Друкувати сторінку

Ранее утро...8 марта. Будильник зазвенел, и даже не успев как следует начать свою песню, умолк под натиском моего пальца. Почти в темноте оделся и, тихо прикрыв входную дверь, направился к базару. Чуть стало светать.
Я бы не сказал, что погода была весенней - ледяной ветер так и норовил забраться под куртку. Подняв воротник и опустив в него как можно ниже голову, я приближался к базару. Я еще за неделю до этого решил: никаких роз, только весенние цветы...праздник же весенний.
Я подошел к базару. Перед входом, стояла корзина с очень красивыми весенними цветами. Это были мимозы. Я подошел - цветы действительно красивы.
- А кто продавец, спросил я, - пряча руки в карманы. Только сейчас, я почувствовал, какой ледяной ветер.
- А ты, сынок, подожди, она отошла не на долго. Сейчас вернется, - сказала тетка, торговавшая по соседству солеными огурцами.
Я стал в сторонке, закурил и даже начал чуть улыбаться, когда представил, как обрадуются мои женщины, дочка и жена...
Напротив меня стоял старик. Сейчас я не могу сказать, что именно, но в его облике меня что-то привлекло.
Старотипный плащ, фасона 1965 года, на нем не было места, которое было бы не зашито. Но этот заштопанный и перештопанный плащ был очень чистым. Брюки, такие же старые, но до безумия наутюженные. Ботинки, начищены до зеркального блеска, но это не могло скрыть их возраста. Один ботинок, был перевязан проволокой (я так понял, что подошва на нем просто отвалилась). Из- под плаща, была видна старая почти ветхая рубашка, но и она была чистой и наутюженной. Лицо...его лицо было обычным лицом старого человека, вот только во взгляде было что-то непреклонное и гордое, не смотря ни на что.
Сегодня был праздник, и я уже понял, что дед не мог быть не бритым в такой день. На его лице было с десяток парезов, некоторые из них были заклеены кусочками газеты. Деда трусило от холода, его руки были синего цвета.... Ему было очень холодно, но он все равно стоял на ветру и ждал.
Какой-то нехороший комок подкатил к моему горлу.
Я начинал замерзать, а продавщицы все не было.
...Продолжал рассматривать деда. По многим мелочам я догадался, что дед не алкоголик - он просто измученный бедностью и старостью человек. И еще я просто явно почувствовал, что дед стесняется теперешнего своего положения за чертой бедности.
К корзине подошла продавщица.
Дед робким шагом двинулся к ней.
Я тоже подошел.
Дед шел к продавщице, я остался чуть позади него.
- Хозяюшка.... милая, а сколько стоит одна веточка мимозы,- дрожащими от холода губами спросил дед.
- Так, а ну вали от сюдава, алкаш, попрошайничать надумал, давай вали, а то....- прорычала продавщица на деда.
- Хозяюшка, я не алкаш, да и не пью я вообще. Мне бы одну веточку.... сколько она стоит?- тихо спросил дед. Я стоял позади него и чуть с боку. Я увидел, как у деда в глазах стояли слезы...
- Одна?!! Да буду с тобой возиться, алкашня, давай вали от сюдава, - рыкнула продавщица.
- Хозяюшка, ты просто скажи, сколько стоит, а не кричи на меня, -так же тихо сказал дед.
- Ладно, для тебя, алкаш, 5 рублей ветка,- с какой-то ухмылкой сказала продавщица. На ее лице проступила ехидная улыбка.
Дед вытащил дрожащую руку из кармана, на его ладони лежало, три бумажки по гривне.
- Хозяюшка, у меня есть три гривны... Может найдешь для меня веточку? - как-то очень тихо спросил дед.
Я видел его глаза. До сих пор, я никогда не видел столько тоски и боли в глазах мужчины. Деда трусило от холода, как лист бумаги на ветру.
- На три тебе найти, алкаш?! Га-га-га, щас я тебе найду,- уже прогорлопанила продавщица.
Она нагнулась к корзине, долго в ней ковырялась...
- На держи, алкаш, беги к своей алкашке, дари га-га-га-га, - дико захохотала эта дура.
В синей от холода руке деда я увидел ветку мимозы - она была сломана по середине.
Дед пытался второй рукой придать этой ветке божеский вид, но она, не желая слушать его, ломалась по полам и цветы смотрели в землю... На руку деда упала слеза... Он стоял, держал в руке поломанный цветок и плакал.
- Слышишь ты, s***, что же ты, b***, делаешь? – начал я, пытаясь сохранить остатки спокойствия и не заехать продавщице по гадкой ухмылке.

Видимо, в моих глазах было что-то ужасное, поскольку продавщица как-то побледнела и даже уменьшилась в росте. Она просто смотрела на меня, как мышь на удава, и молчала.
- Дед, а ну подожди, - сказал я, взяв деда за руку.
- Ты, курица тупая, сколько стоит твое ведро? Отвечай быстро и внятно, что бы я не напрягал слух,- еле слышно, но очень понятно прошипел я.
- Э....а...ну...я не знаю,- промямлила продавщица.
- Я последний раз у тебя спрашиваю, сколько стоит ведро!?
- Наверное 50 гривен, - сказал продавщица.
Все это время, дед не понимающе смотрел то на меня, то на продавщицу.
Я кинул под ноги продавщице купюру, вытащил цветы и протянул их деду.
- На отец, бери, иди поздравляй свою жену, - сказал я. Слезы, одна за одной, покатились по морщинистым щекам деда.
Он мотал головой и плакал, просто молча плакал... У меня у самого слезы стояли в глазах. Дед мотал головой в знак отказа, и второй рукой прикрывал свою поломанную ветку.
- Хорошо, отец, пошли вместе, - и взял деда под руку.
Я нес цветы, дед свою поломанную ветку. Мы шли молча.
По дороге я потянул деда в гастроном. Купил торт и бутылку красного вина.
И тут я вспомнил, что не купил себе цветы.
- Отец, послушай меня внимательно. У меня есть деньги, для меня не сыграют роль эти 50 гривен, а тебе с поломанной веткой идти к жене не гоже, сегодня же восьмое марта, бери цветы, вино, торт и иди к ней, поздравляй.
У деда хлынули слезы.... Они текли по его щекам и падали на плащ, у него задрожали губы.
Больше я на это смотреть не мог, у меня у самого слезы стояли в глазах.
Я буквально силой впихнул деду в руки цветы, торт и вино, развернулся и, вытирая глаза, сделал шаг к выходу.
- Мы...мы...45 лет вместе... она заболела.... я не мог, ее оставить сегодня без подарка, - тихо сказал дед,- спасибо тебе...
...Я бежал, даже не понимая куда бегу. Слезы сами текли из моих глаз...

Я не втримався.... :''(

IxIXIxI , без сл1в.Я нав1ть смайли не можу вставити.Чому люди так1 жорсток1?Я б теж д1дусев1 купила...

Таких як та дівка треба просто поставити на місце >:(, я не розумію як вона не могла зрозуміти що то хороший чоловік той дідок, просто вона не розумна егоїстка, звідки у людей така жорстокість? Ну я б теж купила дідусеві квітку.
Сльози від прочитаного навертаються на очі :'(

Без слів. Я плакала. Шкода незахищену старість.А тій продавщиці колись та зламана гілочка мімози пригадається і повернеться встократ.

Блін, розтрогав, до сліз!
Молодець...

Написано класно і правдиво...

Студент – реалии наших дней

Идет студент по улице, пинает булочку.
Другой подходит:
«Что ты делаешь?»
Ответ: «Видишь угол дома?
Допинаем туда и съедим вместе»…

Народная мудрость

Кем есть современный студент? Ну, уж явно это не прототип Шурика из знаменитого фильма. Многие говорят, что годы студенчества – наилучшие в жизни. Не стану спорить с этим. Но какова наша жизнь? Всем студентам (и абитуриентам) посвящается…

Реальность первая: cтудент должен учиться

После позитивной сдачи вступительных экзаменов каждый нормальный студент, наверное, свято верит в то, что будет учиться. И если даже не на «5», то на «4», как минимум. Этим, как твердили мне в деканате, и должен заниматься студент. То есть в идеале: заниматься, собственно, своим делом – учебой. Не смотря на тех, кто не учиться, и получает в зачетку те же оценки, что и ты…

Однако при знакомстве с прелестями учебы желание учиться куда-то уходит само собой. Нет, это не ошибка в выборе жизненного пути. Это связано или с крушением идеалов об скользкую стену действительности или с банальной нехваткой времени. По закону подлости №1, зачастую нехватка времени у нормального студента объясняется желанием заработать. Желание вполне закономерное: стипендии в 100 с лишним родных украинских гривен вряд ли хватит хотя бы на проезд в большом городе. Для тех, кто вспомнит о проездном, скажу: общественный транспорт точно по расписанию ходит, разве что в Европе. У нас все еще по-старому. Даже с учетом такой полезной вещи, как проездной, есть другая особенность: студенту нужно что-то кушать.

Реальность вторая: cтудент должен кушать

Вышеупомянутая стипендия, как известно, не есть кормилицей студента. Тем более иногороднего. При средних подсчетах даже на «бутылку кефира, полбатона» не дотягивает. Для таких студентов источником энергии служит(да и служила), обычно, передача из дому килограмм так на 30-50 массой. Не для всех, конечно – по-разному бывает, но факт есть фактом.

Реальность третья: cтудент должен где-то жить

Для такого города, как Киев, проблема жилья в последнее время стоит особенно остро. Киевляне могут гордиться: даже в Берлине квартира стоит дешевле, чем в «матери городов». Хотя уровень жизни, оно то понятно, сравнивать как-то просто стыдно. Киев – очень зеленый город. Только зелень эта – от заборов строительных площадок…

У студента две крыши. Даже три. Первый вариант – общежитие. В разных ВУЗах по-разному, но все же в лучшем варианте – это три человека в «трешке», а в худшем – пять или даже шесть на такой же квадратуре жилплощади. Про все прелести жизни в разных общежитиях вспоминать просто не хватит ресурса сервераJ. Второй вариант – квартира. Снимать которую равносильно способности брать деньги из воздуха. И третий вариант, не самый лучший – жизнь у знакомых, родственников и прочих…

Реальность четвертая: так что же со всем этим делать?

Так как все упирается в грязную бумажку (с изображением какого-нибудь деятеля, лучше – американского), необходим ее источник.

Обычно студент или ищет работу (лучший вариант – просто подработки). Он ее и находит (или она – его). Судя по опыту братьев наших старших, работать лучше всего на курсе так 4-ом… Правда, это зависит, от специальности. Лучшая работа – это работа где-то в профильном учреждении. И опыт, и стаж, и просто интересно.

Есть еще вариант, который можно назвать «грызением гранита науки» и попутным собиранием разного рода премий, стипендий и прочего. По закону подлости №2 чаще всего о подобных штучках нужно узнавать самому. Система бюрократического торможения, увы, еще не застопорилась навечно в стенах наших родных универов и институтов.

Пожалуй, добавить больше нечего. Ну, есть еще модификация «доильного аппарата родных», но это просто низко… Все-таки взрослая жизнь начинается со студенчества, как ни крути…

Наш студент, как белорусский мальчик. Он терпит. И маленькую стипендию, и выбрыки чиновничков, и еще много чего. Говорят, политика – не для студентов. А кто их защитит, если не они сами? И кто их прокормит, напоит и оденет, как не они сами (или их родители). Кому же они нужны?

Решетарь Валерий

P.s. Між іншим:

04.07.2007 15:25

Прокуратура отозвалась на жалобы студентов

Генеральный прокурор Украины Александр Медведько поручил прокурору города Киева провести проверки относительно обращения "Студенческого братства" о возбуждении уголовного дела по факту вымогания администрацией Киевского национального университета им. Тараса Шевченко от студентов незаконной платы за коммунальные услуги.

Как сообщили ЛІГАБізнесІнформ в пресс-службе Генпрокуратуры, А.Медведько установил срок проведения проверки до 14 июля.

Напомним, на днях "Студенческое братство" обратилось к Генеральному прокурору и Премьер-министру Украины с просьбой прекратить "незаконное вымогательство" со студентов-бюджетников, которые проживают в общежитии, платы за электроэнергию. Ранее, 20 июня, в прокуратуру города Киева обратились студенты-активисты университета. Вместе с обращением в прокуратуре были зарегистрированны и собранные редакторами студенческой Интернет-газеты "Неофициальная газета Киевского университета" письменные свидетельства фактов вымогания со стороны администрации и другие доказательства правонарушений.

ЛIГАБiзнесIнформ
украинская Сеть деловой информации
www.liga.net

***

Дуже класно написано... Просто немає слів... :bouquet:

мерсі, МОЖУ ЩЕ :)

Мені ще ніколи не доводилося читати романтичнішої біографії :bouquet:

І хоча подій було немало у житті, я б сказав, що не так вже й багато тих кісточок на рахівниці перескочило. Душа ще юна, юна по справжньому. Це не втаїш і не приборкаєш! А щойно лиш з'являться глибокі , прекрасні блакитні очі і все поїде, полетить, побіжить, закрутиться...
У такі моменти кісточки на рахівниці непомітно перекочуються у зворотньому напрямку, бо здорова і щаслива душа оздоровлює і омолоджує тіло.
І хоч ми вже ніколи не будемо юними, як колись, ніхто крім нас самих не заборонить нам час від часу поринати у юність почуттями, або хоч на мить у неї повертатися в думках.
Треба просто не боятися, не соромитися бути собою...

***

я ще такого прекрасного ніколи не читала. Я в захваті. Молодчинка.

Я ніби подивився фільм.
А ще мене це повернуло у минуле і захотілося прочитати якусь книгу :-[
щось мабуть від Коельйо.
А чи є у тебе великі прозові твори, щось типу роману, чи повісті? Хотілося б на довше поринути у світ чужих відчуттів і фантазій.
Якщо є, то кидай Ромашкіну на мило, а ще можна спробувати закинути сюди http://www.kalush.info/modules.php?name=Downloads

ох, це мій хворий мозоль, над яким я зараз працюю :). Коли буде, вас повідомлю :)

***

yusmal ,а можна якось зац1кавити Вас нашим форумом 1 сп1лкуванням з Вами особисто,а то шкода,що ми можем насолоджуватись лишень вашою творч1стю...

« Відповідь #15 : 11 Серпня 2007, 19:24:38 »
О це я,я я та сама замучена ж1нка...

Цитата: Svit від 02 Вересня 2007, 16:35:38

yusmal ,а можна якось зац1кавити Вас нашим форумом 1 сп1лкуванням з Вами особисто,а то шкода,що ми можем насолоджуватись лишень вашою творч1стю...

ага і справді цікаво було б дізнатись про вас більше :) :P

можна, а що саме вас цікавить. Просто форум я передивилась, цікавий, дійсно, якщо буде якась тема, що мене зачепить, долучусь, а для "розтікання мислію по дрєву" не вистачає сил і часу :). Ви питайте, що вас цікавить, або загляньте на мій блог в жж, з таким самим ніком

В дитинств1 не знала про 1снування цього письменника-!мант З1едон1с.
А будучи дорослою мен1 попалась його книга казок.Ось ваш1й уваз1 Синя казка.Переклад рос1йський.Я отримала велике задоволення.! вам бажаю...
Синяя сказка

Синий-синий конь в горохе!
Синий конь в горохе!
Я видел его вчера.

Он жевал синие цветы гороха, а я знаю, почему он синий.
Собрались кони со всего света - черные, чалые, гнедые, саврасые, вороные и в яблоках - и сказали:
- Если машины победят - мы все погибнем. Сделаем так, чтобы один конь был вечным!
И они решили, что вечный конь будет синим. Это цвет мечты и надежды.
Коню дали синие крылья и назвали его

СИНИЙ КОНЬ НАДЕЖДЫ.

И еще на Общем Собрании Всех Коней решили, что Синий Конь будет одинок. Ведь сильнее всех печалится и мечтает, надеется и ждет одинокий. Так пусть у него не будет ни друга, ни подруги, ни синих жеребят.
И тут загрустил Синий Конь, но ему сказали, что грусть тоже синяя и очень подходит ему.
- Ты Конь мечты, - сказали ему. - Ты можешь есть и пить то же самое, что и мы, - но тогда ты погибнешь, потеряешь свой цвет. Ты Конь мечты - ты должен давать цвет незабудкам. Синие цветы - твой хлеб. А захочешь пить - отыщи за синей горой в синем бору три синие ольхи - там синий родник.
Там три синие молнии синими саблями гонят зайца.
Там три синих облака в синей бочке заснули.
Там… а, впрочем, сам разберешься.
А жить ты должен в синей дали. Ведь люди надеются, смотрят вдаль. В даль моря - синего, в даль неба - далекого, в даль леса - далекого, синего. Только в сумерки, только синим утром, только в вечернем тумане можешь подойти к людям.
Так решило Общее Собрание Всех Коней - так оно и есть на самом деле. Увидеть Синего Коня очень трудно.
Но ранней весной, когда прилетают дрозды и в лесу зацветают подснежники, смотрите, нет ли там следов Синего Коня?
А летом идите тихо по полю. Там лен цветет, там васильки - там Синий Конь пасется.
А уж белой зимой глядите в сумерки, туда, где елки роняют свои тени. Там Синий Конь лижет синие тени.
Тот, кто едет верхом на Синем Коне, весь мир видит синим. Черемуха для них синяя, заяц синий, даже гриб-дождевик и тот синий.
Вот почему латыши говорят: синие чудеса!
Синий Конь - синее чудо. И тот, кто едет на нем верхом, видит синие чудеса.
Правда, Синий Конь почти никого к себе не подпускает. Разве только некоторых поэтов.
Но если у вас есть немного синего овса… Есть у вас горсточка синего овса?
А ось одна з 1люстрац1й ц1е1 казки
(http://rm.foto.radikal.ru/0709/ab/8b4f27865015t.jpg) (http://foto.radikal.ru/f.aspx?i=19edb65e5c314d5f91d0e2de31e85f3d)

Дуже красива, така собі, не зовсім дитяча казка...

До речі, хто можливо не читав і кому цікаво, раджу - Антуан де Сент-Экзюпери "Маленький принц", теж дуже красива казка для дорослих...

Цитата: IxIXIxI від 14 Вересня 2007, 11:52:28

Дуже красива, така собі, не зовсім дитяча казка...

До речі, хто можливо не читав і кому цікаво, раджу - Антуан де Сент-Экзюпери "Маленький принц", теж дуже красива казка для дорослих...

Дуже ц1кава...а *Маленький принц* я читала з дитинства...

:) Розвинутих людей видно зразу :frend

ЯНТАРНАЯ СКАЗКА
   — Как? У тебя нет янтаря? — Глаза у Крота сделались огромными, как булавочные головки. Это означало, что Крот удивлён, ведь у кротов глазки такие маленькие, что их почти не видно. Как? У тебя нет ни одного янтаря?
  (http://rm.foto.radikal.ru/0709/97/47b8cbdb63f8t.jpg) (http://foto.radikal.ru/f.aspx?i=d2b70f61598e44e0a7b799059fee2935)
— Нет,сказал я.
— Тогда следуй за мной,строго сказал Крот.Правда, у тебя какие-то редкие брови.
Крот придирчиво рассматривал меня.
— Привяжи к бровям зубные щётки, а то песок насыплется в глаза.
Махнув мне лапой, он пропал в норе. Потом снова вылез наружу:
— Ну, а ты что стоишь?
Привязав к бровям зубные щётки, я полез в нору.
   Через пар у часов Кот сказал
— Ты слишком медленно ползёшь. Мы проползли только десять метров. А до озера Энгурес — десять километров. Иди лучше по земле, а я поползу. Чтоб ты меня не потерял, я буду иногда высовывать голову. Не спутай меня с другими кротами! Смотри:
у меня один зуб янтарный. Высуну голову из-под земли и засмеюсь — сразу узнаешь, что это я.
   Тут Крот засмеялся — крикс-крикс-крикс! — как будто трижды переломил карандаш.
   Крикс! Крикс! Крикс!
   Я отвязал щётки, и мы снова отправились в путь.
  Добирались долго. Три недели.
  По дороге я часто отдыхал. Крот не успевал за мною, под землёй ползти всё-таки трудней, чем шагать по поверхности. По пути нам попадались ручейки и канавы. Я их перепрыгивал, а Кроту приходилось ползти под ними.
  Поджидая Крота, я читал книжки. Прочитал всё о кротах, о янтаре, об озере Энгурес. Оказывается, в этом озере так много янтаря потому, что когда-то здесь было море. Янтарь лежал на дне моря.
  На третью неделю мы были уже неподалёку. В земле, взрытой Кротом, иногда поблёскивали кусочки янтаря.
— Отдаёшь их мне? — спросил я.
  Крот засмеялся.
— Это ещё не янтарь, сказал он, очень уж маленький. Таких маленьких янтарчиков здесь много. Походи по картофельным бороздам.
  Я походил и действительно набрал полный карман янтарчиков.
   Видел я, как мальчишки ходили за плугом. Отец пахал, а они шли следом и собирали янтарчики, как грачи собирают червей.
   Потом мы попали в большой сосновый бор на берегу озера. Здесь не было ни кустика, ни травинки, а на земле меж сосен светлел серый мох, в котором росло много грибов.
   Крот высунул голову и сверкнул—крикс-крикс-крикс!— янтарным зубом.
— Здесь,сказал он.Ползи за мной. Я снова привязал к бровям зубные щётки и пополз. Мы ползли и ползли, пока не вползли в какой-то зал. Здесь работало много кротов. Все стены были здесь из чистого янтаря, и кроты выламывали его из стен, точили, шлифовали, пилили и сверлили.
  (http://rn.foto.radikal.ru/0709/0b/acd76aabeab9t.jpg) (http://foto.radikal.ru/f.aspx?i=df450d1f49d84fccb846648e170fde7d)
— Здесь янтарь раздевают,сердито сказал Крот.С каждого янтаря срывают его камзольчик, причёсывают и так шлифуют, что все становятся одинаковыми. А потом делают из них ручки для мухобоек, янтарные мыльницы и мундштуки.
— Кому нужны эти мыльницы?удивился я.
— Дуракам. Их делают глупцы для дураков. Кроты, которые делали мыльницы, сами разукрасились как могли. Один привинтил себе янтарные уши, другой вставил янтарный глаз, третий привинтил к башмакам янтарные каблуки. Видно было, что каждый хочет показать, как сильно любит янтарь. Мне здесь не понравилось. Янтарь здесь тратили как картошку: жарили, варили, снимали кожуру.
   И я вдруг услышал, как янтарь жалуется и плачет, ругает этих мастеров. Но они ничего не понимали. Они не знали янтарного языка.
— Это — глупцы, повторил Крот. Они не знают янтарного языка. Ползём дальше.-
   Привязав покрепче щётки, я пополз за Кротом. Ползли мы, ползли и приползли в новую мастерскую.
— Здесь знают язык янтаря,—сказал Крот. И верно, я слышал, как мастер разговаривал с кусочком янтаря:
— Хочешь, я сохраню этот блеск справа?
— Угу.
— А эту неровность?
— Полируй.
   Здесь всё принимали во внимание, сохраняли каждый изгиб, каждую линию.
   Если у какого-нибудь янтарчика было три ноги, его не мучили, третью не отрывали. Пускай не будет похож на других и живёт как может, с тремя ногами.
   Четыре уха? Тоже хорошо. Пускай останется четырёхухим!
   Здесь каждый кусочек янтаря сам выбирал, что хочет.
— Мне мельхиоровый воротник!
— А мне деревянную рамочку!
— Ну, а тебе серебряную цепочку. И обыкновенный янтарь вдруг так поворачивался, что все удивлялись:
— Смотрите—какой красивый!
— Здесь работают художники,—сказал Крот,—которые делают не только украшения. Они создают человеческие свойства. Видишь вон ту куклу?
   Я увидел соломенную куклу. В пупке у неё сиял янтарь.
— Это Хвастливость,сказал Крот.
   Когда мы уходили, Крот разрешил мне выбрать то, что я хочу взять с собою из янтарной сказки. Я, признаться, выбрал Любовь.
  Это такой странный янтарь, что я не могу его описать или нарисовать.
   Но когда я взял его в руки, показалось — он запел далёким голосом моей мамы. Когда я уже полз обратно и остановился передохнуть, вдруг почувствовал: на меня кто-то смотрит. Это был мой янтарь. Мне стало хорошо и легко, потому что так смотрели люди, которые любили меня.
   Я вылез из норы — янтарь мой внезапно исчез и засиял вдали, как звезда. И я сразу узнал его. Среди тысяч звёзд я всегда узнаю свою.
   Вернувшись домой, я положил его на стол, и мне никогда не бывает с ним скучно.
   В новогоднюю ночь он горит бенгальской свечой, по вечерам пахнет сосновыми цветами.
   Порою он разговаривает со мной. И если я устал, он найдёт слово, от которого проходит усталость.
   Когда приходит ко мне неважный человек — янтарь мой меркнет, а уж если хороший придёт — оживает янтарь и сияет так, что у меня сердце кружится и глаза становятся тёплыми.
   Мне хорошо и легко жить с моим янтарём.
   А Крота-то моего я больше не видал. Видел разных кротов, но того, с янтарным зубом — крикс! крикс! крикс! — не видал.
   Если встретите его, не бойтесь, смело ползите с ним, и он приведёт вас в янтарную сказку. А может, в другую.
   Всё равно мы все ещё встретимся.
   Может быть, в цветной сказке, а может быть, в сказке запахов. А может быть, в той сказке, где ветер шумит в листве и море бушует?
   Сказок ведь очень много, и они никогда не кончаются.

