Вільний форум міста Калушa

Please login or register.

Увійти
Розширений пошук  

Форуму:

10 років 11 місяців 23 дні

Автор Тема: Чужі долі  (Прочитано 9537 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.

KATRIN

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +353/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 932
  • Працюю...
  • Останні відвідини:
    10 Квітня 2017, 19:45:33

    Звідки: Калуш
Чужі долі
« : 28 Листопада 2009, 03:30:28 »

                                               
                                                 ОРИСЬКА

 Ориська не йшла до дому-летіла!Сьогодні на роботі майже не була.Зранку- в жіночу консультацію,потім Кольці за подарунком.Завтра іменини,та ще й неділя.Купила сорочку,гарну таку,модну.Зрадіє...А ще як дізнається, що на кінець серпня буде мати первістка!!!Лишень би все добре обійшлося.8 років чекали...

 Автобус до села був вщент заповнений.Завтра свято, і всі хто не встиг придбати подарунків,їхали останнім рейсом до своїх домівок.Ориська сиділа біля вікна,і думала про  своє.Згадала,як познайомилася з Колькою.Тоді, в інтернаті,він був перший красень.Навіть Марія-подружка Ориськина-задивлялася.Та біда заставляла не думати про кохання,бо вийшовши зі стін інтернату,світ здавався їм широким і чужим.Добре,що баба Мілка, яка мешкала поряд з інтернатом,запросила їх пожити трохи в неї.Баба була самотньою,і дітей шкодувала,як своїх.В селі навіть пліткували:"Певне,ті, з патранату хочуть бабиної хати..." Ориська з Колькою помогали старенькій, як могли.Вступили до інституту на заочне,працювали в колгоспі.Марія одразу ж вискочила заміж після"патранату",і пішла жити до чоловіка.Та не довго щастя панувало в її хаті-чоловік втопився в ставку,коли Марія мала от-от народжувати...Не витримала...Дитину не врятували...А Ориська з Колькою одружилися після закінчення інституту.Усе село гуляло на весіллі.А як раділа баба Мілка!В подарунок,таки заповіла маєток.Невдовзі і баби не стало-вмерла з спокійною душею,та от внуків не дочекала.Ориська пішла з колгоспу на завод до райцентру,Колька-пішов у сільраду.Поважна сім"я!

  Автобус зупинився на кінцевій,і майже усі пасажири вийшли на вулицю.Мороз тріщав.Ориська йшла і думала,як би то вечерю зараз святкову приготувати,і щоб встигла,поки Кольки нема-у нього там якісь партійці приїхали...А може Марії сказати про вагітність?Та мабуть завтра.Прибігла до хати-зимно.Напалила,взялася до вечері.Стрілки годинника показували пів на дев"яту.Довгенько Кольки нема.
Зайшла до вітальні,аби з шафи дістати святкову сукню,і ....завмерла...Колькині полочки в шафі були порожні...А на столі лежала записка:"Я люблю іншу,у нас буде син.Пробач..."

  Ориська  прийшла до тями тоді,коли відчула холод-лежала на підлозі,холодний піт котився по обличчі.Заладве встала.Відкрила аптечку.Ліки,ліки,ліки-гуділо в голові.Знайшла,випила,лягла на ліжко,вкрилася ковдрою,і заснула.

  Марія стояла в церкві і поглядом шукала Ориську.Ну де ж вона?Хіба так переймається тим,що Колька пішов?Ой,як Марія напросилася його давно зробити з тим лад-не дружина Ориська йому,не дружина!!!Безплідна,і цим все сказано.Он Марія вже п"ятий місяць під серцем ховає Колькиного сина.А Орися?Тьху!Прости господи.Та Ориськи в церкві так і не було.Колька сидів в Маріїній хаті,і боявся висунутися на вулицю-сьогодні мабуть вже  все село знає,що він пішов від жінки.Ой,зле щось так на душі,та нічого,зараз прийде Марія,налиє сто грам.Свято!!!!

  Ввечері Марія таки не витримала.Ану піду до Ориськи-що скаже,чи вже знає,що Колька в неї? Підійшла до дверей-глухо,до вікна-світиться.Крізь шпаринку видно,що Ориська спить.Та якось не так,не природньо...Марія стрімголов погнала до дому,аби сказати Миколі.І в жодному випадку не пускати його туди.Нізащо!Та Колька від почутого втратив дар мови,і з такою силою штовхнув Марію,що та відлетіла аж на ліжко.

 Двері були зачинені зсередини на клямку.Микола з усієї сили рванув їх на себе,і стреньке дерево посипалося по всій підлозі.Марія лежала бліда і мертва,холодна і німа....Микола не вірив очам-як вона могла померти,адже він її лю...В очах потемніло...

 Лікар -патологоанатом закликав Миколу до свого кабінету.Від почутого,у Миколи затерп язик-як вагітна?І напилася снодійного?Чому???

 Ориську ховало все село.І не тільки.Весь завод приїхав з райцентру.Шанували її там...І шепталися,всі шепталися-в хаті,в церкві,на цвинтарі,на поминках.Микола сидів,як кам"яний...Марія глибоко в душі раділа-нарешті,ніхто їм на заважатиме.Народить дитину- і він забуде.

 Та Микола не забув,і на день народження Маріїї,у лютому,так напився,що не пам"ятав де він є.Ще й Марію вдарив.Зранку проснувся-а її нема.Вибіг на двір,а там сусідка з сумками."Ой,їду в місто,може Марії що передаси?Швидка вчора відвезла в пологовий..." Швидко зібрався,і чимдуж на автобус...

 Лікар-гінеколог вийшов до Миколи з якоюсь прихованою злістю на обличчі."Що папаша?Допилися?До чого довели дружину?Не змогла вам родити дитину,лежить під наркозом,відходить.Тіло сина  заберете пізніше.."

 Щохвилини,починаючи з того дня,Микола не просихав від горілки.З роботи вигнали,Марія мовчки терпіла.Не життя,не життя.То все Ориська з того світу.Нічого,мине рік,і її душа втихомириться.

 19 грудня,з самісінького ранку,Колька сидів на цвинтарі і заливав у себе зілля.Говорив з Орисею,розказував,плакав,хотів до неї і до дитини...Коли стало вечоріти,помалу поплентався до хати...
А Марія місця не знаходила-в церкві були разом,а на цвинтар сам пішов.Заборонив їй іти.Ну і нехай,прийде...Та щось довго.Близько опівночі,Марія не витримала і вийшла з хати на пошуки.Може де у Льонки-алкоголіка? Ох! Лиш вийшла за хвіртку,як впала на щось велике і чорне.Господи,та це ж Микола лежить.Здійняла гвалт,та Микола вже закоченів....

 Весна прийшла швидко-все накруги зеленіло і цвіло.Та одна Марія ходила чорна,мов ніч.Ходила і в день і вночі.Люди боялися її.Подейкували,що після смерті Миколи,трохи того...Здуріла.А ще чули,як постійно шепоче собі під ніс щось дивне-Ориська,Ориська,Ориська...
Записаний
Я - вітер шалений і вільний, з душею самотньої пташки...Нестримний і часом всесильний- із подихом болю і ласки...Я - сонце чарівне і ніжне.З промінням сумним, та прекрасним.Я - сонце, нехай може грішне.Та вічно п'янке і незгасне...

DVania

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +963/-2
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 4231
  • Останні відвідини:
    14 Вересня 2016, 23:52:58

Чужі долі
« Прочитано #1 : 28 Листопада 2009, 08:38:46 »

А хто це написав?Ви?.сумно,і от і думаю чи то життя таке жорстоке,чи воно жорстоке бо ми бездушні.
Записаний

Tandylight

  • Глобальний модератор
  • *
  • Карма +1048/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3126
  • Останні відвідини:
    12 Січня 2017, 21:42:32

    Звідки: Київ
Чужі долі
« Прочитано #2 : 28 Листопада 2009, 13:20:59 »

Дякую, гарно, це певне теж Люко Дашвар? :bouquet:
І за тему +100
Записаний

Ne-TA

  • Старожил
  • ****
  • Карма +218/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 359
  • Життя-не ті дні,що пройшли,а ті,що запам'ятались
  • Останні відвідини:
    24 Грудня 2012, 18:18:30

    Звідки: Лесі Українки
Чужі долі
« Прочитано #3 : 28 Листопада 2009, 16:04:01 »

                           НОВОРІЧНОЮ КАЗКОЮ ОБЕРНУЛАСЬ ДОЛЯ ДЛЯ ДІВЧАТОК-БЛИЗНЯТ АНІ ТА ЯНИ.
                      У сім'ю їх забрали батьки двох дітей. І тепер у дівчаток є старшенькі сестричка та братик.   

