Вільний форум міста Калушa

Please login or register.

Увійти
Розширений пошук  

Форуму:

16 років 8 місяців 27 днів

Автор Тема: Проза  (Прочитано 100344 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.

Lana

  • Користувач
  • **
  • Карма +30/-1
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 86
  • Останні відвідини:
    15 Серпня 2016, 22:26:57

    Звідки: Б.Хмельницького
Проза
« Прочитано #140 : 01 Листопада 2011, 23:10:12 »

класно!!! я сама ніби відчула запах фруктового чаю...Іду робити чай...
Записаний

yurko

  • Адміністратор
  • *
  • Карма +1206/-13
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 30256
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 17:13:43

    Звідки: Чорновола-Шахтарська-Леніна-Салінарна-Пілсудського
Проза
« Прочитано #141 : 02 Листопада 2011, 09:06:17 »

Справді гарно, захоплююче і вразливо.
Записаний
Читайте по губах: Без газу чи без вас? Без вас. Без світла чи без вас? Без вас. Без води чи без вас? Без вас. Без їжі чи без вас? Без вас.


Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3805
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    09 Вересня 2023, 17:33:39

    Звідки: з маминого животика
Проза
« Прочитано #142 : 20 Листопада 2011, 22:30:58 »

У Тридев'ятому царстві, в тридесятій державі жила-була прекрасна, незалежна, самостійна і розумна принцеса.
Ось одного разу сиділа вона на березі мальовничого ставка в зеленій долині біля свого замку, роздумувала про сенс життя і раптом побачила жабу. Жаба стрибнула їй на коліна і сказала:
"Мила, добра дівчина. Колись я був прекрасним принцом, але зла чаклунка зачарувала мене, перетворивши на жабу. Якщо ти мене поцілуєш, я знову перетворюся на принца, і тоді, моє сонечко, я оселюся в твоєму замку, а ти готуватимеш мені їсти, будеш чистити мого коня, прати мій одяг, ростити моїх дітей і радіти, що я узяв тебе за дружину".
Того ж вечора, легко повечерявши жаб'ячими ніжками з приправами і келихом білого вина, Сонечко тихенько гмикнуло і подумало: "Ага...щааазз"!

казка брехня.... але в ній натяк
« Останнє редагування: 30 Листопада 2011, 01:45:47 від сонечко я »
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3805
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    09 Вересня 2023, 17:33:39

    Звідки: з маминого животика
Проза
« Прочитано #143 : 30 Листопада 2011, 01:45:07 »

На одній загубленій полянці в далекому лісі росла чудова чудова квітка. Вона радісно зустрічала кожнісінький день, грайливо поблискуючи крапельками роси, розкриваючи свої ніжні пелюстки і насолоджуючись сонячним теплом. Квітка була настільки красива, що мешканці лісу спеціально приходили помилуватися нею. І вона усвідомлювала свою красу, пишалася нею. Життя доставляло їй тільки радість, і вона навіть і не підозрювала про те, що в ній може бути щось ще, що принесло б їй ще більше задоволення.
В той же час, на іншому кінці світу, в іншому лісі, на іншій полянці росла інша квітка. Вона була як дві краплі води подібна на першу, вона також була прекрасною, усіма дюбима і щаслива. Її життя також було дивовижним і безтурботним. І вона теж думала, що у неї вже є усе, про що тільки можна мріяти.
І ось одна багатий бізнесмен вирішив організувати найбільшу у світі оранжерею. Він розіслав своїх кур'єрів по всьому світу у пошуках найкрасивіших квітів. Вони ревно виконували своє завдання, ходили по забутих стежках і незаселених місцях. Так вийшло, що обидві ці квітки були знайдені цими гінцями і привезені в цю оранжерею. І оскільки вони були дуже схожі, їх поставили поруч, але через стінку... через скляну стінку.
Ці квітки швидко стали родзинкою оранжереї. Люди захоплювалися ними і тут. Їм і тут приділялася виняткова увага і турбота. І тут вони були напрочуд життєрадісними і прекрасними. Вони розкривалися щодня в один і той же час, одночасно оберталися назустріч світлу, одночасно стискалися у бутон увечері. І оскільки вони були неймовірно схожі, кожен з них думав, що це скло, що розділяє їх, - не що інше, як ДЗЕРКАЛО, в якому він бачить своє власне відображення.
Незабаром власник оранжереї вирішив продати одну з квіток, оскільки вони майже не відрізнялись одна від одної. І коли її стали відносити, обидві квітки усвідомили, що це їх "дзеркало" - зовсім не дзеркало, і що насправді доля звела їх з їх другою половинкою. І що весь цей час вони, знаходячись поруч, жили як єдиний організм, жили душа в душу.
Ніхто не знає, чи зустрілися вони знову, але їх життя змінилося з тієї миті, оскільки вони зрозуміли, що у світі є щось більше, ніж просто загальне захоплення і безтурботна радість... що є щось особливе і привабливе... З тієї миті в їх житті з'явилася нова мета. Вони стали прагнути один до одного.
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3805
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    09 Вересня 2023, 17:33:39

    Звідки: з маминого животика
Проза
« Прочитано #144 : 18 Грудня 2011, 15:19:13 »

Майже по Макаревичу "ОН был старше ЕЕ"
Вона мала крила. А Він не знав, вірніше не хотів вірити.
Вона уміла літати. Та Він вперто і чути нічого про це не хотів. Зустрічаючи кожного ранку Її з лілових хмарин, Він говорив:
- Не выдумывай, глупышка. Ты не умеешь летать.
Та Вона не ображалась. А коли наступав пізній вечір, Вона знов відлітала. Гуляла самотньо  по хмаринкам, підкидувала сонечко немов м"ячика. Ловила мрії людей та гралася ними немов піском, пропускаючи їх крізь міцні та ніжні пальці…Та приходив Він, той, що не умів літати. Він був набагато старший за неї. Він завжди Її знаходив, тому що у нього були високі зв"язки.
Та часто Вона утікала від Нього, грайливо сміючись і пірнаючи у чергову хмаринку. Та Йому вистачало лише клацнути пальцями, як два хижих птаха, зупиняли її.
У Неї була дитяча душа. Вона любила польові ромашки та гірські орхідеї. Він знаходив тонну ромашок та орхідей. Осипав Її з ніг до голови.
Та Вона від цього не раділа.
Вона дивилась на них із смутком. Від великих садових та тепличних ромашок і орхідей віяло холодом, так само як і від Нього. 
А ще Вона була вітром. Кожну ніч летіла Вона  до зірок, надсилаючи їм повітряні поцілунки. А зірочки сплітали Їй віночки сузірь і пропонували залишитись з ними.
Та приходив Він. І як завжди казав:
- Не выдумывай, глупышка. Ты не ветер.
А ще Вона була райдугою. Вона уміла пробиратися крізь каплі дощу до самого його серця і спалахувати 7ми кольоровим сяйвом над вимоклим містом. Вона вимальовувала свою дугу небесними кольорами, промиваючи пензлика у калюжах.
- Не выдумывай, глупышка. Ты не можешь быть радугой или ее светом, – говорил он.
А ще у Неї було серце поета. Вона підкидала його до небес і купала у прикарпатських джерелах…
Та чула від Нього все те ж саме:
- Не выдумывай, глупышка.Ты не поэт.
Та якось Вона таки полетіла  від Нього. Полетіла назавжди.
Ні, таки Вона не полетіла, а пішла босоніж по ромашковому полю. А крила залишила. ..
…А Він залишився сам…
Він брав її пензлик і пробував розмалювати райдугу, вмокаючи пензлика у калюжі.
«Я не художник», - думав Він.
Потім Він спробував написати вірша. Він рвав списаний олівцем папір і думав:
 «Нет, я не поэт».
Він зривав польові ромашки, довго дивився на зорі і навіть ходив по ліловим хмаринам.
А потім взяв її крила. Став на саму високу і красиву хмарку….І зробив крок у повітряний простір.
 «Я не умею летать», - подумав Він.
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3805
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    09 Вересня 2023, 17:33:39

    Звідки: з маминого животика
Проза
« Прочитано #145 : 04 Лютого 2012, 03:18:56 »

Увечері по тихій вулиці повільно йшов старий чоловік. Опале листя на тротуарі нагадувало йому про минуле, яке давно кануло в Лету. Попереду була довга ніч і зима. Раптом серед листя біля сирітського притулку він помітив клаптик паперу. Старий зупинився, підняв його тремтячими пальцями і підніс до очей: "Хто знайде це - я люблю вас,
Хто знайде це - ви потрібні мені.
Мені ні з ким поговорити.
Хто знайде це - я люблю вас."
Прочитавши ці рядки, виведені невмілою дитячою рукою, старий заплакав . Він подивився на вікна притулку і побачив дівчинку, що притиснулася носом до шибки. Тоді старий чоловук зрозумів, що знайшов друга . Посміхнувшись, він помахав дівчинці рукою. Дівчинка посміхнулася йому у відповідь. Їм стало ясно, що тепер усю зиму вони сміятимуться в обличчя снігу чи холодному дощу.
Так і вийшло. Усю зиму вони переговорювалися через грати огорожі притулку і обмінювалися маленькими подарунками.
Дідусь вирізував з дерева подарунки для дівчинки. А дівчинка малювала для нього прекрасних дам, що стоять під яскравим сонцем серед зелені садів. Але в перший день червня дівчинка прибігла до огорожі, щоб показати старому нову картину та він не прийшов. Дівчинка відразу зрозуміла, що її друг більше ніколи не прийде. Вона побігла в кімнату і написала на клаптику паперу:
"Хто знайде це - ви потрібні мені,
Мені ні з ким поговорити...
Хто знайде це - я люблю вас ."
.......
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3805
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    09 Вересня 2023, 17:33:39

    Звідки: з маминого животика
Проза
« Прочитано #146 : 04 Лютого 2012, 04:34:13 »

Самотньо брела старенька додому через двір. І враз побачила, як неподалік в стороні до маленької дівчинки підбіг кульгавий дворовий собака. Дівчинка, злякалавшись пса, затремтіла і голосно заплакала. А потім притиснувши до грудей свою ляльку побігла до мами з криком: "Мамо, матуся, захисти!" Мама дівчинки посміхнулася і приголубила її. А старенька, раптом похитнулася. І, тримаючись за серце, осіла на землю. Ні , не від несподіваного крику стало так погано бабусі. А сама фраза, яку вигукнула дитина нагадала їй далеке минуле...Молоді роки, пору юної безтурботності. І кохання. Він здавався таким сильним і надійним, що вселяв їй приємну упевненість у завтрашньому дні. А як палко говорив про щиру любов! Та...коли дізнався про вагітність просто утік.
А вона з пересерддя і розпачу вирішила, що коли йому не потрібна турбота про маля, то і їй також без нього вона не потрібна... А усередині хтось іще зовсім непомітний давав про себе зрозуміти: "привіт, це я - твоя дитинка. Ти не бачиш мене, але можеш відчувати. Потерпи трішки, я ростиму, набератимуся сил, щоб незабаром тебе обійняти. А ти у цю важку хвилину життя не картай ні себе, ні батька мого. Я народжуся і тобі усміхатимусь. Обійматиму ніжнимим ручками і підтримуватиму тебе. А від тебе мені потрібна лише ласка. І хоч зрідка, перед сном, читай мені з книжки казочки. Чи розповідай про ріпку чи Котигорошка...От побачиш, ти і не помітиш, як я підросту і стану для тебе теплим помічником. Я любитиму тебе, моя рідненька, буду і в радості і у біді..."
Тільки той голосочок не хотіла чути дівчина. Твердо вирішила: "Ні!" І рішуче у призначений час постукала у двері зловісного кабінету. Їй хотілося пошвидше звільнитися від...
Їй дали наркоз, підійшов лікар. Та несподівано, крізь напівсон дівчина почула плач немовляти...Але все здавалося таким чужим і неважливим. А десь, наче у грудях стогнало і кричало: "Ні, не потрібно! Прошу! Мені страшно!Мамо, матуся, захисти!."
З того холодного осіннього вечора дівчині уже не спалося спокійно. Ні, вона уже не чула дитячого крику. Але у серці щось надірвалось. А саме життя стало третьосортним для неї ж самої. Вона так і не вийшла заміж. Існувала самотньо і поступово старіла... А, не будь того рокового аборту, вона б уже і внучків бавила б.
... Але сьогодні, в одну мить, немов блискавкою ударив спогад про далекий злочин, який вона старанно від усіх приховувала...
Навколо неї зібрався жалісливий народ. Хтось поклав у рот валідол, хтось викликав по мобілці швидку допомогу... Люди в очікуванні медиків, не в силах залишити її саму, стали свідками як нещасна бабуся, помираючи, весь час повторювала : "Пробач, пробач..."
За якусь мить напружені складки її змарнілої шкіри розгладились і на обличчі застиг спокій... І тоді якийсь чоловік з натовпу сказав: "напевно хтось її пробачив".
Записаний

ДДК

  • Старожил
  • ****
  • Карма +55/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 306
  • ДДК
  • Останні відвідини:
    03 Лютого 2014, 01:36:29

    Звідки: Росія
Проза
« Прочитано #147 : 05 Лютого 2012, 02:36:54 »

