Наприкінці 1990-х у державі назріла політична криза, яка вилилась у турбулентні зміни уряду та масове невдоволення населення економічним станом. На хвилі цього невдоволення в 1998 році до влади прийшла Словацька демократична коаліція — реформаторська команда об’єднаних партій під керівництвом прем’єр-міністра Мікулаша Дзурінди. Незважаючи на те що реформи відбувалися протягом семи років, Словаччина досягла видимих ефектів дуже швидко, що дало змогу уряду Дзурінди переобратися на ще один термін. Перший уряд зосередився на фінансовій стабілізації країни та зменшенні боргового навантаження й бюджетного дефіциту. У результаті вже в 1999 році вдалося відмовитися від штучного стримування цін, що поліпшило ситуацію для виробників та подолало товарний дефіцит. Темпи зростання ВВП поступово пришвидшувалися, хоча й становили в середньому 2%. Попри збільшення безробіття до 19% (на 7% з 1998 року), зростання інвестицій, приєднання до ОЕСР та успішні переговори з ЄС відновили широку суспільну підтримку уряду.
У 2002 році Дзурінда формує другий кабінет, який уже зосередився не так на стабілізації економічної ситуації, як на реформах. Уряду вдалося провести всі типові для постсоціалістичних країн реформи, зокрема й медичну, а також започаткувати антикорупційні ініціативи, однак найпомітніших успіхів було досягнуто саме в економіці. Заступник прем’єра, а пізніше міністр фінансів Іван Міклош зосередився на лібералізації податкової системи країни та спрощенні адміністративних процедур. Саме це разом із фіскальною децентралізацією створило передумови для швидкого зростання іноземних інвестицій і, як результат, стрімкого розвитку економіки. Інвесторам імпонував баланс між простою податковою системою, дешевою робочою силою та зручною логістикою. Тож виробництва не переносилися в азійські країни й залишалися в безпосередній близькості до споживачів. І водночас не виникало й проблем із втратою додаткової вартості на зарплатах чи податках.
Податок на прибуток фізичних та юридичних осіб було зведено до 19%, так само до 19% було стандартизовано й ПДВ. Попри нарікання лівоцентристської та ультраправої опозиції, ліквідували особливі податкові режими для різних галузей, а разом із ними й податкові субсидії. Щоправда, пізніше, після приходу до влади соціаліста Роберта Фіцо, деякі пільгові податки вирішили повернути. Однак ці винятки торкнулися лише деяких сфер, таких як книгодрукування та фармацевтична індустрія.
Масштабне спрощення податкової системи та серйозні наміри реформувати як економічну, так і політичну систему Словаччини не залишилися поза увагою інвесторів. Від початку 2000-х спостерігається масове перенесення східноєвропейських виробництв на територію країни. Дешева робоча сила та один із найпростіших податкових режимів у ЄС (з погляду адміністрування, а не ставок) приваблюють європейських промислових гігантів. І 2000-го по 2006-й приплив іноземних інвестицій збільшився вшестеро, а загальна їх сума становила близько $18 тис. на особу. На сьогодні країна є світовим лідером за кількістю вироблених автомобілів на особу, при цьому Volkswagen, Peugeot та Kia Motors перенесли до країни повний цикл виробництва. У Словаччині також облаштувалося серійне виробництво електроніки компаній Samsung, Sony, Whirlpool та німецького гіганта Siemens.
Окрім безпосередньо економічного зростання іноземні інвестиції в індустріальний сектор значно поліпшили соціальні показники, серед яких найболіснішим для країни було безробіття. На початку 2000-х за цим показником Словаччина була найгіршою в Європі, однак саме завдяки швидкому зростанню кількості робочих місць у реальному секторі вона вирішила цю проблему, вийшовши на трохи нижчий за середній рівень. Водночас саме велика залежність від іноземних інвесторів стала найбільшим викликом під час кризи 2008 року, коли в країні спостерігався потужний відплив зовнішнього капіталу. Криза не лише похитнула економічне зростання Словаччини, а й суттєво погіршила позиції уряду Дзурінди. Утім, це не завадило економіці й далі стрімко розвиватися, хоча країна і поступилася лідерством за цим показником у ЄС. Відновлення зростання збіглося з пожвавленням економічної ситуації в країнах-інвесторах, а сама залежність від іноземного капіталу досі лишається високою. Утім, із часом Словаччина переорієнтувалася із залучення дочірніх компаній та виробництв транснаціональних компаній на реєстрацію нових підприємств. Певну вагу в країні становлять приватизовані наприкінці 1990-х підприємства та банки, проте саме зовнішній капітал був головним рушієм економіки впродовж останніх 15 років.
Однією з найрадикальніших реформ уряду Дзурінди стала фіскальна децентралізація, яка суттєво перерозподілила бюджетні кошти країни. Замість того щоб перерозподіляти бюджетні кошти через центр, держава віддала істотну частину податків на місця. Найменша адміністративна одиниця (аналогічна до українських територіальних громад) стала отримувати близько 70% податку на прибуток, ще 24% надходило до бюджетів країв (аналоги областей), і лише близько 6% потрапляло до центральної скарбниці.