Ця історія — справжнісінька казка про двійко новонароджених сестричок-близняток Аню та Яну, яких покинула рідна мама ще тоді, коли вони були немовлятами.

    Дівчатка побачили цей світ з різницею у 40 хвилин у травні минулого року. З того часу доля дітей, не з їх вини, стала суспільним надбанням. Бо не вірилось, як може на таких чудових дітей у їх рідної матері піднятись рука і написати фатальне: «Відмовляюсь».  18 сімей виявили бажання удочерити дівчаток. І раптом повернулась рідна матір і стала дев’ятнадцятою в тій черзі. Багато людей тоді повірили у такий вчинок дівчини, повірили у всеперемагаючу силу материнства.

       Всі  давали поради матері близняток: «Доведи, що по праву можеш називатися матір'ю. Визнай свої помилки». Але, мабуть, ці слова не достукались до серця матері близняток.

    ...Та доля не розлучила сестричок-сиріток. Пройшло два роки, і їх назвали рідними сестричками трирічна дівчинка та її дворічний братик.

    У цій казці-бувальщині було все — спочатку «невинні» пустощі однієї вродливої дівчини-підлітка, яка без батьківського оберегу рано пішла із сім'ї в самостійне, доросле життя. Його примара здавалася їй солодкою і веселою. В ньому було все — веселощі, миттєва радість, бари, ресторани, музика, чоловіки, гроші, шик і зовнішній лоск. Згодом — смуток, розчарування, біль, безнадія і нарешті — дві сирітські долі двох немічних недоношених сестричок-двійнят — Ані і Яни, покинутих рідною мамою в дитячому відділенні .

    З фотографій на сторінках газети відкрито і доброзичливо посміхалася дитяча медсестра , тримаючи їх обох на руках? Як, притулившись одна до одної своїми крихітними тільцями, тримались вони одна за одну як за останню надію? Вище, материнське почуття розбудило тоді материнське серце, коли побачила в газеті своїх крихітних донечок, від яких відмовилась. Повернулась. Покірно дочекалась у тій важкій черзі свого часу, щоб тихо, збиваючись, попросити: «Поверніть мені їх, я не зможу без них жити». І газета знову зверталась за порадою до сотень тисяч своїх читачів — кому ж віддати сестричок? І всі вирішили — віддати їй, тому що вона була їх матір'ю. Віддали, але материнського їй вистачило на місяць. А вже на другий молода матір-одиночка не справилась з випробуванням долі, і дівчатка знову опинились у дитячому відділенні Вінницької ЦРЛ. Хворі і покинуті. Спасибі медикам — виходили, вигодували. Рідна бабуся просила їх віддати в сім'ю, «щоб мали батька і матір, щоб не краялось моє серце», — говорила. Проте рідна мати розпорядилась по-іншому — віддати дітей у дитбудинок. Тимчасово, мовляв, на шість місяців лише, — так намагалась тоді переконати членів опікунської ради.

    - Але ж якщо тоді не забереш, назавжди втратиш материнське право на них. Вони ж не річ, яку можна туди-сюди, відмовся тепер, щоб дівчаток віддати в повноцінну сім'ю, — вмовляли її. Відмовилась. Підписалась тоді під заявою — вироком для себе і для дітей — у дитбудинок! А опісля поїхала кудись, не сказавши нікому, ні рідній матері, ні знайомим. Підписалась і поїхала, щоб вже ніколи не повернутись за покинутими донечками ні через шість, ні через сім місяців, ні через рік. Тому що тоді, коли вдруге писала оту заяву, вже перестала називатися їх мамою.

    Швидко збіг рік після того, як, пролікувавшись у дитячому стаціонарі, сестрички-близнята були переведені в дитячий будинок. І все у них там, в дитбудинку, було добре — нагодовані вчасно і одягнені. І в теплі, і оточені турботою вихователів, нянечок, лікарів. Нерідко отримували і гуманітарні подарунки, а перед виборами різні кандидати — депутати та їх довірені особи — ще й різні цяцьки привозили і вручали під телекамерами. Одне погано — поруч з дитбудинком об’їзна дорога і Чорний ліс...

    І хоча дитбудинок для покинутих дітей обнесений високим парканом, за ним з тієї об'їзної дороги та Чорного лісу приходила і чекала на отих дівчаток та хлопчиків їх сирітська доля. Чекала, щоби, коли трішки підростуть і вийдуть за оту огорожу, вхопити їх своїми безжалісними руками і понести кудись, вслід за їх мамою. Дочекалася б їх сирітська недоля, якби... про близняток не дізнались одні молоді люди. Самі не так давно одружились, закінчили інститут, стали батьками доньці та сину. Вони просили заступництва за дівчаток перед Богом, щоб вони потрапили в сім'ю. Знали про сестричок-двійняток все. Якимось чином дістали їх фотографії, які завжди носили з собою. А коли дізналися, що мама не прийшла за ними, коли пройшли всі терміни часу — зрозуміли, обоє відчули одразу — їх молитва почута, а сестрички-близнята не чужі їм, вони — їх рідні діти. Показали старшій донечці, якій нещодавно виповнилось три роки, фотографії двійняток і сказали, що дівчатка — її сестрички. І меншенькому показали. А ті й запитують: «А чому вони не з нами живуть? Поїхали за ними, заберемо». Запитали після того своїх батьків — дідусь задумався, а опісля промовив: «Дай вам, діти, Боже, мудрості». А бабуся тихо сіла на стілець і довго мовчала, перш, ніж зрозуміла і схвалила рішення своїх дітей.

    Люди роками стоять у черзі, щоб усиновити покинутих дітей. Збирають купи різних паперів, дозволів, довідок. Можливо б, і в цій історії дівчаткам довелось ще довго-довго чекати, коли їх майбутні батьки справилися б з недолугими українськими законами про усиновлення та з бюрократією в чиновницьких кабінетах. Але доля вже посміхалася сестричкам-близнятам, а недоля не дочекалась на них і втекла у свій Чорний ліс сама.

    Вже через кілька днів, потрапивши черговий раз у лікарню, сестрички виписались після одужання не в дитячий будинок. Їх забрали в сім'ю. Назавжди. Недолугі закони не порушили, їх просто обійшли, переймаючись не їх «буквою», а правом дитини виховуватись у сім'ї, мати батьків, братика, сестричок, дідусів з бабусями, родину і свій дім.

    Хтось сказав вже: «Тим лікарям, чи комусь там в дитбудинку заплатили великі гроші і дітей продали». Заперечу, тому що достеменно знаю — ніхто нікому нічого не платив. Не всі, правда, розуміють, що є речі, котрі не продаються ні за які гроші. То ще Конфуцій кілька тисяч років тому мовив, що люди за своєю подобою дуже схожі один на одного, а за вчинками дуже відрізняються. «Що людяного залишилось в тебе як в людини?» — запитує Учитель 10 тисяч поколінь кожного і донині. І нехай на це запитання кожен відповість собі сам.
    Близнята стали вже повноцінними членами гарної і дружної родини. Перед самим Новим роком вперше у своєму житті дівчатка із тепер вже своєю сім’єю дружно парились у сауні. Близнятка надзвичайно гнучкі, мають акробатичні здібності, музичні, до безтями люблять купатися у ванні, гуляти зі своїм загальним сімейним кумиром — чотириногим другом. Бачили б ви і чули, як всі разом співають...

