Вільний форум міста Калушa

Please login or register.

Увійти
Розширений пошук  

Форуму:

11 років 5 місяців 17 днів

Автор Тема: Проза  (Прочитано 61188 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.

Отаман

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +435/-41
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 2464
  • Останні відвідини:
    05 Серпня 2018, 10:40:07

    Звідки: Бандерівська
Проза
« Прочитано #180 : 10 Серпня 2013, 16:20:11 »

                                              Телефонний дзвінок
-Привіт.Гарний рінгтон в тебе.
-Угу..
-Де вона?
-Хто?
-Та дівчина,яку я проводжав опівночі додому,і ми ніяк не могли дійти.
-Коли це було?
-Не так давно.Ми по-хлопчачому йшли,тримаючись за руки.
-А..
-Так то давно було.
-Та ні..!
-Ми то розмовляли,то йшли.І знову затримувались.Тримав її за руку і ніяк не міг довести додому.Сиділи на придорожній лавці.
Вона сиділа лицем до мене,на моїх же колінах на підборах..Волосся спадало ніжним шовком на фоні вечірнього світла.А мені відкривались лінії її тіла і приємна вага.
Здавалось було темно для подорожніх,які могли пройти мимо й побачити нас.
Але не для мене,бо вона була так близько.Я тримав її за тендітну талію,а вона обіймала мене двома руками за шию.Ніяк не забуду її обіймів і по-літньому теплих поцілунків.
Вона по дівчачому проста коли зі мною.Тулиться як кішечка.
-Он ти про що..
-Не знаю чи вона вільна зараз.
 -То перекажи що я її знову хочу бачити.
-Та я спробую.Але не обіцяю.
-Перекажеш?
-Добре
-А то я заскучив .То я чекатиму дзвінка?
-Добре
….пі-пі-пі….
« Останнє редагування: 10 Серпня 2013, 20:05:46 від Отаман »
Записаний
кращий курс.знай ресурс.стабільно тут купую вмз
https://obmen.cc/user/ref/3225

Yana

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +971/-6
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 1946
  • Останні відвідини:
    06 Травня 2018, 21:38:53

    Звідки: Калуш
Проза
« Прочитано #181 : 28 Серпня 2013, 21:04:43 »

Осень — в душе человека. Как и весна, лето, любой сезон, любая погода. И поэтому одному и тому же дождю кто-то с радостью и предчувствием очищения подставит свои руки, а другой тяжело нахмурится, смахнет в случайный ручей свою печаль и потуже затянет плащ. Погода в нас, а дождь… он просто идёт. Лишённый оттенков добра и зла, радости и печали, дождь идёт сквозь наши души.

Аль Квотион "Запчасть Импровизации"
Записаний

Yana

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +971/-6
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 1946
  • Останні відвідини:
    06 Травня 2018, 21:38:53

    Звідки: Калуш
Проза
« Прочитано #182 : 08 Вересня 2013, 15:38:38 »

 РАНОК

Автор - Василь ДУМАНСЬКИЙ

У мої вікна червоно сходить сонце. І золоті плями на стіні заселяють кімнату радістю народження ще одного дня. Він тільки-но починається, ще повний невідомості, його ще належить прожити, а душа, мов ця кімната, вже проймається втіхою від того, що оранжево-фіолетові хмари відгрібають зі сходу ніч, розступаються перед сліпучим промінням і розходяться із блакитного плеса неба.
Хоча мене вже смикають нетерплячі справи, та я все одно на мент зупиняюсь, замилуваний прекрасним видивом.
І найдужче мене радує те, що це сонце так само сходить і в твої вікна, і ти, поспішаючи на роботу, теж зупиняєшся перед ранком, який цвіте барвами, щоб тобі було гарно.
Відповідь від: 08 Вересня 2013, 15:37:10
А мені дуже треба, щоб тобі було гарно, бо в тобі частка мого серця, і я хочу, щоб йому почувалося добре. Тому всіма силами зичу, щоб для тебе золотилися причілки будинків, стовбури дерев, високі стовпи, довгі паркани, люди на вулиці... Щоб тобі легко і радісно верталось додому, щоб не хмарились твої зоряні ночі... Бо ж у тобі частка мого серця! А кожному серцю завжди тісно й невільно в одних грудях, воно не вміщається в них, як не вміщається в одних очах великий світ. Усе це необхідно з кимось ділити, щоб велич почувань і бачення не розривала нас, не втрачала сенсу.
І мені так солодко, що ми дивимось на одне сонце.
Записаний

Yana

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +971/-6
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 1946
  • Останні відвідини:
    06 Травня 2018, 21:38:53

    Звідки: Калуш
Проза
« Прочитано #183 : 08 Вересня 2013, 23:03:54 »