                             Л і т н і й    д о щ.
Літній  дощ—це  не  серйозно,   це  не  надовго.  Це  не  повінь  або   гірський  потік…  Прибити  пил,  пообіцяти  прохолоду  і  раптом  зникнути  залишивши  туманну  блакить  на  вулицях  міста… А  ще  й  калюжі… Та  ні,  вони  примарні  теж.  Вони  ніби  не  існують… Бо  літо… І  сонце!  І  очі.  Такі  веселі  й  радісні.  У  всіх.  І  у  неї.  ЇЇ  очі – два  океану  щастя!  Щоб  втонути  удвох…  або  кожному  окремо…  ЇЇ  очі – два  океану  відчаю!  Бо  втонула  вона  лише.  А  він…  Він  дивився  спокійно  наскрізь  неї.  Спокійно  й  байдуже.  Наче  то  були  скляні  очі  які  просто  дивляться… або  не  дивляться.  Ніжні  слова  кохання  досягали   його  тіла  і  неспішно  розсипалися  на  друзки.  Ніжні  слова  кохання,   які  йшли  від  нього  колись,  запалювали  її  серце,  розкидали  мозок,  робили  її  покірливою.  А  зараз?  Чому  зараз  журба  та  розпач?  Чому  він  не  поруч?  Чому  зникли  ті  почуття  і  божевілля  щасливого  свята?  Чудове,  дивовижне  літо!  Чудове,  дивовижне  життя!  Таке  неповторне,  загадкове.  Бог  його  надає  нам  під  час  злиття  сердець.  Магія  нового  життя…  незрозумілого  і  необхідного!  Необхідного…  Сонце  пестило  квіти  і  обличчя  людей,  літо  бавило   млістю,  даруючи  крила  щастя…  Чому  він  мовчки  пішов?  Чому  став  тінню,  привидом  людини  яка  кохала?  Тому  що  почув  її  слова?  Прикрі  й  незручні  для  нього?  А  на  бульварі,  там  де  пахощі  троянд,  де  клекіт  птиць  і  безліч  закоханих  пар,  там  у  літньому  кафе  вчора  вона  побачила  його  з  веселою  молодою  дівчиною.  Він  так  ніжно  цілував  її  волосся,  а  вона  сміялась  сріблястим  сміхом!  Вона  танула  в  його  обіймах  і  відлітала  до  неба  в  сяйві  його  усмішки…  Ні,  то  не  було  ревністю,  то  не  було  образою…  Біль,  розкотистий  і  нестерпний,  пронизливо  заповнював  все  всередині.  Біль  який  різав  нещадно  і  волав:  «Кінець!»…  Вона  йшла  по  вулиці  вперед,  без  мети.  Бо  рух  створював  ілюзію  полегкості.  Фарби  літа  безжалісно  запалювали  кров  навіть  тим  хто   умовив  себе  що  їм  у  житті  більше  нічого  не  лишилось.  Вона  знала  що  це  кінець.  Тобто  початок  вмирання  серця.  Вона  знала  що  ліків  немає,  що  воно  вмиратиме  клітинка  за  клітинкою.  А  натомість – порожнеча!  І  коли  буде  зачинено  останній  отвір  у  хвіртці  її  серця,  коли  воно  умре  для  кохання,  вона  спокійно  скаже  що  не  боїться  нікого  втратити,  що  немає  такої  людини  яка  може  зробити  їй  боляче…  Вона  йшла  по  вулиці,  вона  не  знала  нащо  тепер  жити?  Серце  рвало  з  грудей.  А  вже  потім  розірвані  частини  поступово  вмирали  прямо  на  очах.  Попереду  чорний  тунель.  Ні,  чорний  смердячий  люк  каналізації.  Глибокий!  Один  крок  вперед  і…  Ось  вони,  ті  двері.  Зловісні,  які  викликають  нав’язливу  млість.  Ну,  крок  вперед  і  все!  Брудно-сивий  колір,  стан  духу  мерзотне.   Лікар – кат  вийшов  у  коридор,  запрошує…  Та  ні,  ні!  Їй  не  до  нього!  Вона  просто,  на  огляд!  Переплутала  кабінет…  Після  темряви  сонце  засліплює   нещадно!  Щось  зникло  в  душі…  Чи  може  хтось?   А  те  що  зараз  існує  в  неї?  Це  миті  її  життя.  Справжнього.  Коли  душа  й  серце  були  разом.  І  прислухались  до  голосу  Бога…  Літній  дощ…  Знов  йде.  І  знов  не  серйозно,  не  намочив  а  так…  лише  подражнив  жартома!  І  знов  волога  блакить  на  бульварі… Знов  сонце  дурить  кольоровими  іскорками  крапель…  Посмішки,  сяючі  очі,  радісний  сміх…  Вона  дивиться  на  сонце…  Яке  воно  яскраве  й  чарівне!  Певно  щоб  його  промінці  несли  світло  в  життя  наших  душ,  щоб  знати  заради  чого  жити…  Вона  йде  вперед  і  думає  що…  які  пахощі  троянд  заворожуючі!  А  життя  чудове  і  фантастичне…  І  яке  щастя  що  саме  вона  може  подарувати  собі  радість  бачити  частину  себе  у  новому  житті…  Вона  йде  вперед…
05.02.2012.
« Останнє редагування: 05 Лютого 2012, 03:02:51 від ДДК »
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3805
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    09 Вересня 2023, 17:33:39

    Звідки: з маминого животика
Проза
« Прочитано #148 : 05 Лютого 2012, 18:57:14 »

Цікаво описано і бачу - як відповідь на мої останні 2 нічні вчорашні оповідання. Пишіть ще, будь-ласка. Мені інколи здається, що під псевдонімом "ДДК" сховалася жіноча душа.
Сподобалось, чекаємо на нові твори :bouquet:. Отож, маємо на форумі ще одного письменника :prapor:( :moskali)
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3805
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    09 Вересня 2023, 17:33:39

    Звідки: з маминого животика
Проза
« Прочитано #149 : 09 Лютого 2012, 20:09:09 »

   Яким дивним буває іноді наше життя. Ти живеш, живеш якимось звичайним життям.І раптом в ньому з'являється інша людина. Чоловік. Вірніше, спочатку ти з'явилася в його житті. А ти сама його спочатку не помітила. Але ось він з'явився, і ти його побачила якимось бічним зором. Точніше, навіть не його самого, а лише силует і не надала цьому значення. Та поступово цей силует ставав все виразнішим та визначенішим... і якось ти накінець побачила перед собою конкретного чоловіка.
   Звичайно, що задовго до цього ти уже мріяла про те, що хтось у твоєму житті таки з'явиться. І у тебе не було ніяких сумнівів, що ти гідна щастя.
Але саме цей конкретний чоловік не мав нічого спільного з тим прекрасним, розмитим образом, який ти собі малювала у мріях. І ось ти дивишся на цього чоловіка, і думаєш - ні, це зовсім не те, що тобі потрібно. Але цей чоловік робить так багато зусиль, щоб стати ближчим до тебе, він так наполегливо намагається увірватися у твоє життя, його стає так багато... Він скрізь. Він зустрічає тебе після роботи, очікує де небудь, проводжає, дарує квіти, постійно дзвонить, щось говорить чи мовчить у трубку, і ти розумієш, що це він.
    І через те, що його так багато ти навіть боїшся включити телевізор, бо ловиш себе на думці - ось включиш телевізор, а він і там з'явиться.
А одного разу, сидячи з друзями в кафе, ти раптом подумаєш: ось цікаво, а де зараз ця людина, і чому він сьогодні жодного разу не подзвонив? А згодом знов подумаєш - ой, а чому я про це подумала? І як тільки ти про це подумала, через деякий час ти розумієш, що ти взагалі ні про що інше думати не можеш. Ось такий каламбур.
А весь твій світ, в якому було так багато друзів і всяких інтересів, звужується до цієї людини. І все! Тобі залишається тільки зробити крок назустріч цій людині, і ти робиш цей крок. І стаєш такою щасливою!
   Але цей стан триває зовсім не довго. Тому що ти дивишся на цього чоловіка, і раптом бачиш: а він заспокоївся! І він заспокоївся не тому, що він добився тебе, і ти йому більше не потрібна. Ти йому дуже потрібна. Але він просто заспокоївся, і може далі жити спокійно. Але тебе те це не влаштовує. Ти хотіла зовсім не цього. Ти не можеш точно сказати, чого саме ти хотіла, але точно не цього.
   І ти починаєш влаштовувати провокації: йти, щоб тебе зупиняли, щоб на деякий час повернути те, що було спочатку, щоб повернулася, хоч ненадовго, та гострота і трепет...
І тебе таки зупиняють, повертають... А потім перестають зупиняти, і ти повертаєшся сама. І усе це жахливо, нечесно,... але може тривати дуже довго. Дуже довго...
Поки в один прекрасний ранок ти прокинешся і раптом розумієш: "А я - вільна, все закінчилося". І поступово знову повертається інтерес до життя. Ти знову помічаєш, що у світі є багато чудових речей: смачна їжа, цікаве кіно, книги, живе спілкування. Повертаються друзі. І життя - прекрасне! І в ньому багато багато щастя. І багато приємного. Звичайно, не такого прекрасного і сильного, як кохання чи закоханість, але все-таки... І ти живеш. Але, правда, з цієї миті ти живеш дуже, дуже обережно. Щоб знову, не дай Бог, не зірватися в це переживання і біль.
   Живеш обережно-обережно. Але продовжуєш чогось чекати... сподіватися...надіятись.
« Останнє редагування: 09 Лютого 2012, 20:14:18 від сонечко я »
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3805
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    09 Вересня 2023, 17:33:39

    Звідки: з маминого животика
Проза
« Прочитано #150 : 14 Травня 2012, 17:14:52 »

Хотіла кинути в улюблені вислови. Але тут вартує подати цитату всієї молитви про маленькі кроки:

Антуан де Сент-Экзюпери "МОЛИТВА"
     
 Господи, я прошу не о чудесах и не о миражах, а о силе каждого дня. Научи меня искусству маленьких шагов.

Сделай меня наблюдательным и находчивым, чтобы в пестроте будней вовремя останавливаться на открытиях и опыте, которые меня взволновали.

Научи меня правильно распоряжаться временем моей жизни. Подари мне тонкое чутье, чтобы отличать первостепенное от второстепенного.

Я прошу о силе воздержания и меры, чтобы я по жизни не порхал и не скользил, а разумно планировал течение дня, мог бы видеть вершины и дали, и хоть иногда находил бы время для наслаждения искусством.

Помоги мне понять, что мечты не могут быть помощью. Ни мечты о прошлом, ни мечты о будущем. Помоги мне быть здесь и сейчас и воспринять эту минуту как самую важную.

Убереги меня от наивной веры, что все в жизни должно быть гладко. Подари мне ясное сознание того, что сложности, поражения, падения и неудачи являются лишь естественной составной частью жизни, благодаря которой мы растем и зреем.

Напоминай мне, что сердце часто спорит с рассудком.

Пошли мне в нужный момент кого-то, у кого хватит мужества сказать мне правду, но сказать ее любя!

Я знаю, что многие проблемы решаются, если ничего не предпринимать, так научи меня терпению.

Ты знаешь, как сильно мы нуждаемся в дружбе. Дай мне быть достойным этого самого прекрасного и нежного Дара Судьбы.

Дай мне богатую фантазию, чтобы в нужный момент, в нужное время, в нужном месте, молча или говоря, подарить кому-то необходимое тепло.

Сделай меня человеком, умеющим достучаться до тех, кто совсем „внизу“.

Убереги меня от страха пропустить что-то в жизни.

Дай мне не то, чего я себе желаю, а то, что мне действительно необходимо.

Научи меня искусству маленьких шагов.
« Останнє редагування: 14 Травня 2012, 17:19:57 від сонечко я »
Записаний

Лалія

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +964/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3210
  • sol ∞
  • Останні відвідини:
    22 Квітня 2016, 19:30:58

    Звідки: Калуш
Проза
« Прочитано #151 : 22 Травня 2012, 17:15:43 »

Ділюся  :bouquet: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313732#.T7gam781ncc.facebook

ФАНТАСМАГОРІЯ (Фан Та Сма Гори Я)

13.02.  2012
                                                                      Івано-Франківськ

 ФАНТАСМАГОРІЯ
 (Фан  Та  Сма  Гори  Я)

 Велике  мистецтво  –  довести  справу  до  кінця.
 І  велике  мистецтво  –  залишити  все  так,  як  є.

