Вільний форум міста Калушa

Please login or register.

Увійти
Розширений пошук  

Форуму:

13 років 9 місяців 12 днів

Автор Тема: Історія чи міф про історію України  (Прочитано 109162 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.

ББА

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +300/-11
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 15836
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 16:24:02

    Звідки: Льондон
Історія чи міф про історію України
« Прочитано #700 : 20 Березня 2021, 16:08:59 »

Інститут дослідження Голодомору
 
Голодомор 1932-33 років супроводжувався тотальною русифікацією Кубані.

Для  проведення деукраїнізації Північного Кавказу була створена спецкомісія, яку очолив завідуючий ПККВНО (Північно-Кавказького крайового відділу народної освіти) Лизлов. 22 квітня 1933 р. в Наркомос РСФРР прийшов звіт про наслідки діяльності спецкомісії, в якому зазначалося:
«У кінці 1932 р. ... на Північному Кавказі українською мовою працювало 1609 шкіл І ступеня з 221 463 учнями, й з 558 вчителями, 259 шкіл II ступеня з 42 тис. 148 учнями й з 1 тис. 552 викладачами, 12 педагогічних технікумів, короткострокові педагогічні курси і мережа політпросвітзакладів.

До теперішнього часу на виконання рішень директивних організацій по краю проведена така робота:
1) Термін остаточного перекладу на російську мову роботи початкової і середньої школи встановлено 1 вересня 1933 г. З лютого у всіх школах краю припинено викладання української мови як спецпредмети.
2) ...До 1 березня 1933 року в усіх українських педагогічних технікумах викладання повністю переведено на російську мову ... В Уманському та Полтавському педтехнікумів повністю оновлений викладацький склад, а в інших технікумах частково... Робота всіх короткострокових курсів переведена повністю на російську мову в грудні 1932 році, тоді ж переведена на російську мову робота всіх політпросвітзакладів...»

Джерело: Державний архів Ростовської області. Ф. 64. Оп. 3. Спр. 77. Арк. 13.

ББА

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +300/-11
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 15836
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 16:24:02

    Звідки: Льондон
Історія чи міф про історію України
« Прочитано #701 : 24 Березня 2021, 12:07:49 »

Про російських “визволителів” Галичини у 1914 році та колаборанство інтелігенції

На світлині - наш галицький Станіславів (сьогодні Івано-Франківськ) на фоні якого позують шість російських козаків з Першої Терської льготної козацької дивізії. Світлина була зроблена, скоріш за все, у вересні-жовтні 1914 року.
Мене б та світлина з донськими козаками в роки Першої Світової війни не зацікавила, якби не сучасна приписка одного чоловіка під тим фото, а саме: “…Як мені розповідали історики, вперше, коли кубанські і терські козаки потрапили до Галичини, вони розкупили у книгарнях “Просвіти” всі видання “Кобзарів” і портрети Шевченка…”.
Такими поясненнями хтось конкретно хоче представити тих кубанців ну, майже, як наших однокревних, які навіть в шабельні атаки кидалися проти наших дідів-прадідів, аби лише почитати у Львові того Шевченка… . Фактично ж, у подібних “роз’ясненнях” йдеться про спробу обілити вторгнення російських військ до Галичини і подальші 293 дні їхньої окупації.
Тому, нижче дуже стисло про те, що принесло вторгнення царської Росії до Львова, починаючи із 3 вересня 1914 року.
– перше, що зробили окупанти – так це вивісили на вежі Ратуші російський триколор
– центральноєвропейський час змінено на петроградський
– усі вивіски на крамницях, установах і трамваях переписувалися російською мовою
– в обіг запроваджено російські рублі за заниженим курсом
– введено комендантську годину з 22 години вечора до 4-ої години ранку
– заборонено продаж алкогольних напоїв (за винятком пива на розлив) та створено міліцію
– заборонено вуличним музикантам (тим, які грали на катеринках) працювати не лише на вулицях, але навіть у подвір’ях
– закрито усі українські товариства і часописи. Так, редакція “Діла” перенесла своє видання до Відня, а в її львівській друкарні почали видавати “Армейскій Вестник”, “Львовское военное слово” та “Львовскій вестник”
– у школах Львова і по всій Галичині російську мову почали викладати не менше 5 годин на тиждень у кожному класі, а навчання українською було суворо заборонене
– натомість, свобідно діяли усі польські школи, а польська мова вживалася на рівні з російською
– заборонена діяльність Наукового Товариства ім.Шевченка, “Просвіта” та інші “мазепинские” організації
– у Львові і по інших містах Галичини було відкрито двомісячні курси російської літературної мови
– без дозволу окупаційної влади заборонялося пересуватися за межі міста, а для забезпечення порядку було видано наказ про здачу зброї мешканцями міста
У перший же день окупації Львова росіянами, нова влада взяла у заручники 16 поважних і авторитетних львів’ян, серед яких було 4 поляка, 8 українців та 4 єврея (згодом, при відступі зі Львова, російські окупанти, щоби гарантувати собі більш-менш безпечний вихід з міста, повторили цю фішку і взяли у заручники вже 37 осіб, з яких 12 було поляків, 10 українців і 15 євреїв).