У одного африканського короля був близький друг, з яким він разом виріс. Цей друг, розглядаючи будь-яку ситуацію, яка коли-небудь траплялася в його житті, будь вона позитивна чи негативна, мав звичку говорити: «Це добре!» Одного разу король перебував на полюванні. Друг, бувало, готував і заряджав рушниці для короля. Очевидно, він зробив щось неправильно, готуючи одну з рушниць. Коли король взяв у свого друга рушницю і вистрілив з неї, у нього відірвало великий палець руки. Досліджуючи ситуацію, друг як зазвичай сказав: «Це добре!» На це король відповів: «Ні, це не добре!», - І наказав відправити свого друга до в'язниці.
Минуло близько року, король полював у районі, в якому він міг, на його думку, перебувати зовсім безбоязно. Але канібали взяли його в полон і привели в своє село разом з усіма іншими. Вони зв'язали йому руки, наносили купу дров, встановили стовп і прив'язали короля до стовпа. Коли вони підійшли ближче, щоб розвести вогонь, вони помітили, що у короля не вистачає великого пальця на руці. Через свої забобони вони ніколи не їли того, хто мав недолік в тілі. Розв'язавши короля, вони його відпустили. Повернувшись додому, він згадав той випадок, коли він втратив палець, і відчув докори сумління за своє відношення до друга. Він відразу ж пішов у в'язницю, щоб поговорити з ним.
- Ти був правий, - сказав він, - це було добре, що я залишився без пальця.
І він розповів усе, що тільки що з ним сталося.
- Я дуже шкодую, що посадив тебе у в'язницю, це було з мого боку погано.
- Ні, - сказав його друг, - це добре!
- Що ти кажеш? Хіба це добре, що я посадив свого друга на цілий рік у в'язницю?
- Якби я не був у в'язниці, то був би там разом з тобою. - відповів друг.

Мораль: Будь оптимістом!
Записаний

Yana

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +971/-6
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 1946
  • Останні відвідини:
    06 Травня 2018, 21:38:53

    Звідки: Калуш
Проза
« Прочитано #184 : 10 Жовтня 2013, 22:12:40 »

Причина проблем у нас в голові:

Учитель взяв склянку з водою і запитав учнів:
- Скільки, по Вашому, важить ця склянка?
- Приблизно 200 грамів, - відповіли учні.
- Як бачите, важить вона зовсім небагато, - сказав учитель і запитав: - А що буде, якщо я потримаю цю склянку протягом декількох хвилин?
- Майже нічого не буде.
- Так. А якщо я потримаю її так протягом години?
- Ваша рука втомиться.
- А якщо я потримаю її кілька годин?
- У вас заболить рука.
- Правильно. А якщо я таким чином протримаю склянку цілий день?
- Ваша рука оніміє і навіть може паралізувати руку, - відповів один з учнів.
- Дуже добре, - продовжував учитель, - але чи змінилась вага склянки?
- Ні, - була відповідь.
- Тоді звідки з'явилась біль у руці?
- Від тривалої напруги, - відповіли учні.
- Що мені потрібно зробити, щоб позбутися болю?
- Опустити склянку, - була відповідь.
- Точно так само відбувається і з життєвими проблемами, - вигукнув учитель. - Будете тримати їх в голові кілька хвилин - це нормально. Будете думати про них годинами - почнете відчувати біль. А якщо будете думати про них днями безперервно, то це почне паралізовувати вас, і ви не зможете займатися нічим іншим. А щоб позбутися болю, потрібно випустити проблеми з голови.
Записаний

BanderiveC

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +351/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1542
  • Останні відвідини:
    31 Жовтня 2018, 17:00:53

Проза
« Прочитано #185 : 20 Листопада 2013, 18:29:23 »

Іще один день пройшов незамітно, свіжо вирваний листок з календаря лежить поряд з іншими. Така собі братська могила. Уся різниця між ними – що інші уже холодні, і деякі уже навіть почали розкладатися, а цей ще теплий, ще жевріють спогади сьогоднішнього дня, що і не дають йому поки що охолонути повністю.
А як зробити так, щоб ці дні не вмирали ? Щоб більше не було цих мертвих календарних листків на кладовищі власної історії ? Викинути календар ! Але час все одно не зупинити… Навколо годинники – їх цікання забиває цвях в голову все глибше, з кожною секундою на лиці з’являються мікрозморшки, відпечаток їхнього безжалісного ходу. Усі завжди кудись поспішають, усі хочуть перегнати час, а дехто хоче його зупинити… Як хочеться зупинити час в обіймах коханої людини… Коли надворі не дуже приємна погода, ніч, а ти лежиш під одіялом і відчуваєш подих і серцебиття іншої половинки, і таке враження, що ви одне ціле, що серця б'ються в унісон… Таке враження, що час дійсно зупинився, але, на жаль, це не так… Кожен удар серця відміряє час… Час, час, час… Ми усі раби часу… І хто взагалі придумав таке поняття, а саме головне – для чого ???? Проте, не відчуття і не знання часу – не звільняє від його впливу… Залишається тільки його прийняти… Відчути... Насолоджуватись тим, як він нас вбиває, і кладе кожного дня своє тавро...
Записаний
Experientia est optima magistra...
  

Yana

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +971/-6
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 1946
  • Останні відвідини:
    06 Травня 2018, 21:38:53

    Звідки: Калуш
Проза
« Прочитано #186 : 20 Листопада 2013, 20:31:40 »

Людвіг ван Бетховен "Безсмертній коханій" (досі точно не встановлено, кому адресовані ці листи)


6-го липня вранці.
 