 Люди,  для  інших,  частенько  бувають  лише  фантомами.  Безтілесним  оболонками,  що  мають  набір  звуків  імені,  обростають  словами  та  «фантазіями  на  тему»  дотичних  до  них  людей.  Фантомами,  яких  ти  ніколи  не  зустрічав  у  житті,  які  не  мають  до  тебе  жодного  відношення,  яких,  ніби-то,  не  існує  взагалі.  А  вони  теж  живуть,  чогось  прагнуть,  п»ють  зранку  каву  з  молоком  або  міцний  чай,  кохають,  страждають,  народжують,  плачуть  над  померлим,  або  й  просто  самотньо  животіють  в  невеличкій  квартирі.
 Як  правило,  наші  думки  про  інших  –  всього  лиш  здогади,  які  нічим  не  підтверджені;  всього  лиш  думки,  які  пройшли  крізь  призму  наших  тіл  та  досвідів  і  перетворились  у  відчуття-відзеркалення  людини.  І  не  завжди  вони  є  правдивими.  На  жаль  чи  на  щастя…
 Для  інших  Людина  починається  з  погляду  у  вічі,  з  хитромудрого  сплетіння  запахів,  дотиків,  снів  і  митей,  зі  спільних  спогадів  та  з  ілюзій,  що  саме  ця  Людина  –  найважливіша,  що  саме  ця  Людина  –  завжди  буде  поруч.  Що  завжди  будуть  друзі,  батьки,  діти,  родичі,  знайомі,  сусіди…  а  всі  решта  –  фантоми…

Історія  перша.
 Про  Нього.
 Сонце
 (листом  до  Неї) 
Приховано: Показати
Десять  років  спільного  життя  –  діти,  побут,  навчання,  робота.  Один  рік  спільного  болю,  нерозуміння  та  відчуження.  Розлучення.
 І  блискавично  –  Ти!
 Ми  з  ним  ненавіділи  одне  одного  настільки,  що  навіть  не  могли  спілкуватися,  чи  навіть  слова  спокійно  промовити  без  сварки  чи  докору.  І  ось,  раптом,  у  липні  він  прийшов  і  попросив  у  мене  допомоги.  Попросив  допомоги  у  тої,  яку  зневажав  на  той  час  понад  усе.  У  тої,  яка  перетворила  останній  рік  його  життя  у  суцільний  біль.  У  тої,  яку  прагнув  не  бачити  більше  ніколи.  Він  просто  сів  і  півночі  розповідав  про  Тебе,  про  кожну  дрібку  вже  тоді  вашого  життя.  Про  раптові  почуття,  про  те,  як  ні  з  того,  ні  з  сього  просто  відкрився  іншій  людині  настільки,  що  аж  самому  стало  страшно.  Про  те,  як  розповідав  про  мене,  намагаючись  разом  зі  словами  викинути  усе  в  минуле,  щоб  забутись.  Про  вашу  першу  ніч  зіткану  з  одних  лише  поцілунків.  Про  те,  як  млів,  дивлячись  зранку,  коли  Ти  спиш.  Про  те,  як  вперше  сказала,  що  любиш  його  і  він  мало  не  задихнувся  від  щастя.  Про  те,  як  писав  Тобі  листи  на  кухні  та  почав  складати  вірші.  І  про  неймовірний  та  пекучий  біль,  коли  Тебе  немає  поруч.  Коли  він  знає,  що  Ти  ходиш  вулицями  нашого  міста  (можливо  з  іншим),  а  не  береш  слухавки  від  нього-коханого.  Коли  він  за  300км  на  роботі  і  знемагає  від  ревнощів,  бо  знає  –  Ти  на  диско  і  на  Тебе  дивляться  інші.  Про  те,  що  за  два  місяці  безперервного  спілкування  прив»язався  настільки,  що  почав  робити  такі  речі,  яких  не  робив  за  сорок  років  свого  життя.
 «Мурчику,  ми  ж  не  можемо  бути  завжди-завжди  разом,  бо  так  можемо  й  повбивати  одне  одного!»
 Тиждень  ви  не  бачилися.  Він  не  їв,  не  пив,  не  спав,  не  хотів  працювати.  І  прийшов  до  мене…
 Таким  ще  я  його  не  бачила.  Навіть  тоді,  коли  завдавала  найболючіших  ударів  ножем  у  спину  відкрито  зраджуючи.  Неймовірно!!!  Виявляється,  він  –  живий!  І  вміє  відчувати.  Зараз  він  страждав  так,  що  я  могла  б  тішитись  –  нарешті  він  відчув  те,  що    я  відчувала  протягом  довгого-довгого  часу.  Але,  натомість,  я  відчула  його  біль  перемножений  у  стоо,  у  двісті  раз!  І  раптом  зрозуміла  ЩО  я  зробила!!!  Що  робила  протягом  років  знищуючи  в  ньому  Мужчину,  перетворюючи  життя  зі  мною  у  муку  і  що  зрадила  сама  себе,  заперечуючи  свою  любов  до  нього.  Для  цього  варто  було  лишень  знов  відчути  його  і  спробувати  на  смак  його  теперішнього  болю
 Він  не  їв,  не  пив,  не  спав.  Він  казав,  що  якби  Ти  подзвонила  і  покликала,  він  на  колінах  повз  би  куди  б  Ти  сказала…  Він  хотів  накласти  на  себе  руки,  бо  Тебе  не  було  поруч.Єдине,  що  стримувало  його  –  це  обійми  дітей.  Він  просив  дозволу  залишатися  і  лежати  вночі  коло  них.  Він  тулився  до  малого  і  тихо  надривно  плакав…  Я  лягала  поруч,  обіймала  і  намагалася  хоч  якось  поменшити  його  страждання  –  просто  слухала  його  неспокійне  серце  і  колисала,  наче  маленьку  дитину...  Потім  він  ішов  в  ніч,  щоб  знову  не  спати  у  задушливій  квартирі,  телефонувати  Тобі  і  писати  сотні  меседжів  у  контактах  сподіваючись,  хоч  на  маленьке  твоє  «мур»  Ти  мовчала…  Щодня  він  приїжджав  за  мною  на  роботу  і  я  їздила  з  ним  «по  справах»,  бо  він  не  міг  залишатися  один.  Він  говорив  стільки,  скільки,  певно,  не  сказав  за  всі  десять  років  спільного  житя.  Він  був  відкритий.  І  вразливий.  Вибачався  за  усе,  що  зробив  злого  мені,  а    особливо,  що  не  бачив  в  мені  Жінки.  Він  боявся,  що  я  не  зрозумію  його,  не  прийму.  А  я…  мліла  від  щастя  і  невимовно  страждала  від  усвідомлення,  що  це  все  далеко  не  через  мене…
 Він  віджив  від  мого  тепла,  сімейних  вечерь,  фільмів,  посмішок  і  радості  дітей.  Та  знов  з»явилась  Ти  і  його  очі  заіскрились  божевільним  щастям.  Тріщина,  що  пішла  стіною  нашого  відчуження  стала  такою  глибокою,  що  дихати  стало  важко  мені.  Мені  довелося  навчитись  бажати  йому  щастя  і…  відпустити.
 Потім  два  тижні  мене  з  малими  не  було  і  лише  град  смсок  нагадував  щоночі,  що  він  сумує  за  нами,  не  може  і  чекає  з  нетерпінням.  Малі  залишились  у  бабусі,  а  я  останні  тижні  серпня  розкошувала  в  самотності-самості.  Він  практично  постійно  був  поруч,  що  дивувало  мене  і  лякало.  Він  підтримав  мене  на  моєму  першому  публічному  читанні  поезій.  Він  казав  Тобі,  що  іде  до  малих,  а  сам  ходив  зі  мною  гуляти  і  грати  теніс.  Ти  була  зайнята  і  ми  ходили  в  кіно,  пили  там  вино  з  оливками  в  останньому  ряду  і  реготали  до  сліз.Ти  давала  йому  себе  дозовано,  наче  в  аптеці.  Мабуть  так  і  треба  втримувати  мужчин  (на  деякий  час).  Тому  у  нас  з»являвся  час  на  те,  щоб  сидіти  у  мене  на  кухні  ,  пити  трав»яний  чай,  робити  масаж  і  спілкуватися  до  нестями.Ти  забирала  себе  від  нього,  коли  Тобі  це  було  потрібно  (саме  так  він  колись  робив  зі  мною)  і  у  нього  з»являвся  «синдром  відміни»,  як  у  наркозалежного.  І  він  щоразу  приходив  до  мене  за  порцією  енергії,  доводячи  повсякчас,  що  у  вас  просто  чудові  стосунки,  неймовірна  любов… 
 Чесно,  мені  було  важко  зрозуміти  це  все.  Я  більше  не  могла  ТАК.  Тому  й  щиро  зізналася,  що  все  ще  кохаю  його,  визнала,  як  сильно  помилялася  і  що  чекатиму.  Разом  з  тим,  прекрасно  розумію  і  поважаю  його  почуття  до  Тебе.  Сказала,  що  не  заважатиму,  але  й  не  страждатиму.  Я  не  можу  бути  однією  з  двох!  Його  спікування  з  дітьми  необмежене  –  він  може  бачити  їх,  коли  захоче,  може  взяти  їх  і  жити  разом  з  Тобою,  щоб  малі  мали  змогу  звикати  до  Тебе  і  зрозуміли,  що  любов  –  це  не  страждання.  Я  відпустила  його  до  Тебе  ,  щиро  побажала  щастя  і  поїхала  на  десять  днів.
 Повернулася  у  жовтні  зовсім  новою,  з  відчутям  нового  життя  і  з  непереборним  бажанням  бути  щасливою.
 Попросила  його  якнайменше  потрапляти  мені  на  очі,  щоб  не  завдавати  лишнього  болю  і  ще  раз  побажалащасливого  життя  вам  разом.  І  сказала,  що  чекатиму  його  скільки  потрібно,якщо  захоче  повернутись,  коли  закінчить  стосунки  з  Тобою,  розставить  усі  крапки  над  «і»  у  своєму  серці  і  вибере,  де  він  почуватиметься  щасливим.  Наперед  я  приймаю  любий  його  вибір.
 Парадокс!  Кілька  днів  він  сторожко  спостерігав  за  мною  ,  а  потім  просто  залишився,  перевіз  речіі  сказав,  що  хоче  бути  зі  мною,  з  нами.  Я  прийняла  це,  як  Дар  Божий.  Адже  це  неабияке  геройство  –  простити  і  почати  все  з  початку.
 Він  почав  вчитися  бути  щасливим,  вірніше,  ми  почали  вчитися.)  Очі  його  щодня  ставали  живішими,  руки  вночі  –  сміливішими,  а  посмішка  –  постійною…
 Але  він  й  надалі  тихо  страждав  без  Тебе.  Писав  повідомлення,  думав  і  чекав  відповіді,  наче  хотів  зв»язати  щось  докупи  відоме  і  важливе  тільки  йому.  Я  чекала.  Мені  точково  боліло  і  я  писала  Тобі  уявні  листи  і  мовчала.  Я  випадково  потрапляла  в  місця,  де  ви  зустрічалися  і  не  могла  зрозуміти  –  чому?  Просто  дивилася  йому  в  очі  і  просила  лише  про  одне  –  про  чесність.  Час  затягує  все,  стирає  спогади  і  навіть  почуття,  якщо  їх  не  підтримувати,  наче  вогнище  у  лісі.  Скільки  пройшло?  Мабуть  ще  не  так  багато.  Але  я  чітко  відчуваю,  коли  Ти  далася  чути  –  смснула,  зателефонувала,  нагадала  йому  про  своє  існування.
 Твоє  «Згадую  твої  обійми  і  поцілунки»  -  у  жовтні…
 Твоє  «Мурчику  мій,  скучаю  і  скоро  побачимось»  -  у  листопаді…
 Твоє  «Відчуваю,  що  ти  віддаляєшся  від  мене»  -  у  грудні…
 Твоє  «З  новим  роком.  Люблю  тебе»  -  у  січні…
 Твоє  ……………………………………  -  у  лютому…

 Кожна  така  дрібничка  повертає  його  у  те  літнє  божевілля,  стає  точкою  болю,  яку  він  намагається  приховати  від  мене.Він  перестає  спати  і  цілу  ніч  мордує  себе  думками-ваганнями.  Йому  болить,  він  міцніше  притискає  мене  до  себе,  коли  я  сплю  і  мені  сняться  його  думки…
 Я  відчуваю  так  багато,  що  іноді  хочеться  прийняти  якийсь  душевний  анестетик,  щоб  ці  чуття  кудись  зникли!  Бо  щоразу,  коли  ми  кохаємось,  поруч,зліва  від  нас  літає  душа  нашої  третьої  дитини,  а  справа  витає  Твоя  тінь,  яка  тримає  пальця  на  його  серці,  порушуючи  цілісність  нашого  з  ним  Простору  спогадом…
 (Вибери,  нарешті,  Коханий!!!!)
 Я  не  знаю,  як  цьому  зарадити,  тому  просто  мовчу,  чекаю,  вірю  і  люблю.  Кажуть,  Любов  зцілює…
 А  я  ...  Всього  лиш  фантом  для  Тебе...


Історія  друга
 Про  мене.