    Не все було так легко і просто для їх нової сім'ї. Лише через два тижні дівчатка зрозуміли, що їх всі у цій сім'ї люблять по-справжньому. Десь подівся той тужливий плач-підвивання, схожий на голоси маленьких, покинутих матір'ю-вовчицею вовченят, яким маленькі звірятка зголошують на увесь світ біль і тугу своєї душі. Той плач-тужіння потрібно було почути, щоб зрозуміти глибину трагедії дитини, покинутої рідною мамою. Ніщо: ні красиві іграшки, ні гарно ілюстровані дитячі казки, ні тепло рук їх нових батьків, — спочатку не здатні були вгамувати той плач, біль. Лише їжа заспокоювала їх на якийсь час. Їли жадібно і не по-дитячому багато. Тримались завжди разом. Коли вночі прокидалась одна, за нею ж відразу вставала інша. Коли було щось не по-їхньому — кусались як звірята і кричали. Помітно відставали в фізичному та інтелектуальному розвитку. На третій тиждень напруга спала. Атмосфера нової сім'ї, її світла аура чудодійно вирівнювала дівчаток. Все менше залишалось у них від покинутих звірят, все більше ставало людяного. Через три тижні, коли виникали дитячі «розборки», перестали кусатись і вже кликали дорослих, щоб їх розсудили. Але найбільшими вихователями для них стали їх старша сестричка і братик. Діти ставали все більше схожими між собою... Вони, ніби чекали один на одного із самого початку..........

   
« Останнє редагування: 28 Листопада 2009, 16:22:49 від Ne-TA »
Записаний
Не статками багатими, а в сльозах каяття,
Ми все частіше втратами вимірюєм життя.
       

KATRIN

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +353/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 932
  • Працюю...
  • Останні відвідини:
    10 Квітня 2017, 19:45:33

    Звідки: Калуш
Чужі долі
« Прочитано #4 : 28 Листопада 2009, 16:34:49 »

,чи воно жорстоке бо ми бездушні.
 Певне таки бездушні , адже окремі герої цієї життєвої історії , могли змінити свою долю, як би не бездушність... :unknow :(
Відповідь від: 28 Листопада 2009, 16:24:58
це певне теж Люко Дашвар?
 
 Це не Люко Дашвар,це Катрін, ;)яка почала описувати чужі долі задовго до "знайомства" з Люко.Гадаю, Дашвар (Ірина Чернова),сюжети для своїх книг бере саме з життя-людського життя... :(
 Я би хотіла,щоб усі бажаючі і талановиті-підтримували цю тему.Не обов"язково розписувати усі подробиці-хто як вміє,і хто як може-пишіть! :bouquet:
Записаний
Я - вітер шалений і вільний, з душею самотньої пташки...Нестримний і часом всесильний- із подихом болю і ласки...Я - сонце чарівне і ніжне.З промінням сумним, та прекрасним.Я - сонце, нехай може грішне.Та вічно п'янке і незгасне...

Tandylight

  • Глобальний модератор
  • *
  • Карма +1048/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3126
  • Останні відвідини:
    12 Січня 2017, 21:42:32

    Звідки: Київ
Чужі долі
« Прочитано #5 : 28 Листопада 2009, 21:31:28 »

Це не Люко Дашвар,це Катрін, Підморгуюяка почала описувати чужі долі задовго до "знайомства" з Люко.
KATRIN нічого собі  :o :o :o:good :good :good
А ще є? Виклади будь ласка  :bouquet: :bouquet:
Записаний

KATRIN

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +353/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 932
  • Працюю...
  • Останні відвідини:
    10 Квітня 2017, 19:45:33

    Звідки: Калуш
Чужі долі
« Прочитано #6 : 28 Листопада 2009, 23:20:45 »

Виклади будь ласка
  Все залежить від Музи  ;) ;) :)
Записаний
Я - вітер шалений і вільний, з душею самотньої пташки...Нестримний і часом всесильний- із подихом болю і ласки...Я - сонце чарівне і ніжне.З промінням сумним, та прекрасним.Я - сонце, нехай може грішне.Та вічно п'янке і незгасне...

KATRIN

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +353/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 932
  • Працюю...
  • Останні відвідини:
    10 Квітня 2017, 19:45:33

    Звідки: Калуш
Чужі долі
« Прочитано #7 : 30 Листопада 2009, 00:51:54 »

                                             

                                                 ОЛЕНКА

  Оленка лежала в хаті на  старій канапі , і "заводила".Голосно так , що чули сусіди.Якби не той клятий дощ ,то може б і не плакала.Он , вже стеля відпадає , а поремонтувати нема за що.Та й нема кому.ЇЇ Остап бавився в інтелігента , і руки не марав об хатню роботу.Благо , що почали хату будувати.Цеглину до цеглини , дощечку до дощечки.А хата так і не виросла.Он син закінчує школу , дочка вже задницею крутить , а копійчини нема і нема.Клята країна , робота , місто! Треба тікати за кордон -може там щастя знайде.Ці думки відганяла -та вони поверталися одразу , як Остап переступав поріг хати.В костюмчику , при краваточці , напахнений дешевим одеколоном який змішувався з запахом дешевого коньяку і дешевих сигарет.Зате який вродливий! Сама винна-не хотів він її ,а вона таки вженила на собі.Щоб усі завидували ,який Остапчик гарненький і розумний ,романтичний і цікавий.Та романтика закінчилася тоді ,коли народилася незалежність країни.От тоді Оленка відчула весь смак сімейного щастя.Закінчилися квіти ,цукерки ,подарунки ,перстені ,літні відпочинки.

 Син сидів з дочкою в кімнаті ,і мовчки слухали мамині голосіння.От добре ,що тато прийшов-може втихомириться.Та де там! Оленка ще дужче почала плакати.Остап стояв мов вкопаний і слухав її голосіння.Ну раз вона так хоче за кордон-нехай їде.Що він дітей не погодує , чи не вивчить ,чи не попере, не прибере?Адже виріс в багатодітній сім"ї,то й роботи не боїться.Хай їде ,може то і на краще...

 Через пів-року, Оленку проводжала уся родина.Далеко їхала -до Італіїї.Лишила дітей ,Остапа ,недобудовану хату ,незалатану стелю...А діти разом з татом ,сумно почимчикували до старенької хатчини.Пусто тут без мами ,та й якось холодно...Навіщо вона туди поїхала? Що нам бракувало-їсти маєм що, жити теж, не голі ходимо.А тут...І тата лишила...

 Італія зустріла Оленку зовсім не привітно-місяць скиталася в монастирі , поки не знайшла роботу.В селі на фермі.Щоранку ,коли доїла корів-плакала.Згадувала сімейне життя ,Остапчикові квіти ,цукерки ,і вроду...В кінці місяця власник ферми заплатив перший заробіток-500 євро.І поставив умову-працюватимеш більше-зароблятимеш більше.Думала ,може де в будинок відправить прибирати.Та де там! ТАЛЯ РЕРБА!-кричав щоранку ,показуючи при цьому газонокосилку.Оленка брала хитрий апарат і ходила з ним по маєтку.Заробила більше-600 євро.А далі пішли інші пропозиціїї.Після останньої-втекла до монашок.Потім була фабрика з виготовлення шкіри , громадські туалети ,збір фруктів ,салони-магазини ,діди і баби.До тих пір ,поки не вивчила мову ,і не влаштувалася на "престижну роботу"-сеньйорі допомагала сервірувати стіл , мити посуд , підлогу , застеляти ліжка , і мити сеньйору у ванній , з власної ініціативи , бо вже дуже смерділа...Цигани циганами...

 Остап гідно ніс свій хрест холостяка.І мив ,і варив,і доглядав.Робив все те дома задурно,що Оленка в Італіїї за гроші.Син уже студент, дочка -помічниця.Житуха! Якось і відвик від Оленки.Три роки не була дома.Перше борги відробила , потім хату , в яку перейшли жити місяць тому.А тоді сказала , що ще лишиться , бо хоче легалізуватися.Коли приїхала- відчув якийсь холодок від неї.Якась не так вона , і зачіска не та , і одяг не наш,і манери не ті.А оце-нагадайте,як то слово по-нашому!!!

 Другий раз Оленка їхала до Італіїї теж зі сльозами на очах.Щось не те коїться дома.І Остап якийсь не такий.Може яку коханку має? Хай  має... Їй теж не проблема знайти собі коханця.А діти-зовсім від рук відбилися-син ночами пропадає, дочка десь теж по подружках.Невже не скучили за нею?