Ангеле мій, моє життя, моє все на світі, моє друге я! Сьогодні пишу лише кілька слів, і то олівцем (твоїм), тільки завтра я напевне дізнаюсь, де мешкатиму. Яке негідне марнування часу! Чому ця глибока скорбота там, де промовляє необхідність?..Хіба може наше кохання існувати інакше, як через самопожертву, через те, щоб не жадати всього, чи можеш ти змінити те,що ти не зовсім моя, а я не зовсім твій? О, боже, поглянь на прекрасну природу і заспокой свою душу тим, що так треба...Кохання вимагає всього, і з повним правом, тобто мені (бути) з тобою, а тобі зі мною...Тільки ти дуже легко забуваєш, що я мушу жити для себе і для тебе, і якби ми були вже поєднані, ти майже не відчувала б той біль, як і я...Моя подорож була жахлива, я тільки вчора доїхав сюди, бо не було коней, і пошта їхала іншим шляхом, але яка...жахлива дорога, на передостанній станції мене остерігали, щоб не їхав уночі. Лякали мене лісом, але мене це тільки вабило. Та я помилявся, бо на такій жахливій дорозі карета неминуче обломилася. Простий вибоїстий путівець, і якби не такі кучери, як ті, що везли мене, то я б там і застряг. Та годі вже, це все зовнішнє, а щодо внутрішнього, то ми скоро, мабуть, побачимось...і сьогодні я не можу висловити тобі ті спостереження, які я за кілька днів зробив над своїм життям. Якби наші серця весь час були вкупі, то я б, може, й не робив ніяких спостережень, а груди повні тим, що хочеться тобі сказати...о...бувають хвилини, коли мені здається, що мова - це ніщо...Розвеселися і зоставайся моїм вірним єдиним скарбом, усім для мене, як я для тебе, а решту неодмінно пошлють нам боги, те, що має у нас бути, мусить бути..
Твій вірний Людвіг



Увечері, понеділок 6-го липня.

Ти страждаєш, найдорожча моя людино. Я тільки оце тепер дізнався, що листи треба здавати на пошту дуже рано. І пошта до К. звідси відходить тільки по понеділках і по четвергах. Ти страждаєш. О, скрізь, де я, там і ти зі мною, зі мною. Я роблю все, щоб я міг жити з тобою, яке це життя!!! Так!!! без тебе - срізь переслідуваному людською добротою, тою добротою, якої я так само мало прагну заслужити, як і заслуговую...Приниження людини перед людиною - воно болить мені . Коли я розглядаю себе у всесвітньому зв'язку, що таке я і що таке той, кого..кого називають Всевишнім...І все ж... тут знов божественне в людині..Я плачу, коли згадаю що ти, мабуть, лиш у суботу ввечері одержиш першу звістку від мене...Хоч як ти мене любиш - та я все ж люблю тебе дужче...Тільки не ховайся ніколи від мене...
На добраніч..О боже!..Так близько і так далеко! Чи ж це не справжній небесний палац - наше кохання, воно й міцне таке, як небесна твердь.


Доброго ранку 7-го липня.

Ще в ліжку мої думки поривались до тебе, моя Безсмертна кохана, то радісні, то знов сумні, в чеканні, що доля почує нас. Я можу жити тільки або цілком тобою, або зовсім ні. Так, я вирішив доти блукати в далині, аж поки зможу впасти в твої обійми, сказати, що я вже зовсім удома в тебе, і послати свою душу оповиту тобою, в царство духів. На жаль, це неминуче...Ти опануєш себе, і тим більше, що ти знаєш мою вірність тобі, і ніколи інша не заволодіє моїм серцем - ніколи, ніколи! О боже, чому доводиться розлучатися з тим, кого так любиш.....Твоє кохання робить мене найщасливішим із людей і водночас найнещаснішим. У мої літа я потребую тепер якоїсь одноманітності, рівномірності життя. А чи може така рівномірність тривати при наших взаєминах?...Ангеле мій, будь спокійна, тільки спокійно дивлячись на життя
Записаний

Отаман

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +435/-41
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 2464
  • Останні відвідини:
    05 Серпня 2018, 10:40:07

    Звідки: Бандерівська
Проза
« Прочитано #187 : 14 Грудня 2013, 03:54:22 »

Надворі сіро і похмуро.Зимно. Привід для депрсії,коли немає кольору.
Зеленої трави.І приводів для радості.
Лиш нині виглянуло сонце.Це зайвий привід прогулятись містом,заодно по справах.
Місто роблять кольоровим ..нафарбовані дівчата.Їхні очі й ...парфуми.
Саме так.Хтось казав що чим дешевший парфум-тим інтенсивніше пахне.Може й так.
Отак ходиш вулицями і "натикаєшся".На квіткові,фруктово-барвисті в молодих людей,
 міцні в чоловіків за 40 і таких же жінок.Звісно на кожному аромат пахне неповторно,з його феромонами.
Не подумайте що я перебільшую.Кожному своє.В когось розвинена увага,інші види памяті.А в мене запахи.
 Дуже цікаво розглядати аромат відрізняючи складники. Коли приходжу до знайомих продавців ароматів-
занюхуюсь.А вони кажуть що мені неможливо вгодити.Бо на кожен запах в мене свій коментар.
 А ніжних і квіткових для чоловіків як правило не виробляють.Хіба вже щось на зразок S8 від Оraflame з пачулі )
http://ua.oriflame.com/products/product-detail.jhtml?prodCode=8020
Денний.Вечірній-дуже інтенсивний.
 Аби перебити запах і знову його нормально відчувати -використовують щось міцне,на зразок нашатирю чи кави.
 Головне,дегустуючи запахи мимоволі ,не натрапити на запах поту.
Мене важко нагодувати несвіжим чи повторно замороженим мясом.Але
  є один запах,який не побажаю відчути жодному чоловіку  :=)
« Останнє редагування: 14 Грудня 2013, 04:30:03 від Отаман »
Записаний
кращий курс.знай ресурс.стабільно тут купую вмз
https://obmen.cc/user/ref/3225

