе было много всего, но Михаил не дал мне хорошенько рассмотреть книги. Он сразу сунул мне в руки симпатичный томик в яркой обложке. Я раскрыла его наугад – и очень удивилась. Там ничего не было! То есть почти ничего: наверху страницы было написано: «Сегодня был самый счастливый день в моей жизни!!!», а внизу
страницы – «А завтра будет ещё лучше!». А сама страница была чистой – просто разлинована, как тетрадь для первоклассника. Я листала страницу за страницей – вся книга была такой. - Ну как вам? – горделиво спросил Михаил.

- Но здесь же ничего не написано! – возмутилась я.

- Ну конечно! – подтвердил Михаил. – В этом и суть! Вы будете писать её сами.

- Как сама? – опешила я. – Но я же не умею!

- Сегодня это так. Завтра всё может измениться, - загадочно сказал Михаил. – Вы разрешите прочитать вам небольшую лекцию?

- Да, конечно, - я была совершенно заинтригована.

- Каждый наш день наполнен разными событиями, и одни нам нравятся, а другие – нет.
Как ни странно, мы почему-то запоминаем именно «плохие» события, а хорошие нет, потому что они нам кажутся в порядке вещей. В результате наше счастье очень омрачено! Вы со мной согласны?

- Да, правда, - созналась я. – Иногда какая-нибудь мелочь может испортить целый день.

- Большая Книга Счастья предлагает пойти прямо противоположным путём! Записывать в неё только счастливые события. Не менее пяти за день! Больше – можно, меньше – нет.

- Да где же я наберу столько счастливых событий за день? – запротестовала я.

- А вот позвольте не согласиться, на самом деле это легко, вы просто ещё не пробовали, - возразил Продавец Счастья. – Конечно, в первые дни придётся перестраивать своё мышление на новую волну. Но вы быстро войдёте во вкус, это ведь так приятно! Вы попробуйте, попробуйте прямо сейчас! Что сегодня у вас было счастливого?

- Я не знаю, - сникла я. – Какой-то тяжёлый был день.

- Вы сегодня получали травмы?

- Нет,
что вы, - испугалась я.

- Ну вот, уже счастье! Так и запишем, – обрадовался Михаил. – Вы сегодня что-нибудь теряли?

- Да, потеряла важный документ, но потом нашла среди бумаг, - подтвердила я.

- О, но это же счастье! Ведь правда? – продолжал обучение Михаил.

- Правда, - согласилась я. – Счастье, что он нашёлся.

- Ну, теперь сами, у вас уже получается, - подбодрил меня Михаил.

- Ну…сегодня собачку смешную видела. Такая лохматая-лохматая, и в пальтишке! Как в цирке. И хозяйка у неё такая же! Тоже лохматая! Они похожи!

-
Ну вот! Замечательно! У вас прекрасно получается! – похвалил Михаил.

- А ещё я сегодня наконец-то доделала отчёт. Устала – но закончила! – похвасталась я.

- Это – четыре, - сосчитал Михаил. – Остался пятый эпизод. Итак?

- Так, что же было потом? – соображала я. – Потом был дождь. И я шла домой, а там дорогу ремонтируют. И я пошла в обход… Да! Потом я зашла в ваш чудесный магазинчик! – воскликнула я. – Запишите!

- Охотно, - застрочил Продавец Счастья. – Польщён тем, что вы сочли возможным включить это в список счастливых событий. Итак, пять эпизодов записаны! Ваша Большая Книга Счастья уже пишется!

- И так каждый день? – спросила я. – А когда закончатся страницы?

- К тому времени ваш разум уже привыкнет фиксировать счастливые события автоматически, и не по пять событий за день, а гораздо больше, - пообещал Михаил. – И ваша жизнь будет просто-таки наполнена счастьем!

- Большое спасибо, - поблагодарила я. – Пожалуй, я возьму эту Книгу Счастья.

- Примите её в дар от нашего магазина, - изящно наклонил голову Михаил. – Мы всегда дарим что-нибудь новому покупателю.

- Какое счастье! – обрадовалась я. – Спасибо вам!

- Ну, вот уже и шестой пункт в вашем сегодняшнем Счастье, - улыбнулся Михаил.

- Да, разумеется! И ещё я приобрету устройство для лопанья проблем и калейдоскоп для увеличения яркости жизни! Это счастье семь и восемь! – выпалила я.

- Я очень рад! Вам упаковать в фирменный пакет?

- Да, пожалуйста, - попросила я, всё ещё улыбаясь.

Пакет был тоже очень симпатичный – оранжевый, в крупный белый горох. На нём было написано: «Мы обречены быть счастливыми!». Надпись мне понравилась.