 На цей раз Італія була привітніша з Оленкою.Житло є, робота теж, гроші є.Лишень от біда-три роки тут прожила, а Італіїї так і не бачила.З цією думкою лягала і вставала.Вимріяла-спершу був Рим, потім море, а потім...Венеція ,Париж, Відень, Стокгольм, Берлін.Дзвонила до дому і все розповідала своїм-де була, що бачила, які сувеніри там придбала.Та якось сухо вони слухали те все...І чому?А Остап слухав і думав-то за тим ти туди поїхала, за романтикою, за сувенірами? На чорта мені твої цяцьки! Син забагнув женитися, дочка в хаті спить з хлопцем вже рік.А вона...СУВЕНІРИ....

 Першою про заміжжя заговорила дочка.А що-вона вже студентка, гарно вчиться, та й пора вже сім"ї.Тато свариться- три роки Вовчик ходить до хати і не жениться.Так і вирішили, і на Різдво скликали сватів.І Оленка приїхала.Взялася до сервіровки столу-ножі такі, такі, виделки теж , ложки , серветки на коліна , під бороду , і для рук, і для губ.Потім пішла кухня.Супчик, макарончик з пармезаном , і десерт-морозиво.Ага-ще вино сухе ! Остап стояв і спостерігав за тим всім , а потім не витримав і сказав: "Йди дивись телевізор".Оленка пішла.А він взявся швидко за салатики , поїхав до сестри , щоб дала холодцю  ,м"ясне купив , юшку зварив , картоплі вчистив , крученики закрутив. До кави має пляцки-теж сестра спекла.От і все ,та ні-горілку на стіл , пиво , коньяк ,шампанське...

 Свати з родиною Остаповою сиділи за столом і смакували наїдками , запиваючи все горілкою.Оленка сиділа , мов чужа , і дивувалася.Ну як так можна багато їсти і пити? Адже це шкідливо на  шлунок.Та настрій піднявся , як сват запитав її: "Ну, розкажіть нам Оленко , як там Італія , що бачили , де були?" Оленка довго не думаючи, почала розповідати про Венецію."Ой, яка там краса ,я пливла в гондолі з гондольєром!" Сват вдавився кручеником , а сваха сиділа і кліпала очима-і що вона таке дурне сплітає, про які такі гондоли каже?А-а, це в них так певне сі називає,то-то.Ясно...

 Весілля відгуляли гучне і багате.Оленка накликала всіх, кого треба і не треба.Хай знають,хай бачуть,як треба заробляти.Та під час весілля настрій  таки зіпсували.Оті свати сільські! Холєра би їх взяла! Ну як так? Весілля за її кошти,а всі гроші  молодим? За що? Та вмішався Остап і делікатно підгадав,що це є давня українська традиція-віддати молодятам те,що принесли гості.Змирилася.Нічого,поїде-заробить знов.

 Поїхала , заробила , почала вже якісь посилки передавати.Все те що є в Україні ,тільки з іншими цінниками,з європейськими.Приїхала тоді, коли син привів  у хату невістку.Оленка наполягала на гучному весіллі,а син -ні.Не хоче він весілля , ні він , ні Оксаночка.Ввечері Оленка зайшла в кімнату сина без стуку.Невістка поспіхом закрила оголене тіло ковдрою."Чого тобі ,мамо?",-"Та думаю, чого ти до мене не йдеш ,не скучив за мамою ,уникаєш мене..." Невістка лежала і крізь зуби чуть не вицідила-ще би мамо бракувало,би він з вами спав...

 І знову Оленка поперлася до сеньйорів.Сумно якось.Остап приходив до дому як і раніше-тільки пахнув вже дорогим одеколоном , дорогим коньяком , дорогими сигаретами.Син весь у іншій жінці.Не пара вона йому... Дочка з зятем теж не дуже до відвертості.А оте дончине...Оленка хотіла тільки допомогти на кухні ,сказати, що так не готують ,а дочка-а де ти була ,як мене треба було вчити? А за прибирання.Пора вже вчитися в італійців.А вона по-своєму,ще й мамо йди геть.


 Цього разу Оленка вже не їхала бусом до дому.Летіла літаком.Вже не тільки пух у неї виріс,а й крила.Можна і літати. Документи зробила,ще раз вернеться до Італії за речами-і все, до своїх.Вона їм потрібна.Приїхала до дому.Все по-старому.Як жили,так і живуть.Тільки онуки вже є.Пішла накупляла їм всякого добра.Діти глянули,і змовчали.Лишень Остап посмів сказати-воліла би їм гроші дати...Як гроші? Вони дорослі люди, отримують зарплату ,на що витрачають?Он , їй вистачає на все!!!! Їм би лишень мої гроші.Остап змовчав.Діти пішли по домівках.Онуків забрали.Остап встав , кинув піджак на плечі і вийшов з хати.Куди-крикнула.На футбол...

 Літо в Італіїї було холодним,та це не заважало Оленці сидіти на нічному березі моря.В голові крутилося все-з перших днів знайомства з Остапом , до останніх відвідин домівки.Думала уже вертатися-а нема до кого, ніхто її там не чекає.Думала-приїде,а  син іще юнак ,і  донечка підліток , і Остап молодий.Хай буде, що інтелігент, але ж не алкоголік.Приїхала-а час вкрав у неї все...І сім"ю , і щастя , і родинний затишок.Лишив тільки євро.А кому вони потрібні.За них Оленка не купить минулого...Сиділа і "заводила", як тоді, десять років тому.Та тут ніхто її не чув-море і вітер не слухали її...А у всьому була винна та клята стеля,яка обвалилася від того клятого весняного дощу.....
« Останнє редагування: 30 Листопада 2009, 01:42:29 від KATRIN »
Записаний
Я - вітер шалений і вільний, з душею самотньої пташки...Нестримний і часом всесильний- із подихом болю і ласки...Я - сонце чарівне і ніжне.З промінням сумним, та прекрасним.Я - сонце, нехай може грішне.Та вічно п'янке і незгасне...

Tandylight

  • Глобальний модератор
  • *
  • Карма +1048/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3126
  • Останні відвідини:
    12 Січня 2017, 21:42:32

    Звідки: Київ
Чужі долі
« Прочитано #8 : 30 Листопада 2009, 10:10:48 »

KATRIN просто дуже легко читається...На одному диханні :)
Так насправді актуально  :o
У мене похресниця так виросла...бо кума змушена була разом з чоловіком заробляти в Португалії...Цього року забрали дітей (
похресниці 13, другому хлопчику 10),  з собою в Португалію...Вже легше, але виросли діти практично самі :(
Записаний

Лалія

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +964/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3210
  • sol ∞
  • Останні відвідини:
    22 Квітня 2016, 19:30:58

    Звідки: Калуш
Чужі долі
« Прочитано #9 : 30 Листопада 2009, 10:38:34 »

 :bouquet: :bouquet: :bouquet:
:good :good :good

Пиши ще!  :davay
Записаний

DVania

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +963/-2
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 4231
  • Останні відвідини:
    14 Вересня 2016, 23:52:58

Чужі долі
« Прочитано #10 : 30 Листопада 2009, 13:04:44 »

Звична історія для нашого регіону,на жаль.
Записаний

Ne-TA

  • Старожил
  • ****
  • Карма +218/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 359
  • Життя-не ті дні,що пройшли,а ті,що запам'ятались
  • Останні відвідини:
    24 Грудня 2012, 18:18:30

    Звідки: Лесі Українки
Чужі долі
« Прочитано #11 : 01 Грудня 2009, 21:50:48 »

          Я часто чую фразу: «Добро врятує світ», - але зі свого невеликого життєвого досвіду бачу ще багато зла, насильства в суспільстві. Дуже прикро, що ці неподобства дорослі вчиняють по відношенню до дітей.