Приховано: Показати
У  17  я  прибула  вчитися  в  інше  місто,  де  була  чужинкою.  Батьки  на  той  час  розлучилися.  Мама  поїхала  на  заробітки,  тато  вдруге  одружився,  брат  подався  підкорювати  столицю,  а  я    -  сюди,  вчитися  неулюбленій  справі  і  навчатися  давати  собі  раду  самотужки  у  цьому  незрозумілому  світі.
 У  18  я  пережила  групове  згвалтування.  Як  не  дивно,  для  усіх  навколишніх  це,  здавалося,  було  звичною  буденною  справою,  яку  вони  скріплювали  тотальною  байдужістю.  Пам»ятаю,  що  пролежала  місяць  у  гуртожитку  просто  розглядаючи  стелю,  ніби  у  тому  вбачала  сенс  життя.  Майже  нічого  не  їла,  ні  з  ким  не  розмовляла.  Я  не  знаю,  що  саме  підвело  мене  з  ліжка  і  з  якого  дива  я  не  перестала  довіряти  людям.  Просто  в  якийсь  момент  Щось  дало  мені  зрозуміти,  що  я  маю  жити,  щоб  допомогти  жити  іншим.  Я  встала  і  примусила  себе  їсти,  ходити  на  пари,  посміхатись,  товаришувати,  знайомитись  на  вулиці,  подорожувати  «стопом»  або  «зайцем»  по  країні.  Я  таки  змогла  примусити  себе    вижити,  щоб  жити,  без  сторонньої  допомоги.
 Потім  був  чоловік,  який,  за  його  словами  «підібрав  мене»  нещасну,  Богом  і  всіма  забуту,  збідовану  і  хвору.  Він  поставив  мене  перед  дзеркалом  і  примусив  повірити  в  те,  що  я  нікому  не  потрібна  у  цьому  ворожому  світі,  крім  нього.  Я  відмовилася  від  друзів,  рідних,  я  жила  так,  як  говорив  про  те  він  –  мій  Бог  того  часу.  Залежним  бути  легше,  ніж  відповідати  за  щось  чи  когось,  а  тим  паче,  за  себе…
 Я  не  буду  багато  писати  про  те,  що  пережила  за  ті  три  довгі  роки.  Я  була  відносно  щасливою,  бо  зеленого  поняття  не  мала  про  якесь  інакше  щастя.  Мене  не  дивувало,  коли  він  вимагав  в  деталях  описувати  усі  свої  колишні  стосунки,  а,  особливо,  подробиці  статевого  життя,  а  потім  щиро  злився  на  ті  розповіді  і  виганяв  босу,  у  одній  футболці  в  листопадовий  холод.  А  я,  як  щеня  згорталася  під  дверима  на  килимку  і  чекала,  коли  злість  мине  і  мене  пустять  додому  та,  найважливіше,  дадуть  можливість  вимолити  пробачення…
 Коли  мені  було  зле,  я  блювала,  а  він  стояв  ззаду  і  приторно  торочив:»от  бачиш,  що  буває,  коли  мене  не  слухати.  Ти  знов  розмовляла  з  мамою,  а  я  ж  заборонив  тобі!»
 Часами,  доводилось  маскувати  синці  ідучи  на  пари.  Досі  не  можу  втямити,  чому  так  довго  мовчала  про  це!
 За  щасливим  випадком,  я  пройшла  співбесіду  у  навчальну  групу  з  психотерапії.  Тож,  потрохи,  почала  усвідомлювати,  що  у  моєму  житті  щось  не  так,  що  потрібно  щось  змінювати.  Та  страх  покарання  був  таким  сильним,  що  паралізував  усі  дії  і  думки  у  сторону  Свободи.
 Тоді  я  й  зустріла  його  –  на  вигляд  мажора,  набагато  молодшого  за  мене.  Я  не  знаю,  що  то  було.  Втеча  від  реальності  чи  кохання  з  першого  погляду,  чи  те  й  те  разом.  Мене  вразили  його  очі  –  сумовиті,  наче  у  аскета-мудреця  і,  водночас,  безтурботно-дитячі,  які  прагнуть  материнського  тепла.
 Я  втрапила!..
 Саме  завдяки  цим  очам,  я  вирвалась  з  пекла.
 Мене  прив»язували  до  батареї,  коли  відчували,  що  я  близька  до  того,  щоб  вирватися,  а  я  чекала  і  будувала  план  втечі.  Я  знайшла  в  собі  сміливість  відкрито  заявити,  що  не  люблю  і  хочу  піти  геть,  за  що  отримала  неабиякого  прочухана,  а  на  наступний  день  перстень  і  просьбу  стати  його  дружиною.  Я  не  могла  зрозуміти,  як  такі  речі  можуть  поєднюватися  в  одній  людині! 
 Я  таки  вирвалась!  Він  сказав,  що  відпустить  після  останнього  сексу.  Це  було  жорстоко  і  боляче.  Я  притискала  до  грудей  полотняну  сумку,  у  котрій  лежали  ключі  від  квартири  кароокого  –  мій  порятунок.  І  зціпивши  зуби,  відганяла  думку,  що  зараз,  по  всьому,  піду  на  кухню,  візьму  ножа  і  уб»ю  його…  Друга  частина  моєї  свідомості  ставила  переді  мною  дитячий  погляд  і  мрію  про  майбутнє…  я  пішла  звідти.  Прийшла  у  свою  нову  хату,  одітою  лягла  навзнаки,  примусила  себе  усе  забути  і  заснула…  щоб  прокинутися  у  безпеці,  новому  житті,  де  я  була  для  нього  коханою,  «Дівчиною,  яка  прийшла  з  казки»…
 Скільки  всього  мені  ще  доведеться  навчитися,  пережити,  перерости!!  Божевільну  любов,  від  якої  тряслися  ноги  по  трьох  роках  спільного  житя.  Діагноз  –  безпліддя.  І  таке  щире  по-дитячомусильне  бажання,  що  Бог  таки  дарує  нам  першу  крихітку-доню  –  промінчик  Сонця,  посмішку  Долі.  І,  через  трохи,  наперекір  лікарям  –  синочок-козачок.)))
 Але,  як  завжди,  божевільні  любові  не  завжди  закінчуються  щасливо.  Адже  божевілля  поширюється  назовні,  наче  вірус,  і  переростає  у  божевільну  безпричинну  ревність,  божевільний  контроль  і  в  божевільне  тотальне  непорозуміння.  Я  вросла  у  нього  настільки,  що  жити  не  могла  без  нього.  Жила  лише  ним,  його  думками  та  інтересами,  його  прагненнями,  його  всім!  Я  розчинилася  в  ньому  настільки,  що  перестала  існувати  в  цьому  світі,  як  окрема  особина.  Я  втратила  себе,  розмивши  межі  свого  «Я»  своєю  божевільною  любов»ю  і  диким  вимаганням  Любові  до  себе. 
 Ніщо  не  проходить  безслідно,  особливо  той  Біль,  що  колись  ми  запхнули  у  найтемніші  закапелки  свого  єства,  наївно  думаючи,  що  більше  ніколи  його  не  відчуємо.  А  він  виринає  несподівано,  ніби  нізвідки,  отруює  усю  кров  і  чинить  вашими  руками  та  губами  помилки,  які  важко  потім  виправити.  Наче  під  гіпнозом  я  почала  нищити  свого  коханого,  ніби  того  Болю  завдав  мені  саме  він…  Злість  породжує  злість  –  тому  ми  опинилися  у  замкнутому  колі  спільного  невдоволення  та  звинувачень.
 Разом  з  тим,  розум  мій  став  прояснюватись  і  прийшло  розуміння  скоєного,  та  було  пізно  –  він  перестав  вірити  в  мене.  Друге  замкнуте  коло  –  людина  є  тим,  що  ми  про  неї  думаємо.  Ми  обидвоє  вважали  одне  одного  єдино-винними  і  не  хотіли  поступатись.  Така  собі  маленька  війна  на  невеликому  плацдармі  з  безліччю  втрат.
 А  потім,  раптом,  я  зрозуміла,  що  не  відчуваю  себе  Жінкою.  Відкриття  втрати  свого  «Я»  -  найстрашніше  відкриття  у  моєму  житті.  Розуміння  того,  що  саме  цим  руйную  себе,  його  і  нас.  Найболючіше  рішеня  мого  життя  –  розлучитись.  Розлучитись,  аби  врятувати  те,  що  залишилось  від  нас,  щоб  віднайти  себе  і  зцілити  його.  Мабуть  цього  кроку  ніхто  не  зрозумів  і  не  зрозуміє,  не  оцінив  і  ,  мабуть,  ніколи  не  оцінить,та  й  чи  потрібно? 
 Я  почала  видирати  себе  з  нього  надто  різко,  роблячи  боляче  обидвом.  Та  додавало  сили  відчуття,  що  роблю  все  правильно.  Розуміла,  що  йому  не  зрозуміти  моїх  мотивів  і  не  мала  надії  на  те,  що  зможу  щось  пояснити  і  що  він,  хоч  колись,  пробачить  мені  це…
 Я  8  років  провела  в  ілюзії  любові,  не  розуміючи,  що  він  просто  боїться  любити,  особливо  мене,  і  що  винна  в  тому  я  сама…
 Мабуть  біль  мій  ставав,  іноді,  настільки  нестерпним  і  критичним,  що  я,  щоб  не  зійти  з  розуму,  примусила  себе  зайти  за  Межу  Болю,  і  постати  перед  вибором…  Я  почала  відчувати  в  собі  Щось.  Певне  те  Щось  було  і  в  моєї  прабабці-знахарки.  Від  того  стало  лячно,  бо,  не  в  силі  дати  ради  самій  собі,  мала,  наче  провідник,  допомагати  іншим.  Відповідальність  за  інших  –  легша  за  відповідальність  за  себе.  Переступивши  крізь  свій  страх,  я  дозволила  собі  «дивитися»  і  «бачити».  Це  й  стало  початком  мого  зцілення  і  того  духовного  росту,  що  відбувся  потім,  і  тої  мудрості,  що  почала  виходити  з  лона  моїх  Предків.  Адже  допомагаючи  комусь,  я  ставила  кольорові  латки  на  свою  душу  і  щораз  ставала  сильнішою.  Я  дозволила  собі  прийняти  Любов  такою,  як  вона  є.  Не  скажу,  що  це  докорінно  змінило  моє  життя,але    воно  стало  простішим  та  легшим  (цього  мені  бракувало)  і  завжди  усміхненим…)))
 Я  відкрила  у  собі  двері  в  Творчість  і  почала  писати-писати-писати  –  вишиваючи  словами  по  своїй  душі  обереги,  як  на  старих  вишиванках.  Почала  творити  для  того,  аби  Жити  і  бути  Цілою.  Для  того,  щоб  передати  це  знання  іншим  і  навчитися  задавати  правильні  питання.
 Скажу  просто  –  Він  повернувся  до  мене,  до  нас.  Змінився,  навчився  відкриватись.  Я  навчилась  бути  щасливою  незважаючи  ні  на  що,  заражаючи  цим  щастям  і  його,  а  також  усіх  навколишніх.  Я  навчилась  любити  себе  та  інших.  Навчилась  чути  і  бачити  Бога  усюди.  Намагаюся  простягнути  руку  тій  людині,  яка  має  силу  попросити  допомоги.  Я  почала  відповідати  за  себе.  І  страшенно  захотіла  розпочати  свої  стосунки  з  чистого  листка  –  без  брехні,  без  третіх  осіб  (хіба  що  це  буде  Бог),  без  злості  і  роздратування!
 Останній  тиждень  був  важким.  Я  почала  передчувати  чужі  смерті.  І  від  того  стало  страшно.  Страшно  так,  що  аж  перехопило  дихання,  війнуло  морозом  у  потилицю,  засліпило  і  заскніло  у  ділянці  серця. 
 З  п»ятниці  на  суботу  мене  трясло  так,  що  я  не  спала  цілу  ніч.  Прислухалась  до  себе,  як  тільки  могла!  Через  коханого?  –  Ні!;  Діти?  –  Ні!;  Боже!Що  ж?!
 Назавтра,  поруч  нашого  дому  повалився  старий  будинок.  На  щастя,  ніхто  не  постраждав.  Але  у  мені,  в  той  день,  повалилось  дещо  інше.  Фраза,  кинути  випадково  у  розмові  :  «Може  я  й  повернувся  через  те,  що  мені  було  погано  без  неї…»,-  розтинає  реальність  навпіл…
 Я  дійсно  відчуваю,  що  вона  все  ще  поруч.  Не  відаючи  руйнує  нашу  сім»ю,  починаючи  з  його  серця…
 Чи  знає  вона,  що  таке  Любов?  Звичайно,  «любити»  на  відстані  так  просто  і  солодко.  Легко  фліртувати  без  зобов»язань,  без  обов»язків.  Вкладаючи  у  слово  «люблю»  дрібку  загадки  та  постійне  захоплення,  позитив  і  «нічого  такого»…
 А  що  таке  «любити»,  коли  кожен  день  схожий  на  інший?  Готуєш,  переш,  прасуєш,  посміхаєшся,  пишеш  листи  та  присвячуєш  вірші,  у  ліжку  приймаєш  з  такою  ніжністю  і  шалом,  ніби  востаннє,  вплітаєш  різні  цікавинки  у  буденність,  щоб  принести  приємність  людині,  яка  поруч  тебе  роками  –  донести  таким  чином  свою  Любов  та  відданість.
 Для  мене  Любов  –  це  знати  його  улюблений  колір;  засинати  обійнявшись;  принести  у  ліжко  чашку  кави  з  молоком  та  півтора  ложечки  цукру,  саме  так,  як  він  любить;  чекати,  коли  він  прийде  з  роботи,  щоб  прошептати  сонно  «привіт»  і  обійняти,  зігріти  з  холоду;  це  прислухатися  до  його  дихання  у  сні  і  легенько  будити  його,  коли  скрегоче  зубами  через  напружений  день;  це  народжувати  від  нього  дітей;  це  шепотіти  дітям,  щоб  були  тихенько,  щоб  татко  поспав  ще  годинку  –  відпочив;    прибирати  вдома,  знаючи,  що  це  принесе  йому  приємність;  це  готувати  з  любов»ю  ,  чекаючи  кожної  вечері,  як  свята,  коли  ми  разом  з  малечею  збираємся  за  круглим  столом  і  спілкуємся;  це  підійти,  коли  він  працює  за  компом  і  легенько  помасувати  йому  шию,  яка  вже  болить  йому  останні  10  років;  це  цілувати  його  сивину  і  малювати  її  хною,  щоб  на  ранок  гладити  його  руденького  –  такого,  яким  зустріла  вперше;  це  знати  усі  його  родимки  і  ,цілуючи,  знайти  нову;  це  слухати  про  його  мрії  і  допомагати  їх  здійсненню  тихим  жіночим  спокоєм;  це  відчувати,  що  його  тривожить  і  молитвою  забрати  увесь  біль;  це  коритися  йому  у  всьому,  бо  він  –  Мій  Чоловік;  це  посміхатися  йому  завжди,  коли  він  заходить  до  хати;  це  засинати  під  звуки  боксу,  який  він  дивиться  перед  сном;  це  мінятися  на  краще,  усвідомлюючи  свою  Любов;  це  просто  любити  і  відпускати  з  легкою  душею;  це  не  обманювати  навіть  у  дрібницях;  це  дарувати  кожен  свій  щасливий  подх  тільки  йому;  це  досягати  оргазму  разом,  зі  сльозами  радості  на  очах;  це  трепет  усвідомлення,  що  ви  разом;  це  віра  і  безмежна  довіра  до  нього;  це  ,  коли  не  має  і  не  буде  більше  болю…
 Цікаво,  чи  вона  знає,  що  таке  Любов?
 Як  вірно,  що  ми  рідко  цінуємо  те,  що  маємо.  І  як  часто  завдаємо  болю  своїм  найближчим  та  найріднішим  людям,  не  задумуючись.  І  як,  насправді,  легко  це  змінити.