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3801
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    26 Грудня 2017, 14:26:49

    Звідки: з маминого животика
Проза
« Прочитано #188 : 06 Лютого 2015, 02:20:05 »

Жінка, яка робить чоловіка подібним на джентльмена.
Після розлучення чоловік дав своїй, тепер уже колишній, дружині тільки день, щоб виїхати. Спакувавши своє майно, вона вирішила влаштувати собі прощальний обід з креветками, чорною ікрою, і пляшкою шампанського. Пообідавши, вона узяла декілька напівз'їджених хвостиків від креветок, вмочила їх в ікру і засунула в карнізи для фіранок. Чоловік зі своєю новою подругою були просто щасливі впродовж перших декількох днів. Але незабаром увесь будинок почав пахнути чимось нехорошим.
Вони перепробували все, що можна було, витратили купу грошей щоб позбавитися від запаху, але нічого не працювало. Вони вирішили продати цей смердючий будинок і переїхати в інший. Пройшов місяць, але вони так і не змогли знайти покупця. Їм довелося узяти кругленьку суму у банку, щоб купити новий будинок, так і не продавши старий. Колишня дружина подзвонила йому десь через місяць дізнатися як справи. Він розповів їй про проблеми з продажем будинку, не особливо вдаючись до деталей. Вона сказала, що скучає за своїм старим домом жахливо і хотіла б викупити його.
Чоловік швиденько погодився на ціну, яка була десятою частиною вартості будинку. Через тиждень, задоволений чоловік стояв і посміхався, спостерігаючи за тим, як вантажники упаковували його речі, щоб перевезти їх в новий будинок. Все, включаючи карнизи для фіранок...
Записаний

yurko

  • Адміністратор
  • *
  • Карма +1196/-13
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 22158
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 19:39:17

    Звідки: Чорновола-Шахтарська-Леніна-Салінарна-Пілсудського
Проза
« Прочитано #189 : 26 Травня 2015, 10:59:52 »

Фист файно!!!

Пані з міста, або Корова з куферка 2015.05.25 | Людмила Лінник

Знаєте, як то є – бути панев з міста? То коли твої десять дворідних братів і сестер жиют всі в єднім селі, а ти – в місті. І вони там все собі свóї бо свóї, а ти тільки приїздиш як сі скінче школа і в свєта. Нє, всьо файно – ви сі любите, бавите, але, такой чєсом хтось сі взлостит, тай вшкварит – пані з міста.

А мені в моїм селі в баби з дідом було файно. Бо знаєте, кілько там всього – в місті такого ніде не ввидиш. В баби в сінях донині стоїт куфѐрок. Ви не знаєте шо то? Ну, скриня така, на ногах, з дерева. Здоровецька, бабі по груди. Я в тоту скриню могла сі вмістити ціла, хоць сидячи, хоць лежачи. Бабин куферок прóстий – без різьби чи прикрас. Звикла собі груба дошка, вмальована яковсь жовтов фарбов. Той куферок видів Сибір. Як вони його відтам везли?

Втворити куферок самому було не мож, бо він сі замикав на ключ, і, навіть, якшо той ключ в баби вдавалоси полегкі віпросити, то все їдно – підоймити тіженну деку нікотре з нас саме було не годно. Затого, як тілько ми виділи, шо баба йдут до куферка, то конче лѐтіли за нев, аби такой запхати туда свего носа. А в куферку були скарби.

Всілякі там скатѐрки і вишиванки, бабині лахи і постіль, рушники і хустки. Баба в нім ховали і гроші, і риж з гречков, і чукуляду яку. З куферка чимось таким все пахло – зіллям, казали баба. Але найбільшим дивом була тота куферкова дека, зі спóду ціла пописана тайними знаками. Бабинов руков, різними ручкáми і олівцями писало таке: корова бігала 12 лип 86, корова бігала 5 чер 79, бігала корова 14 кві 64… Від кого чи за ким бігала корова, ми не знали, як і чого то було таке важнѐ, шо аж треба було писати всередині куферка. Але баба казали, шо вони то пишут, аби знати, коли в їх корови буде тилє.

А мені, пані з міста, такой добре було в селі... Особливо вліті, коли мож було пасти корову. Ви пасли колись корову? Оту, котора бігала? Я не знаю, шо ше може бути ліпшого вліті...

За бабиним городом зачинаєсі Гірка. То колись був цвинтар. Той цвинтар, як і церква, згорів у войну. На Гірци сі лишило йно два христи – і баба казали, шо коли ми попри них йдем, то треба сі христити. Ми не тілько сі христили, але й клікали коло тих христів і казали «Ангеле Божий», а ше збирали у шкільнім сіні квітки і клали до них. Нас за тото не дуже жєлували, бо топтати шкільне сіно аби набрати ромашóк було не файно.

Гірка крута і лиса, трави на ній майже нема, то пасли ми корови в долинци і на стадийоні під Гірков. То було нечисте місце – ходити там як сі стемніє було не мож, бо блуд сі чіпав. Але вдень – ніц, ходилосі...

Я любила віходити зі свойов коровов зранє найперша. Зриваламси вдосвіта і торочила бабі, шо як то вони ше не здоєли корови, аби я вже могла її пасти. Мені треба було втрапити на тоту Гірку найпершов, аби ше ніхто по ній не йшов. Бо тоди Гірка була срібна! Баба казали, шо то пилова роса. Коротенька трава, як стрижений чуб, вся була вкрита дрібонькими росинками, а сонце світило на них так, шо вони були як срібло – тугі і блищєчі.