Хочу повідати вам історію  однієї жінки, яка зараз досить успішна, але у свій час, дитячі роки провела, в так званій, неблагополучній родині.
       Тридцять років тому Ірина (змінене ім'я) не була такою успішною. Її сім`я була однією з тих, яких називають неблагополучними. Тато помер, коли їй не було й шести років, а мати після цього почала пиячити. Бабуся з дідусем жили далеко (вона зараз не завжди має змогу приїздити до них, а тоді про це і мови не могло бути), тому про її з мамою життя вони нічого не знали. Вони не знали, що мама на неї руку частенько підіймала.
        Вона кожного вечора лягала спати в сльозах, бо тіло нестримно боліло. Здавалося б – мама, жінка. Вона не повинна бити свою дитину. Але вона була не з таких. Втрата годувальника, проблеми на роботі, а потім звільнення, сильний нервовий зрив. Вся мамина незадоволеність життям відображалася на Іринкиних синцях. Напевне ніхто з вашого оточення не думає так часто про самогубство. Лягаючи спати, Іринка благала вищі сили, щоб вони не дали їй прокинутися. Але кожного ранку прокидалася, розуміла, що життя продовжується й нікому не під силу зламати її характер і волю. Ішла до школи, вчилася, хоч не так, як хотілося, та все ж вона багато чого знала.  Не вистачало грошей навіть на зошити, то де їх взяти було на харчі.
        Мама отримувала допомогу з безробіття, та майже всі гроші витрачала на пляшки. А Ірина працювала сама. Інколи розповсюджувала листівки, а щодня після школи Ірина допомагала на швейній фабриці – підносила тканину, обробляла нескладні деталі, слідкувала за чистотою в приміщенні. За це Іра могла кожного тижня брати новий одяг. А після робочої зміни, або у вільний час Вона шила одяг власних моделей. І за це їй також перепадала копійчина.
               У класі з Ірою майже ніхто не спілкувався – батьки не дозволяли. Хоча вчителі бачили її жагу до знань і ставилися до неї з розумінням. Жінки, з якими вона працювала на швейній фабриці, поважали її працьовитість та підтримували її. Мамина колишня подруга – тітка Олеся – на вихідні забирала Іринку до себе. Тоді вона мала змогу смачно пообідати та пограти з її сином Сашком. Мама першою розірвала дружні відносини, але тітка Олеся бачила, у якому скрутному становищі вони знаходимося, та як могла допомагала.
Часто Ірину запитують:  Яким чином Вона досягла такого успіху? Не кожна жінка у тридцять років має двох чудових донечок та власне виробництво одягу?
        Не повірите, Ірина знайшла лотарейний білет. Після чотирнадцяти років пекльного життя, засяяла. Йшла, як завжди на роботу до швейної. Бачить – білет. На роботі, по телевізору, вона дізналася, що він виграшний. Виграла чималеньку суму. Через декілька днів отримала гроші, відкрила рахунок у банку. З цього все і почалося. Дівчата з роботи допомогли знайти помічника й компаньйона у відкритті ательє. Першими клієнтами, звичайно, були друзі з роботи. Поступово справа розгорталася й через два роки вона вже мала власне ательє. Ірина вступила на заочну форму навчання до університету і з успіхом його закінчила, переїхала до власної квартири. Мама не хотіла змінювати своє життя, а Ірина за неї не взмозі вирішувати. Через декілька місяців мати  покинула Іру.
               Було важко. Якою б вона поганою не була, але все ж таки матір`ю. Майже рік Ірина була, наче нежива. Але потім вона повністю поринула в роботу.
             Тепер Іра займається доброчинністю. І любить говорити:
       "Коли сама пережила таке, то починаєш жаліти кожну дитину, яку спіткала нелегка доля. Мала б змогу – я б усім їм замінила і матір, і батька. Але це неможливо. Тому кожного року десять відсотків від своїх прибутків вкладаю у дитячі будинки. Хоч там вони без рідних батьків, та все ж це краще, аніж померти голодною смертю. Якщо в мене з`являється вільний час, навідуюся до мого улюбленого дитячого будинку, граюся з малечею, спілкуюся зі старшими дітьми. Там неймовірно добрі й чуйні виховательки.
        Діти й чоловік знають про моє минуле.   Ми розмовляємо про це, обговорюємо важливі теми, тому що діти повинні знати, що таке родина, з усіх боків. А чоловік нас з донечками просто на руках носить! Він, можливо, відчуває провину за те, що його дитинство було щасливим, а моє – ні. Ми усіма силами створюємо гармонію у сім`ї. Бажаю Вам ніколи не знати того, що зазнала в житті я".
       
Ось так, на прикладі однієї людини можна описати долю багатьох нещасних дітей, батьки котрих, в силу різних обставин, не змогли дати належне виховання своїм нащадкам. Але не кожна історія закінчується так щасливо . За статистикою близько двох мільйонів дітей, віком до чотирнадцяти років, потерпають від побоїв їхніх батьків. Для десяти відсотків дітей це закінчується смертю, а для двох тисяч невинних дітлахів – самогубством. Більше ніж п`ятдесят тисяч підлітків ідуть з дому, рятуючись від власних батьків. Сотні дітей ненавидять цей світ і батьків, які їх народили, а тепер знущаються. Десятки скалічених життів, тисячі дітей у дитячих будинках...

А мені залишається лише побажати миру й злагоди в кожній сім`ї!
І я кажу насильству : «НІ»!


 
Дяденька, возьми меня к себе.
Не хочу я больше жить у мамки.
Мамка меня бьёт по голове,
А ещё устраивает пьянки.
А недавно выбросила прочь
Из окна любимую игрушку.
Дяденька, я плакала всю ночь
В жесткую, противную подушку.
А когда я вырасту большой,
Я пойду работать и не буду
Ни давиться слипшейся лапшой,
Ни лизать немытую посуду.
Буду я в кроватке чистой спать
Сладко так, без мамкиного храпа.
Я ещё умею рисовать.
Дяденька, а что такое папа?
« Останнє редагування: 02 Грудня 2009, 00:01:19 від Ne-TA »
Записаний
Не статками багатими, а в сльозах каяття,
Ми все частіше втратами вимірюєм життя.
       

Рибка

  • Активіст
  • *****
  • Карма +961/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 2903
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 10:33:14

    Звідки: Калуш
Чужі долі
« Прочитано #12 : 01 Грудня 2009, 22:22:12 »

Катрін молодчинка, талант  :bouquet: :bouquet: :bouquet: :good :good :good
Відповідь від: 01 Грудня 2009, 22:07:26
Не  - ТА також молодець. Сльози на очах від Ваших розповідей.
Записаний
І все буде добре, для кожного з нас.  І все буде добре, настане наш час.

Ne-TA

  • Старожил
  • ****
  • Карма +218/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 359
  • Життя-не ті дні,що пройшли,а ті,що запам'ятались
  • Останні відвідини:
    24 Грудня 2012, 18:18:30

    Звідки: Лесі Українки
Чужі долі
« Прочитано #13 : 10 Грудня 2009, 02:11:40 »

              
                                                              Ілля

              Тяжко бути сліпим з народження, не бачити буйства фарб осіннього лісу, виблискуючої білизни замерзлої річки, рожево-яскраво-червоного розливу заходів і світанків, пастельних відтінків міських вулиць рано вранці. Не знати, як виглядають рідні, близькі люди. Ті, кого любиш більше життя, ті, про кого болить серце. Тяжко. Але ще важче знати, бачити і відразу втратити цю здатність. У сліпих з дитинства за роки тренування виробляються свої, особливі відчуття простору і руху. Складна композиція слуху, нюх і відчуття тепла дозволяє нехай не бачити, але хоч би усвідомлювати що відбувається навколо.
           Ілля був позбавлений цієї можливості. Спалах фар автівки, що вискочила прямо перед ним на зустріч машини був останнім світлом, яке він побачив за свої п'ятдесят п'ять. А потім настала тьма. І як безглуздий жарт, усмішку Сфінкса, Доля піднесла йому дивний подарунок: коли він оправився від аварії, то виявив у себе несподівану здатність малювати. Малювати красиво, яскраво. Сам він своїх робіт не бачив, але, за словами рідних, картини були хороші, непогано продавалися і, найголовніше, дозволяли містити сім'ю в чесному достатку. Останнє було дуже важливе для нього, і багато в чому, допомагало справитися з чорною тугою, що накотила після аварії. Він все життя тягнув віз, годував, одягав, допомагав. І те, що зараз, після такого удару, він продовжує робити те ж, наповнювало його гордістю. Давало сили жити.
Ось і зараз, вставши перед мольбертом і провівши пальцем по ряду тюбиків з фарбами, розкладених розумницею-внучкою в порядку дитячої лічилки про фазана, він відчував, як в його мозку народжується нова картина. Дівчина, майже дівчинка.... що сидить біля вікна..... освітлена косими променями сонця...