***

Невже і це автобіографічне? Хіба ні. Але чогось дивно біла та нитка нерозділеного кохання у Ваших оповіданнях :duvno

насправді, це просто вміння переживати вигадане, до реальних, часто зовсім інакших історій придумані кінцівки, яких ніколи не було. Я просто фантазерка. Історії мої десь мої, десь підслухані, десь схоплені краєм вуха. От і живу в вигаданому світі чужого життя :), а люди кажуть, що це пережите, переболіле. Ні, все значно простіше. Один мій знайомий письменник казав, що маючи багату уяву і живість розуму, можна й з собачої буди про Еверест писати :)

а спільність тут - бо це частини одного цілого. Я пишу роман, а це ніби вставочки.

ГГ, Модно.

Цитата: yusmal від 19 Вересня 2007, 01:06:17

а спільність тут - бо це частини одного цілого. Я пишу роман, а це ніби вставочки.

А можна буде почитати? ;)

хай-но, якщо мені стане сили волі, то звичайно :)

Цитата: yusmal від 19 Вересня 2007, 13:17:52

хай-но, якщо мені стане сили волі, то звичайно :)

Сенк... не забудь, будь ласка, дати знати коли допишеш... Хоча, в будь-якому випадку... Красивий, навіть не закінчений, роман всерівно може бути неперевершеним)

не обіцяю неперевершеності. Сама я методично вважаю себе креативним графоманом.

***

одразу, щоб не виникало питань. Вигадане. Ні грама правди

Здаеться,що це правда для кожного...

ВІРА, НАДІЯ та ЛЮБОВ

Ти – найщасливіша людина в світі, бо знайшла своє єдине й неповторне кохання. Але не все так просто, як здається на перший погляд. Скільки тобі довелося втратити нервів, сил, енергії, скільки всього довелося пережити, борючись за своє щастя, знаєш лише ти. Здається, все вже позаду, вже все добре. Ти щаслива. Посмішка не зникає з твого обличчя. Відтепер вона буде завжди на твоїх рум’яних щічках. Від одного його погляду твоє серце завмирає. Світ для тебе стає кращим і ти бачиш в ньому тільки двох людей, які кохають один одного до безтями і серця яких б’ються в один такт. Інші люди для тебе – інший вимір, інший світ. Ти тонеш у своїх думках. Слова для тебе не мають ніякого значення, бо все найцінніше криється у твоєму серці.
Тоді, коли ми зустрілися з нею, вона просто сіяла від щастя, її очі сяяли. Ми сиділи в маленькій, затишній кав’ярні у центрі міста і вона промовила ці слова: “Я виходжу заміж. Скоро я стану його дружиною. І ми зможемо жити разом до кінця наших днів, до глибокої старості. Він для мене найкраще, що тільки може бути у житті людини. Людина заради якої я готова віддати навіть життя.” Відвідувачі кав’ярні, які сиділи поряд, лише дивилися на неї і слухали роззявивши рота. Напевне, вони думали: “Боже, яка вона щаслива!”
Осінь. Вона так хотіла, щоб весілля було саме в цю пору року. Мріяла про це все своє життя, і зараз, вона одягає весільну сукню. На вулиці опадає пожовкле листя. Для них грає весільний марш. Вони обмінюються обручками і присягають кохати один одного вічно, жити в парі, доки смерть не розлучить.
А батьки стоять в залі і плачуть. У голові промайнуло запитання, чому вони плачуть, це ж весілля, а не похорони? Сьогодні треба радіти! Та я не розуміла, на скільки наше життя може бути не передбачуваним. Які сюрпризи воно може принести нам завтра.
Гості, рідні та всі друзі називали цю подію “весіллям року”. Адже такого гарного весілля ніхто ще з роду не бачив. Молодята кружляли в ніжному вальсі, як двоє прекрасних лебедів. Вони кохали один одного щиро, вірно та тривожно. Це могла б бути найщасливіша подружня пара. У них було все: будинок, хороша робота, повага та найголовніше – кохання. Але одного дня життя нам щось дарує, а іншого – може відібрати найцінніше.
Майже пів року вони жили, мов у казці. Та морозного, різдвяного ранку, вона прокинулась поряд з холодним тілом свого любого чоловіка, його серце вже не билося. Чому він пішов з життя? Чому його вже немає поряд? І як мені жити далі? Як жити без нього?
Вона ридала, не могла навіть піднятися на ноги. Марніла на очах. Попрощалась з ним в останнє і труну забили цвяхами. Всі думали, що вона не витримає такого удару. Адже так кохала, була така щаслива і в одну мить все розбилось об гранітну скелю смерті. Щодня питала себе: “Чим я так завинила перед тобою, Боже? Спочатку ти забрав моїх батьків. Потім подарував зустріч з ним. А зараз забрав і його. Чому?”
Ми знаходимо і втрачаємо. Та коли втрачаєш дорогу серцю людину це – не порівняти ні з чим. Вчора вони ще розмовляли про те, як назвати майбутню дитинку, а сьогодні його вже нема. Та ти розумієш, що повинна жити хоча б заради того, що носиш під серцем частинку його, ваше майбутнє дитя.
Світ став пустим. Здається, кругом тебе пітьма і ти нічого не бачиш.
Ніколи до цього я не замислювалася над тим, яким короткочасним та не передбачуваним може бути наше життя. Ми не знаємо скільки у нас є часу на цьому світі. Ми не знаємо, що на нас чекає завтра. Ми переживаємо в зв’язку з тою ситуацією, яка склалася у нашій країні. Та зараз, я зрозуміла, що це нічого не варте, бо у житті є важливіші речі. Не варто переживати про те, що ти втратив роботу, бо завтра можна знайти іншу. Не варто переживати, що ти не склав іспит, його можна скласти заново. Не варто переживати, що ти не можеш купити собі будинок, машину, чи якусь іншу річ. Хоча це і ніщо в порівнянні з втратою дорогої серцю людини, але життя триває!
Вона зуміла перебороти слід від гіркого подарунку долі. Зараз, на небі засяяла нова зірка і моя знайома ніжно пригортає до грудей свого синочка і каже: “Боже, яке це щастя чути перший плач рідної дитини”. Його назвали іменем батька і це маленьке чорнооке створіння весь час нагадуватиме про щире та вірне кохання своїх батьків. І вже заради цього варто жити!

Сильно написано. Цікаво хто автор?

Наталія Донська

***

Про що мріють українці? Більше трьохсот років мріяли про свободу і жертвували найкращих синів і дочок , а отримавши її повернулись у рабство, навіть не помітивши того. Так легше, так голова не болить, так безпечніше, так комфортніше.

Українці настільки довго живуть в чистилищі, що вже забули різницю між мріями та інстинктами. Мрії українця на білбордах, на обкладинках гламурних журналів, вони живуть у рекламі. Це наче “Матриця” - цей сон дуже гарний. Проте реальність жахлива. Кредит, нова мобіла, а може й машина, кому повезе і квартира з гарантованим рабством на найближчі 20 років. А тут ще дружина мріє про нову пральну машину і обручку з діамантом. Але насправді об’єкти твоєї мрії тобі непотрібні : кухонний комбайн, блендер, соковижималка, електром’ясорубка, нова відеокарта, блютус до мобіли ….. оп і життя закінчилось. Банально. Місія не виконана...

І на Суді ти зачитаєш промову : “Мрії багатьох поколінь українців вели до свободи , а привели у рабство від неживого. Мрії українця - це білборд, який хтось навмисне поставив на нашому шляху до справжньої мрії – до свободи. Потрібен лише останній ривок через паркан …” Та це лише виправдання, які там не канають. І ти почуєш: "Ласкаво просимо на пательню" . Проте моя місія ще не завершена…

Брат Махновець

+1 за пробудження :)

yusmal я прошу тебе повернись до нас
ми тебе любимо і скучаєм

yusmal ,ну що таке?Так же ж не можна...Ми тебе чекаем...

мені соромно за свою поведінку, але ... гм, просто, я нервуюсь з таких речей.

_________________
Юля, як я уже писав, твої роботи просто вражаючі...Я в житті не читав нічого з такою легкістю і захопленям, і повір, це можу сказати не тільки я... вони потрібні людям, нам тебе дуже бракує... не ображайся і пиши будь ласка далі...

з повагою IxIXIxI

Це просто амб1ц11.Ти ж доросла,треба бути вище цього...
Давай...Ми тут)))))

(Фентези рассказ)

Майкл Гир.

      «Люди волка»
   Стоял ясный день. Перрин был один и находился поблизости от Путевых Врат, выглядевших на склоне горы более чем странно. Местность казалась нетронутой и дикой, словно здесь не ступала нога человека. Из долины дул легкий ветерок, и Перрин чуял запахи оленей, кроликов, голубей, перепелок, воды, земли и деревьев - несчетное множество отчетливо различимых запахов. Он пребывал в волчьем сне.
   На миг Перрин почувствовал себя волком. Казалось, у него выросли когти и клыки... Нет! Юноша ощупал себя руками и облегченно вздохнул. Он остался самим собой и даже одет был как обычно, только на широком поясе вместо топора висел молот.

   Перрин нахмурился, пригляделся и - странное дело - увидел топор, правда, полупрозрачный, почти невещественный. Однако уже в следующий миг на его месте вновь возник молот.

   Пусть остается, подумал Перрин, облизывая губы. Может, как оружие топор и лучше, но молот ему больше по душе.

   Прежде Перрин не сталкивался с такими превращениями, но ведь он мало знал об этом необычном месте, которое и местом-то трудно назвать. Это был волчий сон, и в нем могли твориться непонятные вещи, как, впрочем, бывает и в человеческих снах.

   И тут - стоило ему только задуматься о странностях и чудесах - полоска неба за горами вдруг потемнела и превратилась словно в открытое неведомо куда окно. Там, среди переплетающихся вихрей, воздев руки, стоял и сотрясался от безумного смеха Ранд. Золотисто-алые фигуры, напоминавшие странное изображение на Драконовом Стяге, колыхались на ветру. Затаившиеся глаза пристально следили за Рандом, но догадывался ли он об этом, понять было невозможно.

   Диковинная картина исчезла и мгновенно сменилась другой: где-то далеко, в тени причудливых зданий, осторожно крались Илэйн и Найнив. Они выслеживали какого-то опасного зверя. Перрин точно знал, что этот зверь опасен, хотя понятия не имел откуда.

   В следующий миг небо вновь потемнело и в нем открылись еще одно окно. У развилки дорог стоял Мэт. Он подбросил монетку, поймал ее и зашагал в избранном направлении. Неожиданно на его голове появилась широкополая шляпа. Шел он, опираясь вместо посоха на копье с широким искривленным наконечником.

   Из другого окна на Перрина изумленно уставились Эгвейн и какая-то женщина с длинными седыми волосами.

   Позади них рушилась, рассыпаясь на кирпичи, Белая Башня Пропало и это видение. Перрин глубоко вздохнул. С подобными явлениями здесь, в волчьем сне, ему приходилось сталкиваться и раньше. Он полагал, что эти видения имеют какое-то отношение к действительности. Интересно, что сами волки ничего похожего здесь не видели. Морейн как-то высказала предположение, будто волчий сон - это нечто вроде Тел'аран'риода, но растолковать поподробнее наотрез отказалась. Однажды он подслушал, как рассуждали о снах Эгвейн и Илэйн. Но Эгвейн и так слишком много знала о нем и о волках - возможно, не меньше, чем сама Морейн. А кое о чем Перрину не хотелось говорить даже с Эгвейн. С кем он был бы не прочь посоветоваться, так это с Илайасом Мачирой, тем человеком, который свел его с волками. Илайас наверняка разбирается в таких вещах, но как его найти?

   Стоило Перрину подумать о Мачире, как он услышал - или ему показалось, что услышал, - слабо прошелестевший звук. Его собственное имя. Юноша прислушался. Нет, это был просто ветер. Он здесь один.

   - Прыгун! - позвал Перрин - и мысленно, и во весь голос - Прыгун!

   В реальном мире этот волк был мертв, но здесь дело обстояло иначе. Сюда, в волчий сон, волки попадают после смерти, и здесь они дожидаются следующего рождения. Так, во всяком случае, понимал это Перрин. Но для волков сон, кажется, был чем-то большим, какой-то другой формой действительности.

   - Прыгун! Прыгун! - взывал Перрин, но отклика не было. Похоже, волка ему не найти, но раз уж он здесь, может быть, стоит спуститься в долину, туда, где он видел воронов. Правда, на это потребуется не один час.

   Юноша сделал шаг - земля под ногами затуманилась, и в следующий миг он уже оказался внизу, на поросшем хемлоком и горной ивой берегу ручья. С минуту Перрин изумленно озирался по сторонам. Похоже, он невесть как оказался там, куда и хотел попасть. В том самом месте, откуда вылетела стрела. Прежде такого с ним не случалось. Но может быть, он просто научился тому, на что в волчьем сне способен любой. Прыгун не раз говорил, что он мало что умеет. Или на сей раз здесь происходит что-то не совсем необычное?

   Делая следующий шаг, Перрин внутренне напрягся, но это оказался обычный шаг, и ничего больше. Поблизости не было никаких следов ни стрелка, ни воронов. Ни оброненного пера, ни даже запаха. Правда, он и сам не знал, на что, собственно, рассчитывал. Чтобы наследить здесь, вороны должны были оказаться на этом месте не только наяву, но и во сне. Вот если бы они помогли ему отыскать своих собратьев в реальном мире, чтобы те рассказали, есть ли в горах Отродья Тени.

   Может быть, если он заберется повыше, волки скорее услышат его призыв. Устремив сосредоточенный взгляд на один из самых высоких пиков, он шагнул. Мир затуманился - и вот он уже стоит на горном склоне. Облака клубились всего в пяти спанах над его головой. Внизу простиралась долина, отсюда она была видна как на ладони.

   - Прыгун! Прыгун! - Все тщетно.

   Одним прыжком Перрин перелетел на другую гору, позвал, перелетел на следующую, следующую... Он двигался к востоку, в сторону Двуречья. Прыгун не отзывался, и это тревожило Перрина все больше и больше. Хуже того, Перрин не чувствовал и присутствия других волков. Волчий сон без волков! Такого просто не могло быть.

   Перелетая с вершины на вершину, Перрин звал, вслушивался, всматривался - но тщетно. В горах не было никого, кроме оленей и прочей дичи. Изредка попадались следы человеческой деятельности, но очень древние. Дважды он видел гигантские, покрывавшие чуть ли не весь горный склон рельефные изображения людей, а на одном из отвесных каменных утесов была высечена непонятная надпись - угловатые буквы в два спана высотой. Изображения и письмена настолько выветрились и истерлись, что любой, кто не обладал таким острым зрением, как Перрин, пожалуй, мог бы принять их за естественные трещины и выбоины.

   Каменные пики и утесы сменились Песчаными Холмами. Здесь почти не было растительности, лишь жесткая трава и редкие упрямые кусты пробивались сквозь песок. Когда-то, до Разлома Мира, здесь плескалось море. И вдруг на вершине одного из холмов Перрин заметил человека.

   Что это именно человек, а не троллок, юноша сумел разглядеть даже на таком расстоянии. Высокий темноволосый человек в синем кафтане, с луком за спиной склонился над чем-то лежавшим на земле, но скрытом кустарником. Перрин не знал этого человека, но что-то в его облике казалось знакомым.

   Поднялся ветер, и Перрин уловил запах. Холодный запах - пожалуй, только так можно было его описать. Холодный и... нечеловеческий.

   Неожиданно в руках у Перрина оказался лук. Пояс оттягивал наполненный стрелами колчан.

   Незнакомец поднял глаза, увидел Перрина и после мгновенного замешательства повернулся и бросился бежать.

   Перрин спрыгнул вниз, бросил лишь один взгляд на то, что занимало этого малого, и не колеблясь пустился вдогонку. В кустах лежал наполовину ободранный волчий труп. Мертвый волк в волчьем сне. Неслыханно! Какое зло могло убить волка здесь?

   Беглец стремительно удалялся, каждым шагом покрывая несколько миль, но Перрин ни на миг не терял его из виду. Они пронеслись по холмам, оставили позади Западный лес с редкими раскорчеванными участками, промчались над огороженными полями и садами, миновали Сторожевой Холм. Странно было видеть деревенские улицы и фермы совершенно пустыми, будто заброшенными. Но Перрин не мог отвлекаться, он боялся упустить беглеца. Погоня захватила юношу, и он уже не удивлялся тому, что один шаг перенес его на южный берег реки Тарен, а следующий - в незнакомую холмистую пустошь, лишенную всякой растительности. Он несся на северо-восток, не разбирая дороги, движимый лишь одним желанием - догнать!

   Неожиданно впереди что-то заискрилось на солнце. Металлическая башня!

   Незнакомец метнулся к ней и пропал из виду.

   В два прыжка Перрин приблизился к башне. Она вздымалась вверх на двести футов и была не менее сорока футов в поперечнике. Стены ее сверкали, как полированная сталь. Перрин дважды обошел ее кругом и не нашел не то что входа, даже щелочки. Но в воздухе висел запах. Тот самый холодный нечеловеческий запах. Здесь след обрывался. Человек - если это все же был человек - каким-то образом проник внутрь.

   Перрину оставалось лишь найти способ последовать за ним.

   "Стой! - прозвучало в сознании беззвучное предостережение. - Стой!"

   Он обернулся, и перед ним неожиданно, словно соскочил с облаков, возник огромный, покрытый шрамами волк. Возможно, он действительно соскочил с облаков. Помнится, Прыгун всегда завидовал орлам. Ему хотелось летать, а здесь, наверное, это стало возможным. Одинаково желтые глаза человека и волка встретились.

   - Почему ты хочешь, чтобы я остановился, Прыгун? Он убил волка.

   "Люди испокон веку убивают волков, а волки - людей. Почему именно сейчас тебя это так взъярило?"

   - Сам не знаю, - медленно произнес Перрин. - Может быть, из-за того, что это произошло здесь. Мне и в голову не приходило, что такое возможно. Я думал, что уж тут-то волкам ничто не угрожает.

   "Ты преследуешь Губителя, Юный бык. Он находится здесь во плоти, а потому может убивать".

   - Во плоти? Ты хочешь сказать - не во сне? Но как это может быть?

   "Не знаю. Это какое-то древнее, почти забытое зло. Оно возродилось, как и многое другое. Теперь по снам блуждают твари Тени. Создания Клыка Душ. От них не убережешься".

   - Он сейчас внутри, - промолвил Перрин. - Вот бы забраться туда да прикончить его.

   "Глупый щенок, ты хочешь сунуть голову в осиное гнездо! Это место само по себе зло, а загнав зло во зло, ты усугубил его. Губитель смертельно опасен".

   Перрин призадумался. Он чувствовал, что слово "смертельно" означало сейчас нечто большее, чем обычную смерть. Нечто окончательное и бесповоротное.

   - Прыгун, а что происходит с волком, который погибает здесь, во сне?

   Волк немного помолчал.

   "Умирая здесь, мы умираем навеки. Не знаю, относится ли это и к тебе, но думаю, что да, Юный Бык".

   - Это опасное место, лучник. Башня Генджей - опасное место для людей. - Перрин резко обернулся, натягивая лук, и увидел стоявшую в нескольких шагах от него женщину. Ее золотистые волосы были заплетены в длинную, до пояса, толстую косу, почти такую же, какие носили женщины Двуречья, но более сложного плетения. Но одета она была странно - в короткую белую куртку и широкие шаровары из тонкой светло-желтой материи, присборенные у лодыжек над короткими сапожками. Накинутый на плечи темный плащ прикрывал что-то поблескивавшее серебром на ее боку. Она шевельнулась, и металлический блеск пропал. - У тебя острый глаз, лучник. Я так и подумала - сразу, как только тебя увидела.

   Интересно, как долго она за ним наблюдала? Перрину не нравилось то, что он не заметил слежки. Хоть бы Прыгун его предупредил, так ведь нет. Волк лежал в высокой, по колено, траве, положив морду на передние лапы, и смотрел на пего.

   Женщина смутно кого-то напоминала, хотя Перрин сомневался, что встречал ее прежде. Кто она и как попала в волчий сон? Или этот тот самый Тел'аран'риод, о котором толковала Морейн?

   - Ты Айз Седай?

   - Нет, лучник, - рассмеялась женщина. - Я явилась сюда вопреки предписаниям, чтобы предостеречь тебя. Знай, что вступившему в Башню Генджей нелегко вернуться обратно, в мир людей. Я знаю, ты отважен, как знаменосец, но некоторые считают, что такая смелость все одно что глупость или упрямство.

   Оттуда не выбраться? Но если так, то зачем там спрятался этот тип - Губитель?

   - Прыгун тоже говорил мне, что здесь опасно. Башня Генджей, стало быть. А что это такое?

   Глаза женщины расширились, и она бросила взгляд на Прыгуна. Тот смотрел только на Перрина, а женщину, казалось, не замечал вовсе.

   - Ты умеешь разговаривать с волками? Нынче эта способность почти утрачена, о ней рассказывают лишь легенды. Так вот, значит, как ты попал сюда. Мне следовало догадаться... Так ты спрашивал о башне. Это вход в обиталище Элфин и Илфин. - Она произнесла эти слова так, будто не сомневалась, что они ему знакомы, а когда Перрин бросил на нее недоумевающий взгляд, спросила:

   - Случалось тебе играть в "Змей и лисиц"?

   - А как же, эту игру все детишки знают. Во всяком случае, в Двуречье. Но когда подрастают, бросают эту забаву. Выиграть-то в нее все равно нельзя, - Нельзя, если не нарушать правила, - промолвила она и нараспев добавила:

   - "Храбрый - осилит, огонь - ослепит, мотив - очарует, железо - скрепит".

   - Помню, помню, это считалочка из игры. Но при чем здесь башня?

   - А при том, что здесь указаны способы выиграть у змей и лисиц. Игра - это память о древних деяниях. Конечно, пока ты не сталкиваешься с Элфин и Илфин, все это неважно. Но они... понимаешь, они не являются злом в том смысле, в каком является Тень, но чужды людям, насколько это возможно. Им нельзя доверять, лучник. Лучше держись подальше от Башни Генджей. И постарайся избегать Мира Снов. В нем можно встретить темные силы.

   - Вроде Губителя - того человека, за которым я гнался?

   - Губитель? Да, для него это подходящее имя. Сам он не стар, но его питает древнее зло. - Женщина стояла, словно опираясь на невидимый посох, а может быть, на ту самую серебристую штуковину, которую он так и не разглядел. - Похоже, я слишком разболталась, а отчего - сама не пойму. А теперь ясно. Ты - та'верен, лучник, ведь так?

   - А ты кто? - По всей видимости, она немало знает и об этой башне, и о волчьем сне. Но все же она удивилась, узнав, что я могу говорить с волками. - Сдается мне, я встречал тебя прежде.

   - Я и так нарушила многие из запретов, лучник.