ББА

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +300/-11
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 15836
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 16:24:02

    Звідки: Льондон
Історія чи міф про історію України
« Прочитано #702 : 27 Березня 2021, 16:06:48 »

<a href="http://www.youtube.com/watch?v=q7nLK4wWAZY" target="_blank">http://www.youtube.com/watch?v=q7nLK4wWAZY</a>

Фільм “Біля джерел народної творчості”:

Активісти проєкту “Львівський Фотомузей” виклали у вільний доступ останній фільм Юліана Дороша “Біля джерел народної творчості”. Фільм знімали на Косівщині у період з 1963 по 1971 рік.

Про це пишуть Фотографії старого Львова .

Стрічку, яку вважали втраченою, знайшли в березні 2020 року у помешканні родини Дорошів. Плівка лежала в металевій коробці без жодних плівок чи написів.

Зі згоди пана Ігоря Кожана та пані Тетяни Крушельницької Ігор Ткачик взяв плівку додому, аби з’ясувати зміст відзнятого матеріалу.

Того ж вечора Ткачик визначив, що на плівку записаний фільм Юліана Дороша “Біля джерел народної творчості. Кінонариси про гуцульських народних майстрів”.

В титрах фільму чітко вказано, що автором фільму є Юліан Дорош, а стрічка знята на Косівщині (Львів) у 1965 – 1971 роки. Тож оригінальні тири не залишили підстав для сумніву в авторстві, місцевості та часу зйомок картини.

Факти про стрічку:
Фільм розповідає про народних майстрів різного напрямку Гуцульщини.
Стрічка триває близько 36 хвилин.
Переважно картина знята на чорно-білу плівку, але вона містить кольорові вставки.
На плівці відсутня звукова доріжка, але сам фільм знятий на 16-тиміліметрову кіноплівку. З цього можна зробити припущення, що стрічка була озвучена в студійних умовах, але звукова доріжка втрачена або її не існувало зовсім.
Ігор Ткачик, який оцифрував фільм, додав свою версію звукового супроводу для зручності сприйняття.

Tad

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +41/-8
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 13142
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 21:53:15

Історія чи міф про історію України
« Прочитано #703 : 27 Березня 2021, 16:36:37 »

Фільм знімали на Косівщині у період з 1963 по 1971 рік.
Совкодрочний фейк  :=) Тогди всіх вивезли на Сибір
Записаний
Життя це не те , що з вами вiдбуваеться , а те як ви до цього вiдноситесь

ББА

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +300/-11
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 15836
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 16:24:02

    Звідки: Льондон
Історія чи міф про історію України
« Прочитано #704 : 27 Березня 2021, 16:44:11 »

Бля . Ти дійсно уже після ваньцування перетворюєшся на якийсь кусок лайна . Отямся . Поїдь на Чехи і полікуйся нарешті , бо бачу що той шмурдяк=навічьок для тебе досить таки мутний

Tad

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +41/-8
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 13142
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 21:53:15

Історія чи міф про історію України
« Прочитано #705 : 01 Квітня 2021, 10:17:04 »

https://zbruc.eu/node/104244?fbclid=IwAR0MjyJkNgfK3XsMJUSKKuJAwOIXEpIUhyTAlessuDyG6D6pBBv18ISotE4
Отець Гавриїл Костельник і псевдособор 1946 року: пасіонарій чи колаборант

<a href="http://www.youtube.com/watch?v=t17nJMs4LvU" target="_blank">http://www.youtube.com/watch?v=t17nJMs4LvU</a>
Записаний
Життя це не те , що з вами вiдбуваеться , а те як ви до цього вiдноситесь

ББА

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +300/-11
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 15836
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 16:24:02

    Звідки: Льондон
Історія чи міф про історію України
« Прочитано #706 : 03 Квітня 2021, 20:29:36 »

Бойки 


Гуцули – це коломийки, бриндза, ліжники і “Тіні забутих предків”. Лемки – це втрачені Україною землі, депортовані люди і добре зорганізована діаспора. А ось бойки – маловідома група поза Галичиною, хоч прізвище Бойко надзвичайно поширене по всій Україні. Насправді ж у бойків є свої коломийки і лижники, втрачені терени і діаспора. Просто у них традиційно кульгає РR, бо вони маломовні. Все як у лицарській приказці: “Брязкіт мечів ліпший від слів”.