- Маняша!- Покликав він внучку. – Принеси, будь ласка, нове полотно!


- Маш, віднеси дідові полотно, хай до обіду помалює, - сказала донечці Олена, що сидить на кухні з подругою Свєткою.


- А що, Льон, дід-то у вас і справді малює?
- Та вже малює, Світло, цілими днями малює. Цим тільки і живе!


- Але ж задоволення-то не дешеве, Льон, полотна, рамки, фарби. Адже дорого?


- З фарбами вдало вийшло. Сто тюбиків простроченою чорною у мене на роботі списали. А полотно ми один і той же даємо. Він намалює, а чоловік розчинником протре, просушить – і знову на дотик гладко. Полотно чорне вже, як сажа, але дідові-то пофіг.... Сліпий ж!.....



Залишайтеся людьми - за всіх ситуацій. В імя тих, кого ми любимо або любили.
« Останнє редагування: 10 Грудня 2009, 02:21:58 від Ne-TA »
Записаний
Не статками багатими, а в сльозах каяття,
Ми все частіше втратами вимірюєм життя.
       

Оксана

  • Новачoк
  • Карма +3/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3
  • Останні відвідини:
    26 Липня 2011, 23:25:31

    Звідки: Чорновола
Чужі долі
« Прочитано #14 : 11 Грудня 2009, 22:53:47 »

вражає...
Записаний

Ne-TA

  • Старожил
  • ****
  • Карма +218/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 359
  • Життя-не ті дні,що пройшли,а ті,що запам'ятались
  • Останні відвідини:
    24 Грудня 2012, 18:18:30

    Звідки: Лесі Українки
Чужі долі
« Прочитано #15 : 12 Грудня 2009, 03:42:12 »

                                                             
                                                            Він і вона

                                                               ...такі різні...

          Вона часто вдавала, що слабка, а він – що сильний. Насправді все було навпаки.
          Він любив дивитися на захід сонця, вона радісно зустрічала світанки. Він приходив перший. Вона постійно запізнювалася. В них ніколи не було побачень.
          Вона пила гірку каву. Він любив солодкий чай. Вона ніколи не одягала масок. Він їх ніколи не скидав. Вона любила білий колір. Він – лише чорний. Їм обом не подобалося їхнє сіре життя.
          Він казав, що Бог помер, вона – що помер Ніцше. Він ніколи не ходив у церкву, вона таємно молилася за нього. Він думав, що кінець уже скоро, а вона – що це лише початок. Він не вірив у рай, вона – у пекло. Вони обоє згорали від пристрасті.
          Вона хотіла залишитися недогарком, він – згоріти до кінця. Вона записувала свої думки на листочках у клітинку, він – лише у форматі doc. Вона любила ловити метеликів і спостерігати за ними, а він неодмінно обрізав їм крила. Вона любила читати книги про людські обличчя, він – читати людські обличчя, як книги. Він цікавився вищою математикою, а вона уміла рахувати тільки хвилини. Вони обоє хотіли мати більше часу.
          Він обожнював гуляти під дощем, а вона завжди носила з собою парасольку. Він тримався за неї, вона його не відпускала. Він лікував свої рани, вона їх просто вирізала і "зализувала". Він любив робити подарунки, вона вважала найкращим подарунком себе. Він любив гуляти вуличками великих міст, вона – бродити вуличками його мозку. Він обожнював слухати музику, а вона – слухати тишу...... Вони обоє мовчали.....
          Вона знала, що помирає.......... Він тільки народжувався...........
« Останнє редагування: 12 Грудня 2009, 03:48:59 від Ne-TA »
Записаний
Не статками багатими, а в сльозах каяття,
Ми все частіше втратами вимірюєм життя.
       

Ne-TA

  • Старожил
  • ****
  • Карма +218/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 359
  • Життя-не ті дні,що пройшли,а ті,що запам'ятались
  • Останні відвідини:
    24 Грудня 2012, 18:18:30

    Звідки: Лесі Українки
Чужі долі
« Прочитано #16 : 14 Грудня 2009, 03:04:32 »

                               
                                             

                                                  Ніч, яка запам'яталась Оксанці на завжди

           Вечір... На землю повільно, але впевнено наповзають сутінки. Вони хочуть її захопити – затягнути у світ темряви. На ранок все знов встане на свої місця: сонце світитиме десь вгорі, а внизу, на землі, знов буде світло, знов буде ясно.... Але тепер сутінки. Біля одного дому в звичайному місті тривожно ходили люди. Всі вони кудись поспішали... чогось хотіли. Вони були стривожені. Явно видно, що щось трапилося. Біля входу в під’їзд стоїть дівчина. Її очі зволожені – ще трохи і вони вже не зможуть стримувати сльози. Вона похилила голову донизу і боїться зустріти чийсь погляд. Вона знає, що заплаче, якщо це станеться. Заплаче і не зможе зупинитись, поки не закінчаться ці краплинки солоної води... Дівчина стоїть і покусує нігті на пальцях. Вона не може повірити, що це сталось. «Як? Як це може бути?.. Ні! Ні, ні, ні... Це – неправда. Я не вірю!..» - думала вона..
           Люди бігли до однієї квартири. До однієї й тієї ж... Мабуть, там щось трапилось. Вони були такі... вирази облич цих людей. Такі, ніби хтось помер. Квартира була заповнена людьми, вони вже не мали, куди встати. Але потроху почали виходити і ось в квартирі залишилось всього кілька людей. На ліжку в кімнаті лежав чоловік, він був без тями, а кругом кров...... Це страшна картина. Поруч сидить його дружина. Вона тримає його за руку і плаче. Плаче і не може зупинитись. Плаче і відчуває, що боїться майбутнього....... Вона не хоче ЙОГО втрачати... На килимі посеред кімнати теж кров... Мабуть, він впав. Але чоловік живий. На його очах теж блистіли сльози, а очі дивились десь далеко до гори.
            В кімнату зайшла дівчина, яка стояла біля входу в під’їзд. Вона підійшла до мами і шепнула їй щось на вухо. Жінка підірвалася і вийшла... Атмосфера в кімнаті була важкою, натягнутою...  Серце у грудях дівчини билось швидко, здавалось, що воно от-от вистрибне. Вона боялась... Тепер уже всього. Вона боялась навіть дихати. Їй хотілося, щоб час зупинився, а ще краще, щоб він повернувся назад і нічого цього не було, щоб всі були здорові і щасливі... Але цього не станеться. «І чому ж лікарі так довго їдуть? Їх викликали ще 15 хвилин тому... Чи то час так повільно тече?! Що ж робити?..» - проскакували думки в її голові. Дівчина підійшла до батька і подивилась на нього. Вона раптом подумала, що це останній день, коли вона може бути з ним поряд... з ним – живим. Захотіла сказати, як його любить, як він їй потрібен, але не змогла сказати нічого. Вона тільки плакала тримаючи його за мозолясту руку.....
             Нарешті приїхала «швидка». Лікарі оглянули чоловіка, зробили йому якийсь укол, віднесли в машину і поїхали... Ніхто нічого не розумів. Дівчина залишилась вдома з молодшим братом, а мама поїхала. Їм теж нічого не пояснили... і залишили....... Була вже ніч, на небі світив місяць. Люди почали розходитись – не було вже нічого цікавого. А дівчина так і стояла, тримаючи сестричку за руку.....
             До ранку мама не повернулася. Був понеділок і треба було йти до школи. Дівчина пішла. Вона мало що розуміла, все було, як в тумані... Навіть людей вона не впізнавала, просто нечітко бачила якісь постаті. Вона зайшла у свій клас, ні з ким не привіталась. Всі уроки просиділа, дивлячись у вікно. Здавалось, що всі від неї чогось хочуть. І чому саме зараз? Чому саме в цей день? Навіть вчителі ніби змовились: весь день викликають. А вона не знає,вона мовчить, вона не готова до уроку... Їй погано, вона зараз розплачеться. Хочеться закричати, сказати всім, щоб відчепилися, розповісти, що сталося. «Але ні, не можна, не буду! Колись цей день скінчиться...» - зі сльозами на очах заспокоювала сама себе дівчина....
             Приходить додому, дзвонить мамі... Питає, що там? Чи відомо вже щось?.. Мама лише каже, щоб вона брала сестру і їхала в  у лікарню. І знов серце шалено стрибає в грудях, ніби хоче вирватись з них. «Невже це все? Він помирає? Не буду я більше бачити мого тата?.. Мого милого, любого тата.... Єдиного і найкращого...» - знов найгірші думки виринули в свідомості.... І дівчина швидко почала збиратися. Вона хотіла встигнути... щоб не було надто пізно. 
            Ось вони з сестрою вже сидять в автобусі. Він переповнений. В ньому душно. Ще трохи і не буде чим дихати. Сльози вкотре з’являються на очах, а до горла підступає якийсь ком. І знову погляд втуплюється у вікно. Там, на вулиці, все так швидко змінюється, будинки і дерева біжать кудись... тікають від автобуса... біжать туди, куди вчора бігли ті люди? Автобус все їде..... Він зупиняється, стоїть і знову їде.....  І так завжди...... На узбіччі стоїть розбитий автомобіль – була аварія. Можливо хтось помер...... Чому всі помирають? Навіщо? Ми ж зовсім мало встигаємо зробити за таке коротке життя...
           Нарешті автобус зупинився на потрібній зупинці. Дівчина вийшла. сестричку знов тримала за руку. Як їй добре, що вона ще так мало розуміє, вона не боїться і не переживає, вона просто йде.  А у неї підкошуються ноги, тремтять руки, дрижить голос... Біля лікарні їх чекає медсестра. Вона зустрічає дітей з посмішкою і заводить в палату батька. Дівчина боїться. Вона думає, що батько вже помирає і це – прощання........
            Але, зайшовши в палату, бачить, що батько живий. Ще й який живий. Він сміється, обіймає дітей... Він радіє. А Вона – плаче. Нарешті не боїться стримувати свої сльози........
« Останнє редагування: 14 Грудня 2009, 03:09:40 від Ne-TA »
Записаний
Не статками багатими, а в сльозах каяття,
Ми все частіше втратами вимірюєм життя.
       