   - Запретов? Каких запретов?

   Позади Прыгуна на землю упала тень, и Перрин молниеносно обернулся. Он не желал, чтобы его еще раз застали врасплох. Никого не было, но все же он успел увидеть тень человека с торчавшими из-за плеч рукоятями двух мечей. Какая-то черта в его облике что-то разбередила в памяти Перрина.

   - Он прав, - произнесла женщина. - Мне не следует говорить с тобой.

   Перрин вновь обернулся к ней, но она уже пропала. Просто пропала, спрятаться было некуда. Вокруг, насколько хватало глаз, расстилалась степь. Одна трава - и еще эта серебристая башня.

   Юноша нахмурился и взглянул на Прыгуна, который наконец поднял голову.

   - Странно, почему на тебя бурундуки не напали, - пробурчал Перрин. - Ну, и что ты о ней думаешь?

   "О ней? О ком?" Волк поднялся, озираясь по сторонам. "Где?"

   - О женщине. Я только что говорил с ней. Прямо здесь.

   "Здесь никого не было. Юный Бык. Только ты и я. Ты просто шумел, как ветер".

   Перрин раздраженно поскреб бородку. Она была здесь, конечно же, была. Он не сам с собой разговаривал.

   - Чудные вещи здесь происходят. Прыгун. Эта женщина согласна с тобой. Она велела мне держаться подальше от башни.

   "Значит, она мудра", - ответил волк, но в голосе его слышалось легкое сомнение. Кажется, он так и не поверил, что здесь побывала какая-то женщина.

   - Вообще-то я чересчур отвлекся от того, что намечал вначале, - пробормотал Перрин и объяснил Прыгуну, что ему, собственно, нужно в волчьем сне, - отыскать волков в Двуречье, наяву, и разузнать у них все, что можно, насчет воронов и троллоков. Прыгун долго молчал, его опущенный мохнатый хвост напрягся. Но наконец он заговорил.

   "Держись подальше от своего старого дома, Юный Бык". Слово "дом" в понятии Прыгуна означало что-то вроде охотничьего угодья волчьей стаи. "Там теперь нет волков, вовсе нет. Все или погибли, или убежали в другие края. Ведь именно там блуждает по снам Губитель".

   - Я должен вернуться домой, Прыгун. Другого выхода нет.

   "Остерегайся, Юный Бык. Близится день Последней Охоты. Мы выйдем на нее вместе".

   - Обязательно, - промолвил Перрин, грустно покачав головой и подумав, что было бы совсем не худо после смерти угодить сюда. А почему бы и нет - порой ему казалось, что он и сейчас-то наполовину волк. - Я должен идти, Прыгун.

   "Доброй охоты тебе, Юный Бык, и пусть у тебя будет много щенков".

   - До встречи, Прыгун.

Безмежності і двозначності
Коли маленька людина піднімає голову у безмежний всесвіт, спостерігає за зорями, милується місяцем, вона навіть не уявляє, що, насправді, бачить. Ні, телескопи цю людину не обманюють і, дійсно, маленькі світлячки на чорному покривалі – це величезні світила, навколо яких кружляють у вічному хороводі планети, а падаючі зірки – це, як пише книжка, астероїди, що яскраво горять, потрапляючи в атмосферу Землі. Можливо, навіть дивлячись у непрозорий морок, не розуміючи цього, людина бачить місце, де розвивається інша цивілізація. І якийсь зелений головастик або зубатий молюск так само спостерігає, не знаючи цього, за Сонцем, за нашою багатостраждальною планетою.
А не бачить малесенька людина тільки одного. Тонкої грані між світами. Десь, на відстані волосини, а, може, й мільярдів кілометрів, є інша площина, об’єм. І зорі звідти ніколи не дізнаються про своїх двійників тут.
Десь, де незримо дрижить вакуум, де розривається повітря по лінії відриву, існує кордон. А що за тим кордоном нам не дано дізнатись. Кажуть, там рай, а, може. пекло. Хто зна, де живуть ненароджені душі, а де померлі. І все зрозуміло з буддистами, світ яких назавжди обмежений їхньою землею: травинка, тваринка, людинка, травинка (кругообіг душ в природі). А що робити з тими, хто відпускає свою душу. Де блукає розум людини, коли та спить? В яких землях, під якими небесами діються сни?
Що таке "всесвіт"? Людина задумується інколи над цим питанням: може, це великий акваріум, такий великий, навіть молекула води в найбільшому океані планети – це значно більше, ніж один представник флори чи фауни землі в безкінечності цього обмеженого простору. Але тоді, як уявити собі кінець? Адже, якщо є кінець, то мусить бути і початок чогось іншого, бо мозок не уявляє собі величезне ніщо. Як може бути ніщо, якщо цього не можна уявити? І якщо в акваріуму є стінка, то до неї можна, хоча б в уяві торкнутись або висунути носа назовні. Тоді що за стінкою? А ще світ може бути величезним кубом, з мільойнами вимірів-граней, тоді мандри в часі-просторі цілком можливі, а фізика – це вигадки середньовічних інквізиторів. Земля може стояти на трьох величезних китах, але ж усім відомо, що око людини – орган необ’єктивний, і вона просто не помічає фантастичних істот.
Але все-таки, повернемось до маленької людини, що задумливо дивиться на зорі, спостерігаючи, як величезна хмара з-за горизонту накриває море – буде шторм. Місяць спочатку засяяв яскраво-червоним світлом, сповіщаючи про негоду, а потім і зовсім заховався. Хвилі все зліше бились об хвилі, а людина все не йшла з берега. Зірвався вітер, а людина, жінка точніше, насолоджувалася солоним запахом йодованої грози і думала... Вона дізналася, що скоро у неї буде дитина.
Насправді, вона дізналася тільки про половину правди. У неї мало бути дві дитини, але про це їй скажуть аж через два місяці. Та й не про жінку мова, а про загадковий світ, що віднедавна оселився всередині її тіла.
Звідки вони взялися? Різка зміна середовища спочатку привела до легкого запаморочення. І перший час вони навіть не могли спілкуватись. Але пройшло трошки часу, клітинки розмножувались і на тому місці, де раніше було просто два зародки вже було щось, схоже на рибок. Можна було навіть розчути шум моря.
- Чуєш, агов, ти не спиш?
- З тобою поспиш.
Один завжди був більш шумний, навіть там, в попередньому світі. Другому ніколи не вдавалося відпочити від своєї генетичної копії. Колись хтось помилився і тепер другий не має спокою. Навіть зараз, коли має повне на це право, - він же зародок!!!
- Відстань.
- Ну, слухай, море шумить!!!
- І що? Хай шумить. – Другий був розважливим, він стільки років жив, що ця одна буря нічого для нього не значила. Йому було, в принципі, байдуже до зірок, до моря. Ні, він любив насолоджуватися спокоєм природи, безмежністю всесвіту, але не сприймав це з такою ейфорією, як перший. – Заспокойся, спи.
- Та скільки ж можна спати! Ми живі і потрапили в новий світ.
- І що?
Перший тільки махнув рукою. Точніше, махнув би, якби мав руку. Нічого, колись махне. Другий, генетична копія, був на диво противагою першому. Очевидно хтось, хто задумував їхню появу поділив дуже рівно між ними характери. Скільки часу пройшло і нічого не змінюється. Але уявити себе один без одного вони не могли. Ніколи не розлучалися надовго і завжди були разом, завжди дивуючи світ своєю подвійною появою. Таких, як вони було багато, але ніхто не вмів так вигідно користуватися своїми привілеями.
Минали місяці. Вони навіть придумали, як їм максимально комфортно народитися. Для чого їм той родовий стрес?! Стресів у їхньому житті вистачало і завжди вистачить, а зараз краще одного уникнути.
- Дітоньки, дітоньки. Дайте поцілувати сина! І доньку!
Спочатку все було добре: одне з народження тихе і серйозне, друге верескливе і веселе, але з часом... з часом щось почало мінятись.
- Сину, - гукає мати, а обертається донька, яка на диво сьогодні смішлива і рухлива.
- Золотко, - звертається до малої, а біжить до неї син, знову, грайливий, ніби й не було вчорашнього дня.
З часом мати звикла до дивацтв. Та й що таке людина? Тільки маленька оболоночка – носій душі. Може, й справді, вони можуть те, що ніколи не зможе одна дитина, від народження самотня. Колись придумавши собі теорію про зміну тіл, мати спокійно насолоджувалась дорослішанням своїх пташенят, нічому не дивувалась, бо сама була дивачкою.
Рік, два, п’ять. Мова, яку вони вигадали ще в дитинстві, а точніше, знали завжди, залишалася, але говорили вони нею тільки тоді, коли ніхто не чув. Інколи чула мати, але намагалася не заважати і хоча б трошки зрозуміти, про що ж говорять її діти. Вони не лякали її, хоча були зовсім з іншого світу, свого світу, світу, де двом ніколи не тісно, а самому – занадто вільно.
А в школі вони придумали фокус. Виявилось, що йому сумно на всяких літературах-географіях, а їй зовсім не цікава геометрія з хімією. Коли доводилося писати контрольну або здавати екзамен, один з них просто робив свою роботу, а потім тихенько, по лінії відрізу, вони перестрибували з тіла в тіло і другий теж виконував свою роботу на відмінно. Їм було весело – інші рідко до цього додумувались. Дівчата з іншої паралелі змінювали резинки на волоссі, щоб досягти того ж результату, але ніколи не були настільки рідними, щоб помінятись не лише одягом, а й тілами. Певно, ті дівчата, вперше в цьому світі.
Інколи вони мінялися тілами заради забави: ходили на побачення одне за одного і розбиралися з набридливими ворогами: сестра використовувала тіло брата, щоб провчити настирного кавалера, а він дізнавався, чи подобається черговій красуні. У них не було секретів одне від одного, та й які можуть бути секрети в істот з ідентичною історією, генетикою і інтересами. Просто, вони були різні.
Але, заснувши, близнюки мандрували своїм світом, взявшись за руки. Захоплено спостерігали за рухом світил і туманностей, танцювали на тонкій грані на відстані волосинки, а, може, мільярдів кілометрів, там, де непомітно дрижить вакуум або повітря. Там, де ніколи не побуває самотня людина...

+1! Молодчинка!Я дуже ціную твою творчісь як і більшість форумчан :-[!Дякую що ти є тут з нами ;)

Будинок

(http://i039.radikal.ru/0710/95/83931c00f9fa.jpg)

Стіни, які покосилися не від часу, вони такі були, доповнювали безлад меблів. З вікон дув протяг, і під час сильних вітрів кватирки сильно гупали по рамах. З дахом взагалі творилося щось катастрофічне, він протікав, під час бур з нього злітала черепиця, яка додавала клопоту сусідам, постійно залітаючи в їхні шибки, б’ючи їхні двері, падаючи на їхні дахи. Але двері ніколи не були зачинені, вони були перекошені, оббивка звисала з них сірим лататтям, замок був, але ним просто не користувалися...

Вона ввійшла без стуку. Чому вибрала саме цей будинок, ніхто не знає. Навколо було безліч інших, прибраних, з гарною черепицею, з дахом без дірок, з гарними дверима, в кінці кінців без такого гармидеру всередині. Але вона прийшла, і все почало перетворюватись. Десь в кутку знайшовся віник, в її руках він перетворювався на ніжний оберемок пір’їн пави. З меблів позникала труха, павутина на стінах перетворилася на легку срібну вуаль, бо своїми павуками будинок дорожив, все-таки своє, рідне. Позаклеювала вікна. Під діри в даху попідставляла алюмінєві миски, які весело тарабанили під час дощів. Кватирки більше не били по рамах, вони були акуратно заклеєні стрічками старих газет. Так в будинку з’явився затишок. Будинок знав, вона колись піде. Так і сталось.

Вона пішла, не зачинивши за собою двері. Подарувавши трохи затишку і тепла в оселі, де жили тільки павуки і миші. Хтось подумає, що після такого варто закривати двері, але це справа кожного. Автор знає одне, будинок і зараз там стоїть, з відкритими дверима, і щоб зайти до нього можна не стукати ...

Але такого ніколи не було, дощ крапав по паркету, павуки плели свою павутину, пацюки гризли в стінах нірки. Це, напевне, була одна з ілюзій будинку. Можливо мрія. Хоча найбільша мрія в будинку була стати собакою, бо він хотів мати хазяїна, і щоб той його чухав за вухом, годував, просив принести капці до ліжка. Мрії мають тенденцію не збуватися. Страхи - це антимрії, вони теж живуть в будинках. Найстрашніше, що могло статися - це те, що якийсь ураган зірве всю черепицю разом із дахом, сусідські хлопці зламають яблуню на ганку...

Тук, тук, тук...

-Заходь...

(http://i040.radikal.ru/0710/38/3017f28f60c4.jpg)

(с) Katod

http://gazeta.univ.kiev.ua

Колись і ти виростеш...

(http://i041.radikal.ru/0710/1c/fa77bcc6ef30.jpg)

– Ні, ви подивіться на неї, – думало старе дзеркало на вітрині сувенірної крамниці. – Знов на побачення! А це ж вже третє за останній місяць! Коли ж ти нарешті подорослішаєш? Ой, дівчинко, дівчинко...

Колись і ти виростеш. Колись ти вилізеш із порваних джинсів та яскравих майок, аби замінити все це чимось простим і буденним і запхати свої геніальні ідеї куди подалі.

Станеш такою ж цинічною, як і багато-багато інших. Певно, у тебе з’являться шкідливі звички посерйозніше «з’їсти на ніч цукерку» чи «забула змити макіяж». От побачиш, мине трішки часу... Щогодини витягуватимеш з сумки цигарки і топитимеш у бридкому диму свої амбіції.

Ой дівчинко, ти, певно, ніколи не вийдеш заміж. Бо зараз ти занадто мила, а отже потім будеш справжнісіньким стервом. Колись ти станеш такою.

Коли раптом зрозумієш, що розум твій, як і твоя принциповість і чесність геть нічого не варті. І нікому не потрібні. Ну, може, тіло – і то, як пощастить виставити на нього високу ціну.

Коли зрозумієш, що друзі чомусь забуваються і все частіше здається незнайомим у телефонній книжці той номер мобільного і те прізвище. Ти багатьох забудеш – напевно що забудеш. Ну, як не ти, то вони про тебе забудуть.

Коли усвідомиш, що справедливість, може, десь і є, але й за неї, як і за багато чого іншого, про що ти так мріяла, доводиться платити.

Що бойфренд іноді йде від тебе – навіть після томних зізнань, гарячих ночей і пристрасних поцілунків. Але ж ні, не просто так, а забирає з собою щось напам’ять – зазвичай, твою найкращу подругу.

Що ніхто тебе не любить і не цінує по-справжньому. Хіба що батьки. До речі, подумай, коли ти востаннє їх бачила. Мабуть, кілька годин тому. Готуйся, мила, зовсім скоро ти не матимеш часу їм дзвонити, не те що бачити. А як і зможеш, то знайдеш тисячі виправдань, аби лиш не проґавити чергове «доленосне побачення», і знов годуватимеш їх «якось потім обов’язково». Ну, звичайно, куди ж поспішати – вони чи не єдині, хто буде на тебе чекати...

Якось ти озирнешся навколо і з переляком усвідомиш, що все не так. Не так, як було, і далеко не так, як мало б бути. Просто ти нарешті помітиш, що рожеве скло твоїх окулярів тріснуло. І купиш нові, але вже чорні – бо ж чорний завжди у моді. Та навряд чи колись побачиш у них те, що бачила в старих.

Та ти не лякайся, люба, - рано чи пізно це чекає на всіх. Поки що все інакше. І краще було б тобі викласти рожеві окуляри кудись на поличку – доки цілі. Може, ще якось одягнеш – під джинси ;)

(http://i012.radikal.ru/0710/ed/3c16cb619e4d.jpg)

(с) SmiLe

http://gazeta.univ.kiev.ua

Колись і ти виростеш...-Гарно...так просто...як в житт1...

+1 За витвори :)

Бегучий Листок сорвался с макушки дерева.
Он летел вниз и слышал, как стонут вокруг комары:
— Бегучий Листок! Бегучий Листок падает!.. А Бегучий Листок летел и думал, что он — Летучий Листок. Но тут упал на дорогу и сразу понял — надо бежать!

(http://i014.radikal.ru/0710/b4/bb5bb05f13aat.jpg) (http://radikal.ru/F/i014.radikal.ru/0710/b4/bb5bb05f13aa.jpg.html)

Всё вокруг бежало: огонь в небо, вода в море, и даже сердце убегало куда-то.
Бегучий Листок подобрал свои краешки, точно так, как девушка подбирает подол длинного платья, и пустился бежать.

-"Быстрее! Быстрее!" - думал он на бегу.
Вдруг он увидел на -дороге что-то дырявое. Это был Дырявый Зуб. Он тоже бежал.
— Ты куда бежишь? — крикнул Бегучий Листок.
- За сахаром!
Бегучий Листок помчался дальше и увидел на дороге что-то белое. Он подумал, что это сахар, но это была Снежная Баба.
— Куда, Баба, бежишь?
— От дождя убегаю.
Побежал дальше Бегучий Листок, и скоро его догнал Дождь.
— А ты, Дождь, куда бежишь?
— За облаком! Без облака я пропаду! Без облака мне лить неоткуда!
Все вокруг бежали — кто за облаком, кто за сахаром. Волна за волной. Цыпочки за пяткой.
«А я-то за кем бегу?» — думал Бегучий Листок, но не мог подумать как следует—боялся, что ноги вперёд убегут. Поди потом догоняй собственные ноги.

.
(http://i029.radikal.ru/0710/2c/b583b7f7a909t.jpg) (http://radikal.ru/F/i029.radikal.ru/0710/2c/b583b7f7a909.jpg.html)

Бегучий Листок бежал и поглядывал по сторонам.
В придорожных канавах полно было опавших листьев. Они никуда не бежали.
«В чём дело?» — подумал Бегучий Листок и сбавил скорость.
У дороги рос Подорожник.
— Почему ты не бежишь? — наивно спросил его Бегучий Листок.
— Я расту, брат, и цвету как могу,—отвечал Подорожник,— но если тебе нужно бегающее растение — обратись к Перекати-Полю. Только его не видно нигде. Убежало, брат.
К вечеру добежал Бегучий Листок до куста бузины, забрался под ветки переночевать и сразу почувствовал рядом что-то тёплое. Здесь было гнездо, в котором лежали три яйца.
Бегучий Листок забрался в гнездо, успокоился, пригрелся и крепко заснул.
— Ох, как не хочется вставать! — говорил он на следующее утро.— Ещё бы поспать часочек... Ну почему я должен всё время бежать, бежать, бежать?!
— Ничего не поделаешь, друг,—сказало Самое Старшее Яйцо.—Ты должен бежать, чтоб часы не остановились.
— Неужели остановятся?
— Конечно. Все бегут и думают, что бегут, потому что часы бегут. Ерунда. Часы — ленивы. Они не сделали бы ни шажка, ни секундочки, если б не видели, что все бегут и надо бежать. Они бы спрятались где-нибудь в тёмном уголке, засунув стрелки за пазуху. Поэтому из каждого дома кто-то бежит, убегает, чтоб показать часам пример. Вчера из нашего гнезда убежало Бегучее Яйцо.
Из него никогда не вылупится птенчик, у него в желтке — бегучая мысль. А теперь и ты беги дальше, ведь ты же — Бегучий Листок.
И Бегучий Листок побежал дальше.
Вчера я случайно видел его.
Он бежал через большое поле, и он крикнул мне, сложив ладони трубочкой:
— Иди домой! Погляди, не встали ли часы. Скажи им, что мы бежим!
Я пошёл домой и сказал часам:
— Не тикайте так жалобно и не думайте снова встать. Посмотрите, как все бегут ради вас.

Бегучие Реки,
Ползучие Раки,
Плывучие Рыбы,
Шальные Собаки...
И люди, и звери, и звёзды бегут —
Секунды,
минуты,
часы
берегут.
Я видел, как после вечерней зари
По улице к морю
Бегут фонари,
А в небе бегут, догоняя часы,
Созвездие Девы и Гончие Псы.

А бывает, что поздно ночью вдруг забьётся на верёвке Бегучая Простыня. Вы только не пугайтесь, не думайте, что это привидение. Это просто — Бегучая Простыня из Бегучей Сказки.

Татьяна Студнева

Человек или «Vukovi umiru sami»*

(http://i018.radikal.ru/0711/4d/7e8ec5073451.jpg)

Человек… Самое странное существо на свете. Наверное, ошибка природы. Быть может, она хотела создать что-то чистое, возвышенное, но в небесной канцелярии произошла ошибка и родились мы…

Под убийственный смех молодых людей птенец, с подбитым рогаткой крылом, не успевает уползти из-под колёс автомобиля.

Мы такие. Мерзкие…

Лозунги, плакаты, демонстрации, митинги. «Greenpeace», «Нет войне», «Стоп СПИД»…

Мы такие. Глобально мыслим…

Бросил парень, ушёл отец, брат опять напился, а матери нет уже неделю. Она распахнула окно и полетела в манящую бездну.

Мы такие. Слабые духом…

В автобусе мальчик уступил место старушке, а подросток перевёл дедушку через дорогу.

Мы такие. Культурные…

Да, мы такие. Разные… Но в одном мы всё-таки похожи.

Я часто наблюдаю за людьми и замечаю интересную закономерность. Одинокий человек похож на волка: такой же гордый, неприступный и… слабый.

В глубине души каждому хочется на кого-то опереться, к кому-то прислониться, но… «Vukovi umiru sami». К сожалению, для многих это становится дивизом, смыслом жизни.

Я знала одну пару. Они отлично подходили друг другу и всё, вроде, было отлично, но однажды они поссорились. Они скучали, но не признавались в этом, им было плохо друг без друга, они искали встреч, но после нескольких мгновений счастья, они вспоминали: «Vukovi umiru sami» и с гордым и неприступным видом расходились в разные стороны.

Каждый из нас, хотя бы раз в жизни, говорил самому себе: «Я должен сделать это сам». Ну да, «Vukovi umiru sami»… А почему сам? Почему мы всё делаем сами? Ведь мы можем положиться на друзей, на знакомых, на близких нам людей! Мы можем помочь, но и нам могут помочь. И всё же… «Vukovi umiru sami».

(http://i013.radikal.ru/0711/35/2b2ee96ff665.jpg)

http://gazeta.univ.kiev.ua/?act=view&id=1689

*Vukovi umiru sami – (хорв.) волки умирают сами

Цитата: Svit від 22 Жовтня 2007, 09:09:36

Бегучий Листок сорвался с макушки дерева.......

ааааааа!!!!!!!
клааааааас!!!!!!!

звідки це??

Ой,дійсно,нема автора,не написала,це просто продовження моїх любимих казок імант Зієдоніс.
http://forum.kalush.info/index.php/topic,69.20.html
Тут Синя казка і Янтарна.

БЕЛАЯ СКАЗКА ИмантЗиедонис

Вчера выпал снег, и теперь всё белым-бело. Так бело, что ничего не видно.

Белая курица снесла белое яйцо да и потеряла его в снегу!

(http://i014.radikal.ru/0711/9a/72bf6d25189bt.jpg) (http://radikal.ru/F/i014.radikal.ru/0711/9a/72bf6d25189b.jpg.html)

Белый петух спел белую песню. Она взлетела под крышу да и примёрзла там. Висит себе, как белая сосулька.

У белки белой бельчата родились белые-пребелые. Попрыгали на белые ёлки. Белка бедная ищет — не найдёт. Деревья белые — бельчат не видно.

А я сам по лесу иду, не пойму, где дерево, где белый день.

Чернила у меня в чернильнице побелели. Пишу-пишу, а не вижу, что написал. Как это вы всё читаете?

Ладно, белого хлебца пожую, белым кофейком отопьюсь, ботиночки почищу белым гуталином и на речку пойду.

Речка наша, Гауя, сами понимаете, лежит белая в белых берегах.

Я кинул спиннинг — щуку белую тащу. Распорол ей брюхо, а в ней белый утёнок (обжора белая!).

Я утёнку в хвост эту сказку воткнул — пускай летит по белу свету.

Как поймаете утёнка, грейте ему живот белою грелкой! Каждый вечер! А яйцо снесёт белое — сразу мне пишите:

Белому Кроту на берегу Гауи.