 Ілюзії.  Ілюзії.  Ілюзії.  Їх  зараз  неперевершена  кількість  –  мобільні,  комп»ютерні,  наші  власні…
 Я  втекла  від  них,  позбулася,  вилікувалася  і  більше  не  хочу  впускати  їх  у  своє  життя.  Жодної!
 Хто  зна,  як  воно  буде? 
 Я  просто  Люблю  і  маю  бажання  боротися  за  свою  Любов.
 Заслужила..


Історія  третя.
 Про  неї.
 (Кицька)
Приховано: Показати
«…Глухе  село.  Минуле  століття.  Жінка  середніх  літ  стоїть  посеред  вулиці  і  голосно  проклинає  сусідку.  Проклинає  тяжко,  зі  смаком.
 А  потім,  увечері,  сидячи  на  ліжку  у  темряві  просить  Бога  дати  їй  змогу  заснути,  бо  несила  цілими  ночами  звиватись  змією  від  настирних  думок.  Дуже  болить  голова.  І  живіт.  І  ніхто-ніхто  у  цілісінькому  світі  не  здогадується,  яка  ж  вона  нещасна…»
 Вона  молода,  амбітна,  досить  успішна.  Перебралася  з  села  у  місто.  Врізнобіч  розкидує  іскри-бісики  з  чорних  бездонних  очей.  Їй  практично  усе  даєьтся  з  дивною  легкістю  –  навчання,  кар»єра,  зв»язки,  робота,  та  й  все,  до  чого  торкється  -  легко.  Так  видається  іншим.  Іншим,  хто  зовсім  не  знає  її.  Іншим,  кому,  зась  до  неї  і  кому  вона  ніколи-ніколи  не  довіриться  –  не  навчена.  Люди  –  вороги,  заздрісники  і  істоти,  яким  не  варто  йняти  віри.  Підпускати  їх  хіба  на  відстань  витягнутої  руки,  та  й  то,  далеко  не  всіх!
 Вона  не  пригадує,  коли  вперше  засоціювала  себе  з  кішкою.  Чи  в  14,  коли  була  таким  собі  «гидки  каченям»  і  терпіла  кпини  однолітків,  чи  пізніше,  коли  треба  було  обирати  –  належати  комусь  і  «мати  все»,  чи  бути  гордою  та  вільною  і  опиратися  лише  на  власні  сили.  А  чи  ще  й  раніше  у  дитинстві,  коли  просто  хотілося  гратися,  бути  кошеням,  залізти  на  чиїсь  коліна,  тертися,  вимагати  ласки  і  муркотіти  від  задоволення,  завдячуюючи  всім  тому,  хто  нарешті  приголубив…
 Зрештою,  вона  –  кішка,  що  ходить  сама  по  собі,  не  зважаючи  ні  на  кого  і  ні  на  що.  Бо  колись,  коли  було  нестерпно  боляче,  що  здавалося  –  вмерти  буде  легше,  вона  вибрала  бути  вільною
 Тоді  ж  обрала  слово  для  своїх  чоловіків  –  «Мурчик»  -  ручний  котик,  який  залежитаме  лише  від  неї.  Вона  гладитиме  його,  годуватиме  молочком,  приручатиме  так,  щоб  без  неї  йому  вже  не  жити,  годуватиме  його  казками  про  вільне  життя,  бо  вона  ж  –  вільна,  як  ніхто,  а  при  найменшому  непослуху  –  викидатиме  за  двері,  щоб  насолоджуватися  тривожним  нявкотом  (адже  саме  так  хотіли  зробити  з  нею),  а  потім  запускатиме  в  хату,  знову  даючи  порцію  ласки. 
 Таких  мурчиків  у  неї  була  ціла  колекція.  І  жоден  з  них  не  звільнився.  Були,  правда  й  такі,  що  затримувались  біля  неї  довше,  бо  приручати  їх  було  важче.
 Її  подруги  дивувалися  –  два  роки  тому  –  Мурчик,  рік  –  тому  –  інший  Мурчик,  зараз  –  Мурчик.  Ще  й  не  один!  Подруги  заздрили  такому  стану  речей,  шепотілися  за  її  спиною.  Заздрили  і  хотіли  бути  поближче  до  такої  успішної  Кицьки,  навіть  не  здогадуючись,  що  вони  для  неї  –  ніхто,  просто  людинки,  які  хвалять  її  фото  в  соціальних  сітках,  просто  масса,  яка  потрібна  їй,  як  фон,  щоб  сяяти  і  виділятися,  наче  діамант.
 Вона  вміла  любити,  як  ніхто,  бо  любила  так,  ніби  це  було  останнє  кохання  її  життя.  Вона  мала  якість,  яка  притаманна  невеликій  кількості  людей  –  жити  одним  днем,  насолоджуватись  ним  наповну!  Та,  разом  з  тим,  їй  важко  було  побудувати  довготривалі  стосунки,  бо  не  вміла  впускати  у  своє  серце  глибоко  і  на  довго.  Адже  любов  на  відстані  (навіть  витягнутої  руки!)  видавалася  їй  чи  не  самою  ідеальною.  Ілюзія  любові,  часами,  сильніша  за  саму  любов.  Будучи  далекою  та  недосяжною,  вона  будила  дикі  фантазії  та  бажання  і  прив»язувала  цим  до  себе  багатьох.  Виключаючи  зі  стосунків  буденність  –  робила  їх  суцільним  святом.  Не  було  в  тому  лише  одного,  найважливішого  –  відчуття  Спокою.  Тому  мало  хто  знав,  яка  вона  одинока  в  тому  насправді.  Чоловіки  могли  прокидатися  найщасливішими  у  її  ліжку,  милуватися  нею,  боготворити  і  тремтіти  від  того,  що  не  знають,  коли  Це  повториться  знову.  О,  так!  Вона  це  вміла  –  премішати  Біль  і  Щастя  у  таку  гримучу  суміш  і  напоїти  нею  так  майстерно,  що  опісля,  ніхто,  ні  чоловіки,  ні  жінки  вж  не  могли  розрізнити,  чи  то  Біль  є  Щастям,  чи  Щастя  Болем.  І  вона  точно  знала,  кому  саме  потрібний  такий  трунок.Вона  ніколи  не  бувала  не  правою.  Ніколи  не  помилялася.    Вона  дійсно  змінювала  людей.  Мабуть  це  було  її  покликанням. 
 Але  всі  свої  найтаємніші  думки,  спогади,  мрії  Кицька  ховала  у  найпотаємніші  кути  душі,  щоб  ніхто  не  здогадався,  що  вона  нікому  не  вірить,  іноді,  навіть,  сама  собі. 
 Ви  не  подумайте!  Вона  зовсім  не  була  поганою!  Ні!  Просто  не  могла  інакше…
 Їй  частенько  доводилося  показувати  свої  гострі  пазурі,  як  правило,  захищаючи  близьких  їй.  Бо  знала,  що  таке  Біль,  тож  не  могла  допустити,  щоб  боліло  іншим,  за  яких  вона  відповідал  у  той  час.
 Вона  ніколи  не  могла  відпочити,  бо  спала  сторожко,  як  кішка,  на  яку  звідусіль  чигає  небезпека.  І  не  було  поруч  людини,  яка  б  просто  погладила  і  запевнила  в  тому,  що  обереже  її  від  болю  назавжди.
 Останній  Мурчик  виявився  не  схожим  на  інших.він  весь,на  той  час,  складався  з  болю,  навіть  його  напружені  сухожилля  вимагали  спокою,  тепла  та  любові,  а  з  карих  очей  дивилася  сумна  безодня,  прикрашена  дитячістю.  Вона  отетеретіла.  Адже,  маючи  на  меті  просто  пофліртувати,  опинилася  перед  своїм  відзеркаленням  у  чоловічій  подобі.  Не  знаючи,  що  робити,  вона  вирішила  іти  по  звичній  для  себе  дорозі  і  подумки  охрестила  його  Мурчиком.  Мабуть,  це  було  її  помилкою,  бо  він  був  зовсім  не  таким,  як  усі.  Він  усе  своє  житя  дико  ненавидів  котів.  Постійно  боровся  за  свою  свободу  і  незалежність.  Думав,  що  прояв  уваги  до  жінок  –  це  прояв  слабкості  і  ніщо  інше.  Він  не  дозволяв  собі  закохуватись,  бо  тоді  став  би  вразливим.    У  його  підсвідомості  був  викарбуваний  прокльон  бувшої  дружини  –  останні  слова  до  нього  :»Бажаю  тобі  закохатися  так,  щоб  ти  корчився  від  любові  і  нарешті  зрозумів  мене!!!!!!!!!» 
 Хто  знав,  що  цей  прокльон  сповниться  так  швидко?  Кицька  інтуітивно  намацала  пальчиком  дірочку  у  його  серці  і  без  лишнього  супотиву  у  сні  заповнила  його.  Вона  була  простою  і  легкою.  Їй  легко  давалися  слова  любові.  Але  давши  йому  нове  ім»я,  тим  самим,  поставила  його  у  ряд  з  іншими,  чим  примусила  божеволіти  від  самої  себе,  чутися  щасливим  від  її  присутності…
 Але,  як  же  ж  інші?  Адже  вона  потрібна  багатьом!  І  ніхто  не  замінить  її!  Чи  потрібна  їй  така  любов  –  бути  завжди  поруч  лиш  з  одним,  замкнутою  в  сімейному  колі  і  не  користуватися  життям  наповну?  Ні!  Не  зараз!  Кицька  виявилася  не  готовою  до  цього.  Не  готова  бути  цілим  світом  для  одного  і  щоб  лише  один  був  її  світом.  Це  ж  втомлює! 
 І  вона  почала  робити  такі  речі,  які  б  підштовхували  його  до  дружини  і  дітей,  вигадувала  і  розповідала  йому,  ніби  спілкується  з  дружиною  і  виконує  спільно  придуманий  план,  та  при  цьому  всьому,  не  забуваючи  скандалити  та  ображатися,  коли  він  наближався  до  них.  Спробуй  зрозумій  тих  кицьок? 
 Вона  розуміла,  що  не  зможе  бути  другою,  а  не  єдиною.Це  протиречило  її  принципам.  Вона  розуміла,  що  не  дасть  йому  того,  до  чого  він  прагне,  але,  чи  не  вперше,  щиро  хотіла  бачити  когось  щасливим,  байдуже  яким  коштом.  Вона  розуміла,  що  він  не  зможе  дати  їй  всього,  чого  вона  прагне  в  цьому  житті.  І  зробила  так,  як  робила  завжди  –  зробила  вигляд,  що  відпускає  його,  заради  його  любові  до  дітей,  заради  його  спокою.  Як  завжди,  сказала,  що  любить  тільки  його  і  любитиме  вічно,  навіть  коли  буде  з  іншим,  навіть,  коли  одягатиме  на  пальця  обручку.  Вона  жертвує  своєю  любов»ю,  аби  йому  було  добре.  Можливо,  саме  тоді,  коли  він  пішов  і  поклявся,  що  ніколи,  НІКОЛИ  не  забуде  її  і  не  перестане  любити  –  свою  єдину  Кицьку,  вона  зрозуміла,  що  це  було  єдине  щось  справжнє  в  її  житті  –  сумні  дитячі  очі  сорокалітнього  чоловіка,  які  пророчили  і  обіцяли  їй  віддану  підтримку  і  омріяий  спокій.  Їй  защеміло.  Але  й  цього  разу,  як  і  багато  разів  до  того,  вона  не  знайшла  в  собі  сил  просто  забрати  свого  пальця  із  дірки  його  серця,  тривожачи  його  почуттями,  які,  раптом,  накинулися  на  неї  через  відстань  і  розуміння  втрати,  наче  солоні  хвилі.  Їй  лестило,  що  він  повернувся  до  дружини,  але,  вона  знає  точно,  думає  лише  про  неї.  Вона  незримо  присутня  у  його  ліжку,  у  його  снах  і  житті.  Завжди  усміхнена  і  легка.  Така,  яку  у  мріях    хочеться  зловити  і  не  відпускати  нікуди.  Вона  напоїла  його  своїм  трунком  Щастьоболю  і  ніколи  не  відпустить!  Ніколи!  Чуєте?!  Бо  той,  хто  мав  необережність  доторкнутися  до  неї  –  її  і  більш  нічий,  не  зважаючи  ні  на  що  і  ні  на  кого…
 Хто  зна,  що  воно  буде  далі?..
 А  ще  була  у  Кицьки  таємниця  –  вона  боялася  смерті.  Залишаючись  одною  вдома,  вона  чітко  усвідомлювала  цей  страх  і  руки  її  у  несвідомому  пориві  прямували  до  низу  живота,  ніби  вишукуючи  там  місце,  позначене  самою  смертю.  Тоді  їй  снилися  дивні  сни,  які  вона  намагалася  забути  якнайскоріш.  Про  це  не  знав  ніхто.  Бо  це  було  точка  її  вразливості,  а  наша  Кицька  мала  бути  сильною  і  невразливою.  Тому,  до  чого  тут  дурні  збобони?!
 Коли  я  вперше  побачила  її  фото,  десь  у  травні,  то  мені  стало  млосно  від  дурних  передчуттів.  Сплетіння  чужих  доль,  спогадів,  далеке  минуле  впаяне  в  сьогодення.  У  всіх  жінок  роду  витаврувано  точку  внизу  живота.  Я  аж  застогнала  від  фізичного  болю:»Боже!  За  віщо  їй  таке?  Чого  має  відповідати  за  бабів-прабабів?»
 Саме  коли  писала  ці  рядки,  перегорнула  сторінку,  а  там  –  манюсінький  клаптик  паперу  (звідкіля  й  взявся?),  на  якому  літера  вишикувалися  у  прості  слова  «ПІБ,  №  картки,  дата  звернення,  дата  операції,  адреса,  вік.      Видалення  .......»  Звідки  це?  Чому  тут  і  саме  в  цю  хвилину?  («Боже,  за  що  дозволяєш  бачити  мені    ТАКЕ?»)Я  не  можу  передати  усіх  відчуттів,  які  наповнили  мене  в  цю    мить  –  біль,  безпорадність,  жаль,  страх,  бажання  захистити  хоч  якось,  бігти  на  той  кінець  міста,  щоб  просто  обійняти,  пригорнути,  гладити  по  волоссю,  як  маленьку  і  сказати,  що  все-все  можна  змінити,  коли  вірити  і  не  боятися.  Сказати,  що  просто  люблю  її,  незважаючи  на  той  біль,  що  вона  приносить  у  моє  життя;  люблю  з  вдячністю  за  те,  зо  змінює  людей.  Розповісти,  що  ілюзії,  рано  чи  пізно,  розбиваються  об  життя,  як  дзеркала  і  тоді  гострими  скелькями  ріжуть  тіло,  шматують  душу.  Що  тому,  як  живе  вона,  декому  треба  довго-довго  вчитися;  що  ,  часом,  треба  просто  зупинитись,  роззирнутись,  щоб  побачити  куди  йти  далі  –  відчути  себе  справжню  і  відкритись  до  Справжньої  Любові.  Насправді  це  зовсім  не  страшно…
 Я  просто  опустила  голову  на  руки  і  розридалася.  Розридалася  щиро  і  голосно.  За  себе,  за  неї,  за  нього,  за  дітей,  за  всіх.  Через  полинову  гіркоту  безсилля,  через  слабинку  пустки  жіночої  агресії  та  ревнощів.  Через  бажаня  хоч  щось  змінити,  хоч  чимось  допомогти…
 Я  не  знаю,  що  з  того  всього  є  правдою,  а  що  –  лезо  моєї  вигадливої  уяви…  Та  й  чи  є  якась  різниця,  коли  вона  –  всього  лиш  фантом  для  мене?...