Моя корова лѐтіла по Гірци напередмене, і кігнула за собов грубий ланц. І там, де вона бігла, лишєвси грубий зелений слід, ніби здоровецька гадюка проповзла по траві. Я лѐтіла за коровов, ше не здоймивши гумаки – бо вдосвіта по тотій росі було такой зимно в мої панські ноги. Лѐтіла і думала собі, як би було файно написати в бабинім куферку зеленим олівцем, шо моя корова бігала нині зранє! І всьо то срібло, всьо то сонце і вся та зелень були лиш мої – на десіть мінут, поки не зганєли на Гірку єнчі корови.

А тоди вже тепліло, сонце лізло вище, пилова роса зі срібної робиласі просто мокров, та й вже мож було роззуватисі і літати по долинци і стадийоні, чєсом зиркаючи на корову, чи ше не в шкоді.

Отако, хоць я і пані з міста, а з коровов би си й нині дала раду. Хіба йно вставати вдосвіта, аби ввидіти срібло на траві мені вже не так кортит. Шкода лише, шо тих корів у моїм селі майже сі не лишило.

Перебігли всі, чи шо?..
Записаний
Cпочатку приходить російська культура, російська мова, а вже за ними – російські війська!

ББА

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +292/-11
  • Online Online
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 10183
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 22:25:02

    Звідки: Льондон
Проза
« Прочитано #190 : 11 Липня 2015, 17:20:11 »

Юрий Сергеевич Рытхэу. Числа Какота

ББА

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +292/-11
  • Online Online
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 10183
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 22:25:02

    Звідки: Льондон
Проза
« Прочитано #191 : 06 Січня 2016, 20:42:31 »

Кашмир
Боуи был не первой рок-звездой, посетившей СССР. За два года до того, как он проехал на поезде из Владивостока в Москву, точно по этому же маршруту путешествовали Роберт Плант и Джимми Пэйдж. В своих рассказах о поездке, они всякий раз упоминали молодого геолога, подсевшего в поезд незадолго до Иркутска. А вот Николай Янович Азаров, возвращающийся из своей первой после окончания университета экспедиции, большого значения той встрече не придал, и если и упоминал впоследствии об экзотических попутчиках, то вскользь, в двух словах. Музыкантов мирового уровня в них он не определил, для себя он квалифицировал их как биндеровцев, поскольку говорили они непонятно, что было для русского человека оскорбительно. Но, поскольку не прошло и получаса, как от биндеровцев на общедоступном языке жестов поступило предложение выпить припасенной ими в долгую дорогу водки, то Николай Янович переквалифицировал их из оскорбительных и опасных биндеровцев в биндеровцев, скорее, экзотических (одни патлы чего стоят, словно бабы какие) и русскому человеку дружественных.

Когда Плант полез за третьей бутылкой, Пэйдж взял в руки гитару и попытался наиграть мотив, пришедший ему в голову пару часов назад. Плант возился с проворачивающейся закруткой, а Пэйдж все перебирал струны, пока из несвязного набора аккордов и гармоний не начала вырисовываться пафосная восходящая последовательность. Пэйдж повторял ее снова и снова, и Плант, отставив в сторону так и не открытую бутылку, принялся ладонью правой руки отбивать сильные доли по стоящему под столиком походному чемодану Николая Яновича, а зажатой в левой руке чайной ложечкой - четверти, по привязанному к чемодану чумазому походному котелку. Николаю Яновичу, несмотря на выпитую водку, стало неуютно. Чернявый биндеровец, словно одержимый, все яростнее рвал струны, на разные лады повторяя придуманную мелодию. А кудрявый, продолжая лупить по чемодану, закатил глаза и начал подвывать высоким голосом.

- Оооуу-йеее-йеееаа... Ууууу-йеааа... Бэйб, бэйб, бэйби... Йеееааа... Лет ми тейк ю зеа, бэйб, лет ми тейк ю зеееааааа, - то стонал, то рычал он и продолжалось это целую вечность.

Играть и голосить они закончили одновременно, словно их кто-то заткнул. Взволнованный Пэйдж одним движением сорвал закрутку с бутылочного горлышка. Разлил на троих и выжидающе посмотрел на Николая Яновича. Коротко о чем-то спросил, Плант повторил вопрос. Глаза у обоих горели, руки тряслись. "Спрашивают, понравилось ли, - сообразил Николай Янович, - мнением моим интересуются".

Николай Янович призадумался. С одной стороны, ему не хотелось обижать хлебосольных биндеровцев, а, с другой, никакая вежливость не могла заставить молодого коммуниста пойти против совести. В итоге, Николай Янович решился на допустимый, с его точки зрения компромисс. "Про музыку скажу честно, что думаю, - решил он, - но проявлю уважение, скажу по-ихнему, по-биндеровски". Подняв стакан, он выдохнул и решительно произнес:

- Кошмір!

И сразу же выпил.

Музыканты замерли, словно пораженные громом. Глаза Джимми Пэйджа начали округляться. "Фак...", коротко выдохнул он и хлопнул Роберта Планта по плечу.