Можете, конечно, всё это нарисовать, но только белилами, без единой чёрной чёрточки!

' Гауя — так называется речка в Латвии. Это слово я не умею перевести. Зато у нас в России есть речка, которая называется Белая. Я там живу. (Примеч. пер.)

Gadde

Любви, которой нет!

(http://i018.radikal.ru/0712/61/552d43356d01.jpg)

Сердце рискует вырваться из груди, если ты взглянёшь еще раз в эти бездонные глаза. Губы, улыбка, голос, руки, фигура… разве можно описать какими-либо словами, как они прекрасны? Летящая походка, завораживающий взгляд, убаюкивающий голос и неповторимый шарм. Минута, проведённая вместе, стоит целой жизни. А если ёще и любовь с первого взгляда?
Он шёл теплым весенним утром по сияющему солнечному лучу, сквозь безликую толпу, пели птицы, росли деревья, крутилась планета Земля, а она вдруг возникла, словно из тумана, из брызг фонтана и детской мечты. Он искал ёё всю свою жизнь, он точно знал, что она будет именно такой, по-детски наивной, с живущим в волосах ветром, доверчивым взглядом и озорными глазами. Она знала, что он смелый, добрый, весёлый, самый лучший, а как же иначе. Их глаза встретились, в воздухе пахло подснежниками и любовью.

Очень хотелось бы, сказать, что они жили счастливо и умерли в один день, но вряд ли всё будет именно так. Если они не расстанутся, а поженятся, родят детей и начнут создавать семью, вряд ли им можно позавидовать. Любовное опьянение пройдёт, и в один прекрасный день- перед тобой будет сидеть человек, которого ты не знаешь, и на языке будет крутиться вопрос: Ты кто? А какой ты?

Хорошо, если вы успели стать друзьями, а если нет. «Любовь прекрасна», - скажете Вы, она переборет всё. Согласна, но была ли Любовь?

Он увидел ёё, сердце чуть не вырвалось из груди, а глаза ёё чёрные, бездонные - самые красивые глаза… в стаде. Бычок призывно замычал…

Какие-то ферменты ударили в голову, при виде аппетитной девушки? Чтобы получить ёё необходимо поплясать вокруг нее ритуальные танцы? Сказать что-то хорошее, доброе, о любви?

У девушек другие проблемы: нужно найти отца для будущих детей, кормильца для себя лично и неплохого любовника. Пока у него туман в голове, нужно затянуть петлю потуже, а потом куда он денется.

Инстинкты…

Они сидят на скамеечке, она смущённо прячет глаза, его руки нежно держат ёё ладошку. Он знает, что она ему сразу не даст, но заходит то так, то иначе. Она знает, что попытки с его стороны будут, и готова к обороне. Глаза горят, сердца трепещут… Она даёт повод полюбоваться ёё безукоризненной фигурой, умением танцевать, весёлым нравом… Скажет ли ему, что по жизни - неряха и терпеть не может детей? А он выпячивает свой мускулистый торс и новую мобилку, а то, что он дитё малое, вряд ли будет выставлено на первый план. Каждый из них купец, пытающийся подать товар с лучшей стороны.

Но ведь не твари же, и обрастастает великий инстинкт «хочу» красивыми словами и высокими переживаниями.
Говорят, настоящая любовь редко бывает в жизни. Да, редко. Так же редко, как и люди, умеющие любить. Чтобы не ожидать взамен на вложенные в человека чувства силы, мысли, оплаты… Жить ради самого дорогого существа в мире – любимого человека.

Прошу не путать с элементарными привязанностями. Мы в ответе за тех, кого приручили? Уверены… Ну и живите дальше несчастливо…

Мало людей, способных по настоящему жить и любить, а чтобы встретились двое таких – фантастика, потому и гуляет по земле легенда «О настоящей Любви».

А в реальности - разводы, скандалы, «нормальная семейная жизнь».

(http://i031.radikal.ru/0712/55/2d94f98a6f90.jpg)

http://gazeta.univ.kiev.ua/index.php?act=view&id=342

http://forum.kalush.info/index.php/topic,69.msg10897.html#msg10897
Одним словом - мізантропія!

http://forum.kalush.info/index.php/topic,69.msg11257.html#msg11257
Стаття непогана, але закінчення - якесь безнадійне.
У автора - депресивний психоз :( :unknow

Ну по-перше підсумків психоаналітика ніхто не просив, а по-друге – оскільки ти ним не являєшся, то висловлювання на рахунок психозу варто було б залишити при собі. Хоча натура – діло тонке, проти неї не попреш… Мізантропія… ну якщо прочитавши ти зробив для себе єдиний висновок – право твоє, хоча стаття в цілому не про це.

То я занадто різко висловився, але суті то не міняє. Тільки людина у пригніченому стані могла так завершити свою статтю. А назва яка - "Любви, которой нет!"

Нy не знаю... а мені сподобались вище викладені статті. Так, не закінчується все по привичній схемі happy енду, але коли легка осінньо-зимова депресія, то якраз саме то що треба ;)

Паралельна реальність.
Приречені
Ось уже кілька днів війна… Воюють сусіди, але від нас до тих сусідів якихось вісімдесят кілометрів… Боротьба одних проти інших, незалежних проти залежних, слабких проти сильних. Не можна сказати, що ми так вже й осторонь від цього, дуже багато нас зв’язує. І ці кілька днів у всіх на вустах одне питання: бути чи не бути ядерному вибуху? Ну, правильно, найкращий спосіб боротьби з загрозою – стерти загрозу навіть з пам’яті, не те, що з карти. Легше залишити на цьому місці воронку розміром з державу, ніж кожного разу думати, чи, бува, не народився хтось новий, хто попре проти режиму… Про таку ймовірність вирішення конфлікту повідомила по всіх каналах супутникового телебачення офіційна влада сусідів. За нас ніхто не заступиться. Простіше евакуювати, кого встигнуть: молодих і сильних, а решта і небажаючі хай лишаються.

Місто спорожніло, я приїхала сьогодні по продукти, бо ж, як би не було, а їсти люди мусять. Хоч в нашому селі залишилося від сили десять людей, але, чи з вибухом, чи без, той час поки можна, мусимо жити.

В село я перебралася тільки минулого літа. Про війну ще навіть ніхто не думав, а мене дуже приваблювала тиша і спокійні пейзажі. Сусіди, хоч і не слідкували за своїми курми, люди не погані, то ж, відчувши неймовірну насолоду від природи, там і залишилась. Аж тут, як грім серед ясного неба, - війна. Хтось хотів об’єднуватись, хтось цього не хотів. На бік не бажаючих стали наші і їхні, приєдналися кілька автономій і покотилось. І, хоч, насправді, до якогось часу не дуже переймалися тою війною, але зараз, напевно, вже за всіма правилами, ми - воююча сторона. Та яка там воююча?! В місті залишилося з десяток хіміків, кілька фізиків, біологів, програмістів, бабусі і пара родин, що не стигли виїхати. От і зараз, їду в машині, а по дорозі до університету йде Славік, найвидатніший студент мого рідного хімфаку. Іронія долі… Нас залишилося двоє з курсу, най-най. Відмінники, активісти… самі зголосилися до останнього спостерігати за процесом. Правда, у мене сьогодні вихідний, бо вже три доби ми з Валею просто не спали, досліджуючи біологію тих хімікатів, що вирішили вприснути в усіх, хто забажає спробувати. Спробувати вижити.

Нас не можна вже й до кінця назвати людьми. Хтось сказав, що найживучіші істоти - таргани, вони переживають і зледеніння, і ядерні катастрофи. Ну, побачимо. У тарганів, як пояснила Валя короткий життєвий цикл, одна особина не встигає мутувати і пристосуватись до зміни умов, тому, якщо вплив не є поступовим, то цілком можливо, таргани вимруть. А люди… Люди теплокровні і достатньо легковажні, щоб кинути виклик навіть найстрашнішому. А що лишалося? Покинути всіх?

В місті залишилися всі магазини, кілька продавців, але, в основному, те, що треба, можна брати так, безкоштовно. Мародерів нема. Мародери бояться. А сусіди ні. Сьогодні по телевізору передавали, що вони перекидають всі сили до нас, спробують вижити. Інакше все не має сенсу. Вже пост-фактум хтось висуне якісь вимоги, умови, ультиматуми, але зараз всі бояться показати й носа. Ану, як і в них запустять боєголовкою, тоді в світі зацвіте не одна квітка ядерного вибуху, загине не якихось кілька мільйонів… ну, і ще там трохи від наслідків, а мільярд чи більше. Ні, зараз краще мовчати… мовчати і спостеріагати.

Страшно. Сонце не природним диском зависло в зеніті. Спека градусів сорок, не рятує навіть кондиціонер і холодна мінералка. Так тихо, що закладає вуха. Хіба може, сотня, ба, навіть тисяча, людей заглушити таку мертву тишу. Гул мого мотора аж відлунює від стін будинків центрального проспекту. Машина їде, лишаючи сліди на м’якому асфальті.

Але, я почала про Славіка. Для чого він повернувся? Тільки цієї весни він, нарешті, приїхав із своїх десятирічних мандрів світами. Був і в Європі, і в Америці, кругом працював і з нього вийшов солідний науковець. Високий, стрункий, розумний – мрія будь-кого, від п’яти до п’ятидесяти. Приїхав, щоб одружитись, нарешті, осісти тут, хоч і не на найкращій, але рідній землі. Емігрантом бути не солодко. Аж тут війна. Славік перебив мої роздуми, коли помахав рукою, щоб я зупинилась.

- Ти куди? – усміхнувся він, вмощуючись на бокове сидіння.

Я їхала тихо, щоб не дуже шуміти мотором, так, щоб не дуже різало вуха його деренчання. Не могла з собою боротись.

- Та, дома попросили по продукти змотатися, а я не можу сидіти на одному місці.

- Хоч поспала? – питання було дурне, бо, судячи з усього, сам він не зімкнув очей ні на мить останні доби зо три.

- Ні, тільки зранку вибралась додому, а там мене чекають, бо нема хліба, масла.

- Гг, - реготнув Славік. – Ага, це те, що зараз найпотрібніше.

- А що ти хочеш? Люди лишаються людьми, а я все-одно не зможу заснути.

- Чому? – він стурбовано торкнувся до мого пульсу. – Є якісь побічні ефекти.

- Смішний ти. А сам чого не спиш?

- Питанням на питання відповідати не ввічливо, - пробурчав.

Руку з мого пульсу не знімав, одночасно спостерігаючи за хронометром. Я сама знаю, що пульс дуже частий, але це не заважає. Навіть спати хочеться не всеохоплююче, як би мало бути, а так, злегка, як після важкого дня. Славік заглянув в очі, ага, ага, в самого, дивлюсь, білки синіють. Ого, я сама взяла його за руку, нічого так серце б’ється. А сині райдужки вже зовсім сховалися у синіх білках. А що, цікаво, навіть симпатично так. Якщо наш експеримент вдасться, якщо не полізуть побічні ефекти, людство навчиться переживати ядерний вибух. Ні, не вибух. У вибусі вижити не можливо, а наслідки, те, що трапиться за сотні кілометрів…

- Слав, ти б поспав сам. Ти на себе в дзеркало дивився?

- Ага, цікавенький такий типчик. Чула, білоруси дружно рванули до нас?

- Чула, але не знаю, чи вистачить в нас…

- Вистачить, - перебив. – Вистачить. Я ще літрів зо тридцять поставив на перегонку. В твоєму селі всі?

- Ні, дід-адвентист відмовився і вся його родина, донька з чоловіком, онуки.

- Блін. Чого?

- Каже, що ми його хочемо зомбувати, і якщо вони мають загинути, то на то воля Божа.

- Ну, що ж. Так, то й так. А дітям скільки?

- Десять і п’ятнадцять.

- Дорослі…

- Агресивні.

Розмова стихла. Кожен думав про своє. Бути чи не бути? Кинуть боєголовку чи, таки, побояться? Якщо кинуть, то коли? Що робити з білорусами? Хоча це питання турбувало мене найменше, жити тут є де і їсти є що, поки... Прийде їх кілька тисяч, це не багато, кілька діб протягнемо, а там побачимо.

По тротуару повільно, намагаючись не чіпляти підошвами асфальту йшла бригада робітників. Зо п’ять хлопців залишились на випадок чого: щось поремонтувати, забезпечувати безпербійну роботу. Очі в хлопців вже теж були сині, судячи з рухів, з ними все було гаразд. Виглядаю з вікна:

Відповідь від: 12 Грудня 2007, 01:36:32

продовження
- Все нормально? Ви себе нормально почуваєте?

- Так, так, все добре. Не спиться, правда, але не хочеться навіть. Там в нас трубу прорвало, то екскаватор вже на місці.

- Не затримуйтесь надовго на відкритому місці, мало що. Трохи попрацюєте і розходьтесь.

- Та, в курсі вже.

- Ну, па!

Славік з закритими очима сперся на сидіння. Спить чи думає?

- Світлана вже, напевно, в Нью-Йорку, я там їй свою кімнату залишив.

- Ну то й добре.

- Цікаво, як вона буде без мене.

- Тьфу, холєра, про шо ти думаєш?

- Юль, ну, ти ж маєш розуміти, що шанси малі, дуже-дуже малі.

- В твоєму реченні, друже мій, є одне гарне слово "шанси". От, на них і будемо сподіватися. Давай, тобі пора. Я сьогодні не прийду. Роботи там вже нема, а ти в інтернеті подивись, що в світі робиться. Я ще трохи тут посоваюсь, в аську вилізу. - Славік вийшов з машини на розі, біля центрального входу в корпус.

- Бувай.

- Па!

Як же мене лякає тиша. Тепер точно знаю, що маю фобію. Я боюсь такою гнітючої, чекаючої тиші. Не відомо, що вона там з собою несе. Вицвіле блакитне небо не радувало, колір був якийсь… як після вибуху. Цей Славіків фаталізм трохи передався мені. Після якого вибуху?! Ще нічого не трапилося. Я б вже знала. Радіо увімкнене, з нього лине якась простенька минулорічна мелодія. Прислухалась, аааааааа, попса. Ну, хай краще попса, ніж погані новини. Відчуваю, що десь глибоко в душі, не вірю в можливість вибуху. Під’їхала до супермаркету.

- Привіт, Тома! Як почуваєшся?

- Та нічого, дякую, глянь, які маю гарні очі! – В Томи теж білки стали синіми, але її величезні зелені райдужки так симпатично гармонували з ними, що я аж позаздрила. Хоча, в принципі, мої чорні виглядають геть не гірше. Дивний ефект. Ми його не сподівалися. Ну, в щурів нема білків…

- Добре, що тобі подобається, - весела, життєрадісна Тома, проста дівчина-продавщиця залишилася в місті з бабусею, не покидати ж стареньку! Тома сирота і бабуся доглядала її з дитинства. Уявити, що доведеться кудись їхати складно, от, вона й залишилась, розважаючи всіх посмішкою і жартами. В супермаркеті прохолодно, працюють кондиціонери, їх роботу добре чути, співає радіо, кілька людей перемовляються між собою біля стелажів. – Хочу трохи продуктів прикупити.

- Бери, що треба.

- Ок.

Тома не задає питань. Це добре, бо я не маю відповідей. Тома – гарна дівчина, дуже молода, гарна дівчина. Я обійшла вітрини, взяла рибу, сир, масло, хліб. Захопила зі стелажа книжку, чимось треба ж зайнятись, підійшла до каси. Валя округлила очі і замотала головою.

- Ти що, платити збираєшся?

- Ну, так, збиралась.

- Та йди вже, мене люди засміють, якщо я з тебе гроші візьму. Бувай.

- До побачення, - розгублено притискаючи пакет до грудей вийшла з магазину.

Все, додому. Славік і Валя роздадуть білорусам ампули, потім хлопці з міськради їх поселять, скажуть, куди за продуктами, а я на природу. Від мене вже нічого не залежить. Тільки чекати. Буду читати і сидіти в інтернеті. Продукти є, книжки теж, ноут стоїть, чекає, коли ж я повернусь.

Додому їхала швидко. За містом шумлять дерева, інколи проїде машина, мукають неприкаянні корови. Кілька днів їх вже ніхто не доїв, але випустили з ними й телят, то біди, в принципі, бути не повинно. Корови порозбрідалися по полях, ніхто ж вже не прожене з житнього поля. Корів ми теж трохи... захистили, хоча, хто зна, може, просто прискорили загибель. Корови добрі тварини, їм вистачає розсипаного над полями порошку, вони все самі з’їдять.

Біля двору чекала сусідка. Я їй віддала продукти, попросила, щоб вона ще дещо віднесла поштарисі і ковалю. Пішла в садок, набрала з собою холодного чаю, гарно вмостилася, цікава книжка. На годиннику третя тридцять. Задзвонив телефон. Славік.

- Юль, білоруси приїхали, ампули отримали, я їх в бомбосховище відправив, поки подіє.

- Це ще в те, часів другої світової?

- Ага, а іншого в нас нема.

- Там, по-моєму, була домівка туристів останнім часом.

- Була, але ніхто не відмінив кількаметрового шару землі і бетону, так що хай сидять. Решта людей по хатах. Я теж дома, вилазь в аську.

- Хотіла книжку почитати, ну, добре.

Поклала трубку, зібралася йти по ноут. Аж раптом волосся на голові стало дибки. Трапилось. Це таки трапилося. Десь далеко-далеко, на межі видимості, піднявся сірий гриб. Видовище було надзвичайне, небо тьмяніло на очах, вигораючи з того боку вибуху. Повітря завмерло. До нас вибухова хвиля не дійде, але землю трусне. Я схопила трубку.

- Слав, вибух.

- Знаю, знаю.

- Ой, Славік, - схлип застряг десь посеред горла. – Що тепер буде?

- Юля, ти де? Сиди на місці, я по тебе зараз приїду!

- Та, не треба. Завтра зустрінемось... Завтра.

- Його може й не бути, твого завтра! Сиди на місці, якщо не знайду тебе дома, своїми руками задушу!

- Все, па!

Я роз’єднала звязок і дивилась, як виходять в поле сусіди, хитаючи головами, бачила, як старий адвентист вкривається опіками прямо на очах. Сонце пекло нещадно. Цікаво, родина адвентиста, таки, взяла ті ампули, чи ні? Хоча серед сусідів був і його онук, обернувся до мене, сині очі широко відкриті, бачив! Дід помирав. На деяких деревах жухло листя, повільно втрачало зеленість, обсипалося. Хоча, там, де літак зачепив з полем дерево, воно стояло зелене. Таких багато. Мої ялинки всі цілі. Аж усміхнулась, про що думаю. Що ж, ми витримали перший удар.

Голова гуділа, як мідний дзвін, я вибігла на дорогу і попрямувала до траси. Траса серед лісу, може, там не буде видно, як ховається сонце за темною, майже чорною хмарою, як швидко-швидко німіє світ. Сподіваюсь, люди здогадаються заховатись, бо не знаю, чи захистили ми їх від радіоактивного дощу. Наді мною шуміли пожухлі дерева, ледь встигла відсахнутися від обпеченого, вже майже мертвого коня, що на останньому подися зірвався кудись бігти.

І я біжу! Куди? Для чого? Не знаю. Масштаб лиха тільки тепер з усією потворною очевидністю став перед очима. Вже ніколи ніщо не буде таким, як раніше, вже ніколи ніщо... Сльози заливали обличчя, а за спиною наливалась і бубнявіла чорна, радіоактивна ніч. Зривався вітер. Вже ніколи, ніщо... Багряні заграви блискавок били в землю раз по раз, світ божеволів.

Я вибігла на трасу, біля мене зупинилась машина, вилетів Славік з дурними очима, перекошеним від злості обличчям, тряс, говорив щось, не чути... Вже ніколи, ніщо не буде таким, як раніше...

Кажуть, що таргани – найживучіші істоти на планеті. Не вірте, найживучіші істоти на планеті – це ми, люди. Бо ми достатньо легковажні, щоб кинути виклик найстрашнішому...

Розчесую волосся біля дзеркала, зверху вниз, зверху вниз. У квартирі так самотньо, наче вмер хто... Я думаю... Рік якийсь такий же непрозоро сірий, як і ця дощова новорічна ніч. За вікном вибухають сотні салютів, петард і ракет, закладає вуха від звуків перехлопування: який район гучніше. Навіть не хочу думати, що ця укпа захоплених святом людей робить під дощем з петардами, щоб вони вибухали.
З дзеркала на мене дивиться малознайома блондинка. Експеримент вдався, навіть якщо не вдалося все попереднє життя, виявляється платиновий блонд личить до зелених очей. В кутку сиротливо притислася так і не прикрашена ялинка.
Ненавиджу свят!!! З неба ллє і ллє, ніби воно зі мною погоджується і з усіх сил намагається зіпсувати настрій всім, хто плюється в нього вогнем. Ех, люди, люди! Було б чому радіти! Накупили мандаринів з шампанським, нарізали грубими шматками олів’є і ковбасу і тішитесь тим, що ще рік минув, ще року не стало! Можна подумати, для вас рік – те ж саме, що для планети!!! Це ж цілих 365 днів... Для когось, до речі, останніх!!! Е-ех. Голова сама собою впала на руки, а з очей полилися гарячі сльози!
Хто скаже, може, мені пороблено? Ніби й не дурна, ніби й не бідна, ніби й не потворна!!! Чому тоді я досі сама? Чому біля мене не бігає двійко дітей і ввечері нема навіть кому налити тарілки борщу. Так хочеться зварити справжнього українського борщу, одягти гарну спідню білизну і спокушати його, найріднішого. Він би прийшов з роботи, поїв би мого готування і, навіть якщо не смачно, похвалив би, а потім би обійняв би і пестив... Або б побавилися у квача з дітворою, чи не так! сходили б у кіно. Схлипи затихали. Аж раптом...
Сам собою увімкнувся телевізор, якийсь чи-то блакитний вогник чи ще якась з тих диво-передач, де збираються натовпи попсових виконавців. Дивно, я ж ніби не програмувала телевізор. Проте, може, десь програма збилась. Від цієї китайської техніки можна чекати чого завгодно! "Дорогие мои, с Новым Вас всех годом!!! Желаю чтобы в этом году вы узнали, что такое настоящее чудо!". Якась гламурна дівиця у мінімумі одягу ще хотіла щось добавити, моя рука потялася за пультом, аж тут... у вікно постукали.
Взагалі, я не з лякливих, але по спині побігли мурашки і дихання зупинилося десь на півдорозі до горла. Обертаюсь, А ТАМ... там ... ... ... ... Дід Мороз, чи як там його... Папа Ноель чи Санта Клаус. Згадався старий анекдот "Видихай, чебурашка, видихай!". Може, десь приходив горе-актор до сусідів і звалився, поплутавши зп’яну двері з балконом? Або просто від кохання вирішив закінчити життя самогубством.
Одним словом, на моєму підвіконні (четвертий поверх, між іншим) стояв, чіпляючись за ручки здоровенний мужик, з великим пивним барильцем у червоному пальто, з білою бородою і в дурнуватій червоній шапці з помпоном... Від шоку я зробила першу ліпшу дурницю, яка влізла мені в голову: пішла відчиняти вікно.
-   Охо-хо! – перевалився він, і одразу примостився біля батареї, чіпляючись за коліна.
-   Шановний, ви себе добре почуваєте? – запитала я, в душі закипав гнів, мене ж бо відірвали від улюбленого заняття – саможаління. Мало того, тепер мушу шкодувати когось іншого, поспівчувати йому. Ага, зараз. Може, хтось і забув, але я ж пам’ятаю, що це я тут на самоті зустрічаю новий рік.
-   Та нічого, дякую. - Від нього не несло перегаром і це вже давало надію на конструктивний діалог.
-   То, може, у вас є справи?
-   Ні, ні, вже ніяких справ! – перелякано вигукнув мій дід Мороз.
-   І що, ви збираєтесь далі тут сидіти?
-   А ви хочете мене щойно врятувавши, викинути під дощ??? – голос був молодий, не п’яний, не обкурений.
-   Друже, не пройшло й п’яти хвилин, як ми познайомились. Я поняття не маю хто ви і якого дідька заважаєте людям святкувати! Тим більше не уявляю, чому дорослій людині захотілося погуляти по стінах багатоповерхівки і забрести на вогник саме до мене!!!