 

Людина  починається  для  себе,  коли  нарешті  перестає  брехати  (навколишнім  і  собі);коли  знаходить  себе,  своє  призначення;    коли  вибирає  бути  щасливою,  а  не  страждати  усе  житя;  коли  починає  помічати  дрібниці  і  перестає  боятися  смерті;  коли  відкривається  назустріч  Любові  і  сама  стає  Любов»ю;  і  коли  інші  люди  перестють  бути  просто  фантомами…
 Дійсно,  хочеш  щось  змінити  –  почни  з  себе,  з  найпростішого  –  посміхнись  іншому…)))))
Автор: LaLoba
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3805
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    09 Вересня 2023, 17:33:39

    Звідки: з маминого животика
Проза
« Прочитано #152 : 22 Травня 2012, 23:41:38 »

Молодець автор. Мені сподобалось це психологічно-філософське ессе, об"ємне як у 3D творах, з умінням бачити людяність з різних кутів погляду, занурюючись при цьому у глибини причин та самих почуттів. :good
Записаний

Лалія

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +964/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3210
  • sol ∞
  • Останні відвідини:
    22 Квітня 2016, 19:30:58

    Звідки: Калуш
Проза
« Прочитано #153 : 23 Травня 2012, 00:14:04 »

Мені теж дуже содобалося.  :prapor:

Надіюсь буде далі.... І книга надіюсь буде.  :)
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3805
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    09 Вересня 2023, 17:33:39

    Звідки: з маминого животика
Проза
« Прочитано #154 : 27 Листопада 2012, 01:55:24 »

Пора знов оживити тему. Давайте поговоримо про мрію :beach

Мрія.

Літо.Слабкий вітер, пестячи майже роздягнене тіло Дівчини, був як і Вона - ледарем. Їм удвох було лінь усе. Йому - Її по-справжньому остудити, а Їй під його диханням йти кудись.Але йти потрібно було.І з них двох Дівчина виявилася більш дієвою.
- Мужність моя, де ти?- скрикнула Вона, - Встаємо! Без тебе мені не піднятися самій! Йдемо в ті зарості, де
можна знайти Його!
Про Нього трохи пізніше, але обов'язково. Так як Діва була занадто білошкіра, щоб віддаватися сонцю, то валялася в тіні.Вона таки встала і журливо озирнулась на море. Вона з деяким докором вдивилася в
далечінь, неначе докоряла вітру, що він залишається, а Вона плентається в зарості, по дорозі натягуючи довгу сукню, щоб не згоріти і взагалі не показувати свою безсоромну білизну півдню. Він! Усі думки переплутав і як гіпнозом звав. Заглиблюючись у глиб рослинності, Вона все думала і думала про Нього.

Потрібно Його знайти. Скільки клопоту може принести в життя необережно запала думка. Вона володарює і тоді, коли можна про неї думати і коли не можна. Їй все одно. Вона примушує тремтіти від майбутніх "спогадів" передбачуваної близькості. Але, втім, все по порядку. Усе це схоже на сон або
віртуальну гру. Та, для сну занадто реально, для віртуалу - занадто серйозно. Він - це Мрія.

Прийнято вважати ідеалом те, що ніхто не бачив, але точно відомо як він виглядає. І мрії, як відомо, кочують від віку до віку і страшенно кардинально міняється до них відношення, переходячи в
наступну фазу часу.Те, що було мрією в 10, в 20 виглядає смішним, в 35-безглуздим, в 45-милим! А то!Колись одна Особа хотіла стати балериною в 10 років.Просила маму купити сукню білу(бальну) з перпендикулярно стоячою спідничкою! Милі мрії дівчинки.15 років - Я?! І це сукня?! Разом?! Ха-ха!
25 років - забула, якщо чесно, стільки одкровень життя давало, яка ще сукня?
35 - ой, ну що за дурниці бродять у дітей в голові! 45 - а що? А раптом? Цілком могло б з мене що-небудь і вийти. Не дивлячись на мої 80 кг зараз. Ну віддали б мене в танцювальний гурток в років 5, дієти. Пластика і зараз багато хто заздрить, дивлячись як танцюю. А що, цілком...Завзятості не позичати. Так...От якщо буде внучка, потрібно будемусе це втлумачити її батькам.Так що, мрії не порожнє марення виходить? Чи марення?
Так багато людей дивляться серіали, читають запоєм любовні романи.І що? А - нічого. Усі інертні. Ніхто. Нічого. Не хоче. Робити. А чому?Та тому що так класно валятися на пляжі своїх марень і бути обласканим морським вітром! Так, так не хочеться відривати свій погляд від блакиті води! І...вставати  та кудись йти, щоб здійснити якусь думку\задумку. Перетворити її в реальність - це праця. А якщо нічого не
вийде? Це як віртуальні знайомства. Сподобався - спілкуюсь. Дуже сподобався - зустрінусь. Не сподобався - викреслю зі списку співрозмовників. Дуже не сподобався - поміняю сім-картку і забуду про нього. Все!Один рух - і річка тече по іншому руслу. Легко? Так ось, що потрібно людині! Легкість бездіяльності. Думаєте знайшли рецепт щастя? Нічого подібного. Від відсутності справ і дій(романи, серіали, віртуальні
знайомства) така туга нападає. І подушка чомусь вранці мокра. Дивно...Наче квіти поливала на підвіконні, від подушки далеко. Чому намокла? Невже від смутку?

І ми наважуємося! Йдемо з пляжу Марень в гущавину Життя.Не знаємо що там попереду.Думки ще зайняті послужливим вимальовуванням уяви - яка вона, мрія? Гладка, біла і пухнаста? А зарості все темніші, все густіші. І Діва геть перестала що-небудь розуміти, коли раптом побачила Його. Але - ні! Мрія мені пропонувала принца! А цей якийсь із животиком, старший і здається
на голові починає блищати лисина...Чи це сонячний зайчик пустує, як посланець, показуючи - ось Він! Ось Він! Не може бути. Все-таки - лисина. Ну і? Де справедливість? Немає. Так і є - немає справедливості у цьому світі. Стоп! Назад не можна. Там все зрозуміло, там пляж, там млість(лінь), там блакить, там...зеро.Так здається говорять гравці, коли нуль, порожньо, нічого.Так! Порожньо у Діви вже було. Вона хоче чогось іншого...Обертається - стоїть Він. Може заговорити? А що? Раптом мрія розмовляє? Ну раптом повезе? Ой, Він ще і посміхається. Підходить, бере за руки і пропонує вивести з Гущавини.Тому як Дівчина явно виглядає такою, що заблукала. Долоня тепла і така жива, реальна. А мозок малював якісь зовсім не такі уявлення про дотик Мрії. Він такий приємний і так гостро відлунює в кожній клітинці тіла. Неначе Він зумів  обійняти Її всю. Ні. Тримає лише руки.
Як багато енергії, думок і тепла тече через руку Мрії. Та ні, не Мрії...Людини, яку чекала.
Записаний

Yana

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +971/-6
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 1946
  • Останні відвідини:
    06 Травня 2018, 21:38:53

    Звідки: Калуш
Проза
« Прочитано #155 : 27 Листопада 2012, 09:43:16 »

Мрія! Останнім часом дуже хочу в небо. Знову відчути себе частинкою неба. Річ навіть не в тих хвилинах "екстріму"....Не маю адреналінової залежності. Просто гори , наша неповторна природа добре поєднуються з польотами. Переглядаю фото. Дністер. Такий неосяжний. Незнайомий. Ми стоїмо над кручею. Сонце. Спека. Легкий вітерець... Десь там внизу видніється пліт з людьми. Найбільше запам,ятався наш прапор, який виблискував, манив, вселяв відчуття симпатії й поваги до відпочиваючих. Свої відчуття складно описувати. Так, був страх. Але коли ще можна пізнати щось нове, абсолютно незнайоме досі?! Поспілкуватись з новими людьми? Просто зробити собі подарунок. То все було так спонтанно. Мала вільний день. Сиділа в соціальних мережах і на пропозицію політати відповіла "так". Спробуйте!
Записаний

yaro my

  • Гаряча голова
  • *****
  • Карма +244/-109
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1636
  • Останні відвідини:
    03 Лютого 2014, 23:34:40

    Звідки: "АттУда"
Проза
« Прочитано #156 : 04 Грудня 2012, 23:48:57 »

Притча о дружбе

           — Сэр, мой друг не вернулся с линии фронта. Прошу вас разрешить мне вытащить его оттуда.
           — Запрещаю, — отрезал офицер, — я не буду рисковать твоей жизнью ради того, кого уже, скорее всего, нет в живых.
           Ослушавшись приказа, солдат всё-таки пробрался на передовую, и, час спустя, смертельно раненный притащил на себе труп друга.
           Офицер был вне себя от ярости.
           — Я же говорил тебе, что его нет в живых. Теперь я потерял ещё и тебя. Ну, скажи, разве был смысл рисковать жизнью ради мёртвого тела?
           Умирающий солдат ответил:
           — Да, сэр, был. Когда я добрался до него, он всё ещё был жив. Увидев меня, он улыбнулся: "Я знал, что ты придёшь за мной, Джек".
Записаний
Следи за контекстами!

yaro my

  • Гаряча голова
  • *****
  • Карма +244/-109
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 1636
  • Останні відвідини:
    03 Лютого 2014, 23:34:40

    Звідки: "АттУда"
Проза
« Прочитано #157 : 06 Грудня 2012, 01:11:09 »

 Однажды мужики спросили деда, скажи, вот ты с женой живёшь полста лет, и не ругаетесь (в деревне всё про всех знают). Как это?