Михаил провожал меня до выхода. На двери была большая красивая табличка: «Выход есть!». И табличка мне тоже понравилась.

- У нас такие таблички на всех дверях, - сообщил Михаил. – Чтобы не забывать, что выход есть всегда! Спасибо за покупки. Заходите к нам ещё.

- Я обязательно зайду, - пообещала я. – Я хочу покопаться и в других товарах.

- О, мы всегда рады постоянным покупателям! – восхитился Михаил.

- К вам, наверное, ходит весь наш город? – поинтересовалась я.

- К сожалению, нет! – огорчённо сказал Продавец Счастья. – Как ни странно, все говорят, что хотят быть счастливыми, но далеко не каждый стремится хоть что-то для этого сделать. Но мы работаем над этим! Совершенствуем ассортимент, упаковку, рекламу. Так что вы всегда найдёте для себя что-то новое и интересное. До свидания! И счастья вам!

Мелодично звякнул колокольчик, и я вышла на улицу. Душа моя пела. Я шла домой, и люди задерживали на мне взгляды. Наверное, из-за моего оранжевого пакета. А может быть, потому, что я никак не могла расстаться с улыбкой. А может, я сейчас сияла, как та старушка, что встретилась мне у входа. И это тоже было счастье.

- Девять, - машинально отметила я. – Надо не забыть записать в мою Большую Книгу Счастья.
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3802
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    26 Грудня 2017, 14:26:49

    Звідки: з маминого животика
Історії для душі.
« Прочитано #14 : 30 Січня 2013, 02:03:19 »

ВДЯЧНІСТЬ

Якось мені приснився сон, ніби я на небесах, а моїм поводирем є один із ангелів. Він показував мені все довкола і пояснював, що до чого. Ми увійшли до великого приміщення вщерть заповненого ангелами. Перед входом мій провідник зупинився і пояснив: «Тут знаходиться - Приймальний відділ. Сюди надходять всі людські прохання, висловлені ними в молитвах до Бога». Я оглянувся довкола – все нуртувало, було сповнене дивовижної енергії багатьох ангелів, які сортували людські прохання, що були записані на численних листках паперу і сувоях.

Далі ми йшли довжелезним коридором, допоки не потрапили до другої великої кімнати. Ангел пояснив: «Це Відділ пакування і доставки. Тут розглядаються людські прохання про ласки і благословення і відправляються до тих, хто просить про них». Я помітив, якими зайнятими були ангели, які працювали в цьому відділі, адже так багато благословінь, про які благали люди, потрібно було відправити на землю.

Потім ми знову йшли довгим коридором, аж поки наприкінці його не зупинились перед дверима невеликої кімнати. На моє велике здивування в кімнаті знаходився лише один ангел, який фактично нічого не робив. Мій поводир пояснив: «Це Відділ подяки». Я здивовано запитав його: «А чому тут нічого не робиться?», на що він відказав: «Справді, дуже сумно про це говорити… На превеликий жаль, більшість людей, отримавши благословення, про яке вони благали, забувають подякувати Богові». Я спитав: «А як це зробити?». Ангел відповів: «Дуже просто, лишень скажи: «Дякую Тобі, Господи!». Я сказав: «А яких благословінь стосуватимуться ці слова подяки в моєму випадку?». Тоді ангел промовив:

«Якщо в тебе є їжа на столі, одежа на плечах, дах над головою і місце для сну – ти багатший за 75% людей у цьому світі».
«Якщо в тебе є гроші в банку і в гаманці і можливість вибору страв – ти належиш до 8% найзаможніших людей світу».
«Якщо ти маєш комп’ютер – ти належиш до 1% людей на землі, які мають можливість ним користуватись»
«Якщо ти прокинувся сьогодні вранці не хворим, а здоровим, – ти благословенніший за багатьох, хто не дожив до цього дня».
«Якщо ти ніколи не зазнав гіркоти війни, самітності ув’язнення, агонії тортур і страждання від голоду – ти щасливий, що не поділяєш гірку долю близько 700 млн людей у світі».
«Якщо ти маєш можливість вільно ходити до церкви, не боячись арешту, переслідування, мученицької смерті – ти щасливіший за мільйони людей в цьому світі»
«Якщо твої батьки досі живі і здорові, не розлучені – ти справді належиш до небагатьох щасливих людей в цьому світі».
«Якщо ти можеш йти з високо піднятою головою і посмішкою на вустах – ти значно щасливіший від багатьох, сповнених сумнівів і розпачу».

