Розповідь
сонечо я нагадала мені про власні поневіряння поліклінікою.
Років 10 тому я серед ночі зауважила, що не можу ворухнути головою. ЇЇ доводилось повертати руками, бо інакше відчувався дикий біль. Зранку я сповзла (реально!) з ліжка і передзвонила на роботу, що не зможу прийти, бо мушу викликати лікаря. Але якось посоромилась, що до мене, молодої дівчини, треба його викликати додому - мені ще не 80 і хвороба не заразна. Краще дійти самій. Тим більше, що лікаря можна чекати до вечора, а після обіду треба бігти на роботу, бо я ж свідомий працівник!
Вийшла з будинку - аптека. Думаю:"У мене точно якесь запалення нерва. Може просто вколоти наклофен?" Але ж я свідома пацієнтка і можливість якихось невідомих мені хворіб або невідомих ускладнень відомих мені хворіб погнала мене в поліклініку. До неї - пару метрів через "П"ятак", але йшла я дуже довго, намагаючись не рухати головою. Це виглядало так, ніби на плечах у мене не голова, а яйце, яке я намагалась "донести і не розбити".
Дійшла я до поліклініки і минаючи реєстратуру - зразу до невропатолога. Він стояв на коридорі і розмовляв з іншим лікарем, якого я не знала. Я спиталась, чи можна заходити. Невропатолог подивився на мою карточку і спитався про номерок з реєстратури. Я чесно призналась, що номерка не маю, але мені сильно болить і я дуже прошу його прийняти. Лікар став в позу і зауважив, що без номерка він нікого не приймає і прийняти не має права.
І що всім хворим це має бути відомо.
Несучи своє "яйце" замість голови спустилась в реєстратуру. Там, звичайно, номерки просто так не дають.
Треба пред"явити флюорографію і огляд гінеколога. Ніякі мої пояснення, що я працюю на харчовому підприємстві (що було записано на мед. картці) і регулярно проходжу медогляди (обовязково!), і, що результати медоглядів знаходяться в санітарній книжці, яка повинна знаходитись на робочому місці (і знаходилась у мене в кабінеті, бо я сама відповідала за проходження медоглядів працівниками заводу), нічого не діяло. Мені було запропоновано їхати на пивзавод за санітарною книжкою або проходити все ще раз. Вигляд у мене, видно, був дуже вже ніякий, бо дівчата змилувались і дозволили не проходити флюорографію, яка в поліклініці не працювала (!) і її треба було їхати робити або в Підгірках або в райлікарні.
І на тому спасибі. Залишився гінеколог. Осідлати гінекологічне крісло в такому стані я навіть теоретично не змогла б, але лікар на це не зважав і ні на які вмовляння не піддавався. Можливо, він сподівався на якісь гроші, але моя голова не те, що думати про "віддяку" - поворухнутись не могла. Тому десь за півгодини лікар здався.
Нарешті, я мала омріяний папірчик. З тяжкою бідою піднімаюсь до невропатолога. Там, звичайно, вже чималенька черга. Ще хвилин 40 і я у лікаря! І коли він сказав, що у мене запалення нерва і призначив наклофен, я зрозуміла, що не до того лікаря я прийшла. Мені треба не нерв, а голову лікувати.
Всю дорогу до аптеки мені сльози котились з очей. І від болю, і від безсилля.
Ця історія мала несподіване продовження, коли я познайомилась з головним лікарем поліклініки (а це саме він був присутній при моїй першій розмові з невропатологом) і, при нагоді, розказала йому цю історію. Він згадав цей випадок і ми прийшли до висновку, що, якби я звернулась до невропатолога не в присутності головного лікаря, то, швидше за все, мене б прийняли без усіляких папірчиків. Проте я завірила, що більше в його поліклініку - ні ногою.
Правда, пару років тому довелось порушити обіцянку: треба було пройти медогляд на права. А я ж свідомий водій...