       — Вы знаете, что молодые вечерами ходят на посиделки, - начал дед. - А потом парни провожают под ручку девок – по центральной улице гуляют. Один вечер проводил — ничего; два — повод… А три – считай жених.
       Вот и я пошёл провожать одну. Иду, что-то говорю, а она вдруг стала вытаскивать потихоньку свою руку из-под моей… Я не понял – оказывается, я шёл прямо в лужу на дороге. Сворачивать не стал. Она лужу обежала и опять меня под руку. К следующей луже я шёл целенаправленно. Она также убрала руку.
       На второй вечер я с другой девушкой – по прежнему маршруту. Та же картина – обегала лужи.
       На следующий – пошёл с третьей. И опять посередине дороги по лужам. Подхожу — она за меня крепко держится, слушает меня и… пошла по луже со мной. Ага — просто не увидела лужу. Тогда я к следующей — поглубже. Подруга ноль внимания на лужу. Вот с тех пор и ходим рядышком и не ругаемся, живём ладком.

       Все мужики рты пооткрывали, а которые постарше и говорят, что ты дед раньше не рассказал, как выбирать жён. Может и мы были бы счастливее.
Записаний
Следи за контекстами!

Лалія

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +964/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3210
  • sol ∞
  • Останні відвідини:
    22 Квітня 2016, 19:30:58

    Звідки: Калуш
Проза
« Прочитано #158 : 20 Березня 2013, 00:14:39 »

Непродані Тут взяла  :) http://svitslova.com/proza/1963-neprodani.html


У Проданому місті починався день. Сірий, як завжди, ранок. Імла важко виповзала з тісних завулків і піднімалася вгору. Вона клубочилася мов жива потвора, котра охопила все місто. Ця потвора біснувалася, показуючи сотню своїх ликів, розверзаючи свої пащеки, котрі немовби жерли будинки. Такі ж сірі і брудні, як вона сама. Звідки вона бралася та мла, ніхто не знає. Адже ні озер, ні річок в місті, ані поза ним не було. А із тих жалюгідних, обпльованих залишків фонтанів, хоч і діючих, імлі не було де взятися. Говорили, але так, щоб не чули Посередники, що вона піднімалася з підземних печер під містом, зі смердючих озер. Де вони – ці печери і чи правда це, ніхто не знав. Ще говорили, що в цих озерах Посередники ховали Непроданих. Там, казали, зник і Перший. Перший бунтар.

Тепер їх туди не запроторюють, беруть просто і продають їхню душу. Тоді з'являється Він. Купець…дуже страшний. Одного разу навіть в Проданому місті таке було. Він був Сто Одинадцятим Бунтарем. Чорні кучері, його гарна міцна статура вражали. Та найбільше боялися сміливого погляду його синіх очей.

На ешафоті, де він стояв зв'язаним, Посередники зачитали договір. І за мить з'явився Він… Назвав ціну. Юнак забився, закричав, та раптом замовк. Його розв'язали. Ніби все було ціле, але як він змінився. Сіре брудне волосся, притрушені пилом очі, схилена постать. Він ніби весь посірів, притрушений попелом. На ешафоті лежала купка грошей. Посередники відрахували свою частку, решту увіпхнули йому в руки. Він озирався довкруж. Та зійти із ешафоту не встиг. Підскочив ще один Посередник, зашепотів щось. Зачитали новий договір. Хлопця купила якась з Великих. Він  жив у неї в розкошах. І його сірого, проте вишукано вбраного часто можна було бачити на вулиці. У Ницій імперії жорстоко карали Бунтарів.

У цій сірій імлі добре було поспати, сховавшись у ящик, але саме о такій порі Посередники виходили на  полювання. І вони в своїх брудно-сірих балахонах і великих плащах не вирізнялись з неї. Були з нею одним цілим. Хоч як не хотілося Вену вставати, а треба було. Він потягуючись виглянув з ящика і завмер. Прямо на нього дивились колючі очиці. Рідко хто бачив очі Посередників. Вони біли ніби пласкі голівки забитих цвяхів. В цьому він переконався. Його побачив Посередник. «Дурень!» - картновся Вен і, кулею вилетівши з ящика, кинувся вперед. В імлі важко було пізнавати місця і він летів навмання. Сахаючись від нових і нових сірих тіней. Він знав, що йому не можна попадатись. Бо одного разу він вже попався.
Приховано: Показати


Народився Вен у звичайній сім'ї. Можна сказати в хорошій сім'ї, бо в них були продані лише три татові пальці і мамині вуха. А так вони щодня продавали свою силу. Так було доти, поки той з Великих, якому вони продавали свою силу, не вигнав їх. Що там сталося ніхто з них не взнав. Силу вже ніхто не купував. І вони змушені були продавати щось з себе. Спочатку було продано татові очі, шлунок, волосся. Потім мамині. Але ці гроші дуже швидко танули. Коли все що можна було вже продане, прийшов Посередник для серйозної розмови. Мати плакала, Батько мовчав. «Ні!, ні, ні!» - кричала мати. Батько врешті заперечливо похитав головою. Посередник щось прошипів і зник. Він приходив по батькову душу. Вену тоді було одинадцять років. Батьки довго радилися. Він був непроданим і якби йому вже виповнилося 15, він міг би піти з міста деінде, хоч би і в Вільне місто. Хлопчик і сам мріяв про це, бо між дітьми про те місто ходили легенди.

Батьки вирішили продати Венове волосся. Воно було гарне: чорне, блискуче, кучеряве. Так і сказали Посередникові. Вен, як дізнався про це – втік з дому. Всі мрії про волю було знищено. Спав у якомусь завулку. І тоді піднялася імла. Отямився уже в залізній клітці і іншими Нічними. Їх вже тягли на Базар Посередники. Займався день.

Його волоссям спокусився старий сивий дідуган з Великих. Він назвав ціну, їх обох завели до темної кімнати і… Вен не знав як саме це сталося, але в нього було відчуття, що в нього щось вкрали. Коли їх вивели, Вен жахнувся. У діда була його чорнява, кучерява шевелюра. Хоч він і бачив раніше продаж, але бути самому проданим! Дідуганові піднесли люстро і він задоволено поправив венове волосся. Потім був зачитаний договір, підпис. Підійшли батьки отримати гроші. І тут почувся крик, всі дивилися на нього, Вена. Чоловік , що тримав дзеркало перед дідуганом, повернувся і хлопець побачив себе: його волосся було сивим. Гидким і сивим.

«Срібне! Дивіться – воно ж срібне!» - залунало з усіх боків. Щось ображено буркотів дідуган: «Не блискуче зовсім…Чому?»

Справді, його волосся, тобто венове волосся не було блискучим, а на очах ставало все тьмянішим. Хлопця переповнила радість. Він – Непроданий! Це зрозуміли всі і враз зашуміли. Батьки кинулися до Посередників: «Просто слово «блискучий» не було записане в угоді», - з відчаєм повторювали вони. Посередники заметушились, перечитуючи договір. «Блискучий» в тексті було. Батьків відкинули від помосту, а його кудись поволокли. Лиш у цю мить йому стало страшно. Згадались розповіді про смердючі підземні болота. Саме туди його і поволокли. Дороги він не постеріг. Добре врізався йому в пам'ять сморід і жах. Всеохопний, все підкорюючий жах. Його все тягло і тягло в глибину. Він не міг боротися. І раптом він відчув знову ту мить, коли побачив на дідуганові своє волосся. Це допомогло йому виринути. Біля болота вже нікого не було. Він почав гарячково шукати хоч якусь опору, щось намацав , став міцніше і роззирнувся. Недалеко був берег, але як недосяжно недалеко. Нараз  почулись якісь звуки і він з жахом помітив стовп туману, який незбагненим чином рухався сюди. Цей стовп був дивно схожим на людину. Вони тоді довго проговорили: Вен і Перший Бунтар, який допоміг хлопцеві вийти на берег. «Ти – особливий, бо ти виринув!» - сказав привид на прощання і зник.

Тепер попадатись не можна, бо тепер до смердючих боліт його вже не потягнуть. Його купить Він. І тоді він ходитиме, мов той Третій Бунтар.

Вен чув шепіт і булькіт, так перемовлялись Посередники. Людською мовою вони говорили лише на торгах. Вен мчав, роблячи безліч поворотів і стрибків. Посередники були дуже швидкі на таких гонах.

Враз перед ним з'явилась якась тінь. Розминутись можливості не було, тому він ривком кинув її позад себе. Лише почувши людський зойк, зрозумів: то був не посередник, а дівчина. Посередники з'юрмилися над нею, а вона відчайдушно борсалася. Про нього забули. Він вже хотів піти геть та щось спинило його. Він заховався серед діжок, що тут стояли, і почав слідкувати за Посередниками. Дівчину вже зв'язали і збиралися нести. Лишилось двоє, інші розбрелися за здобиччю. Він пішов за тими, що несли дівчину, ховаючись і крадучись. Бо Посередники о такій порі були сторожкими мов пси. Може то імла додавала їм сили. Майже всі гроші з Нічних йшли їм в кишені, а Нічних завжди було багато. Дівчину доправили до клітки, вштовхнули туди і зникли. Дівчина була першою сьогоднішньою здобиччю. Вен спробував зняти замок, але марно. Нараз звіддалік почулося булькання – наближались Посередники -  Вен зник в імлі.

Незабаром зникла і імла, полювання скінчилось. Вен простував на базар. Торг на усіх ринках був у розпалі. Поснідав на продуктовому, з цим проблем не було, гав вистачало, і пішов на Великий, де як завжди яблукові не було де впасти. Вен повільно йшов, роззираючись довкруг. Це була стихія їхнього міста, їхнього життя. Тут продавали все, починаючи від пальців і вух, і закінчуючи почуттями і душами. Якийсь старий намагався домовитись з Посередниками про продаж душі онука – дворічного калічки, що сидів на візочку, дивлячись на світ сумовитими очима. Посередник відмахувався від нього, але старий ліз й ліз до нього. З іншого боку батько продавав руку. Венову увагу привернув натовп. Він підійшов: «О, це – рідкість!». Продавали кохання. Двоє, юнак і дівчина, ще зовсім юні, стояли на ешафоті, трохи далі стояли двоє Великих. Внизу стояли батьки обох пар. Видно Великим захотілося дати своїм дітям справжнє почуття, яке вони не могли відчувати. Договір був зачитаний. За знаком Посередників Великі і люди повернулись один до одного обличчям. Закохані не витримали і злилися в останньому поцілунку. Щось блиснуло і коли розвиднілось, то парочка ще стояла разом. Але якою карикатурністю видалася їхня поза. Ніби відчуваючи це, вони відсунулись одне від одного, байдуже і здивовано дивлячись один на одного. Кожен з них отримав гроші і вони спустилися з ешафота. Дівчина долонею витерла собі уста. Великі зійшли в обіймах одне одного, кохання ЛЮДЕЙ сіяли їхні обличчя. Одного разу було, що один із закоханих виявився Непроданим. А його кохана вже не любила його…

Там мати продавала свою любов до дитини. Таких торгів тут щодня було сотні. Ось і клітка Нічних. Вен протиснувся поближче до неї, шукаючи дівчину. Жінок було декілька. Три з них були застарими, лишалися ще дві. Одна була такою приємною блондиночкою, з ладненькою фігурою. Венові захотілося, щоб це була саме вона. Друга – малопомітне створіння. Маленька, худенька, з блякло жовтими пасмами волосся і сірими очима. Котра з них? Раптом один чоловік в клітці похитнувся і обидві дівчини ледве не впали. Пролунало два «ой» і Вен зрозумів: «Та – друга!» Ну що ж. Якщо вона продає щось поширене, можна буде дати на лапу Посередникові. Хлопець відійшов убік, щоб дістати гроші. Закавулок був темний, лише згори падав один-єдиний сонячний промінь. Вен стягнув шапчину, у якій ходив постійно, і дістав з неї гроші. Не густо. Але повинно було вистачити. Підвівши голову на пару секунд завмер здивовано, побачивши на темних стінах багато сріблястих блискіток. А потім зрозумів, скуйовдив волосся, до якого за сім років уже звик. Проте на себе дивився рідко. Біля стіни стояла діжа з водою. Нахилився, вдивляючись у відображення. У юнака на тремтячому свічаді води було обличчя з широкими вилицями, рівні густі брови, майже класичний ніс, рішучі уста. Очі мали темно-синій, майже чорний, колір, вони вперто свердлили своє відображення. Ореол блискуче-сріблястого волосся укутував голову, мов корона. Захотілося усміхнутись самому собі. Та зрозумів, що посміхатись розучився. Звуки труб нагадали чому він тут. Натягнувши щільно шапчину кинувся у натовп. Вен спізнився – торгівля вже почалася. Продавали блондиночку. Купив її котрийсь з Великих. Вона вже певно не раз була Проданою. Ось вивели і його дівчину. Вен тихенько свиснув – ця якраз на помості стояла вперше. Він вже давно навчився вирізняти таких людей. Поведінка худорлявої дуже відрізнялася від блондинчиної, ця помітно тремтіла. Продавали її серце – товар з недешевих. Вен помітив біля помосту кілька постатей – певно родичі. Йому пригадалися власні торги.