Tad

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +40/-7
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 7810
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 20:34:59

Проза
« Прочитано #192 : 06 Січня 2016, 22:50:51 »

Записаний
Життя це не те , що з вами вiдбуваеться , а те як ви до цього вiдноситесь

ББА

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +292/-11
  • Online Online
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 10183
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 22:25:02

    Звідки: Льондон
Проза
« Прочитано #193 : 25 Січня 2016, 16:40:40 »

- Эх-х-хорошо у вас на Украине!
- Дякуємо.
- Нет, в самом деле. Вы даже сами не подозреваете, насколько замечательная у вас страна.
- Приємно чути.
- Какая кухня! Борщ, вареники, и вот это, что я ем сейчас, как называется?
- Налисники.
- Как?
- Налисники.
- "Налисники"? Потрясающе просто. Звучит как секс!
- Смачного.
- А женщины! Я вот когда иду по улице, просто иду - банально фланирую, так сказать, то постоянно ловлю себя на мысли, что бесконечно влюбляюсь, понимаете...
- Так.
- Прям на ходу, верите? Как мальчишка! Так бы и жил здесь.
- А ось це зайве.
- Что?
- Нічого-нічого.
- Вот видите, не понял. А казалось бы, родственные языки... Да что там языки - культура одна, история! Но кухня просто божественная, невероятная кухня. Вот как называется то, что я сейчас ем?
- Щуряча отрута.
- Как-как?
- Щуряча отрута.
- "Отрута"?
- Так.
- Замечательно просто. Роскошная фонетика!
- Смачного.

ББА

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +292/-11
  • Online Online
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 10183
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 22:25:02

    Звідки: Льондон
Проза
« Прочитано #194 : 13 Вересня 2016, 02:15:37 »

 Казка про Великого Орла
      У давні прадавні часи, коли світ ще був молодий і майже порожній, на землі не було жодного звіра і жодної людини. Лише безсловесні риби населяли ріки і моря, поодиноко росли величезні дерева, а високо високо, серед скелястих і неприступних гір влаштував собі гніздо Великий Орел. Скільки себе пам'ятав він завжди був один однісінький. Від самого народження, коли шкаралупа яйця розкололася і він вперше побачив цей, як тоді здавалося неосяжний світ, і донині, коли цей світ остогид йому гірше гіркого, Орел не бачив і не чув жодної розумної істоти.
      Він навіть не знав хто його батьки, що залишили яйце у цьому самотньому світові. Звісно він здогадувався що вони Великі Орли, а не скажімо риби, або інші птахи. Втім уявити собі інших птахів було дуже складно, тому що Орел не бачив жодного іншого птаха, лише своє відображення, коли він пролітав над водою. В такі миті Великий Орел уявляв собі що то не він відбивається у воді, а летить поряд його брат орел, і їм так добре було летіти удвох. А іноді він дозволяв собі думати що поряд летить горда і красива орлиця, і вони разом повертаються до спільного гнізда щоб нагодувати своїх орлят. Але дуже рідко він дозволяв собі такі фантазії, тому що знайшовши порожнє і самотнє гніздо, Орел сходив з розуму від цієї своєї самотності та кричав так, що світ здригався від страху, а потім несамовито починав крушити все навкруг, аж поки сили не покидали його. А потім плакав. І повний жалю і презирства до себе, роками лежав і не ворушився, бажаючи померти і не в силах здійснити навіть це бажання.
      Він багато разів пробував залишити цей світ, полетіти геть за його межі, але нічого не виходило. Орел злітав так високо, що земля перетворювалася на маленьку кулю далеко внизу, але кожного разу йому не вистало повітря для останнього ривку, а невидима, легка, але дуже потужна сила тягнула його назад донизу. Після неймовірної кількості спроб Великий Орел вирішив що втекти з цього світу неможливо. Він тисячі тисяч разів облетів всю землю і вивчив кожен її куточок в пошуках спочатку ще хоч кого небудь, а потім ще раз, шукаючи вихід, або хоча б підказку де його шукати, але так нічого і нікого не знайшов. Йому навіть подобався цей світ, його дім, його в'язниця, якби ж тільки він не був такий самотній.
      Довго думав Великий Орел як йому бути, і важкими, складними, плутаними були ті роздуми. Він відкидав і відкидав всі варіанти, аж поки не залишився один єдиний. Орел зрозумів, що якщо він відмовиться і від нього, то так і помре самотній і божевільний на цій планеті. Тому, повний рішучості, як у молоді роки,  коли він вперше пробував покинути гніздо і полетіти, Великий Орел, гігантськими взмахами крил почав стрімко набирати висоту.
      Вище і вище, аж поки земля стала далекою і маленькою, до тієї, добре відомої йому межі, де закінчувалося повітря під крилами і в легенях і летіти було вже неможливо. На якусь мить він завис у найвищій точці свого польоту. Окинув своїм орлиним оком такий близький тепер місяць і таку далеку землю, і нічого не відчув. Він навіть здивувася від такої повної відсутності почуттів. Той подив втішив його, а потім він знайшов глибоко глибоко, на самому своєму дні, ще одне відчуття - маленьку іскорку надії. Надії на те, що нічого не закінчується, а все лише починається. І так його розрадила і звеселила та іскорка надії, що він весь сповнився впевненості: він все робить вірно. Саме в цю мить почалося його падіння.
      Великий Орел не намагався його вповільнити як робив у всі попередні рази, а навпаки, склавши крила розганявся з кожною миттю все швидше і швидше. Скоро повітря почало обпікати його, пір'я спочатку задиміло, а потім і запалало, і Орел зрозумів - вороття немає. Охоплений шаленим свистом повітря, полум'ям і димом, не відчуваючи нічого крім рішучості, на величезній швидкості він врізався у землю. Вибух був такий що весь всесвіт здригнувся і на мить завмер у подиві.
      А Великий Орел розбившись об землю розлетівся незчисленими уламками, і кожен, навіть найменший з цих уламків перетворився на птаха. І кожен птах був не схожий на інших. Серед них були і великі подібні до самого орла, і геть маленьки пташечки, сірі, білі, чорні, кольорові та багатокольорові, всіх можливих форм, розмірів і видів птахи. Перелякані та здивовані вони розлетілися у всі сторони, населили небо і землю, і більше ніколи цей світ не був самотній. І більше ніколи він не згадував про Великого Орла, окрім як іноді у казках, та й ті з часом почали забуватися. Але в кожному птаху і досі живе частина Великого Орла і маленька крихітка надії.