Ne-TA

  • Старожил
  • ****
  • Карма +218/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 359
  • Життя-не ті дні,що пройшли,а ті,що запам'ятались
  • Останні відвідини:
    24 Грудня 2012, 18:18:30

    Звідки: Лесі Українки
Чужі долі
« Прочитано #17 : 16 Січня 2010, 01:01:39 »

                                         
                                           Червоногарячі тюльпани


           Він сидів на тротуарі й тримав її за руку. Маленький переляканий хлопчик. В його голові проносилися останні миті цього вечора – як у німому чорно-білому кіні. Навколо товпилися люди, щось казали, метушилися – але він не чув їх, не бачив. Перед очима було лише кілька кадрів – світлофор, машина, асфальт і вона…
....................................     
           Як завжди, в цей вечір вони вийшли зі школи разом, тримаючись за руки. Була зима, тому о п’ятій місто вже ховалося у нічну темінь, яка оповивала його холодом та смутком. Але цей холод і смуток не зачіпали цих двох юнців, цю прекрасну пару, якою милувалася вся школа, не звертаючи уваги на всю консервативність цього закладу.
         Вони, як завше під ручку, гуляли засніженими вуличками, спілкувались про сьогоднішні події в школі (а сьогодні чимало сталось. Чого варта лише бійка семикласників біля їдальні під час обідньої перерви, коли Гарік штурхнув Тараса на скляні двері й вони розлетілися на друзки. Скільки лементу було! А скільки крові!).
          Але їм й розмовляти було не обов’язково. Оксані з Дмитром навіть мовчалось разом по-особливому, не так, як поодинці. Коли між ними западала мовчанка – і тоді вони мовчали про одне й те саме: як не хочеться додому – це ж цілий вечір далеко одне від одного!..
          Сьогодні снігу випало більше, ніж зазвичай. І це тішило Оксанку з Дмитром. Вони любили сніг. Заховавшись в одному з неосвітлених маленьких провулочків, вони почали бавитися в сніжки – як малі діти. Хоча ні – вони-то й були дітьми. Це тільки їм ввижалося, що вони вже дорослі, що вони відрізняються від інших дітей зі школи – все тому, що вони були разом і збирались бути разом завжди, все життя, яке відведено їм Богом.
.............................
          Дмитро потрохи прийшов до тями. Точніше, його до тями привели чиїсь міцні руки, що підняли його на ноги, та стурбований, але сильний, чоловічий голос.
"Чи зі мною все гаразд? Ти питаєш, чи зі мною все гаразд? А як ти думаєш?”
Дмитро розревівся. Він не хотів вірити у те, що сталося; він бачив закривавлене тіло коханої, але не хотів вірити, що зараз він бачить її востаннє. Він хотів бути на її місці. Ох, як він хотів, аби це він – Дмитро – лежав на сковзкому зимовому асфальті з розтрощеним черепом. Але, попри своє небажання вірити, він все прекрасно розумів – його Оксанки більше нема, його Оксанка пішла від нього назавжди… І як тепер йому бути?..
..............................
          Ані батьки Оксани, ані батьки Дмитра не сприймали стосунки їх дітей. Але кожен по-своєму. Якщо Дмитро кожен день чув від свого батька: "Ех, синку, скільки ще тих Катрусь в тебе буде!..”, то від дядька Андрія, батька Оксани, Дмитро нічого, окрім: "Ще раз побачу з Оксаною – налуплю так, що аж очі повилазять!..”, не чув.
          Але таке ставлення їхніх батьків не спиняли закоханих школярів, і кожен вечір Дмитро, після кількагодинних прогулянок, знову й знову проводжав свою Оксаночку додому, де вже під під’їздом на лавці сидів та палив її насуплений батько. Звичайно, дядько Андрій жодного разу так й не виконав своєї обіцянки набити Дмитра, але з дня у день не втомлювався її повторювати, подекуди перекидаючи міцним слівцем…
........................
         На похороні Дмитро стояв поодаль. Він боявся, аби Оксанині батьки не побачили його, бо відчував на собі провину, що не вберіг її. Тому він здалеку, з-за дерева спостерігав за церемонією поховання, ковтаючи гіркі сльози розпуки.
          Оксанки матір, тримаючись за руку дядька Андрія, безгучно схлипувала, легко трясучи своїми плечима. Дмитро не бачив здалека її обличчя, але напевно знав, що воно залите рясними слізьми. Дмитро навіть не сумнівався в тому.
         Коли остання грудка землі наклалась на Оксанину могилу і родичі та друзі розійшлися по автівках та автобусах, Дмитро вийшов з-за дерева й попрямував до неї. Він подивився на нагробну плиту. На світлині Оксанка посміхається своєю сонячною усмішкою й дивиться просто на нього. "Бог рано забирає кращих… Ми віримо, що тобі буде добре з Ним… Кохаємо навіки. Мама, тато”.
"І Дмитро…” – сказав у думках юнак…
           Він впав на коліна перед Оксанкиною могилою і довго беззвучно плакав, рясно орошаючи пухкі грудки землі слізьми. Він не міг зронити жодного слова, у горлі йому пересохло. Тому він мовчки стояв перед нею на колінах і плакав…
          Невідомо, скільки часу минуло, поки Дмитро зміг взяти себе в руки. Сльози обсохли вже на його обличчі, очі сильно пекли й вже не могли зронити ані сльозинки…
           Дмитро встав з колін, востаннє подивився на світлину Оксанки і промовив: "Кохана, прощавай!.. Я завжди кохатиму тільки тебе!.. І тільки тобі я даруватиму квіти!..” Сказавши це, Дмитро пішов. Вийшовши з цвинтаря, він брів холодними, напівпустими вуличками – незрозуміло для самого себе, куди. Він ні про що не думав, він нічого не хотів – він просто ішов. Ішов, аби хоч чимось зайняти своє тіло, аби хоч чимось зайняти себе.
........................
            Кожного разу, коли Оксанкині батьки приходили на її могилу, вони знаходили там свіжі тюльпани червоногарячого кольору. Вони дивувались – хто ж це їх приносить. Питались у охоронця на цвинтарі, але той не знав…........... І вони могли тільки здогадуватись, що це міг робити хлопчик, який був з Оксанкою в останню мить її життя…............. Тільки здогадуватись….............
« Останнє редагування: 16 Січня 2010, 01:20:46 від Ne-TA »
Записаний
Не статками багатими, а в сльозах каяття,
Ми все частіше втратами вимірюєм життя.
       