«Господи!» - хлопцеві ледве не стало погано. Її серце купував той самий старий, котрий купив його волосся. Вен пізнав би його серед сотень Великих. До того ж й нього до сих пір була венова шевелюра. Чорна, кучерява, але не блискуча. Проте все одно його власна. Захотілося кричати, проте Вен здушив себе. Почалися торги. За 7 років вони дещо вдосконалили: тепер не треба було йти до темної кімнати. Саме поле ешафота робило все, що треба. Була навіть можливість демонструвати, певна річ дещо умовно, проданий орган. Зачитали угоду, сяйнула блискавка. На грудях старого засяяло щось на зразок рубіна. А на грудях дівчини тьмяно поблискував чорний кристал. Його серце. Почали ділити гроші. Дівчина стояла бліда, мов у трансі. Її серце (тепер уже її) почало змінювати колір. Воно все світлішало, аж поки нарешті не стало ще яскравішим, ніж те, що колись їй належало, а тепер поволі згасало на грудях старого. Нове серце дівчини сяяло рубіновим, лише грані залишились темними. Один-єдиний зойк вирвався із десятків горлянок: «Не продана!» Батьки обговорювали деталі угоди. Знов. Знову бідкався старий. А у Веновому мозку дзвеніло одне слово: «Не продана!» А потім мороз побіг шкірою – імла, смердючі болота…Хлопець усвідомив що на неї чекає. Мовчки виліз з галасливого натовпу і обійшов його. Зараз весь базар стояв тут. Он старий з візочком, але вже без онука, в очевидь йому все ж таки вдалося продати його. Он мати, вже без дітей, тепер вона вільна! А он закохані стоять поруч, і навіть не повернуть одне до одного голови. І всі вони кричать: «Не продана!» Це для них звучить прокляттям: «Не продана!» «Не така, як всі!» «Вони погрожують їй і ніби ще комусь: «Не продана!» з їх горлянок виривається звірині рики. І хлопцеві з кожної такої горлянки тхнуло смердючими болотами. «Не продана!»

Він поспішав за вартою. На добрих конях вони мчали і мчали. Та і він був добре натренований щоденними ловами в імлі. Однак все одно відставав. «Господи, вони їдуть за місто!» Як пройти? Він усього раз чи два був за містом, дуже вже пильно його охороняли. Останніми зусиллями надав ходи і досягнув будки в якій везли дівчину. Скочив на приступку, зазирнув униз і зрадів. Ох ці економні Посередники! Вони ніколи не викидали нічого старого. Ця буда раніше їздила по вузьким роєчкам, тому для вулиць поставили ширші вісі, а старі не зняли. Все ближчав пост, добре що нікого не зустрінеш зараз - Базар. Вен почав обережно просуватися під дно буди, проповзаючи своїм худим тілом над діючими вісями, що крутилися. Врешті він промив небезпечні місця і досить зручно вмостився на старих вісях. Будка стала – сторожа на брамі підійшла і щось заджерготіла до Посередників. Вен повернув голову і завмер від жаху. Прямісінько на нього дивилися голівки забитих цвяхів… на собачій морді. Хлопець видихнув – за стільки років він вже знав, що собак змушують служити Посередникам. То ж він приготувався до найстрашнішого, того, що буде попереду. За якийсь час будка спинилася в лісі перед входом в печери. Смердюча нора. Посередники потягли дівчину вглиб. Жодної змоги розібрати дорогу не було, стояв страшенний сморід, то ж хлопець влетів у залу печери саме в ту мить, як дівчину кинули у воду. Вен заціпенів на мить від її крику. І це ледь не коштувало йому життя. Лише в останню секунду встиг сховатись від Посередників. Вен, важко дихаючи від швидкого бігу, підскочив до болота. Дівчини ніде не було видно. Виходу не було. Він відступив на крок і пірнув з розгону, довелося попірнати кілька разів, перш ніж він побачив її. Вона виринула сама… отже – особлива. Дивилася на нього здивовано. Він лише махнув рукою в напрямку берега, і його знову поринула смердюча темрява. Коли виринув, дівчина вже була поряд з дуже переляканим виразом обличчя. Побачивши мене вона трохи заспокоїлася і всміхнулася. Я теж їй всміхнувся. Ми вибрались.

Ми сиділи не березі мальовничої річки. Небо було ніжно-блакитним, світило сонце, дув вітерець. Ми викупались, кожен окремо, і сушили одяг, лежачи з двох боків величезного куща. А потім мовчки роздивлялись одне одного. Вона була навіть симпатичною, років тринадцяти-чотирнадцяти. Чистим її волосся мало колір блідого золота. Очі світилися теплом, носик ще по дитячому задертий догори. Кілька дрібних веснянок. Я здивувався, дізнавшись, що їй вже п'ятнадцять. Якби її сьогодні не продали, вона подалася б до Вільного міста. Він згадав свої мрії: «Ти також втекла з дому?» Вона лише скрушно зітхнула. Вперше, коли він зняв свою шапчину, вона здивувалася. Довелося розповісти свою історію. «Ти й такий гарний!» - втішаючи, мовила вона. Його чомусь взяла злість і він відвернувся, червоніючи. Так вони прожили декілька днів. Якось, дивлячись ввечері на зірки, вона сказала: «Цікаво, які вони?» Він з подивом поглянув на неї. Таких питань він ніколи не чув, висловлених уголос, лише часом ставив їх собі.

Вони пішли дорогою на південь, тримаючись за руки. Незабаром вони зустріли подорожнього, який всміхнувся, глянувши на них. Дідусь як дідусь, тільки він мав при собі дивного яскравого птаха – папугу і загадкову скриньку. «Хочете знати свої долі?» «Так!» «То, будь-ласка, беріть!» Він крутнув ручку збоку скриньки, вона відкрилася в залунала музика. Такої мелодії їм жодного разу не довелося чути в кварталах Проданого міста. Мелодія сумна в весела водночас. Папуга скочив у скриньку, зиркнув на молодь блискучим оком і вихопив два шматочки паперу, згорнені в трубочки. Вен розгорнув свою:

«Зірко, сяй на небі

Скільки хочеш.

Але яскраву, хоч і згасне,

Пам'ятають!»

А в неї:

«Те, що тобі дано, не продається.

І купити його не можна.

У тебе їх троє!»

«Що це?» - здивувалися вони. Але старий лише загадково посміхнувся. Надвечір вони всі спинилися на ночівлю. «Куди ж ви прямуєте, дідусю?» «У Продане місто». «Навіщо?» «Дарувати долю…» «А хіба ви не знаєте, що вам не дадуть торгувати Посередники?» «А я не торгувати йду, а дарувати…» Юнак і дівчина мовчали. Вен згадував Першого Бунтаря і страту Третього, згадував Посередників, закоханих, що байдуже дивилися одне на одного. А дівчина згадувала продаж її серця, свої дитячі мрії і останні, найщасливіші, дні свого життя. Вони одночасно поглянули одне на одного і мовили: «Ми – повертаємось!» Ще довго розмовляли юнак з дідусем, а можна здалеку дивлячись подумати, що розмовляли два сивих старих. Страшна правда розкривалася юнакові. Нового значення набували всі чутки і дії, всі особи його життя. Колись давно люди жили гарно, хоч не рівно, але мали можливість жити. Та одного разу перша людина продала свої почуття. З цього все і почалося. І тепер у скруту люди змушені продавати себе, бо нічого іншого не мають. Проте залишались ті, хто протестував – Борці. Щоб вони забули свої думки в них забирали Душі. Поволі, покоління за поколінням всі звикали до продажу. Діти змалку ходили на базар. Та і це не було найстрашнішим. Знайшлися розумники, які захотіли торгувати почуттями і душами. Лише один крок залишився до перетворення у недолюдків. «Хто ж купує всі душі?» - замислився юнак. Старий здригнувся і замовк. Врешті дідусь сказав: «Він щось середнє між чортом, богом та людиною. Він дуже страшний.» «Я його бачив. Але він один, крім нього ніхто не купує душ.» «Ні, більш ніхто на це не здатен.» Такі розмови йшли всю ніч. Вони поверталися в місто.

Але дійти до нього їм не вдалося.

У Проданому місті починався день. Їх зловила імла, що немов гадина обвивалася довкруж усього міста, довкруж всього світу, поглинала кожну людину. Їх схопили Посередники і потягли на Базарний ешафот. Вони стояли в цій імлі, та їх не могли розділити, тому зв'язали разом. «Не бійся! - прошепотів Вен, - я з тобою». Дівчина притиснулася до його грудей: «Я теж тебе люблю». Вен здригнувся і зазирнув їй у вічі. Те, що він там побачив не могла сховати імла. Він нахилився і поцілував її уста. А імла довкруж них завила і засичала стома голосами. А він ще раз і ще раз цілував її. «Це були найкращі дні мого життя,» - сказав він. «І мого…,» - відгукнулася вона. А імла вищала і завивала, гавкала і кричала нелюдськими голосами. Звідусіль почали сходитись люди, а імла клубочилась. Ще ніколи ніхто крім утікачів не ходив у імлі. Їх гнав сюди Він. Він черпав з їхніх душ свою силу. Імла клубочилась. А юнак засміявся, і засміялась дівчина. І їхній сміх дзвінко піднявся над імлою. «Не куплені!» І люди здивовано піднімали схилені сірі голови, і щось прокидалося в їхніх очах. А імла клубочилась. Юнак і дівчина заспівали. Співали про свою любов, і ця пісня здійнялася над імлою. До них долучилася шарманка дідуся. І люди дивились один на одного і прокидались.

А імла клубочилась. Посередники завмирали ніби статуї. І імла відступала. Вона тікала. Вперше на світанку в Проданому місті було світло. І ніхто нічим не торгував, і теж вперше.

Враз по ешафоту ніби вдарила блискавка і з'явився Він. Усі люди миттєво опустили голови. Посередники зарухались.. вони скупчились довкола ешафоту. Юнак міцніше обняв дівчину і глянув на Нього. Те, що хлопець побачив могло нажахати кого завгодно. Венові стало страшно. Але потиск коханої подолав той напад страху.

«Що продається?» - загробним голосом запитав Він. «Душі і любов!» - відповіли Посередники. «Своє рабство!» «Ціна?» Був зачитана Угода і Він втупив свої очі в юнака. Юнак свого погляду не відводив. Зав'язалася боротьба не на життя, а на смерть. Вони змагалися – зв'язаний юнак і лихо всього світу, любов і огида, свобода і рабство. Та сили були нерівними. Юнак слабшав і гас. Дівчина це відчула. Вона хотіла віддати хлопцеві своєї сили, але як? Тендітна дівчина підвела погляд на Нього. Він це відчув і звернув свої очі на неї. І вона, маленька і тоненька, витримала його. І захитався Він від того погляду. За ці секунди перепочинку юнак набрався снаги, хлопець знову підвів очі на Нього. Дівчина почала падати, та Вен підхопив її. Поцілував її у маківку і це додало їй сили. Стояла напружена тиша. Двоє слабких людей боролися за свої права, за свою любов, за свою свободу. І раптом знов заспівала стара шарманка. І від її мелодії знову люди почали підводити голови. Їхні погляди, мов списи схрещувались на Ньому. І Він захитався. І завили Посередники. І заспівали юнак та дівчина, і підхопили ту пісню люди. Вдарив грім і блискавка, захиталася земля і виповзла знову імла. А коли вона розвіялася, Його вже не було, зникли Посередники. Лише лежали на ешафоті юнак і дівчина, обіймаючи одне одного. Люди кинулися до ешафоту і підняли їх високо над головами. Їх бачили всі. І стояв старий шарманщик і дарував усім долі.

«Зірко, сяй на небі

Скільки хочеш.

Але яскраву, хоч і згасне,

Пам'ятають!»

А в неї:

«Те, що тобі дано, не продається.

І купити його не можна.

У тебе їх троє!»

ЛЮБОВ! ВОЛЯ! ДОБРО!

Які вони, зірки? Їхні душі летіли між зірок на крилатім коні.

А люди в місті знов жили. І ніхто тут більше не продав ані себе, ані свої почуття, не було Посередників, імли і ходив містом старий дідусь, даруючи долю.

В Щасливім місті починався день.


автор - Леся Скорик
Записаний

Yana

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +971/-6
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 1946
  • Останні відвідини:
    06 Травня 2018, 21:38:53

    Звідки: Калуш
Проза
« Прочитано #159 : 24 Березня 2013, 11:20:49 »

Одна жінка мала дуже негарне, як сама вважала, покривало на ліжко. Купила його в магазині вживаних речей, всього за 20 гривень, бо на той час у важкій фінансовій скруті. Кожного дня, застеляючи ліжко, з великим невдоволенням розправляла покривало.   Так тривало до часу, поки одного дня, випадково гортаючи каталог продажу товарів поштою, побачила таке саме покривало, його пропонував відомий стиліст, майстер інтер’єрів. Коштувало воно 1200 гривень. Відколи дізналась справжню ціну покривала, змінила своє ставлення до цієї речі.   Якої б поганої думки не був ти про себе, у Божих очах маєш найбільшу цінність.   Є люди, які не знають, наскільки важливо те, що вони існують.   Є люди, які не знають, як багато для інших важить сама їхня поява у чийомусь житті.   Є люди, які не знають, скільки радости дарує іншим їхня привітна усмішка.   Є люди, які не знають, яким добром для інших є їхня близькість.   Є люди, які не знають, наскільки б біднішими інші почувались без них.   Є люди, які не знають, що вони – дарунок небес.   Але могли б знати, якби ми їм про це розповіли.
Записаний