ББА

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +292/-11
  • Online Online
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 10183
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 22:25:02

    Звідки: Льондон
Проза
« Прочитано #195 : 27 Вересня 2016, 17:10:41 »

— Вы — кузнец?
Голос за спиной раздался так неожиданно, что Василий даже вздрогнул. К тому же он не слышал, чтобы дверь в мастерскую открывалась и кто-то заходил вовнутрь.
— А стучаться не пробовали? — грубо ответил он, слегка разозлившись и на себя, и на проворного клиента.
— Стучаться? Хм… Не пробовала, — ответил голос.
Василий схватил со стола ветошь и, вытирая натруженные руки, медленно обернулся, прокручивая в голове отповедь, которую он сейчас собирался выдать в лицо этого незнакомца. Но слова так и остались где-то в его голове, потому что перед ним стоял весьма необычный клиент.
— Вы не могли бы выправить мне косу? — женским, но слегка хрипловатым голосом спросила гостья.
— Всё, да? Конец? — отбросив тряпку куда-то в угол, вздохнул кузнец.
— Еще не всё, но гораздо хуже, чем раньше, — ответила Смерть.
— Логично, — согласился Василий, — не поспоришь. Что мне теперь нужно делать?
— Выправить косу, — терпеливо повторила Смерть.
— А потом?
— А потом наточить, если это возможно.
Василий бросил взгляд на косу. И действительно, на лезвии были заметны несколько выщербин, да и само лезвие уже пошло волной.
— Это понятно, — кивнул он, — а мне-то что делать? Молиться или вещи собирать? Я просто в первый раз, так сказать…
— А-а-а… Вы об этом, — плечи Смерти затряслись в беззвучном смехе, — нет, я не за вами. Мне просто косу нужно подправить. Сможете?
— Так я не умер? — незаметно ощупывая себя, спросил кузнец.
— Вам виднее. Как вы себя чувствуете?
— Да вроде нормально.
— Нет тошноты, головокружения, болей?
— Н-н-нет, — прислушиваясь к своим внутренним ощущениям, неуверенно произнес кузнец.
— В таком случае, вам не о чем беспокоиться, — ответила Смерть и протянула ему косу.
Взяв ее в, моментально одеревеневшие руки, Василий принялся осматривать ее с разных сторон. Дел там было на полчаса, но осознание того, кто будет сидеть за спиной и ждать окончания работы, автоматически продляло срок, как минимум, на пару часов.
Переступая ватными ногами, кузнец подошел к наковальне и взял в руки молоток.
— Вы это… Присаживайтесь. Не будете же вы стоять?! — вложив в свой голос все свое гостеприимство и доброжелательность, предложил Василий.
Смерть кивнула и уселась на скамейку, оперевшись спиной на стену.