Утім, децентралізація загострила й без того проблемне питання нерівномірного економічного зростання країни. Більшість нових виробництв, а також істотна частина сфери обслуговування зосереджені на заході країни, біля Братислави. Цей регіон цікавіший для іноземних інвесторів з погляду логістики, а тому отримав більше вигід від інвестицій та децентралізації. Валовий регіональний продукт Братислави становить 188% середнього по ЄС, тоді як показник на сході Словаччини — 54% середньоєвропейського. Таким чином, безробіття та середній дохід мешканців сходу й заходу можуть різнитися в рази, що призводить до соціального напруження в східній частині Словаччини.
Різні уряди країни мають достатньо схожі позиції в цьому питанні, покладаючи надії на комплексну стратегію щодо сходу країни. Створювати робочі місця планують через спеціальні економічні зони з особливим режимом оподаткування та індустріальні парки на сході країни. Однак регіон має серйозний електоральний ресурс, із яким заграють окремі політсили через програми соціального забезпечення.
Проблема дисбалансів існує на багатьох рівнях, як на вже згаданому регіональному та інвестиційному, так і на рівні структури виробництва. Понад 40% промислового виробництва припадає на автомобілебудування, а частка цієї галузі в експорті становить близько 25%. Таке співвідношення робить країну залежною від попиту на продукцію автомобілебудування на європейському ринку. Загальна частка машинобудування та електроніки в експорті сягає 47%, решта галузей (хімічна промисловість, паливо, харчові продукти та сировина) мають набагато менші показники. Такий обсяг вивозу автомобілів формує серйозну залежність експорту Словаччини від споживчих настроїв у ЄС (країни якого залишаються основним торговельним партнером Братислави). І водночас незначна частка сировини в експорті (близько 7%) убезпечує країну від глобальних коливань на паливно-сировинних ринках.
Експорт хоча й розподілений між країнами ЄС (лише Німеччина має близько 20% експорту, Чехія — 12%, інші країни — менш як 10%), однак загалом частка Євросоюзу в ньому становить понад 80%. Утім, така структура характерна для багатьох невеликих європейських країн.
Загалом порівняно нечисленне населення (5,5 млн) стало однією з передумов швидкого стрибка, який вдалося зробити економіці країни. Словаччина змогла швидше пройти період стабілізації та болісного ефекту від початку реформ (особливо від зменшення соціального забезпечення, скасування регульованих цін та зростання безробіття) завдяки їхнім масштабам.
Іншими передумовами стали зручне географічне (з погляду логістики європейських підприємств) та геополітичне (країни регіону мали на меті євроатлантичну інтеграцію, що підтримало в цих прагненнях і Словаччину) розташування. Крім того, важливу роль відіграв компроміс політичних еліт, що дав змогу провести реформи. Коаліція після виборів 1998 та 2002 років складалася з партій різного політичного спектра й об’єднувалася переважно на опозиційних до колишньої популістської влади позиціях.
Саме через високий рівень мобілізації незадоволеного реформами електорату Словацький демократичний і християнський союз (сформований на базі Словацької демократичної коаліції) у 2014-му втратив владу й на парламентських виборах у 2016-му навіть не подолав 5% бар’єра.
Вже після повернення до влади Фіцо в країні двічі, у 2016 та 2017 роках, відбулися масові протести проти корупції в уряді. Корупція, відповідно до звітів Єврокомісії, справді залишається однією з найнагальніших проблем Словаччини. Однак прем’єр відмовився виконати вимоги протестувальників переформатувати уряд, обмежившись відставкою сумнівних особистостей.
Не менш тривожною є й позиція голови уряду стосовно санкцій проти Росії. Фіцо не раз заявляв про їхню беззмістовність і пропонував зняти. Щоправда, це не завадило Словаччині стати одним із головних партнерів України в питанні диверсифікації джерел імпорту природного газу.
Позиція прем’єра в питанні санкцій та міграційної кризи призвела й до напруження відносин із Брюсселем. Однак нинішній президент Словаччини Андрей Кіска є чи не найпослідовнішим єврооптимістом з-поміж лідерів ЄС. Різні підходи до внутрішньої та зовнішньої політики призвели до постійного протистояння Фіцо й Кіски навколо найгостріших тем у країні.
Ці обставини змушують Словаччину поки що дрейфувати між кризами в Брюсселі та проблемами східноєвропейських країн (Словаччина приєдналася до ініціативи «Тримор’я», однак не входить до його найактивніших членів). Втім, економічні реформи початку 2000-х заклали міцну основу економічного розвитку країни, а швидке формування потужних інституцій привело до фактично незворотних змін у найболючіших для суспільства питаннях.
http://tyzhden.ua/World/203041
Автор
Тема: На порозі до Євросоюзу (Прочитано 595037 раз)