ТИ МАЄШ ЗА ЩО ДЯКУВАТИ БОГОВІ! ТО Ж ПРОМОВ ЗАРАЗ БЕЗ ВАГАННЯ:
«ДЯКУЮ, ТОБІ, ГОСПОДИ, ЗА ВСЕ!»
Записаний

Lyolik

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +268/-4
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1098
  • Останні відвідини:
    04 Жовтня 2016, 14:32:28

    Звідки: Проспект
Історії для душі.
« Прочитано #15 : 08 Лютого 2013, 21:56:31 »

Боротися зі злом чи боротися за святість ?

Дзвінок мобільного телефону в храмі в часі богослужіння стало вже звичним явищем. Хто забуває вимкнути, хто не в змозі це зробити по причині незнання чи неуміння, хто вважає це недоцільним, або ж є ще інші причини. У кожному випадку для нас, віруючих людей, це може бути не тільки етичне випробування, але ще й духовне.

Одної неділі священик говорив проповідь про святість життя. Слова його були захоплюючі і тема була важлива для життя кожного, приклади, порівняння – все це допомагало захопити слухачів.
 І все би закінчилось на такій високій ноті, як би не задзвонив телефон. Всі глянули у сторону, звідки линуло бринчання. На задніх лавках з боку сиділа жінка, яка в руках міцно стискала сумку, з якої і доносилося мелодійне бринчання.
 На відміну від усіх жінка дивилась у сторону проповідальниці і всіма силами старалась прислухатися до сказаних слів проповіді. Було зрозуміло, що ця тема її дуже зацікавила, тому вона стискала сумку, заглушаючи, як тільки можна було, звук і не навіть не зрушувалась з місця.
 Телефон все ж таки дзеленчав, простий акустичний храм підсилював звук, церковні жінки вороже дивилися у сторону почервонілої зі сорому жінки, а та напружено далі прислуховувалася до слів проповідника.
 Таку напружену ситуацію розрядив священик, що зупинив проповідь і звернувся простими словами: ” Дорогі у Христі, сьогодні у цьому храмі Господнє провидіння показало ще один приклад дороги святості. Бог Святий і ми маємо тягнутися до святості, бо коли будемо боротися із грішністю, то можемо себе звести у інший гріх. Так сталось сьогодні. Багато з вас не слухало проповідь, бо вибрали боротьбу суворим своїм поглядом в сторону жінки, яка вибрала кращу частку, що не відніметься від неї. Вона продовжувала слухати проповідь, яку не хотіла втратити. Ось тому дорога святості – це дорога добра і боротьба за добро”.

Можливо тому багатьом важко прагнути святості, бо вони постійно борються із грішністю,
 витрачаючи час на діалог зі злом, не мають час на добро.

Ти, божий чоловіче,жінко, витрачаєш більше часу на осуд грішності, чи на проповідь святості?

Світло прийшло у світ,
 люди ж більше злюбили темряву, ніж світло,
 - лихі бо були їхні діла.
 20.Бо кожен, хто чинить зло,
 ненавидить світло,
 тож і не йде до світла,
щоб не виявились діла його. Від Івана 3. 20

Джерело: www.Rozdum.org.ua
Записаний
Найбільша проблема Культури - це її відсутність

Lyolik

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +268/-4
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1098
  • Останні відвідини:
    04 Жовтня 2016, 14:32:28

    Звідки: Проспект
Історії для душі.
« Прочитано #16 : 24 Березня 2013, 12:41:50 »

Постанови
Один хлопець, нахилившись над столом, записував свої постанови. Його мати у той час прасувала білизну.

"Коли побачу когось, хто потопає, - писав хлопчина, - то відразу кинуся у воду, аби допомогти йому. Якщо загориться дім, виноситиму з вогню дітей. Коли трапиться землетрус, без жодного страху піду серед будинків, що валяться додолу, рятувати людей. А потім усе своє життя присвячу бідним цілого світу".

За якийсь час він почув голос мами:

- Синку, будь такий добрий, спустися до крамнички і купи хліба.


- Мамо, хіба ти не бачиш, що надворі дощ? - з докором поспитав син.

Скільки уже було таких "хотів би" у нашому духовному житті...

Одна дванадцятилітня дівчинка записала якось у своєму щоденнику: "Ми є людьми майбутнього, отож повинні поліпшувати ситуацію. Найгірше - це нічого не робити і дивитися, як той бідний світ розпадається на друзки. Кричимо: "Хай живе мир!" - і ведемо війну. Повторюємо: "Геть наркотики!" - і ще більше торгуємо ними. Проголошуємо: "Ні - тероризму!" - і вбиваємо невинних. Хіба ж неможливо припинити усе це?

Хочу тобі сказати: якщо тебе справді засмучує ненависть у світі, не плач і не втрачай надії, а зроби щось, хай навіть маленьке!"


Зроби щось, хай навіть маленьке.