Усі знають, що актор Іван Миколайчук – буковинський гуцул, Енді Вархол (Андрій Вархола) – словацький лемко, а ось славетний астроном і медик доби Відродження, ректор Болонського університету Юрій Дрогобич – просто “галичанин”. Боже збав великого вченого назвати бойком! З цікавості я допитувалася про це у авторів, котрі писали розвідки про бойків, уникаючи вказувати на їхнє походження, і зазвичай чула у відповідь розпливчасті відмовки: саме слово “бойки” буцімто якесь немилозвучне, читач із Харкова чи Черкас ще подумає, що то не українці. І читач зі Східної України так і думає, бо знає, що в Галичині є гуцули, лемки, а втім – усі вони галичани.

Насправді ж бойки – найзагадковіше українське плем`я. Родовід бойків так глибоко загубився у віках, що історики, два століття поспіль нишпорячи по літописах та карпатській землі, ніяк не можуть достеменно визначити: хто такі бойки, де їхнє коріння і чому вони так називаються. Навіть кордони розселення цього племені дотепер називають умовними, оскільки люди з бойківського прикордоння або цураються нині свого імені, або давно переселені з батьківського краю.



І чиї ми діти?

Щодо назви племені – бойки – суперечки не вщухають вже двісті років. Одні виводять його від російського слова “бойкий”, другі – від власного імені Бойко або Бой, треті – від діалектної частки “бойє”, четверті – від місцевої форми звернення до бога – “богойку” і т.п. Та кожна спроба з`ясувати походження назви бойків через брак переконливої аргументації виявлялася безуспішною.

На працю імператора Костянтина Порфирогенета (Багрянородного), що датується 950-ми роками, спиралися Іван Вагилевич, а потім Яків Головацький і Павел Шафарик. Вони доводили, що назва бойків походив від етноніма “бої”, яким називалися кельтські племена, що жили в VI ст. на території сучасних Австрії, Чехії, Словаччини і півдня Німеччини, а в І ст. н.е. переселилися на Балкани.
...

Приховано: Показати
https://ukrainianpeople.us/бойки/?fbclid=IwAR2rO30j3dj5P3x5hkmNzw2Lyxd2qutfGWProwsC9jlHC9NnEtoh68emoKw

yurko

  • Адміністратор
  • *
  • Карма +1206/-13
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 28345
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 17:27:54

    Звідки: Чорновола-Шахтарська-Леніна-Салінарна-Пілсудського
Історія чи міф про історію України
« Прочитано #707 : 04 Квітня 2021, 10:30:25 »

 :good
Записаний
... руϟϟкій мір ...  Cпочатку приходить російська культура, російська мова, а вже за ними – російські війська!
Русские всё вокруг себя называют славянским, чтобы потом всё славянское назвать русским.
—  Карел Чапек

ББА

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +300/-11
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 15836
  • Останні відвідини:
    Сьогодні в 16:24:02

    Звідки: Льондон
Історія чи міф про історію України
« Прочитано #708 : 10 Квітня 2021, 00:33:21 »

З кінокамерою по Україні: американець, а слідом КДБ

У червні 1971-го американський продюсер і кінорежисер українського походження Ярослав Кулинич вилетів до СРСР знімати документальний фільм про художній музей Ермітаж (Ленінград, нині – Петербург). За місяць перед цим звернувся до радянських офіційних органів по дозвіл зробити також другу стрічку – про Україну. То була його давня мрія. Але дістав відмову.
Натомість після завершення знімання у Ленінграді вирішив проїхатися по Україні й зафільмувати аматорською камерою все, що вдасться. Адже залишив рідний край 18-річним юнаком у 1944-му.

У Львові зупинився в готелі “Інтурист”, а зранку вирушив до Карпат. Там відбулася несподівана зустріч зі шкільним приятелем Іваном Болеховим, який запропонував з’їздити до рідного села Мужилова на Тернопільщині, побувати в батьківській хаті, навідати рідних.

Ярослав заперечив, мовляв, його дружина нещодавно приїжджала в Україну з туристичною групою, хотіла відвідати малу батьківщину, теж на Тернопільщині, їй заборонили. Вона самовільно поїхала на таксі, але щойно сіла з родичами за стіл, до хати увійшли четверо кадебістів, запхали її в автівку і відвезли назад до готелю. Іван заспокоїв: якщо зараз (був пізній вечір) рвонути на таксі, а зранку повернутися, ніхто не дізнається.

Дотримувалися всіх правил конспірації. “В одному таксі приїхали на Львівський двірець, – згадував Кулинич, – пересіли в друге й у дорогу – це приблизно 121 км”. Водій наполегливо намагався розговорити Ярослава: спочатку лаяв Кремль, потім заявив, що був зв’язковим в УПА. Американець завбачливо відмовчувався.