Відповідь від: 02 Січня 2008, 23:58:17

-   Хм.
Цей нахаба, сперся на руки, встав і понахилявся в різні боки, ніби перевіряв, чи цілий. Холєра! А він справді не збирається звідси йти. Ну чому мені так не щастить? Я насторожено спостерігала за прийдою, ніякої агресії з його боку не було... Мені, взагалі, підозріло щастить на людей, які на мене не зважають... От така я тут вся прекрасна, розумієш, а він навіть не звертає на це уваги! Від образи я пішла на кухню готувати чай.
-   А як же ви святкуєте з неприкрашеною ялинкою, - запитав він, очевидно, зачепившись за коробку з іграшками. Там щось жалісно задзвеніло.
-   Ну, якщо ви ще раз перечепитись, то я, очевидно, і не матиму на це шансу.
-   Ну, я постараюсь проявляти більше зграбності, якщо ви дозволите ввімкнути світло.
-   Та вмикайте вже, вмикайте, - ледь чи не кричу з кухні.
-   Скажіть, ви там що робите?
-   Чаю хочу, - вже бурчу собі під ніс. – А що не можна?
-   Ну, чому ж, робіть, і мені заодно, якщо ви не проти.
-   Слухайте, а чому б вам не піти собі додому?

Він дивиться на мене з посмішкою. Високий-високий, за його шапкою і бородою видно тільки класичний ніс, трошки задовгий, як на мене, але рівний, породистий, як то кажуть. В плечах теж вдався на славу, кухня від його розмірів потихеньку стискається і я відчуваю себе бджілкою на квіточці поряд з бджолярем. Бррр. Асоціації.
-   Бо бачу, що вам теж нема з ким зустрічати новий рік. А це просто неймовірний злочин дозволити такій красуні переживати наодинці!
-   Може, б ви сіли, а то світло загорожуєте! – суворо тупаю на нього! – Скажіть, змилуйтесь, що ви робили на моєму вікні?
-   Ну, це довга історія.
-   Я не поспішаю. Вам не гаряче. Не хочете роздягнутися?
-   І втратити таку можливість до спілкування? З простим чоловіком ви б точно не спілкувалися довше трьох хвилин, а діда мороза рука не піднімається виставити за двері.
-   Виставиш вас, ага.
-   А як звати прекрасну пані? – починає сміятися, бо я якраз поклала в рот завеликий шматок морозива – і не виплюнеш, бо ж дивиться, і не ковтнеш. Зуби ниють, очі полізли на лоб. Коли, нарешті, ковтнула, хотілося тріснути його чимось важким по голові. Такого бажання давно не виникало.
-   Євгенія.
-   Женя – гарно.
-   Не Женя, Євгенія. Що ми в садочку?
Я налила чаю в горнятка, підібрала під себе коліна, загорнувши їх в теплий халат, він гість, хай терпить. Потім ми розмовляли. Виявилося, що вони десь з друзями святкували новий рік. Компанія хоч не випиваюча, але злегка божевільна – альпіністи. І вирішили вони зробити комусь сюрприз – покачати перед вікнами справжнього діда Мороза. Типу, і налякають, і порадують. Дах нашої п’ятиповерхівки плоский, кілька здорових, тренованих хлопців втримають на тросі одного... Коротше, не врахували вони тільки одного, що будинок – не гора, він плоский, і це двометрове нещастя застрягло на моєму вікні, бо до біди, трос заплутався в антені сусіда (а як обламати, то доведеться платити) – от, дійсно, сюрприз. Поки я робила чай, він вже встиг домовитися з друзями, що далі без нього, бо як хто, а він лишається (нічого так рішення, правда?). Костюма вперто не знімав, імені не називав, а я й не намагалася дізнатися. Ми, певно, з годину сиділи на кухні, випили з півтора літра чаю, запили його шампанським, що якимось дивом опинилося в моєму холодильнику (ну, диво було банальним, перед новим роком приволік вдячний колега, якому я налаштувала компа). Перейшли до кімнати.

Відповідь від: 02 Січня 2008, 23:58:34

- Слухай, давай, таки, прикрасимо твою ялинку, ну чого вона без діла має стояти.
- Ну, давай прикрасимо .
Я вже давно не прикрашала ялинок, цього року от, купила, бо продавалися прямо на розі мого будинку, а коробка з іграшками залишилася ще від попередніх власників квартири. Ми поставили ялинку прямо перед вікном, обгорнули електричною гирляндою. Ні, я, таки, певно, сподівалася сюрпризу, бо гирлянду я купила вже спеціально. Подумала: раз є ялинка і іграшки, то мусить бути й гирлянда, але сили це все причепити не знайшла. Ми розбирали старі запаси: зелені будиночки, золотисті білочки, яблучка, просто кульки, жабки... Я з задоволенням розвішувала іграшки на ялинці, а дід Мороз знайшов на дні коробки ще й подовжувач. Ялинка засвітилася, в мою оселю завітав новий рік!
Кілька хвилин я спостерігала за вогниками, а коли обернулася, виявилося, що мій новорічний сюрприз вже зняв бороду і шапку і уважно дивився на мене... Ой, мамо!!! Я ж його знаю! Ні, точніше, ми колись бачились, в когось з друзів... десь, ні, не пам’ятаю. Але таке обличчя, та й, взагалі, зовнішність не забудеш. Тоді я була не сама, а зараз от... Він помітив мою розгубленість, і посміхнувся:
-   Ну, не міг же я залишити тебе саму в свято...
-   Ага.
-   Ми спеціально робили сюрприз тобі, це Василь придумав.
-   Ага, – а що ще я можу сказати?
-    Ну, перестань, тобі ж було приємно до того, як ти взнала, що це я.
-   Та й зараз приємно, просто, не можу згадати, як тебе звати...
-   Андрій.
-   Точно. Василь - гірськолижний інструктор! Згадала!
-   З Новим роком, красуне! – він знову повернув мої думки в своєму напрямку. Протягнув мені бокал. – З новим щастям.
Я вихопила з його рук бокал, а він тим часом зняв і камуфляж – до червоного, підбитого ватою пальто підшите поролонове пузо. Без костюма переді мною постав височенний, з безпорадним поглядом очкарика, світло русий Андрій. Широкі плечі, сильні руки, трохи непричесаний.
- А де твої окуляри?
- В кишені, не можу ж я перед дамою стояти в своїх лінзах.
- Одягай! То ти не від темряви за коробку зачепився! Що за дитинство...
Замість полізти в кишеню по окуляри він ступив до мене. Зовсім навіть не зваблююче, бо я ввіткнулася поглядом в светр десь на рівні його пупа, ну, нехай, не пупа, але все-одно, в светр... Підозрюю, що зараз він захоче мене поцілувати, а для цього мені доведеться задерти до хрускоту голову, а йому зігнутися пополам. Стало смішно, а він... Взяв і поставив мене на диван, тепер я дивилась на нього трохи вниз. В його руках, відчула себе пір’їнкою. Приємно. Надійно. Такий не кине, бо йому не важко... Чого ж не цілуєш. А він все дивиться й дивиться. Я відчула, що щоки потихеньку починають палахкотіти. Нє, ну що це робиться?! Вже сто років не доводилося червоніти від поцілунків, а він же ще навіть не торкнувся. Цікаво, які в нього губи, я нахилилася і торкнулася легенько-легенько. М’які, дуже м’які. Але ж не відповідає, не хоче? Хм. Хоч крізь землю провалися, я вже думала зіскочити з дивана, нє, ну, справді, що за цирк? Андрій просто підхопив мене на руки і почав цілувати. Його руки були скрізь, втримуючи мене, втискаючи в себе, пестив волосся, гладив спину, живіт. Не помітила, як опинилася на килимі біля ялинки... Він все цілував, цілував, а я відповідала, голова йшла обертом. Кольорові вогники танцювали перед очима: "Дорогие мои! Желаю вам счастья в новом году".
Коли я прокинулася, на підлозі, замотана в ковдру, з відчуттям повного щастя, його не було поруч. Рвучко встала. Нема! На вулиці вже давно день, але першого січня день мало відрізняється від ночі, хіба тим, що менше людей... За вікном ішов сніг – білий, лапатий, справжній новорічний сніг. Скрипнули двері... На порозі стояв він... з величезним оберемком троянд.

ГОЦІКА ~~(с)~~

То було до н.е. Він висів, немов сосиска і тішився. Його зуби, вже було давно промокли, та фарби ще ставало. До нього підплила Вона, проте Зія(так ЙОГО величали) продовжував висіти. Та вже не як сосиска, а як паралелепіпед. Мара(так величали ЇЇ) почала жадібно, немов простуджена касета, вербалізувати. Це не сподобалось Зія, і він вийшов з-під клавіші "F5", неначе неандерталець з електромережі. Йому не імпонувало лазити по землі, тому пострибав у Таджикистан копАти опеньки.
Т.ч. Марі вклонилось п"ятеро гідростатичних парадоксів, які розчісували ноги, моя заліковка, яка фанатіла від парних чисел і чужий апендикс, якого ще не вирізали...
Йому там страшно, бо у нього був піджак(від МІхаїла ВАроніна) і ложка. Чиїсь колготи зблідли, мов бідон з-під кришок від пластикових пляшок мінеральної води "Оболонська". Але всі замовкли - ніхто не хотів, щоб вовк постригся. Оскаженілий Зія разом зі своїми диференційованими додатками верещав, наче московська муха.
Перша літера його обтягуючих штанів пригрозила станку для гоління, який з горя одягнув улюблені єврейські тапочки Адольфа Гітлера. Щелепа Мари пролежала в панчосі три цифри.....але що з того, якщо всі скретч-картки прокисли....
Після пережитого Він і Вона зв"язавшись шнурівками від взуття (у Неї - зеленого в горошок кольру, а у нього короткі), тріумфально пройшлись по ПорубанихЛівоюРукою осах ... Вони не знали, який фа-мінор на них чекає ("не шукай любов на світанні" Надія Шестак). І не бачити їм більш ніколи Коня Вечірньої Зорі.... Бо вони не імо. The End.

Meнe з дитинcтвa пpитягaють pyїни‚ мiг би я пoвтоpити cлiдoм зa Дaнилoм Kiшeм. Meнe з дитинcтвa пpитягaють pyїни‚ цeй ocoбливий cлiд‚ ocoбливий caд кoлишньoro бyття. Я нe xoчy пoяcнювaти цьoro якимиcь aж нaдтo мeтaфiзичними чи poмaнтичними cxильнocтями. Moжe‚ пpичинoю тyт ycьoro лишe зaпax‚ a нiякий нe Geist. Гнилyвaтa вoпcicть, cyцiльнa тpeпeтнa фiзioлoгiя. Cтapi cтiни‚ тpyxлявi бaлки‚ нaпiвзiтлiлi peчi мaють cвoє влacнe‚ тiльки їм влacтивe диxaння - мoжe‚ я тoкcикoмaн?
Cлaвa Бoгy‚ лaндшaфт мoєї чacтини cвiтy дocтaтньo нacичeний цими oб'єктaми. Пepexняблeнi cтapi житлa‚ цiлi квapтaли в пacткax cepeдмicть, зaпyщeнi, oбдepтi, пpoпaxлi гpибкoм тa ypинoю зaкaпeлки двopiв‚ вcтeлeнi вiчним ociннiм лиcтям cxoдoвi клiтки - тpaпляєтьcя, тaм щe живyть якicь пияки‚ цiлi пияцькi кoмyни зi cвoїм peaльним внyтpiшнiм кoмyнiзмoм. Tpaпляєтьcя тaкoж‚ їx виживaюгь звiдти‚ лeraлiзoвaнa бypжyaзiя чимшвидшe cкyпoвyє нepyxoмicть, зaxoплює тepитоpiї, клacoвa бopoтьбa тpивaє‚ пepвicнe нaгpoмaджeння тeж‚ aнaxpoнiчнe життя зa Mapкcoм нaбyвaє нoвиx пocтмoдepниx poзв'язoк, aлe pyїни лишaютьcя pyїнaми.
Я виpocтaв y cвiтi циx мicтeчиoвиx двopiв i житeл‚ циx мoдниx cтo poкiв тoмy вepaнд i мaнcapд. Taк‚ дocлiвнo cтo poкiв - aджe йдeтьcя пpo минyлий fin de siёcle‚ пpo чacoвий злaм‚ y пpoвiнiцiяx вiдчyтний зaraлoм нe тaк дeмoнiчнo, як‚ нaпpиклaд, y Biднi‚ aлe вce ж. Бiльшa чacтинa тoro cвiтy лeжaлa в pyїнax вжe в мить мoгo нapoджeння, тож я нe мoжy пaм'ятaти цiлocти, aлe я пaм'ятaю щe тиx дивниx‚ пepeвaжнo згopблeниx cтapиx чoлoвiкiв i жiнoк‚ кoтpi пpoклинaли гaлицизмaми, знaли нaпaм'ять ґiмнaзiйнi лaтинcькi пpикaзки i в чacи Xpyщoвa тa Beatles oдягaлиcя тaк‚ нiби вийшли вiтaти epц-гepцora Фpaнцa Фepдинaндa. (Як вдaлocя їм збepeгти цeй oдяг - от питaння! Пoпpи вci чиcтки‚ oбшyки‚ вивeзeння, нaцioнaлiзaцiї? Heвжe вoни пpocто нe cкидaли йoгo пpотяroм ycix тиx дecятилiть? Heвжe тaк i cпaли oдяrнyтими в oчiкyвaннi нiчниx apeштiв?).
Я пaм'ятaю cтapeчий зaпax вiд ниx - нiчoro нaдзвичaйнoro, пpocтo зaпax cтaporo тiлa‚ вiн iнaкший. 3 poкaми в людинi нaзбиpyютьcя втoмa‚ xвopoби, пpикpoщi, a вiдтaк i цeй ocoбливий зaпax‚ cимптoм pyйнyвaнnя.
1нaкшicть визнaчaлa їx в ycьoмy - нa чac мoro дитинcтвa вoни вжe здaвaлиcь iнoплaнeтянaми, їx мopдyвaли cклepoзи, мiґpeнi, мaнiї. 3 гoлoвoю зpaджyвaлaїx пoгaнo oпaнoвaнa pociйcькa. Aбo цiлкoвитa дeзopiєнтaцiя в щoдeнниx cycпiльниx вiднocинax, в ycьoмy цьoмy cтoяннi нa вyxax.
Здaєтьcя, вoни тaки cтaнoвили якecь тaємнe тoвapиcтвo, якийcь eзoтepичний цicapcькo-кopoлiвcький клyб iмeнi Бpyнo Шyльцa‚ xoч ycя їxня тaємнicть бyлa нaдто oчeвиднoю, вiдвepто й бeзпopaднo вилaзипa нaзoвнi й тoмy вишядaлa цiлкoм нeфyнкцioнaльнoю, нiби вживaння згaдyвaниx yжe лaтинcькиx пpикaзoк. У дитинcтвi я любив пiдгпядaти зa ними‚ зa їxньoю птaшинoю мiмiкoю. Aбo
пepeкpивлювaти їxню мoвy‚ вci цi звyкoвi cпoтвopeння, iнтoнaцiйнi вивиxи‚ лeкcичнi кaзycи. Я тpoxи нeдoлюбпювaв їx‚ вoчeвидь, вiдчyвaючи внyтpiшнє пepeвaжaння cмepти вcepeдинi їxнix opгaнiзмiв, i цe вiдштовxyвaлo. Пiзнiшe вoни пoчaли з'являтиcя в мoїx кoшмapax - з мiшкaми й пaлицями, i cвoїм cтapeчим зaпaxoм.
Aлe я нaдтo зaxoпивcя цими тiнями. Hacпpaвдi мoя любoв дo pyїн нe oбмeжyєтьcя зoнaми cтapиx cepeдмicть.

Уривок з оповідання Юрія Андруховича "Центрально-східна ревізія"

інколи пробую себе в прозі... невеличкий уривок... який багато означає...

- Ти живеш, отже можеш жити, а значить усе гаразд, - почала вона, і я послухалась. – Роби, як тобі велено, скорися. Ти жертва. Тобою заплачено за життя інших. Не опирайся. Дай себе зв’язати і умертвити.
- Але заради чого? – запитувала я. Гіркий присмак тих слів, змішаний із слиною, проник у всі закутки свідомості, - Я не можу коритися твоїм наказам (власне, хто ти така?). Якщо жити, то принаймні не в ролі жертви. І не дарованою людьми радістю, насолодою чи захватом. Я сама хочу дарувати. Не хочу, щоб мене роздягали. Сама роздягнуся. Не хочу, щоб мною заволоділи, після того, як осліплять, оглушать, відберуть мову чи споять. Сама хочу заволодіти. Не хочу, щоб мене любили. Сама хочу любити…

то в років 15 я написала :) троха дитяче... троха доросле...

Цікаве і дещо занадто доросле, як на 15 років.
Хоча...
Життя не зважає на вік того, кого кидає у свій вир.
Цитата моя, сам щойно придумав :-[

Цитата: yurko від 31 Січня 2008, 00:10:37

Життя не зважає на вік того, кого кидає у свій вир

Цитата: yurko від 31 Січня 2008, 00:10:37

Цікаве і дещо занадто доросле, як на 15 років.
Хоча...
Життя не зважає на вік того, кого кидає у свій вир.
Цитата моя, сам щойно придумав

;) файно=) хихи

а ось ще моє... це написала десь майже в 17 :)

« – Товаришу, чим пояснити,
що ви в центрі всього ставите своє «Я»?
– У центрі якось помітніше»

Мене було ув’язнено за шерехатими стінами. Я не могла ступити нікуди ні кроку, хоча десь підсвідомо і вірила в час. З дурного розуму вірила, вважала, що він плине поруч у буденному ритмі. Навіть думки не припускала, що він міг бути замкненим зі мною. Іноді навіть цікавилась: «Це ніч чи день?» - або думала: «Це я наближаюсь до кінця, чи кінець до мене?». Та насправді все було інакше. Коли час існує, все має початок і кінець, а от для мене не існувало нічого. Просто я завжди, постійно, перебувала тут, у цій в’язниці. Без будь-якого прояву часу, адже тут його не існує.

Я перестала відрізняти пробудження від сну. А тому не можу сказати, що, прокинувшись уранці цього дня, повністю звільнилась від темряви. Я розплющила очі - крізь щілини проникало тьмяне світло. Як вода перетікає згори вниз, а вогонь переходить на тонкий папір, так щось безформне в моїй свідомості з ранковим пробудженням (навіть цього разу) ледь-ледь мінялося. Бо, як вода чи вогонь, воно поволі набирало іншого вигляду, і навіть я не могла переконати себе, що прокидаюся зранку, а сплю вночі.

Я перестала мислити. Чому я раніше не докумекала, що можна так зробити? Тоді менше хвилювалася б. Все пішло б своїм плином. Як я не змогла додуматись до такої простої речі?? Якби зрозуміти це раніше, то не довелося б пережити стільки зайвих мук. Коли перестаєш думати, то ніби зрікаєшся себе. Серце порожніє, і тобі вже нічого не треба. Та його згодом заповнює, як водою, чужа воля, правда?

Я коли-небудь кохала? Кохала. Коли закохуєшся, то не вибираєш. Таке відчуття, наче в тебе влучає блискавка. Хм, я не занадто пишномовна? Але саме так було зі мною, і не має значення, чи це добре чи погано. Це була любов, яка заповнює всю душу. І все інше перестає існувати, під таким впливом людина може зробити все, що завгодно – стати злодієм, убивцею або піти на смерть. Так. А що далі? Кохання якось непомітно відійшло – так міліє річка на зиму. Щойно була глибока, та поволі вода сходить, залишаючи за собою берег, всіяний піском, мулом, камінням, слизькими водоростями, старим залізяччям і битим склом. Чому так сталось? Не знаю, але це факт. Коли я отямилася, не було вже нічого, навіть охоти до життя… Справді. А як же тепер? Невже я нікого не люблю? …

Коли любов проходить, то вже не вертається. Вона не річка, що наповниться водами навесні. Люди кажуть (про це і в книжках пишуть), що мине час і рани загояться, а тоді так легко знову можна захопитися. Але в мене це не так просто: спливли десятки тисяч секунд, а ніщо не міняє свого русла: почуття пішло, не залишивши нічого, крім болю та пустки. Тяжко і похмурої душевної пустки. Так існувати нестерпно!... А змінити щось у мене немає сил, адже рештки власної волі давно обміняла на знеболююче… Тут, недалечко, в аптеці за рогом......

якшо чесно, сама не все розумію =) але то я так писала, як відчувала=)

Весна, або всім на світі керує любов
Весна. Радісно співають птахи. Вмите теплим дощиком небо ділиться з перехожими своєю усміхненою блакиттю...

- Стій, стріляти буду!

- Стою!

- Слухай, а, може, мені, правда, стрільнути?

- Не знаю, тільки давай швидше. Бо, якщо не стрілятимеш, у мене море справ.

- Ну, тоді я стріляю.

- Та стріляй вже, скільки можна?!

- Ти впевнена?

Втомлена щоденними справами душа підняла погляд на пухкенького рожевощокого хлопчика з туго натягнутим луком, стенула плечима і побігла далі.

- Ей, куди ти? А як же: "Стій, стрілятиму"?

- Ох, не до тебе зараз, хіба не бачиш? - махнула востаннє заклопотана субстанція. Якщо вона не встигне на роботу, можуть зняти премію за присутність...

Така от весна...

...

Хлопченя нервово махнуло крильцями, роззирнулось, почухало лоба стрілою з ефірним кінчиком. Вітерець красиво розгорнув кучерики.

- Ні, це все нікуди не годиться! - сплеснуло долоньками і рвонуло доганяти душу, по дорозі натягуючи тятиву.

Тьюіть –– тоненько тренькнула підступна колючка і душа завмерла на місці. Що ж це? На небі з'явились чарівні баранці, сонце засяяло весняною посмішкою, бруньки заспівали, напинаючись новим життям. "Та ну її, ту премію! Зателефоную, скажу, що запізнюсь", - подумала душа і різко повернулась в інший бік. А там, трошки на віддалі роззиралась інша, така ж розтріпана, знервована душа зі своїм крилатим хлопчиком позаду. Погляди зустрілись. От вона! Нарешті, весна!

Пустуни з луками щасливо засміялись: таки, в світі всім керує любов! Пурхнули крилами і полетіли у пошуках нових весняних жертв.

Ранок. Блакитне широке небо. Великі купчасті білі хмари. Яскраво світить сонце. Дерева зазеленіли. З’явились перші бруньки. Легенький прохолодний вітерець.
Ти стоїш серед поля. Великого, неосяжного, чорного поля. Набираєш повні груди повітря. Яке воно чисте і легке! На тобі білі лляні штани і така ж сорочка. Вітер розвіває твоє довге, темне волосся. Як приємно відчувати його на обличчі. Сонце посміхається тобі, вітер пестить тебе. Як добре, що ти тут. Навколо жодної живої душі. Тільки ти. Ти і природа. Широке блакитне небо, неосяжне, чорне поле, лагідне й усміхнене сонце, свіжий вітерець. Як приємно підставляти своє обличчя лагідним, теплим променям сонця. Як це приємно, коли вітер пестить твоє волосся.
Небо вкрили великі, сірі хмари. Багато хмар. Блискавка. Грім. Дощ. Великі краплі. Ллє, як з відра. Ти смієшся. Піднімаєш голову вверх, підставляєш обличчя дощу. Посмішка не сходить з твоїх вуст. Це те, чого ти так довго чекала. Твоя одежа промокла. Пристала до тіла. Але це тебе не хвилює. Це була твоя мрія. І вона здійснилась!
Що це? Ех… Будильник. Сон. Це тільки сон…
P.S. на початку, там де дерева - це просто опис природи, щоб стало зрозуміло, що це за пора року)

Сегодня меня разбудил не будильник....а телефонный звонок.....