Бруно Ферреро
Записаний
Найбільша проблема Культури - це її відсутність

Lyolik

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +268/-4
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1098
  • Останні відвідини:
    04 Жовтня 2016, 14:32:28

    Звідки: Проспект
Історії для душі.
« Прочитано #17 : 09 Квітня 2013, 12:58:00 »

Їхав один молодий чоловік на новому блискучому «Ягуарі» в прекрасному настрої, наспівуючи якусь мелодію. Раптом побачив він дітей, що сидять біля дороги. Після того, як він, обережно об'їхавши їх, зібрався знову набирати швидкість, він раптом почув, як в машину вдарився камінь. Молодий чоловік зупинив машину, вийшов з неї і, схопивши одного з хлопчаків за комір, почав його трясти з криком:
 - Паршивець! Чого ти кинув у мою машину камінь?! Ти знаєш, скільки коштує ця машина?! - Вибачте мене, містер, - відповів хлопчик.
- У мене не було наміру заподіяти шкоду вам і вашій машині. Справа в тому, що мій брат
- інвалід, він вивалився з коляски, але я не можу підняти його, він занадто важкий для мене. Вже кілька годин ми просимо допомоги, але жодна машина не зупинилася. У мене не було іншого виходу, окрім як кинути камінь, інакше ви б теж не зупинилися. Молодий чоловік допоміг посадити інваліда в крісло, намагаючись стримати сльози і придушити підступили до горла ком. Потім він пішов до своєї машини і побачив вм'ятину на новенькій блискучій дверці, що залишилася від каменя. Він їздив багато років на цій машині, і кожного разу говорив "ні" механікам на пропозицію відремонтувати цю вм'ятину на дверцятах, тому що вона кожного разу нагадувала йому про те, що якщо ти проігноруєш шепіт, в тебе полетить камінь.
Записаний
Найбільша проблема Культури - це її відсутність

Lyolik

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +268/-4
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1098
  • Останні відвідини:
    04 Жовтня 2016, 14:32:28

    Звідки: Проспект
Історії для душі.
« Прочитано #18 : 20 Квітня 2013, 15:52:14 »

Записаний
Найбільша проблема Культури - це її відсутність

Lyolik

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +268/-4
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1098
  • Останні відвідини:
    04 Жовтня 2016, 14:32:28

    Звідки: Проспект
Історії для душі.
« Прочитано #19 : 01 Травня 2013, 19:41:41 »

автор твердить, що ця історія є правдивою:

Дочка
9 Июн, 2012 at 8:28 PM
http://roizman.livejournal.com/1386591.html
Товарищ мой - серьезный парняга, всего в жизни повидавший. Оставалось ему до конца срока где-то два месяца. Жена приехала на длительную свиданку. Хорошая девка. Восемь лет его ждала. И вот, перед самым концом срока, написала ему, что беременна. А он очень хотел ребенка. Девочку хотел. И обрадовался. А когда освобождался, его все парни встречали. И жена. И он отвел ее в сторону, и спросил: "Ну, как?" А она покачала головой: "Да нет, задержка просто. Показалось". Он расстроился было. Но быстро забыл об этом. Потому что нет на свете сильнее праздника, чем день освобождения.
И вот прошло несколько лет. И он поднимался к себе домой, на пятый этаж, где они жили с женой в маленькой хрущевке. Поднимается он по ступенькам, думает о своем. И вдруг на четвертом этаже чувствует, что его кто-то за мизинец держит. Смотрит, а это маленькая девочка в белом платьишке рядом с ним топает. Маленькая. Идет пыхтит. Как все детки, ставит сначала одну ногу на ступеньку и приставляет к ней другую. Он удивился и говорит: "Ты кто?!" А она говорит: "Папа, ты что, это же я, твоя дочка". Он перехватился - маленькая теплая детская ладошка в руке.Наклонился, посмотрел на нее, спрашивает: "Как тебя зовут?" Она покачала головой и говорит: "Никак". А они уже поднялись на пятый этаж. И она остановилась перед дверью. Он говорит: "Пойдем, зайдем!" А она покачала головой и говорит: "Я к вам не пойду. Вам самим места не хватает". И пошла вниз. А он хотел побежать за ней. Ослаб разом. Сел на ступеньки, смотрит ей вслед и тронуться не может. И сидел так, пока Ленка не вышла из квартиры. Он сидит и молчит. Она положила руку ему на плечо: "Саня, ты чего?" А он ей вдруг говорит: "Ленка, а ты перед тем, как мне освободиться, аборт сделала". Она помолчала и говорит: "Прости, что не сказала. Уверенности не было. Дрогнула. Какой ребенок? Самим места не хватает..."
Записаний
Найбільша проблема Культури - це її відсутність