О першій годині ночі Кулинич увійшов до хати, де минуло його дитинство. Сполохані сестри швидко накрили на стіл, племінники оповістили інших родичів і сусідів. Дві години застілля пролетіли, наче мить. О третій гості виїхали назад на тому самому таксі.

Уранці до режисера в “Інтурист” прийшли кадебісти й забрали його на допит. Заявили, що він порушив закони перебування в СРСР. Проте поводилися ввічливо, майже дружньо. Усе з’ясувалося наступного дня, коли Кулинича знову потягли на допит і запропонували співпрацю. Лише тоді він зрозумів – і потім написав у спогадах, – що Івана Болехова підіслав КДБ, а поїздка до Мужилова знадобилася як підстава для виклику на допит, щоб завербувати. Від пропозиції відмовився. Кадебісти заявили, що в Києві розмова буде продовжена.

Після допитів (слідчі залишали йому не так багато вільного часу) ходив по місту і фільмував: службу в соборі св. Юра, Личаківський і Яновський цвинтарі, панораму Львова з Високого замку, чорний ринок. Відзняті плівки віддав стареньким американським туристам, які мешкали в “Інтуристі”, з проханням, коли повернуться до США, відправити на його адресу.

На аеродромі, де Ярослав чекав на літак до Києва, підійшов до нього кремезний чолов’яга й голосно заспівав “Ще не вмерла Україна” (тоді заборонений твір). Кулинич зрозумів, що то провокація, і стояв мовчки.

У Києві до готелю “Либідь” прийшли кадебісти й повезли кінорежисера на допит. Залякували (показали Кулиничу досьє на нього – грубезну теку), вимагали, щоб передав їм свою стрічку про Світовий конгрес вільних українців, погрожували (“Ви творите фільми, і всі вони антирадянські. Якщо не перестанете, ми знайдемо вас на краю світу і зробимо з вами порядок”, – так він запам’ятав їхні слова), знову намагалися завербувати.

Усе, що відзняв у Києві: вулиці, службу у Володимирському соборі, Кіностудію ім. Довженка, Байкове кладовище, передав зі старенькими туристами до Америки. У той самий спосіб переправив плівки зі кадрами з Канева, Харкова, Полтави, Одеси. Запобіжні заходи виявилися незайвими, адже в київському аеропорті, звідки кінематографіст відлітав до Відня, йому невипадково влаштували справжній трус.

З тієї подорожі Кулинич змонтував кольоровий двогодинний фільм “Поїзд в Україну” (фільмував здебільшого із вікна поїзда – це визначило назву й жанр стрічки). Закадровий текст, написаний поетом Леонідом Полтавою, прочитали студенти Студії мистецького слова Лідії Крушельницької в Нью-Йорку Наталка Чума та Ігор Раковський.

Прем’єрні покази відбулися в Українському народному домі (Нью-Йорк) 3-6 лютого 1973-го – інколи по 2-3 сеанси на день. Відтак фільм демонстрували в містах США й Канади, де є українські громади. Для багатьох глядачів то був ковток свіжого повітря – можливість побачити відбудовану й перебудовану Батьківщину. Люди підходили до автора, дякували й допитувалися, як він зумів зробити такий чудовий фільм.

Впливова українська газета “Свобода” (штат Нью-Джерсі, США) у розлогій рецензії зауважила, що автору вочевидь заважала “заборона фотографувати будь-що інше, крім спеціально призначених місць і предметів”. Але загальний висновок видання зробило позитивний: “Те, що ми побачили через усі «ніззя», усе ж дуже цікаве для нас і навіть для нашої молоді”.

Водночас фільм наразився й на шквал критики. Мовляв, нічого не сказано про русифікацію України, закріпачення в колгоспах, репресії КДБ тощо. Режисер навмисно захопився солодкавими краєвидами, переконуючи, ніби в Україні все гаразд, щоб діаспора не підтримувала подальшу боротьбу проти комуністичної диктатури. Рецензент українського “Нового шляху” (Вінніпег, Канада) закинув Кулиничеві… кремлівську пропаганду. Ще і звинуватив у фальшуванні: на його думку, “лани широкополі” з копами снопів і подвір’я з курками, качками й коровами знято не в Україні, а десь у Словаччині або Румунії. А служби в храмах – звичайна показуха комуністів, щоб продемонструвати, ніби вони не переслідують релігію.

Упродовж наступних двох десятиліть Ярослав Кулинич не приїжджав до України. А в 1990-му зняв у Софійському соборі в Києві інтронізацію Патріарха Мстислава. Відтоді чи не щороку відвідував Батьківщину і зробив про неї ще кілька фільмів.