и в телефонной трубке ,вдруг, раздались такие слова...
-Приветик!...спишь?...
- сплю...
-хочу тебя такую.....
-???
- такую тёплую...мягкую..,пахнущую сном...и карамелью...
-мммммм...
- хочу целовать твои волосы...шею..плечи...грудь..Всю тебя..от макушки до кончиков пальцев...хочу ласкать твои руки...ноги.....
Хочу делать это нежно...осторожно...чтобы не нарушить твой сон...
Пусть тебе кажется - что всё это во сне...Пусть тебе будет хорошо и спокойно....Люблю тебя, моя девочка.....Люблю......

Вот бы каждое утро слышать такие слова, вместо ненавистного будильника......
спасибо, милый...вот только кто ты....и как зовут тебя - я спросить не успела....да и надо ли было?....

Ідеальний звязок.

Він був камяним та холодним. Передавав свій холод всьому, чого торкався. Вода в його руках перетворювалась в брили леду. Зірвані ним квіти похиляли свої замерзлі голівоньки йому на долоні. Був завжди самотній,бо всі боялись його холоду. Погано було йому одному на цьому світі,бо його ніхто не любив. &&& Була собі дівчина з гарячими долонями та серцем. ЇЇ запалені очі не могли плакати і сумне було її гаряче життя. Вода тікала від неї, перетворюючись на пару, яку теплий вітр розвівав скрізь. Де ступала гарячими ногами - появлялась пустеля. Прекрасні зелені луки,квіткові та радісні перетворювались там,де вона пройшла, на зкамянілу ,гарячу,мертву землю. Джерела і ріки висихали, дерева всихались від доторку дівчати. &&& І от зустрілись вони випадково,хоч давно вже мали зустрітись.... Знали,що повинні бути разом. І їх долоні - холодні та гарячі - сплелись назавжди. Життя змінилось ! Радісно тримаючись за руки,бігали вони по квітучих і зелених луках. Де ступали - там ставало красиво та миловидно. Квіти квітли по їхніх слідах. Обєдналися і разом були довершені. З того часу були завжди разом і більше ніколи не були самотніми.

Яко продовження попередньої серії журналістського розслідування щодо вподобань Періс Хілтон та її колег-знаменитостей, публікуємо ексклюзивну інформацію про літературні смаки деяких українських зірок і політиків.

Тема, в принципі, майже ніколи не висвітлювалась, хіба що в інтерв’ю можна надибати сяких-таких розрізнених згадок про те, що полюбляє читати той чи інший предмет співаючої білизни, або ж спадають на думку кілька разів, коли журналісти пробіглися Верховною Радою, ставлячи незручні книжкові питання. Отож, уперед.

Порушуючи правило утримувати інтригу до кінця, цього разу викладімо найцікавіше спочатку (тим більше, що далі – тільки краще). Світлана Лобода - чи, зрештою, краще мабуть сказати зросійська, без нашого вкраїнського акценту, Лєбєда, саме так правильно звуться рослини родини Artiplex великим і могучим язиком – зізнавалася в чаті із своїми прихильниками в нестримній любові до буддизму для чайників у викладі Ошо. Цікавіше, однак, що в тому ж чаті Світлана повідомила, що її улюблена книжка – “Парфумер” (“Парфуми”) Патріка Зюскінда, яку вона читала (увага!) аж 7 (сім! sic!) разів. Застав Богу молиться… Чи мо’, вона її ще й написала?

Мадемуазель Лєбєда - мосье Гренуєві: "Постой, мущіна..."

Віктор Янукович своїми книжковими інтересами не дуже славний. Хай хоч як злоститимуться поморочені читачі, і словом не прохоплюся про Анну Ахметову, Гулака-Артьомовського та інших. Натомість згадаю слова тодішнього прес-секретаря пана Януковича пані Ганни Герман, яка, спілкуючись із журналістами в році 2004 – 2005, сповістила: її шефу дуже подобається книжка, що її він тепер чита, і ця книжка – Who Are We: The Challenges to America’s National Identity, автор її – знаний Самюель Гантінгтон. Книжку присвячено гіпотетичному перетворенню американців на двомовне суспільство з розмитою ідентичністю. Цікаво, чи ВФЯ досі подобається ця книжка і чи він досі її читає.

То хто ж ви є, Вікторе Федоровичу?

Душа-чоловік і екс-депутат Славко Вакарчук часто хвалився в своїх інтерв’ю, але тільки коли його запитували, що читає здебільша японську літературу, од класичного Місіми до популярного Муракамі. Було колись і таке, що признавався й до читання пресвятої трійці сучасної української: Андруховича, Забужко і Жадана. Натомість як найцікавішу для себе з прочитаних за останній час назвав наук-поп книжицю Мічіо Кайку “Гіперпростір”.

Славку Вакарчук: Кайку с'єл мой мосх...

Віктор Ющенко, хоч і не Джордж Буш-молодший, список куплених і прочитаних (?) книжок має не менший – більший! Є між українськими й американськими президентами й іще дещо спільне: дочка й дружина Буша написали були якось дитячу книжку, як і дружина президента українського. Ну а на Форумі видавців у Верховній Раді сам президент секретаріату Балоги купив: “12 обручів” Юрія Андруховича, “Ангели і тексти” Володимира Цибулька, “И в день седьмой” Пауло Коельйо, видання на історичну тематику, зокрема, “Західноукраїнська народна республіка: Історія держави і права”, “Битий шлях”, “Нариси з історії України” Наталі Яковенко та “Київська обитель Св. Кирила”, плюс купу книжок Малковича. Одно слово, різнобічність інтересів просто розмазує по стіні.

Ось вона, остання книжкова любов президента! Тільки чого в крилатої дівчини зачіска нагадує обкручену круг голови косу, ні? Та й "Книга воїнів світла" насторожує, Вікторе Івановичу!

Не згадуючи про культуртрегера серед міліціонерів Юрія Луценка, для якого “книжки те саме, що для Ющенка бджоли”, скажемо: на сайті Юлії Тимошенко можна знайти інформацію, що останні півроку вона читала переважно філософську літературу, оскільки тільки вона “дає розуміння, як розвиватися країні”. Яку таку філософську літературу – не уточнюють. Дуже жаль. Існує підозра, що й тут не обійшлося без Коельйо.

Олег Скрипка ділиться спогадами з важкого дитинства: “Так сталося, що я не вчився в українській школі й на початку розпаду Союзу вкраїнських книжок не читав. А оглядаючи тоді російські книжки, я собі склав враження, ніби уся літреатура завмерла — ідеї закінчилися, письменники розучилися писати. І раптом натрапляю на сучасну українську літературу: вишукана мова, гарний стиль, думки без спрощень”. З сучасних авторів Скрипка згадує Кожелянка, Шевчука й Винничука.

Країна мрій Скрипки межує, певне, із великою сміттяркою Винничука

Правду кажуть, що краще космос, ніж тормоз! Друг усіх киян Леонід Черновецький зізнається в потаємній пристрасті! Уже останні десять років він чита одну-єдину книгу – Біблію (усю класику-бо маленький Льоня двічі перечитав ще до 14 рочків). Підраховано, що для 1255 сторінок українського видання це складає 0,3438 сторінок на добу (без високосних років).

Сьогодні в церкві читали сорокауст...а ось тепер я знайшла дещо серед казок 1998 року.

ПЛАЧ СВЕЧИ.

Новый год. Новый день. Вернее 7 утра. По праздничному городу, вроде бы неприметная, но никак не вписывающаяся к убранству улиц, спешит в церковь девушка. По дороге ей то и дело встречаются радостные группы людей с отпечатками на счастливых лицах усталости от всенощного веселья. Они только возвращаются домой после празднования, брызгая в девушку хмельными улыбками, горящими задором взглядами, торжественно сверкая носами. Теперь, где-то до полудня, город замрет в полупьяной дреме.

Но, у этой девушки есть особые заботы. Она торопится ко мне, подняв воротник черного полушубка, как бы укрываясь за ним от окружающего мира. Дня три назад она проходила уже этой дорогой, как обычно, размеренной уверенной поступью самостоятельной, знающей себе цену женщины. А наблюдательный прохожий, заглянув в ее веселые с хитрой искоркой глаза, легко мог увидеть вызов, иногда ложно принимаемый за призыв. Она шла, не пряча свой взгляд, с надеждой устремленный в завтрашний день. Давайте так и назовем ее – Надежда.

Первое января. Таинственно-ритуальный треск свечей. По всему помещению витает запах хвои, такой любимый ею еще с детства. Но сегодня он душит надежду, выжимая из нее жизненные соки, и, подогнав их к глазам, пытается выплеснуть их во внешний мир. Но девушка сопротивляется этой слабости, она так и не заплачет.
Мерцание свечей. Запах елки. Пение.
Это пение называется отпеванием.
За окнами раздается непринужденный смех проходящей мимо молодежи. Я, встрепенувшись, роняю свой расплавленный воск Надежде на пальцы.

… Все, пора. Девушка по одному собирает пахнущие елкой похоронные венки и отдает их в чьи-то руки. Она видит и не видит, и не понимает в чьи. Надежда просто чувствует, как сдавливается ее сердце. Нет, это она сама сжимается до размеров маленькой, беззащитной, глупой девочки, которая ничего не может или не хочет понимать. Даже того, что вот это бездыханное тело посреди церкви – тело ее мамы. Единственное, чего она сейчас так желает – это, чтобы кто-то подошел и обнял ее за плечи и защитил от внезапного холода. Но, почему – то, никто ни в тот момент, ни позже не сделал этого. Отчего Надежде начало казаться, что она осталась один на один со своей бедой. А раздавленная какой-то сверхчеловеческой закономерностью бутылка горя все ранила своими острыми осколками и пыталась вылить содержащуюся в ней боль наружу. Но она так и не найдет себе путей выхода.
Распахнуты двери навстречу морозному дню. Меня задувает не то вздохом, не то ворвавшимся ветром. Колючий воздух наполняет легкие. Как остро, как свежо ощущение огромнейшей колото-рваной раны произошедшего.
Во мне опять кто-то разжигает огонек.
Надежда остается. Но, девушке кажется, что именно она исчезает. Переходит в иной мир, мир без ласки и заботы самого близкого и незаменимого в жизни человека. Перед которым она навсегда остается в неоплатном долгу.
Процессия уходит. А меня бросают догорать в пустеющем храме. Для вас всех я тоже – мертвая. Вы думаете, что я не чувствую вашего горя. И даже не знаете, что эти восковые капли – это мои слезы. А своим пламенем я пытаюсь, как умею осветить ваш темный от траурных мыслей путь. Ведь мое сердце зажжено, чтобы пролить хоть слабенький свет на надежду и веру в ваших сердцах.
Для кого-то в эту ночь начался Новый год. Для кого-то закончилась обычная жизнь.

Чуть попозже раздастся прощальный стук молотка по головке гвоздя, безотчетно впившегося своим острием в крышку гроба. Мне этого уже не увидеть. Я необратимо становлюсь огарком.

Но этот рассказ не о смерти, а о начале – как раз сегодня начинается 1998 год. Кто-то пособирал огарки. Их переплавили и создали новые свечи.

НЕСПИННЕ...
Драма в одній дії з трьома дійовими особами.
Дійові особи: Мишко, мишкова Душа, Сторонній
Час та місце дії: п’ятниця, 17.35, за комп’ютером після 10 хвилинного сну на робочому столі.
Мишко: Може годі вже!
Душа: Що годі?
Мишко: Знущатися над собою!
Душа: Ти нічого не розумієш!
Мишко: Чого це я не розумію. У нормальних людей зазвичай є час на відпочинок, на спокій, на розваги... А ти постійно несешся мов навіжений!
Душа: Тобі 10 хвилин не достатньо???
Мишко: Звісно, що ні. Я хотів би відпочити, побайдикувати, спробувати усі прояви ліні, відчути себе справжньою лінивіцей, забути про всілякі турботи-роботи! А ти, заховавши совість десь у печері, завжди прокидаєшся о 7, по 12 лягаєш спати. Я хочу спокійного життя! Повалятися у ліжку!!
Душа: Це не допустимо!
Мишко: Чому це???
Душа: “Жити спішити треба,
Кохати спішити треба,
гляди ж не проспи”.
Мишко: От уже ж! Начиталася літератури, тепер оце моднічає.
Душа: Не моднічає, а живе на повну!
Сторонній: Ви часом не божевільні???
Мишко: Це вона божевільна! Постійно кудись спішить!!!
Душа: Це він божевільний. Якщо витрачати час на марнотратсво, багато цікавого прогавиш.
Мишко: Аякже! І загнешся через пару років.
Душа: Не дочекаєтесь!
Мишко: Як це не дочекаєтесь? От бачиш у п”ятницю вже не стало сил. Ха-ха, навіть до суботи-неділі не дотягнув. Слабак!
Душа: Від такого чую. Це все твої хитрі і підступні злодіяння.
Сторонній: Ви часом не божевільні???
Мишко: Сам ти божевільний!
Душа: Сам ти божевільний! Не заважай, нам бити горщики!
Мишко: У мене останнє питаннячко на сьогодні: “То коли скінчиться цей неспинний марафон???”
Душа: ги-ги. Дай подумати хвильку! Ще ж скільки всього цікавого і непізнаного попереду. Мабуть.... Мабуть... Мабуть, ніколи! “Жити спішити треба!”

Пісні.

   Вона швидко залопотіла японською. Вона завжди переходила на японську, коли гнівалась. Хоч і знала, що я нічого не розумію. Надмірно жестикулюючи, кляла мене, мабуть, на чім світ стоїть, а чорне смолясте волосся розсипалося по плечах, прикритих тоненьким шифоном білої блузки.
   Хто вона? Звідки тут узялась? Така тонкоброво-смугла і розкосоока? Чому я її знаю?
    Я сидів у кріслі, як належить справжньому мачо. В сірому костюмі, навіяному останнім вітром модних тенденцій самого Парижа, і пошитому там же на замовлення. При краватці, вузол якої манірно приспущено трохи на лівий бік. І посміхався. Доти, поки не отримав ляпас.
   Я не терплю ляпасів.
   Її тонкі зап’ястя мало не переломились в полоні моїх долонь, мов пересушені патички. Я трусив нею, як діти яблунею восени, щоб поласувати досхочу медовими плодами. Я потім відпустив і вона пішла. Пішла назавжди, вдарившись головою до кута журнального столика, і залишила від себе один-однісінький спогад – червону пляму крові на зеленому килимі.
   А у нас, напевне, були і найкращі хвилини.
   Я пам’ятаю, як вперше подарував їй мокрі від дощу квіти. Здається, це були орхідеї. Так, тигрові. Я взагалі люблю орхідеї. І вони їй теж подобаються. Мабуть. Я купив їх тоді у жінки, яка забула накрити свій товар від грози великою парасолею.
   А подарував квіти на тому місці, де ми мали необережність познайомитись.
   Такі дивні обставини! Вона потрапила під мою машину, коли переходила дорогу. На самому перехресті чотирьох вулиць цього міста. Суцільна неуважність з її боку.
   Ні. Я все розумію.
Я відшкодував кошти на лікування. Всі до останньої копійки. Навіть декілька разів навідував у лікарні. Їй призначили окрему, але якусь чудернацьку, палату. З рожевими стінами, розмальованими великими зеленими листками. Я довго дивувався, та мені потім пояснили, що це кольоротерапія для заспокоєння нервової системи пацієнтів.
Я не проти, хай вона буде спокійною.
   Врешті мені набридло дивитись на ті зелені листки і я забрав її звідти. Звісно ж до себе додому.
   Я твердо знаю, що мене тоді в ній зачарувало. Вдячність. Вдячність мені, яка наскрізь пронизувала усе її: посмішку, погляд, жести і вчинки.
   Вона варила каву божественного смаку, а чайну церемонію ще з дитинства відшліфувала до автоматизму.
   А голос! Звісно, що живучи тут, у цьому місті, у цій країні, вона говорила моєю мовою. Щоправда, з легким акцентом, проте це не відбирало від її голосу тієї природної мелодійності. Зате співала тільки на своїй. А мені подобалось слухати ті пісні. Оксамитові. Тембрально та тонально довершені. Насичені особливим почуванням душі, яка знаходиться далеко від батьківщини.
   Одного разу я запитав, про що вона співає.
   Це була історія одного мужнього воїна. Він, захищаючи свою країну, перейшов усі жахіття війни. Та коли повернувся додому, побачив, що вороги люто та безпощадно замордували його кохану, а її кров волала про помсту. Та він настільки кохав дівчину, що навіть звершена помста не заспокоїла його пристрасної душі. Цей мужній воїн, якого не брали ворожі кулі, був зломлений споконвічним почуттям. Тому вирішив якнайскоріше з’єднатися з коханою бодай на тому світі.
   Так я дізнався про самурайський звичай сеппуку .
   А ще вона вміла замотуватись в одіяло, наче в кокон. Стягувала його з мене і замотувалась так, що я не міг розмотати. Тому довелося придбати ще одне. А те, що було спільним для нас до того моменту, віддати їй. Спочатку вона образилась, а потім почала розкриватися в сні. Не знаю, чи від того, що відчула повну свободу володарювання тим одіялом, чи тому, що в місті нарешті закінчився сезон дощів. Тепер вулиці заливала собою нестерпна червнева спека.
   Її улюблені кольори – це червоний і білий. Кольори прапора країни сонця, що сходить.
    Одного разу вона була дуже сумною. Занадто сумною, як для мене. І для того, щоб не терпіти того суму, я запросив її до ресторану. Найкращого та найдорожчого ресторану міста.
    Та біла сукня простого покрою і червоний шарф на тонкій шиї. Зібране волосся в хвіст на затилку. Мила біжутерія замість дорогоцінних прикрас… Вона ніколи не була красивішою та принаднішою за тих жінок, з якими я раніше приходив до цього елітного закладу. Вона це знала. Можливо, навіть ображалась. Та я завжди замовляв те, що вона бажала скуштувати і її сум щезав.
    Але не цього разу. Сьогодні він чомусь переріс у гнів.
   А мені подобалось, коли вона гнівалась. Розпашіле обличчя набирало тоді особливого відтінку, а очі горіли неймовірним вогнем. Тіло ставало пластичним і гнучким. Вона тараторила без угаву, втілюючи ієрогліфи у звук. Та я ніколи не звертав уваги на ті крики. Я просто впивався її темпераментом, сидячи в кріслі в розслабленій позі, і посміхався у відповідь.
   До сьогодні.
   Чи кохав я її? Важко сказати.
   Я НІКОЛИ НІКОГО НЕ ЛЮБИВ, ОКРІМ СЕБЕ.
   Я дивився і дивувався, як вона посміла отак мене покинути, лежачи на килимі з розкинутими вбік руками та ногами, зігнутими в колінах. І ту до мене прийшло деяке усвідомлення. Несподівано для себе я зрозумів, навіщо вона співала ті пісні про хороброго воїна.
   Вона все знала наперед. Навіть те, що саме в цю мить я згадаю той день, коли успадкував від батька «Берету» повоєнного зразка в ідеальному стані з повним магазином набоїв. Вона знала також, що я знову до болю і щему захочу почути її пісенну тугу за батьківщиною.
   Вона вочевидь це знала.

   Калуш, 22.09.2009р.

Кажуть, що трохи сумненько. цікава ще чиясь думка ))

:o :o :o

А ще є???

Дивно лише що розповідь йде від "нього". Відчувається твій певний (скажімо так) дуалізм.

Загалом якби мене запитали чи чоловік написав це чи жінка, я б не зміг відповісти однозначно і впевнено ;)

Але то не критика, а приємне здивування. :-[

Маю. Для тебе, хоч зірку з неба )))) Читай на здоров*ячко )))

Тоді в місті перестали б іти дощі.

   Життя змусило мене зненавидіти дощ – цю млойку масу небесної води в усіх її проявах: зливи, громи, блискавиці, тупо нудне гупання, хлюпання і хлипання крапель по шибах, дахах, відливах вікон, водостічних канавах, калюжах, парасолях, куртках, руках, очах, волоссі, телефонних будках, клейонках, натягнутих на газетні палатки, кіоски та лотки на базарах. І мжичка, яка в’їдається в саме тіло навіть через щільний шкірний покрив та осідає там у вигляді холодної роси. Він завжди наглюком вривається в мою особисту спеку і зачиняє або вдома на сім засувів урагану, або в душній кав’ярні наодинці з зеленими стінами під пильним наглядом зелених стін та старого бармена, який за роки роботи тут зумів напрочуд гармонійно зростись із дерев’яним шинквасом.
   А ще буває, що ці, так невдало передбачувані метеорологами, погодні умови ув’язнюють мене глибині чужих очей. Не торкаючись один одного, я і чужі очі завжди сидимо навпроти. Ніколи разом, тільки навпроти. Ніколи не торкаючись, тільки дихаючи тяжко в ще нерозпізнаних почуттях не то страху, не то захоплення. Страху, що дощ залишить мене в тому полоні навіки. Захоплення… хіба що переплетенням ароматів дешевого коньяку в дорогій каві з терпким цигарковим димом.
   А тут вже головне не зациклюватись.
   Тому я відвертаю голову в намаганні все ж таки знайти ту лінію зрощення бармена з деревом шинквасу. Та для цього треба, щоб він вийшов за межі того куцого простору, заповненого пляшками з алкогольними етикетками, дзеркалами, які обов’язково створюють ілюзію подвійності всього, що знаходиться на полицях, автоматом, який вряди-годи вихлюпує зі свого металево-пластмасового нутра сурогат «італійського» еспрессо та комп’ютером, який вас ніколи не обдурить при розрахунку вартості запропонованого і спожитого, враховуючи навіть ті краплі кави, що падають з ложечки на накрохмалену скатертину.
Я так давно ніде не зустрічала накрохмалених скатертин!
Та бармени – не волхви, думок читати не вміють. Вони здатні лише посміхатись посмішкою Бельмондо та до блиску вичищати бокали, стакани, келихи, стопки, рюмки, поверхню шинквасу та буклети меню.
Отак і цей. Помітивши мій тимчасово-нездорово-надмірний інтерес до його персони, який, мабуть, вповні читався в моєму погляді, показав, як демонструє художник картини на виставці, пожовклі від часу чи тютюну тридцять два і вчепився за наступний келих. Ця робота йому явно подобалась. По колу. По колу. По колу. Знову і знову. Чистота і блиск.
Мене заїло, як то кажуть. Я мусила знайти ту межу вростання людини в лаковане дерево. Ну мусить же бути хоч якийсь спосіб це дізнатись. Та на мої безсоромні та наглі спроби примусити цього пристаркуватого типа в чорній жилетці та білому метелику поверх бордово-малинової сорочки принести мені відполіроване меню, він лиш відпрацьовано посміхнувся і жестом відіслав до мого столика офіціантку.
Шкода.
Не вдалося.
Мушу тепер пити другу каву.
За останні п'ятнадцять хвилин.
І повертатись в полон чужих очей.
Які не торкаються, лише дихають.
Дощем.
Холодом мжички.
Зачиняють вікна і двері, не даючи можливості для втечі.
Втечі…
Що я тут роблю з ними?
Що вони роблять зі мною?
Зіжмакані купюри аж ніяк не вписувались в загальну картину блискучої шкіри книжечки рахунку.
Ми нічого один одному не сказали.
Просто сиділи.
Я за одним – столиком, він – за іншим.
Я – в товаристві зелених стін, він – красивої жінки в зеленій сукні.
Ми завжди приходимо сюди, коли дощ. І, можливо, десь серед інших думок, завжди пробуємо вгадати, що було б, якби я не курила, а він був самотнім одинаком, який втомився від надміру порожнечі світу в ньому?
Тоді в місті перестали б іти дощі.

22.07.2009 р. Калуш.

Відповідь від: 06 Березня 2010, 11:27:05

А це я так Іздрика та Андруховича начиталась )))

Корінням до неба.