Работа подходила к концу. Выпрямив лезвие, насколько это было возможно, кузнец, взяв в руку точило, посмотрел на свою гостью.
— Вы меня простите за откровенность, но я просто не могу поверить в то, что держу в руках предмет, с помощью которого было угроблено столько жизней! Ни одно оружие в мире не сможет сравниться с ним. Это поистине невероятно.
Смерть, сидевшая на скамейке в непринужденной позе, и разглядывавшая интерьер мастерской, как-то заметно напряглась. Темный овал капюшона медленно повернулся в сторону кузнеца.
— Что вы сказали? — тихо произнесла она.
— Я сказал, что мне не верится в то, что держу в руках оружие, которое…
— Оружие? Вы сказали оружие?
— Может я не так выразился, просто…
Василий не успел договорить. Смерть, молниеносным движением вскочив с места, через мгновение оказалась прямо перед лицом кузнеца. Края капюшона слегка подрагивали.
— Как ты думаешь, сколько человек я убила? — прошипела она сквозь зубы.
— Я… Я не знаю, — опустив глаза в пол, выдавил из себя Василий.
— Отвечай! — Смерть схватила его за подбородок и подняла голову вверх, — сколько?
— Н-не знаю…
— Сколько? — выкрикнула она прямо в лицо кузнецу.
— Да откуда я знаю сколько их было? — пытаясь отвести взгляд, не своим голосом пропищал кузнец.
Смерть отпустила подбородок и на несколько секунд замолчала. Затем, сгорбившись, она вернулась к скамейке и, тяжело вздохнув, села.
— Значит ты не знаешь, сколько их было? — тихо произнесла она и, не дождавшись ответа, продолжила, — а что, если я скажу тебе, что я никогда, слышишь? Никогда не убила ни одного человека. Что ты на это скажешь?
— Но… А как же?…
— Я никогда не убивала людей. Зачем мне это, если вы сами прекрасно справляетесь с этой миссией? Вы сами убиваете друг друга. Вы! Вы можете убить ради бумажек, ради вашей злости и ненависти, вы даже можете убить просто так, ради развлечения. А когда вам становится этого мало, вы устраиваете войны и убиваете друг друга сотнями и тысячами. Вам просто это нравится. Вы зависимы от чужой крови. И знаешь, что самое противное во всем этом? Вы не можете себе в этом признаться! Вам проще обвинить во всем меня, — она ненадолго замолчала, — ты знаешь, какой я была раньше? Я была красивой девушкой, я встречала души людей с цветами и провожала их до того места, где им суждено быть. Я улыбалась им и помогала забыть о том, что с ними произошло. Это было очень давно… Посмотри, что со мной стало!
Последние слова она выкрикнула и, вскочив со скамейки, сбросила с головы капюшон.
Перед глазами Василия предстало, испещренное морщинами, лицо глубокой старухи. Редкие седые волосы висели спутанными прядями, уголки потрескавшихся губ были неестественно опущены вниз, обнажая нижние зубы, кривыми осколками выглядывающие из-под губы. Но самыми страшными были глаза. Абсолютно выцветшие, ничего не выражающие глаза, уставились на кузнеца.
— Посмотри в кого я превратилась! А знаешь почему? — она сделала шаг в сторону Василия.
— Нет, — сжавшись под ее пристальным взглядом, мотнул он головой.
— Конечно не знаешь, — ухмыльнулась она, — это вы сделали меня такой! Я видела как мать убивает своих детей, я видела как брат убивает брата, я видела как человек за один день может убить сто, двести, триста других человек!.. Я рыдала, смотря на это, я выла от непонимания, от невозможности происходящего, я кричала от ужаса…
Глаза Смерти заблестели.
— Я поменяла свое прекрасное платье на эти черные одежды, чтобы на нем не было видно крови людей, которых я провожала. Я надела капюшон, чтобы люди не видели моих слез. Я больше не дарю им цветы. Вы превратили меня в монстра. А потом обвинили меня во всех грехах. Конечно, это же так просто… — она уставилась на кузнеца немигающим взглядом, — я провожаю вас, я показываю дорогу, я не убиваю людей… Отдай мне мою косу, дурак!
Вырвав из рук кузнеца свое орудие, Смерть развернулась и направилась к выходу из мастерской.
— Можно один вопрос? — послышалось сзади.
— Ты хочешь спросить, зачем мне тогда нужна коса? — остановившись у открытой двери, но не оборачиваясь, спросила она.
— Да.
— Дорога в рай… Она уже давно заросла травой.

ББА

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +292/-11
  • Online Online
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 10183
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 22:25:02

    Звідки: Льондон
Проза
« Прочитано #196 : 03 Листопада 2016, 13:57:36 »

(Камера показывает огромное полутемное помещение с рядами столов. На столах стоят компьютеры, за компьютерами сидят узкоплечие, широкозадые люди в военной форме, у каждого на голове наушники с микрофоном)

Корреспондентка (глупая, но симпатичная блондинка с вечно полуоткрытым ртом): Добрый вечер, меня зовут Глафира Байда, мы ведем репортаж из Главного Штаба Информационных Войск Российской Федерации! Товарищ блог-полковник, вы не могли бы рассказать нам...

Велигор: Хорошо, Маша. Я мог бы долго рассказывать о том, чем мы здесь занимаемся, но, думаю, будет понятнее, если я подключу вас к нашей частоте, на которой ведутся переговоры между боевыми блоггерами. Естественно, частота секретна и после этого мы вынуждены будем ее сменить, но страна должна это знать!

(Экран резко темнеет, доносится треск, и, внезапно, в эфир прорываются крики):
-...Второй, второй! Третий виртуал забанен, картинки трут! Перехожу на прием!...Выводи в топ! В топ!
-...два модератора на хвосте, повторяю, два модератора на хвосте!
-...СиЭнЭн банит по маске, повторяю, СиЭнЭн банит по маске!
-...Меняй проксю! Меняй проксю! Отрывайся!
-...Тут все по-нерусски, повторяю, тут все по-нерусски, прошу языковой поддержки!
-...баргузинцы выложили ролик с результатами бомбежки, быстро флеймим эту ветку!
- Еще один ролик с баргузинцами, что делать?
- Быстро выкладывай в ветку детское порно, я пишу провайдеру, форум закроют!
- Выкладываю! Черт!
- В чем дело?
- Меня отслеживают по айпи! Отслеживают по айпи!
- Отключайся! Отключайся!
- Детское порно еще не залилось!
- Отключайся, это приказ!
- Еще немного!
- Отключайся!
- Уже почти все!
- Your account on this forum was permanently banned. Distribution of CP is considered as serious crime.

(Камера показывает строгое и печальное лицо полковника. Он медленно стаскивает с головы наушники, попутно зацепив очки, которые со звоном падают на пол. Рядом Маша Байда. Она взволнована, в глазах слезы).

Велигор: Только что забанили одного из лучших наших офицеров.

Корреспондентка: Где забанили?

Велигор: Везде. Во всем интернете, кроме нескольких арабских доменов. Трижды участник Селигера, в движении "И нашим, и вашим" с 2007 года. Сегодня утром он подал заявление в партию.

Корреспондентка (всхлипывая): Это... Это так ужасно. Буквально минуту назад он говорил, заливал детское порно, а сейчас - забанен. И с этим ничего не сделать!

Велигор (подслеповато щурясь, кладет руку на плечо Маше, в его добром голосе слышится смертельная усталость): Ничего не поделаешь. Это война.