Доктор Хаос

  • Старожил
  • ****
  • Карма +67/-1
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 268
  • Мля..
  • Останні відвідини:
    18 Червня 2018, 22:13:30

    Звідки: м. Київ
Чужі долі
« Прочитано #18 : 20 Січня 2010, 19:39:07 »

Щось дуже все сумне...
Записаний

Ne-TA

  • Старожил
  • ****
  • Карма +218/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 359
  • Життя-не ті дні,що пройшли,а ті,що запам'ятались
  • Останні відвідини:
    24 Грудня 2012, 18:18:30

    Звідки: Лесі Українки
Чужі долі
« Прочитано #19 : 20 Січня 2010, 22:34:44 »

 
                                                      Закоханий

                Він сидів, заглиблений у якісь свої думки, не звертаючи уваги на оточуючий його світ. Вітерець перекладав його волосся, граючись ним, то з плеча, то на плече, бавився його локонами, гладив їх, шарпав... Весна огортала його собою, своїми пахощами - теплим запахом трави, польових квітів, дерев, вечірнім щебетанням птахів... Але юнак, здавалося, не відчував того всього, не бачив - він, перебуваючи тут, на парковій лавці, тілесно, ніби забрав уси свої орґани чуття - все, до останнього нервового закінчення, разом із собою у свої думки, в якийсь инший, нематеріяльний світ...
               Очі цього юнака були заплющені, але не міцно - ніби так, щоб він міг підглядати за всим, що коїться навколо нього, але непомічено; він сидів вільно, відкинувшись спиною на спинку лавки, та зі сторони можна було подумати, що він й не сидить, а якось підвис, парить над лавкою. Єдиною чіткою точкою опори цього хлопчини були розкинуті й простягнуті від лавки стрункі ноги, так само вільні з вигляду, як й усе тіло юнця; руки були схрещені на грудях, на тонких устах проступала легка посмішка... можливо навіть - блаженна посмішка...  Загалом, зовнішній вигляд нашого знайомого викликав замилування - гарний молодий юнак, який насолоджується весняною природою .
               І таке враження не було хибним. Насправді, хлопчина кожного вечора приходив сюди, вмощувався зручно на лавку, закривав очи й насолоджувався весною - вдихав її запахи, слухав її музику, купався у її тепло-прохолодному вечірньому повітрі. Він любив весну - пору, коли вся природа оживає, всьо зеленіє, буяє в своїй зелености; коли починають виспівувати свої пісні кохання птахи; коли розкриваються перші бутончики перших цьогорічних квіток... Він отримував від споглядання цих природних явищ справжнє задоволення, знаходив у цьому душевну рівновагу, відпочивав від буденности життя у великому місті, розслаблявся...
                І так тривало з дня у день протягом всиєї весни. Кожного вечора о тій самій годині він приходив у цей парк, сідав на ту саму лавку й просиджував на ній, бувало, до глибокої ночи, ні з ким не обмовляючись жадним словом... Та й люди не дуже радо підходили до нього - хтось бачив у цьому замріяному юнакові наркомана, хтось - алкоґоліка, хтось - ще якусь неґативну особу; ніхто не помічав (чи то не мав бажання помітити) чистоту і світлість цього хлопця, що сяяли, пробивались назовні з його грудей і посмішки...
                Та от цього разу біля хлопчини присіла дівчинка й спиталася ніжним тоненьким і тихим голосом:
- Чи не буде у Вас цигарки?
              Цей янгольський, як здалося юнакові, голос пробудив його і він вперше за вси свої медитації у цьому паркові відірвався від своїх внутрішніх переживань, відкрив очи й відповів дівчині:
- Ні, на жаль, - не палю...
              Він й сам не зрозумів, чому він вирішив відповісти дівчині, бо це вже не перший раз з ним намагаються завести розмову, нав'язати якийсь діялоґ, але він завжди залишався незворушним, ніби не чуючи небажаних співрозмовників.
- Я також... - відповіла дівчина.
- Так чому ж Ви тоді запитуєте?.. - Не зрозумів юнак.
- Знаєте, це можливо якось дивно прозвучить, але я просто хотіла з Вами познайомитись. Я вже не перший день бачу Вас у цьому паркові й мені стало просто цікаво поспілкуватися з Вами, зрозуміти Вас, зрозуміти, чим Ви тут займаєтесь...
                Дівчина говорила трохи затинаючись, сором'язливо, ніби переживаючи, як ці слова буде сприйнято співрозмовником, боячись чимось його образити чи нагнівити. Але хлопець навпаки з кожним її словом якось осявав, якось світлішав, на його обличчі проявлялись риси певного екстатичного стану, він упивався цим голосом. Коли дівчина запнулася надовше, він вперше поглянув на неї й здригнувся. Якесь дивне почуття охопило його, всим тілом пробігли якісь такі незрозумілі але приємні дрижаки - перед ним був янгол! Справжній янгол! Таких гарних дівчат наш юнак ніколи в житті не бачив. І це не була лише краса зовнішня - дівчина світилася красою, добротою, ніжністю зсередини. Це не означає, що вона ззовні була не гарна - навпаки, розкішне біле волосся елеґантно, вільно спадало на тендітні плечи, обличчя, по-дитячому блаженне, просто ніби було зіткане із ніжних пелюсток квітів та сонячного проміння; великі сині очи, як маленькі шматочки неба, були настільки глибокі, що в них, здавалося, можна було побачити зірки; груди дівчини, як схили в передгір’ї, при кожному її вдихові випирали з-під блюзи, ніби рвалися назовні, не вміщаючись в її затісних обіймах; тендітні ручки, складені в зап'ястях у замок, лежали на ніжних колінах, що виринали з-під спідниці своєю березовою стрункістю. В уявленні хлопця це міг бути або янгол, або мітична Єлена, що спричинилася до Троянської війни. Але за чистотою душевною, за тим сяйвом, що пробивалося з неї зсередини ця дівчина не могла спричинитись до чогось поганого, тому автоматично була сприйнята за янгола.
- Останні дні я весь час сідаю на лавці навпроти Вас і спостерігаю за Вами... - Знову несподівано озвалася дівчина. - Я вперше бачу таку людину, як Ви...
- А я вперше бачу янгола...
                  Дівчина знітилася, почервоніла й заховала свої гарні очи, пустивший свій погляд в протилежну хлопцеві сторону... Більше вони так й не спромоглися на жадне слово. Вони так й сиділи - дівчина дивилась кудись в далечінь, у небо, а хлопець дивився на дівчину. Тільки зараз він зрозумів, чого йому не вистачало весь цей час для довершености природної ґармонії - саме цієї дівчини, саме цього янгола. Тепер же, коли цей янгол, склавши свої крила, присів поряд нього на лавку серед усього цього весняного буяння, хлопець справді відчув себе найщасливішою на світі людиною, він неначе потрапив у Едем.
                  Юнак несміливо присунувся до дівчини, обійняв її однією рукою за плечі й легенько притиснув до себе. Вона повернула свою янгольську голівку до нього, поглянула у його очи й тихенько поцілувала в уста, після чого поклала свою голову йому на плече й закрила очи...
                 Ніч видалася дуже теплою й ясною, наші герої навіть не відчули її. Тільки коли почало сходити сонце, вони зрозуміли, що надходить новий день. День, у який вони увійдуть разом; день, у якому вони будуть разом; день, з якого вони завжди будуть разом...
Записаний
Не статками багатими, а в сльозах каяття,
Ми все частіше втратами вимірюєм життя.