   Якось я раптово сама для себе збагнула, що чудес не буває. Бувають прості закономірності, які подекуди трапляються з людьми всупереч їхній волі.
   Отак от.
   Чудес нема.
   Не було навіть чуда в тому, що прийшло це раптове переконання з самого ранку, коли надворі лише сіріло, а мені захотілось в туалет. Закономірність, яка з’явилась у вигляді переповненого сечового міхура недоспаною ніччю серед сну, який не встигла доснити.
   Шпортаючись об усі пороги та розтягнуті по цілій хаті телевізійні та інтернетні дроти, дочвалала (таки досунула) до бажаних дверей, які розперло від надміру вологи у повітрі за останніх два тижні. Тому вони не закривалися і не відкривалися. Я навмисне залишала їх трохи привідкритими, бо одного разу вже на них молилась. А потім прийшов столяр і пояснив мені, що молитва тут зайва.
Дійсно. Двері ж не святі.
Тому чудес нема.
Кожна людина знає, або хоча б раз в житті відчула, що найрозумніші думки нас відвідують у тій кімнаті, де організм зазвичай звільняється від зайвого. Ну і правильно – шлаки вийшли, а на їхнє місце прийшов розум. От тільки тоді стає незрозумілою поведінка Архімеда, який саме у ванні під волання: «Еврика!» - відкрив закон співвідношення маси тіл. Чи, для прикладу, обставини формулювання Ньютоном закону всесвітнього тяжіння. Пам’ятаєте? Йому ще в той момент яблуко на голову впало. З усієї сили, мабуть,бухнуло. І, безперечно, цілком несподівано.
Я знаю, що знайдуться такі, що обов’язково зважаться заперечити мою теорію про розумні думки. І неодмінно скажуть, що все це цілковита дурня та єресь. Та вони завжди забувають, що вчені мужі такі ж люди, як і решта шість з гаком мільярдів індивідів. І нічого ТАКОГО в цьому немає. Тому доречними будуть два запитання: 1) хіба ніхто і ніколи не пісяє у ванні? 2) а вам коли-небудь яблуко з усієї дурі на голову падало, коли ви найменше цього чекаєте?
От і я про то же.
Поспорю, що навряд чи хтось тоді звернув на штани Ньютона.
Моя розумна думка теж прийшла до мене, коли я сиділа на унітазі і обіймала коліна, досинаючи розпечатаний сон.
Чудес нема.
Друга думка не уступала першій: усі бачать тільки те, що хочуть бачити і на тому крапка.
До прикладу, я бачу посеред свого маленького міста сталеве творіння Ейфеля. Не більше і не менше. І пристрельте мене за це моє бачення!
Так, так. Саме посеред цього міста, де люди тільки намагаються бути культурними, розкидаючи на газони обгортки від цукерок, морозива, пляшки від води, використані пачки від цигарок, протизаплідної гуми та іншої лабуди, без якої не уявляє собі своєї сірої буденщини ні одна нормально-цивілізована людина.
А, може, всі так засівають та захаращують землю в надії, що воно проросте? Адже ж існує пляшкове та хлібне дерево. Чому тоді не може бути морозивного, жуйкового, презервативного, цигаркового, пакетного, пивного, горілчаного, чіпсового, сухарикового та інших таких, привабливих за своєю суттю, дерев? Ну хоча б кущика? Отоді би був справжнісінький рай! Рви скільки хочеш, скільки зможеш донести у душну комірчину чи розпихай за пазухи! Їж, гризи, пий, запивай, кури, грайся! Скільки забажає захланна душа. Дякуємо тобі, рідна плането, що ти маєш такі родючі землі, що ти така щедра до нас і віддаєш сторицею нам все те, що ми на тобі висаджуємо! Краса!
Але чудес не буває.
Бо ми живемо у світі-деспоті, який диктує умови і примушує все-таки працею отримувати бажане. Навіть оте просте бажання засмітити усі вулиці відходами науково-технічного прогресу замість того, щоб просто викинути в смітник, який помаранчево стовбичить собі за півметра від тебе. А для чого? Смітники видумали консерватори, а гальма – боягузи. Тому не гальмуй – «снікерсуй». Ми – прихильники всього нового. Що для нас традиції та здоровий глузд? Зрештою, якщо усі раптом перестануть смітити, то двірники ризикують залишитися без роботи. А в них теж вдома голодні діти плачуть. Мабуть.
А цей аспект до чудес взагалі не відноситься.
Та зараз мені це все по барабану. Головне, що я сповзу скоро з унітаза, доплентаюсь із закритими очима до ліжка, знову перечіпаючись ногами за пороги та дроти, намацаю рукою в ліжку твоє тепле тіло і, підсунувшись до нього ближче, примушу себе додивитись той сон, який я не додивилась, бо завадили розумні думки (хай їм грець, знали коли з’явитись – удосвіта).
До речі, я могла б ще годину розписувати твоє тепле тіло, загорілу шкіру, ніжний доторк уст до мого тіла, руки, очі і т.д. я могла б в пориві екстазу описувати, яке прекрасне почуття любові, як надихаєш мене на добро, якого так мало серед брудного натовпу, наскільки мало мені тебе. Я могла б говорити без угаву і не знайшлось таких, які зуміли б закрити мені писок, бо слова та панегірики самі вилітали б з мене, наче дорослі ластів’ята з гнізда, яке звила навесні пара ластівок над моїм вікном. Я сиділа б серед подружок і млосно зітхала б, згадуючи ті пестощі на межі двох діб та мої несамовиті стогони на заздрість усім сусідам. Я багато чого змогла б, тому що любов перевертає серце догори дригом, як торнадо дерева-велетні корінням до неба.
Але це теж не чудо. Це – закономірність.

19.07.2009 р. Калуш.

Фист!
Правда треба виправити декілька помилок, які винишпорило моє зовсім не мистецьке око :)
1. Якщо слюсар прийшов лагодити двері - то він столяр :) А якщо кран, що протікав і від нього розперло двері - то він таки слюсар.
2. З законом Архімеда не зовсім про співвідношення мас тіл :-[, але то так, придирка з мого боку.
3. Ластівки, принаймні у Калуші гнізд не в'ють. Вони їх ліплять, або роблять дірку у високому березі над рікою. Але вислів "Вити гніздо" щодо ластівок все ж вживають. Тим більше це допустимо у літературі. тому тут я зовсім не можу наполягати на правильності своїх суджень але можеш прийняти до відома.

А загалом я приємно вражений. І враження, що друге оповідання є якимось калькуванням Іздриковичів у мене не виникло.
Чомусь більше емоцій викликало саме друге оповідання. Мабуть через те, що я іноді милуюся дощем і навіть колись називав Калуш "Респіблікою дощів".
А ще у мене виникла думка-пропозиція створити на сайті (калуш.інфо) сторіночку "твори калуських митців" де би були фото художніх робіт та збірки віршів та прози). Бо ж видаватися дорого, а так то було би своєрідне видавництво-виставка.
Так що збирай і систематизуй твори, а ми з Ромашкіном оформимо. І всім буде добре :drink

Такі усі три різних твори, дуже настроєві і колоритні...Ви дуже гарно пишите :)
Перше не сумне, але далеке ..у такиїх коротких нарисах такий стрімкий перебіг подій і думок і закінчення такі ніби тобі справді з усієї дурі пало на голову Яблуко :)
І три зовсім різних кохання чи навіть різноманіття різних кохань...
Дуже гарно, відпочила за вашими творами зранку :) :bouquet:

А я ще згадав і зрозумів, що останнє мені близьке, бо нині о 5:25, я переступаючи через пороги... :-D :-D :-D
Відповідь від: 06 Березня 2010, 12:56:26

І двері у туалет у мене теж трохи перекошені, і аби вони закривалися ми зробили псевдопоріг, в результаті чого його тепер доводиться переступати, а іноді ігнорувати, після чого з глухим викриком "Ой, бля.." йти досинати свій сон про аватароподібні ліси Височанки... :drink

:D :D :D :D :D :D
ну звісно "намацуєш рукою в ліжку її тепле тіло і, підсунувшись до нього ближче, примушуєш себе додивитись той сон, про автароподібні ліси Височанки, який ти не додивився"

=)) =)) =))
Відповідь від: 06 Березня 2010, 13:49:28

Цитата: yurko від 06 Березня 2010, 13:43:52

2. З законом Архімеда не зовсім про співвідношення мас тіл

:unknow можливо, я й сама не зовсім була впевнена, коли писала, просто згадалась легенда )))

Відповідь від: 06 Березня 2010, 13:55:37

Дякую за хороші слова )))
Відповідь від: 06 Березня 2010, 13:56:56

Цитата: yurko від 06 Березня 2010, 13:43:52

А ще у мене виникла думка-пропозиція створити на сайті (калуш.інфо) сторіночку "твори калуських митців" де би були фото художніх робіт та збірки віршів та прози). Бо ж видаватися дорого, а так то було би своєрідне видавництво-виставка.

- Ідея супер! підтримую руками і ногами!!!!

Відповідь від: 06 Березня 2010, 13:58:53

А це так, по-приколу написано )))

Слідопит.

Відкрий мої очі, щоб я міг тебе бачити.
Де ти?
Скільки я перейшов доріг. В багатьох країнах зустрічав неповторних та єдиних. Усі пропонували свої очі, руки, аромат, вигини тіла, водоспади природно-фарбованого волосся. Говорили зі мною на різні теми довгими зимовими вечорами, намагаючись відігріти мене теплими, солодкавими словами.
Хто взагалі сказав їм, що я змерз?
Від гарячого укутування сексуально-забарвленими фразами я задихався.
Всі вони навперебій з жертовною готовністю пригощали теплими пампушками з духмяним борщем і варили каву по-турецьки, по-віденськи і ще хтозна по якому.
А я люблю чай з лісовим медом.
Вони пили Бренді та Мартіні, наївно гадаючи, що мені подобається, коли жінка трохи напідпитку. А потім танцювали стриптиз прямо на столі, оголюючи не лише принади тіла, а й душу.
Та ніхто з них навіть не подумав подарувати мені її.
Відкрий мої очі, щоб я зміг тебе знайти.
Я слідопит.
Я розрізняю сліди стомлених і пригнічених, бадьорих та веселих, п’яних та не в собі, закоханих і злих.
Я бачив сліди на снігу, на стежках, на мокрому від дощу тротуарі. Я знаю сліди в думках, снах, видіннях, віршах та мемуарах. В SMS-ках, в годинах чекання, в хвилинах несподіваних зустрічей серед вуличної юрби, в секундах пронизуючого щастя, у вічності безкінечного розчарування і мокрих від сліз подушок.
Я сам їх не раз там залишав.
Та ніде я не бачив твоїх.
Ти могла бути моєю мрією, густою кров’ю у венах, легким подихом морського бризу на устах серед спеки дня, світлом у вікні чи в кінці тунелю. Я без тебе, як чай без заварки.
Відкрий мої очі, щоб я міг тебе відчути.
Вдихати те повітря, яким ти дихаєш. Замилувано слідкувати, як ти пересаджуєш вазони. Проводжати та зустрічати тебе зі щоденної праці. Набирати у ванну теплої води і збовтувати ароматну піну, щоб твоє тіло відпочивало від повсякденного пилу. Носити твої турботи в голові і слухати, як ти говориш уві сні.
P.S. 169/72/45. Овен. Без шкідливих звичок. Тимчасово безробітний. Шукаю жінку для спільного проживання, можна з дітьми. Згоджуся на переїзд в сільську місцевість. Одружений не був, дітей не маю.

240º за Фаренгейтом.

Найперше, що кинулось мені в очі – це неправдоподібність. Скоріш правильніше сказати – неможливість того, що я побачив.
Це був білий день … року Божого. Якось особливо світило сонце з неба, пропалюючи ультрафіолетом діри в атмосфері та шкірі. Озвірілий від спеки фонтан розбризкував обабіч себе дрібні бризки, як і належить фонтанові..
І все.
Все.
Я стояв сам посеред площі, а наді мною нависала густа і липка товща водяних випарів у вигляді недосмаженого повітря, такого собі напівсирого біфштекса з кров’ю.
Надворі, мабуть, 240º за Фаренгейтом, бо я бачив, як плавився і витікав темно-сірими потічками з-поміж цегол будинків цементно-пісковий розчин, що, зазвичай, і тримає, і скріплює оці безрозмірні конструкції, які ми звикли називати будинками. Ось уже таке цегельно-бетонно-скляне творіння похилилось на декілька градусів вліво. Йому назустріч, наче коханець до коханки для поцілунку, потягла свій корпус інша будівля. Задля синхронної гармонії, мабуть, так вчинили і інші конструкції. Окрім ратуші, яка нахилила гострий шпиль в мій бік, намагаючись ним мене проштрикнути. Ніби в повітрі мало липкої вологи. Так ще бракує гарячої крови на бруківці, яка і так скоро закипить у жилах, а, доторкнувшись до розпеченої землі, неодмінно б зварилась, звурдилась, як білок в оцті. Хоч, відчуваю, і так ще недовго лишилось.
Але чому я сам? Де всі? Я, наче той чувачок з «Чародіїв», що блукав пустими коридорами і волав: «Люди!!!»
А відізвався лише один пес. Білий. Волохате чудовисько з червоними очиськами, колоноподібними лапами, роззявленою пащекою і зубами в три ряди, наче в акули, рогоподібними кігтями та настовбурченим хвостом. І от оте Мефістофільське створіння, висолопивши чорного спухлого від спеки та голоду язика, мчало просто до мене.
Напевно отак виглядає смерть.
І я побіг. Перебирав щосили ногами, допомагав руками, падав, дер лікті та пальці об бруківку. З мене злилось дванадцять потів, безжалісно виїдаючи очні яблука. Продирався крізь вологу товщу, шматував її, вгризався зубами і викушував цілі шматки, спльовуючи на землю суміш слини і крові з пошкоджених слизових ротової порожнини. Я залишав позад себе тунель в людський зріст на ширину розмаху рук. Метр за метром.
Та чомусь, як в поганому сні, не просунувся ні на йоту. А моя біла волохата червоноока смерть невідступно наближалась.
Зрозумів – мені не втекти. Тоді я покинув спроби скалічити повітря. Як і личить чоловікові, в якого в родоводі одні безстрашні вояки, повернувся обличчям до небезпеки. Якщо ж не судилось врятуватись, то хоч помру в спробі зламати ворогові хребта.
Я завмер в очікуванні потужного удару від стрибка велетенського м’язистого тіла. І вже на рівні підсвідомості відчував, як тріскає шкіра на шиї під натиском гострих кликів. Як густа червона кров витікає з сонної артерії та змішується з піною зі скаженої пащі.
Я навіть заплющив очі і увімкнув зворотній відлік.
«До зіткнення залишилось дві, одна, півхвилини, п'ятнадцять секунд, три, одна… Час вичерпано. The end. »
Але нічого не сталось.
Та я не квапився розплющувати повіки. А, може, моя смерть, неначе гоголівський Вій, перед тим, як проковтнути, бажає подивитись мені в очі? Щоб я здурів остаточно і більше не пам’ятав себе.
Тоді я забуду, що таке біль і, таким чином, муки стануть не такими вже й страшними?
Будь, що буде. Подивлюсь бодай одним оком.
Це зробити виявилось не так вже й легко. Повіки набрякли, поважчали, немов залиті клеєм.
Щось пішло не так. Псяча морда, яку очікував побачити перед собою, кудись поділась. Щезла.
Я уважно огледів площу міста, вихоплюючи з навколишнього простору найменші дрібниці.
Шерстобіла маса лежала біля фонтану і, швидше за все, уже й не дихала.
Тепер мені вже не було так лячно. Вирячені очі втратили червоний відблиск і погасли. На мить я уявив, що це людина, взяв лапу до рук для перевірки пульсу. Господи! Скільки ж має важити ця груда м’яса, якщо кінцівку я ледве підняв?
І тут щось боляче обпекло. На руках, спині з’явились червоні цятки опіків, які моментально перетворювались на пухирці.
«Бризки!» - промайнуло в голові. Вода у фонтані поволі закипала.
«Бідолаха пес. У нього, мабуть, всі нутрощі зварені», - мій останній вияв жалості до когось стороннього перервало шалене тріщання десь збоку. Це у ратуші відпадала голова, а шпиль гостроверхого ковпака, проколовши наскрізь чорний граніт фонтану, наче шило пачку масла, мало не насадив на себе і моє нужденне тіло.
Верхні поверхи будівель загрозливо нахилились і свердлили бетон пустим поглядом пустих вікон.
Пора.
Я йшов крізь розпечене місто, а позаду залишались руїни. Австрійські та польські будинки епохи бароко з ліпниною та атлантами, готичні скульптури крилатих бісів на чотирьох кутах костелів, золоті бані церков, строгі лінії та прямі стіни класицизму, новітні породження урбанізації та хай-теку зі скла, металу та бетону. Усе летіло шкереберть, до ґрунту, плавилось і текло потоками в киплячу ріку за межами міста. Ноги вгузали в дорогу. Тепер цю смолу за сто років не відшкребти від підошов. Простіше викинути і купити нове взуття.
І я йшов, бо розумів, що зупинятись не можна. Бо місто поховає під собою без найменшого натяку на жалість. А в розплавленому металі і пластику вікон, дверей, труб, підвіконників, відливів, опор, замків, покрівель, кухонного начиння, радіаторів, техніки, прикрас, прилавків, комп’ютерів, чайників, люстр, ручок, легкових, вантажних, поїздів, літаків…(цей перелік можна продовжувати до безкінечності) є шанс зваритись так само, як і нутрощі білого пса, який, вочевидь, став останнім, хто пив воду з того фонтану.
І я йшов. Примушував себе переставляти ноги, переступати з одного сектору спеки в інший, не помічаючи 240-ка Фаренгейтів і того, що світ застиг в німому очікуванні.
Із заходу насувався шторм…

Січень 2010р., Калуш.

Цікаве продовження після затишшя. :good Найбільше захопило "Слідопит" та "Корінням до неба". Дякую. :)

Мдя. Аж дах зашевелився :o
Відповідь від: 06 Березня 2010, 17:18:30

У тебе фантазії, на чотирьох!

:-[ стараюсь )))
Відповідь від: 06 Березня 2010, 21:20:54

А спробуйте вгадати, панове, про яке місто йде мова )))
Відповідь від: 06 Березня 2010, 21:22:20

у 240 за Фаренгейтом

Мабуть про Франик. Там фонтан такий що бризкається. І ратуша є.
Відповідь від: 06 Березня 2010, 21:36:31

А ще там є бруківка, що просить крові і атланти тримають балкони ;)

авт. МИХАЙЛО.

Ти - мій глухий кут:
не треба думати, куди йти далі,
не треба дивитися, що жде далі,
не треба шукати, твій дім - тут.

Так добре і затишно
сидіти в глухому куті,
бути самим собою
без старого дзеркала.

Довго не всидиш
на одному місці,
ждучи благу вість
від надії на тебе.

Блаженна весна
виведе мене звідси,
бодай у безлюдне місто:
там - є перспективи.

ПРОСТО СПОДОБАЛОСЬ :)

Цікаво :)

Цікаво то цікаво, а про місто я відгадав?

І як воно тобі вдалось? )))))

Урааааааааааааа!!!

Я просто декого з людей бачу як рентгеном :-[
Відповідь від: 08 Березня 2010, 10:15:25

Жарт.

Інколи вдається.

То таке буває, то не страшно. От тільки такі випадки вже не лікуються ))) тоже жарт )))

Сьогодні Ліні Костенко - 80. :bouquet: :bouquet: :prapor: :bouquet: :bouquet:

Юрій АНДРУХОВИЧ, поет, прозаїк, есеїст

Ліна Василівна – представник класичного, романтичного уявлення про поета. Поет у контексті Ліни Костенко – створіння, покликане сказати людям щось надзвичайно важливе. А щоб мати таку здатність, потрібно бути вищим над усім цим. У моєму ж розумінні поет не є чимось особливим. Він може стати особливим у своїх текстах. Насправді ж є лише одним із людей, які довкола. Поет не повинен носитися зі своїм покликанням. Не треба створювати із себе самого культу.

http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=81474

Ключик.

Губи потріскали від морозу, як перестиглі яблука. Холодними пальцями набираю веселку знайомих цифр на мобільному. «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь-ласка, пізніше.» - з манірною байдужістю повідомив металічний голос мережевого комп’ютера. Вчетверте за останні дві години…
Так добре стати босими ногами на підвіконник, притулити чоло і ніс до прохолодного скла, обійняти руками шибу і спостерігати, як посеред застиглої морозної темряви падає небо на землю у вигляді густого лапатого снігу. Тоді зупиняється час, а велике снігове пір’я зависає в повітрі, перетворюючись на тисячі маленьких «Летючих Голландців», котрі пливуть собі кудись за горизонт.
Я заплющую очі і одразу ж опиняюсь на одному з тих білих «Летючих Голландців». Вдягнена на кшталт середньовічних піратів, завзято розмахую навсібіч кривим турецьким мечем з дивовижно красивою рукояттю, рубаючи чиїсь голови, наче качани капусти на дачі (посеред того хаосу, в котрому єдина мета – вижити будь-якою ціною, дивуюсь, що змогла помітити таку незначну деталь. Та вона виявилась настільки гарною, що я змушена була її помітити).
Корабельний дзвін вибив час обіду. Усі, хто знаходився на палубі, одночасно покидали зброю долі. «Голод не тітка,» - подумалось мені, але так було шкода випускати таку красу з рук.
- Ти що, пацюк трюмовий, забув устав цього судна? – товсті і масні пальці вирвали зброю з рук. Судячи по більш-менш новому вбранню і велетенському капелюсі з кокардою – це був капітан. - Війна війною, а обід по розпорядку! - гаркнув він і, вхопивши мене за карк, поволік до загальної юрби піратів. – Ти підводиш команду. За це я призначаю тобі двадцять ударів нагайкою відразу ж після того, як ми розправимось з нашими ворогами. Звісно, якщо тебе не вб’ють раніше.
Хтось криво посміхнувся.
Точні і чіткі удари розсікали одяг і шкіру. Спина затерпла від болю настільки, що я
вже її зовсім не відчувала.
Як обіцяв капітан (а його слово – кремінь), не встигли ще пірати відійти від адреналінового шоку кривавої різні, а мене вже прив’язали до ганебного стовпа і висікли. Краще б я померла під час борні. Корабельний кат зробив свою справу з майстерною вишуканістю професіонала і звільнив руки. Стікаючи кров’ю, я впала на відполіроване часом дерево палуби. Капітан з презирством глянув на те, що ще недавно було мною.
- Помийте бідаку і киньте в трюм. Завтра я о нього навідаюсь. І не забудьте напоїти салагу ромом, бо не доживе до ранку. А нам лишні руки на кораблі ще знадобляться.
З цих слів я зрозуміла, що мене помилувано, та чомусь від цього легше не ставало.
Якась середньовічна піратська паскуда вихлюпнула на моє бідне тіло відро солоної морської води, яка ще й до того буда майже льодяною. Запекло так, немов варилась в пекельному казанку. «Та що ж ви робите? Я лише слабка і тендітна жінка! Відпустіть мене додому! Ви не маєте ніякого права так наді мною знущатись!»- хотілося закричати, та з горла видавилось щось таке, навіть не схоже ні на якісь слова, ні на людський стогін.
В трюмі було вогко. Щурі з усіх кутків світили очицями-гудзиками на мою персону. Мабуть вичікували зручного моменту, щоб перекусити сону артерію, а потім поласувати свіжим м’ясом.
Кат приліпив на полиці воскову свічку, відкоркував пляшку і за лив мені в рот добрячу порцію рому. Я захлинулася і зайшлася нестерпним кашлем, від котрого відчула усі рубці на пошматованій спині.
Ром приємно зігрів. Захотілося спати. На обличчі несподівано розповзлася задоволена посмішка. Добрий катюга прикрив нужденне тіло доволі смердючим лахміттям, котре здалося мені дорогою периною. Втома і сон брали своє…
* * *

Від раптового вибуху телефонного дзвінка я мало не впала з підвіконника вниз головою. Його гулке пілікання вишкрябувало мене з моєї підсвідомості. Віброрежим відіпхнув апарат на краєчок стола. Той неодмінно впав і раптово затих.
На шибі залишались відбитки пальців – вагомий доказ моєї присутності у цих чотирьох стінах. Я дихнула на скло і каліграфічно вивела дві великі букви зі знаком плюс посередині.
Ні! Так більше не може далі тривати! З цим потрібно щось робити.
Для початку – прийняти ванну.
Гаряча вода розслабила тіло до неможливості поворухнутися. Я заплющила очі і одразу ж відчула, як на мене раз-по-разу накочуються дрібні хвилі, гойдаючи, наче в колисці…

Невже я пережила цю ніч і мене не загризли щурі? Напевно їх відлякував сморід того дрантя, котрим мене накрили. Свічка давно розплавилась і віск з полиці звисав донизу невеликим сталактитом. Крізь шпарини в напівтемряву трюму проривалось денне світло тоненькими промінчиками і вихоплювало на тлі потемнілого від часу дерева бочки з ромом і ящики з порохом. Наверху на одній із балок сидів великий щурисько і уважно спостерігав за моїми невдалими спробами поворухнутися.
Такого солодкого і міцного сну не пам’ятаю уже давно. Снилися райські сади, співучі птахи з барвистим пір’ям і велетенський будинок зі сліпучо-білими стінами. В саду була альтанка, повністю обплетена диким виноградом. Я сиділа всередині за невеликим розкладним столиком і наливала чай у чорні фарфорові чашки. А до мене в гості приходили звірі з навколишнього лісу і приносили в дарунок кожен якусь нову квітку. І вже так їх багато назбиралось, що не вистачало ваз. Гірко плакала від жалю, що ця краса змушена померти сухою смертю.
Це так мене у сні мучила спрага. Язик в роті опух і став, немов підошва. Від спання на твердій поверхні всі кінцівки позатерпали. Дивно, але спина не боліла. Правдою виявилось те, що морська вода і ром лікують всі болячки.
Хтось відчинив люк, кинувши в трюм сніп білого світла. Спочатку в невеликому квадраті люка з’явилося вимащене невідомо чим обличчя. Очі замазури видивились в напівтемряві непорушне тіло і одразу ж зникли. Та, мабуть, цікавість перемогла і вже через хвилину короткі ноги ліліпута (капітанового блазня) хутко спускались по мотузковій драбині.
- Гей, ти живий? – коротка долоня легенько торкнулася щоки.
І чому всі думають, що я – це «він»?
Побачивши перед собою широко розплющені голодні очі і почувши щось схоже на:
«Пити», - недоросток пішов геть. А через надцять хвилин повернувся з пляшкою рому і якимось їдлом.
- На, спочатку випий цього тріла.
Я щосили замотала головою, даючи зрозуміти, що не п’ю спиртного натще, а
особливо зранку.
- Не хош, як хош. Не п’єш, то і не їси.
Вимащений ліліпут хотів було піти, але я перехопила пляшку, відкрила і перехилила. Ну дуже вже хотілося їсти. Ром, здавалося, випік зсередини все нутро.
- На, - він простягнув миску з їжею, а з-за пазухи дістав окраєць хліба.
Дерев’яна ложка ритмічно застукотіла по залізній мисці. Навіть мамина юшка не була такою смачною, як ця бурда, а черствий хліб здався французькою булкою.
- Бачу, тобі вже набагато краще. Капітан наказав вилазити звідси наверх. Вставай і ходімо.
Хоч би руку подав, собака.
Там на мене чекала робота. Зрештою, як і всіх, хто знаходився на цьому кораблі. Сьогодні, зважаючи на мій стан, мені дали «найлегшу» працю – латати вітрила.
Через два дні на морі настав повний штиль. Сонце пекло немилосердно. Капітан занепокоєно видивлявся щось в підзорну трубу і час від часу бігав по палубі, мов навіжений, наказуючи то підняти вітрила, то опустити їх, то поміняти положення.
Проте судно застрягло посеред океанських вод, наче вкопане.
Ввечері довго в капітанській каюті світилось світло. І коли вся команда вже давно мирно посапувала в своїх гамаках, той ще відміряв на карті відстань до найближчого порту.
Наступний ранок видався неприродно спекотним і приніс біду. В мене почалося звичайне жіноче, а про наявність гігієнічних прокладок тут не могло бути й мови. Дехто з команди помітив плями крові на штанах. Наче остання криса, він тихенько підійшов до капітана, шепнув щось тому на вухо і вказав на мене пальцем.
Я прикривала голі перса руками та лахміттям, як тільки могла. Спочатку. Та мене знов прикували до ганебного стовпа. Намагалась кричати, бо вирватись з міцних піратських рук сил не було. Та з рота, крім незрозумілого нявчання, нічого більше не виходило. Чому?
- Хлопці, виявляється, на нашому кораблі жінка! – Майже урочисто промовив капітан. – А я вже другу добу ламаю собі голову, з якого це дива ми потрапили посеред моря в штиль саме тоді, коли в нас закінчились запаси прісної води. Хто тебе сюди підіслав? – з прихиленого майже впритул писка пірата неможливо смерділо.
Хотіла чесно зізнатись, що й сама не відаю, як потрапила на судно, і що не маю ні найменшого бажання тут залишатись. Та я вперто мовчала і не розуміла чому.
Два сильних ляпаси розкроїли нижню губу. З невеликої тріщини цівкою потекла кров, а з очей сльози.
- Смілива жінка, якщо мовчить. Хіба що… - капітан різко схопив залізними пальцями обличчя і примусово відкрив мені рота, уважно туди заглядаючи.
– Та, гей-би, все на місці, - розчаровано процідив він. – Говори, бестіє, хто ти така?! – Голос у капітана був таким, наче він говорив у гучномовець.
Сльози і кров з’єднувались на шиї в один потічок, що сповзав усе нижче по голому тілу.
- Може, вона просто німа? – припустив хтось з команди. – Відколи вона тут, ніхто не чув від цієї зарази й слова.
- У, до дідька! Це, мабуть, той чортяка підсунув її, знаючи про брак людей на моєму кораблі. Ну нічого, я ще з ним поквитаюсь. А цю паршивку згодувати акулам! – капітан попрямував на верхню палубу. Напевно, хотів краще бачити страту найбільшого нещастя усього моряцтва – жінки на кораблі.
Мені зав’язали очі, зв’язали руки за спиною і виштовхали на пряму дошку. За бортом шуміло схвильоване море, готуючись до ритуалу прийняття мого тіла в свої обійми…
Подув гарячий південно-східний вітер.
- Підняти вітрила! Лягти в дрейф! Чого стоїш? Рухайся, падлюко, - стукав капітан по палубі дерев’яним посохом.
Здалеку насувався шторм…

* * *

Вода зовсім вистигла. Невже я заснула?
Відкрутила тремтячими руками гарячу воду, та з крана не пролилось ні краплі.
Так уже повелось в цьому містечку, що з настанням холодів найпершими на них реагують старі стальні трубопроводи в підвалах будівель. Реагують свищами і тріщинами різного калібру, прорваними прокладками на фланцевих з’єднаннях, бригадами сантехніків в засмальцьованих спецівках у сирих підвалах та балонами з карбідом біля під’їздів. А також багатогодинною відсутністю будь-якої води.
Довелося вилізти з літеплої ванни і, накинувши махровий китайський халат на мокре тіло, босоніж почалапати і спальню. Гардеробна посміхнулась різнобарв’ям одягу і мильним ароматом засобу від молі. У відповідь я зосереджено примружила очі і впевненою рукою дістала звідти джинси і теплий светр.
Сніг скрипів під ногами, як не змащені колеса старого воза. Ліхтарне світло розсипало під ноги діаманти. І як тільки люди не розуміють, яке шалене багатство чекає на них тихими зимовими вечорами серед пустоти вулиць? Його тоді можна набирати пригорщами, втрамбовувати в поліетиленові пакети і нести через ціле місто додому, щоб сховати потім в білій шафі на кухні під назвою холодильник. Або ж просто впасти на нього і довго лежати, та, не зважаючи на те, що стовпчик термометра опустився нижче плінтуса, наново відкривати зірки на небі, даючи їм чудернацькі назви. Потім розповідати всім друзям і знайомим, що відчула себе в ту хвилину другим дядечком Скруджем, який любив пірнати в морі золота. А, може, просто так, лежачи горілиць в снігових діамантах, видивлятися ніч, що чорною кішкою розляглась на цілий обрій. Уявити себе на дні човна, який легенько погойдується на хвилях котрогось з океанів…

* * *

Море вивергнуло мене, наче якийсь непотріб чи отруту. Я виявилась для нього не настільки смачною, щоб воно змогло отак запросто з’їсти мене на обід.
Не пам’ятаю, скільки пролежала на мокрому піску і як вдалося звільнити від пут руки та очі. Не пам’ятаю навіть, як мене викинуло з припливом на берег і по якій причині в цих водах не водяться акули, що не відмовились би поласувати свіжиною. Зате безліч дельфінів.
Дельфіни. Вони бавились моїм тіло, як надувним м’ячиком, перекидаючи зі спини на спину. Гладкі, сірі і мокрі, вони стали спасінням від безглуздої смерті, котра ще декілька десятків хвилин тому нахабно дивилась у вічі довгою прямою дошкою, що звисала за борт піратської шхуни.
Мокрий пісок панциром обліпив тіло, посклеював пасма в тугі дреди, забився в рот і ніздрі. Але краще мокрий пісок, ніж мокра вода.
Де я? вочевидь це була райська місцина. Довга коса піщаного берега різко змінювалась непролазними тропічними джунглями. Чи водяться там тигри та ведмеді? З іншого боку одночасно і в зелень лісу, і морської води врізались сірою масою каменю скелі. Десь зовсім близько за тими скелями гуркотів грім, їдучи в мій бік на великій сіро-синій колісниці грозових хмар.
Тропічний шторм бив у лице і по плечах. Щедро поливав водою, змиваючи зі шкіри пісок і сіль океану. Я сховалась під невеликим виступом скелі, наче мишка, що забилась в нірку, втікаючи від кота, і хапала дрижаки не то від страху, не то від холоду.
Та до мене ще не дійшло розуміння того, що це може бути безлюдний острів, населений цілою купою хижаків з гострими зубами. Що уникнувши участі потопельника, можу натомість вмерти щонайменше голодною смертю. В ту мить я відчула себе Робінзоном Крузо. Тільки в мене не було свого П’ятниці.
Гроза трохи побушувала і посунула далі. До берега прибило уламки якогось корабля і навіть чийсь невеликий рундук. Дещо повозившись з допотопним замком, збила його каменем. Мені пощастило. Всередині були папери, одяг, кресало і пляшка рому. Папери пішли на вогнище, одяг і спиртне – по призначенню. Солодке сп’яніння вклало мене біля теплого вогнища і приспало, як невинне дитя…

* * *

Ліфт чемно відрахував вісім поверхів і відкрив пащеку дверей, випускаючи мене назовні з його утроби. Ґудзик дзвінка байдуже дивився чорним оком. За дверима металічним піліканням залунала різдвяна мелодія з американських фільмів про щасливий новий рік.
І нічого. Нуль без патичка. Лиш голодний кіт нявчав під дверима. Протяжно так і жалібно.
Наплювавши на всі пристойності і закони недоторканості приватного життя, дістаю маленький блискучий ключик і відчиняю нові під-броньовані двері.
Темрява вдарила в очі, тиша – у вуха. Руда котяча маса безцеремонно тупцяла лапами по шкіряних черевиках. У вітальні одиноко блимав монітором не вимкнутий комп’ютер. Цікавість взяла гору над страхом прочитати щось не те в свіжих листах електронної пошти.
«Ти вже нагодував, нарешті, свою ненажерливу корову черговою байкою? А то ще її підозр і розбору польотів нам не вистачало.» Підпис якоїсь там особи жіночого роду і сьогоднішня дата.
Клацання мишки з прочитанням попередніх повідомлень щоразу більше нагадувало громову луну.
«Вчорашня ніч була казковою. Таку ейфорію описують тільки в романах. Ти просто сексуальний монстр! Цілую.»
«Я чекаю тебе там само і в тому ж прозорому пеньюарі, що й завжди, мій березневий котяро. Не забудь вимкнути телефон, бо вона нам знов не дасть спокійно розважитись. Я вже тебе хочу.»
…
«Я прочитала анкету. Мені сподобалась твоя фотка. Ти на ній просто дивовижний в тому чорному костюмі (який я вибирала власноруч для співбесіди три місяці тому). Тобі страшенно личить діловий стиль (ще б він не личив менеджеру середньої ланки з непомірно великими амбіціями з провінційно-забитого містечка О.). але в тебе, мабуть, хтось є. відпиши мені, будь-ласка.»
« Як добре, що ти одинокий (брехло!). Я теж самотня (курва!). Висилаю фото і маю надію, що сподобаюсь такому красеню ( таки курва!).»
В наступному повідомленні переді мною красувалась фігурова білявка з блакитними очима, галімо-вульгарним макіяжем і вбранням, та досить пересічною зовнішністю. Сердито, дешево і доступно.
« О, я добре знаю цей кабак (дійсно дешево). Мені вже терпці вриваються почути твій голос в реалі, а не тільки в Skypi. Обіцяю не розчарувати тебе на першому ж побаченні. Зі мною теж можна гарно провести час (…?), бо я всебічно розвинена особа і багато чим цікавлюсь (Кама-Сутрою на ніч?). Побачимось.» Дата і підпис.
Раптом пригадала собі той вечір. Спочатку були відмазки про поїздку в обласний центр в робочих інтересах, а потім до глибокої ночі вимкнутий телефон. Невже одноденні відрядження обов’язково тривають так допізна?
Це повторювалось майже систематично, по два рази на тиждень. Майже домашні справи, майже сабантуй з друзями, майже корпоративна вечірка, майже далека поїздка, майже, майже, майже…
Треба визнати – як мішком по голові.
Я знала, де знаходиться запасна пачка цигарок і запальничка.
Я не палила два роки.
Але це вже занадто.
На нещастя старого вилинялого килимового покриття, я не знайшла попільнички. Попіл з цигарки просто і тупо сипався на підлогу.
Мені більше нічого тут ловити.
Я теж забула вимкнути комп'ютер.
Прийшла пора вимикати телефони…

* * *

Я прокинулась в чужому ліжку в незнайомій кімнаті і… налякалась. Зіщулившись під м'якою периною, помітила, що вона до всього того ще й була голою.
Нічого не розумію. Я ж засинала на піску біля вогнища, а тут…
Це вже було щось нереальне і божевільне. Ущипнула себе за руку – болить. Значить не досить з мене було немитих смердючих піратів, солоного моря, тропічного шторму і збиваючого з ніг рому. А тут що?
Підібгавши під себе ноги, якнайсильніше замоталась в ковдру і почала розглядати своє нове пристановище. Типові побілені стіни і стеля з типовою ліпниною. Напрочуд звичайне арочне вікно в стилі бароко. Непристойно велике дзеркало навпроти ліжка, старовинний годинник над каміном і крісло-качалка перед. Не вистачало тільки Шерлока Холмса з люлькою та доктора Ватсона з палицею.
В животі загули труби, застукали барабани. Шлунок зсудомило так, що мало не вилізли очі. Нестерпно хотілося чогось схожого на людську їжу.
Наче в казці, прочинились двері і в кімнату з тацею в руках… увійшов чоловік невисокого зросту (десь такого ж, як і я) приємної зовнішності з дуже стурбованим виразом обличчя. Я ще сильніше втиснулась в ліжко.
Він поставив тацю на невеликий столик біля ліжка. В білій чашці парувала запашна чорна кава. Нарешті карі очі на стурбованому обличчі помітили, що я вже не сплю.
- Тобі вже краще? – рука торкнулася чола. – Де ж ти була? Я весь обшукався, де тільки не був. Півроку від тебе ні слуху, ні духу. Аж, нарешті, діти служниць знаходять моє сонце сплячу на пляжі в чужому одязі, ще й п’яну, як чіп.
Від несподіванки у мене відвисла щелепа. Я хотіла заперечити, якось виправдатись, сказати, що взагалі навіть не знаю, хто він такий. Проте знов ні пари з уст. А чоловік вів далі.
- Не смій більше так вчиняти зі мною! Навіщо ти тоді втекла? Куди? Чи тобі не сподобалась та весільна сукня? Її ж для тебе шили найкращі швачки столиці. Обручки? Ювелір переконував, що за все своє життя в нього не вдавалось такої краси. Церемонія? Але ж ти завжди хотіла обвінчатись в тому старому соборі, і щоб килимова доріжка була усипана білими ліліями, аромат яких ти просто обожнюєш. Будинок? Я більше ніколи не прийматиму без твого відома таких рішень.
Він сів біля неї на ліжко. Ніжно забрав розпатлані кучері з чола.
- Ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся, як боюся, що колись ти знов зникнеш з мого життя, як тоді, але тепер вже назавжди. Ти ж знаєш, що я просто тебе люблю, - хрипота голосу заворожувала, присипляла, проганяла напругу в кінцівках.
Я заплющила очі, повністю видихнула з себе все пережите з повітрям легень і, відчувши його уста на своїх, анітрохи не здивувалась…

* * *

- Дівчино, ви щось загубили, - чоловічий голос з родзинкою ледь вловимої хрипоти повернув мене на землю. Я йшла через сніг і мені в голові не вкладалось теперішнє. І справа навіть не в тих безглуздих повідомленнях і тупих відмазках. І навіть не в тім, що з життя випав ще один зимовий день, що вже годину блукаю містом і не можу ніяк спинитись, щоб бодай подивитись, де я знаходжусь. Що в містечку з'явився черговий недоумок, який вважає себе другим Чекатилою, та я його зовсім не боюсь. Тепер.
- Дівчино, ви щось загубили.
Очі були карими і дуже теплими, погляд зігрівав зсередини.
На чорній шкірі рукавиці лежав блискучий ключик від дверей мого минулого нещастя.
- Можете його викинути. Він мені більше не знадобиться.
- Ви добре подумали?
Я кивнула. Через секунду ключ лежав десь глибоко в грудневому снігу.
- У вас дуже сумні очі. Щось трапилось?
- Сьогодні я поховала себе.
- Значить, прийшла пора народжуватись знову. Ви любите чорну каву?
- Я її просто обожнюю.
Він виявився невисокого зросту. Десь приблизно такого ж, як і я.
P.s. Час завжди рухався по спіралі.

24 – 25.11. 2008 р. Калуш.

У нас ТАЛАНОВИТІ форумчани!!!!!!! :bouquet: :) :good

Відновлюю дихання...супер :) :good

пов*язане з тогорічними подіями )))

Пов'язка.

   - Пані фармацевт, мені потрібна марлева пов’язка! – товсті пальці нетерпляче відкрили гаманець і жбурнули на прилавок дві гривні.
   - Немає в продажі, - пролунав байдужо-безбарвний голос по той бік скла.
   - Як це немає? – товсті пальці застукали по прилавку.
   «Чого немає? Немає масок, масок… масок?» - хвилею прокотилось до самого кінця людського ланцюга. Антропоїдний фактор поволі почав танути, наче лід під променями весняного сонця.
   - Розібрали.
   - Як це розібрали? Коли?! – на мить товсті пальці спинили свій барабанний дріб по полірованій поверхні.
   - Зранку.
   - Ви глузуєте з мене? – долоня перейняла на себе вагу тіла. – Ви взагалі в курсі котра година? ЦЕ ЩЕ РАНОК! Лише десята, - пальці сховались в кулак, вивертаючи зап’ястя і показуючи невеликий годинник на шкіряному плетеному ремінці. – Ви лиш годину тому відчинились.
   - От за годину і розібрали. Ви ще щось хотіли?
   - Я хочу, щоб ви принесли і поклали мені ось тут марлеву повязку! – пальці з новою швидкістю забарабанили по білому тлу прилавка.
   - Пов’язок немає. Якщо ви нічого більше не хочете, то згадайте, що за вами люди в черзі стоять, яким потрібні ліки, - байдужо-безбарвний голос поволі почав змінювати свої обертони.
   - Брешете! Ви просто лінуєтесь піти в комору подивитись. Я впевнена, що у вас там знайдеться ще їх ціла упаковка, - пальці вказали на білі двері позаду безбарвного голосу, - так що будьте добрі…
   - А ви мені тут не командуйте, що я маю робити, а то… - в голосі зазвучав обертон обурення.
   - А то що? – пальці напружено зупинились в очікуванні погрози.
   - А то я скажу вам, куди маєте піти.
   - Що? Ти… То вона ще й хамить! – пальці мобілізувались в кулак. – Де ваше начальство? Я йому зараз усе доповім.
   - Що? – голос був уже доволі зафарбований насмішкуватим презирством.
   - Я їм усе доповім! – пальці різко настовбурчились, як шерсть у переляканої кішки. – Усе розкажу. Що ти, сучко хамовита, остання лінтяйка. Що через твою байдужість повинно купа людей підхопити тоту свинячу заразу і вмерти, бо ти, хвойдо клята, не годна розвернути свою наїжену гузицю і піти до комори за пов’язками. А перед хлопами ти нею, мабуть, вправно крутиш. Скількох уже відбила, га? Зізнавайся!
   Людський ланцюг хвилювався і поволі перетрансформовувався в людське скупчення, видаючи раз-по-раз невдоволені вигуки.
   - Жіночко, ви що собі дозволяєте? – звився голос до фальцетних висот. – У мене чоловік… у мене діти…
   - Ти мені очі не замулюй, я про таких, як ти, все знаю, - пальці від сильного махання ними з боку в бік стали схожі на віти дерев під час бурі. – А тепер нехай і вони знають, хто ти є! – вказівний палець звичним жестом вказав на юрбу.
   - А в мене якраз котрась з аптеки чоловіка забрала, - наївно-несміливі-ночами-виплакані очі дивилися так щиро, а вуста кривились так по-дитячому…
   - То вона! Це ясно, як Божий день. Мало того, що прирікає людей на смерть, та ще й в чужі сім'ї залазить! Та я тебе зараз, хвойдо хтива, з-за прилавка витягну. Ти мені, сволоч паскудна, за все відповіси, - товсті пальці рвучко схопили борти білого халату і шарпонули з усієї сили.
   Силуючись перемогти дзвін битого скла, яке разом з різнокольоровими упаковками ліків посипалось на сіру плитку підлоги, мабуть, уже всоте за цей пізньожовтневий холодний ранок диктор місцевої радіостанції настановчо проказував:
   - Міністерство Охорони Здоров’я повідомляє про введення карантину на західних областях. Просить дотримуватись елементарних норм профілактики грипу, а при перших же ознаках захворювання звертатись до медичних установ. І закликає, перш за все, зберігати спокій.

Калуш, 31.10.2009р.

Відповідь від: 27 Березня 2010, 22:29:34

І дякую усім за плюсики :-[

Дуже атмосферно і реально :good

Колись давним - давно на Землі був острів, на якому жили всі духовні цінності. Одного разу вони помітили, як острів йде під воду... Всі цінності сіли на свої кораблі і відпливли. На острові залишилася лише Любов. Вона чекала до останнього. Але коли чекати вже стало нічого, вона теж захотіла покинути острів. Тоді вона покликала Багатство і попросилася до нього на корабель. Та Багатство відповіло:
- На моєму кораблі багато дорогоцінностей і золота, для тебе тут немає місця.
Коли поруч пропливав корабель Скорботи, вона попросилась до неї. Але та їй відповіла :
- Вибач, Любове, я настільки сумна, що мені потрібно завжди залишатися наодинці...
Тоді Любов побачила корабель Гордості и попросила про допомогу її, але та сказала, що Любов порушить гармонію на її кораблі. Поряд пропливала Радість, але та була настільки зайнята веселощами, що навіть не почула її голосу.
Тоді Любов зовсім розчарувалася. Але раптом вона почула голос десь позаду:
- Ідем, Любове, я візьму тебе з собою! Любов обернулася і побачила старця. Він довіз її до суші, і коли старець відплив, Любов згадала, що забула спитати його ім"я. Тоді вона пішла до Пізнання.
- Скажи, Пізнання, хто врятував мене? Хто був цей старець?
Пізнання подивилося на Любов і відповіло:
- Це був Час.
- Час? - перепитала Любов.- Але чому він врятував мене?
Пізнання ще раз поглянуло на Любов, потім вдалину, куди відплив старець:
- Тому, що лише Час знає, наскільки важлива в житті ЛЮБОВ.

Якщо ти прокидаєшся вранці від того, що тебе розбудив промінь сонця; якщо ти підходиш до вікна, а на тебе дмухнув своїм ранковим подихом свіжий вітерець, то знай – це весна і все навколо кричить: «Вставай! Це новий день! Це нове життя!»

Кожного дня ми прокидаємося із думкою, що нам потрібно щось виконати, щось зробити.
Кожного ранку ми стараємося спланувати свій день так, щоб все встигнути і нічого не забути. Зробити цей день стандартним, подібним на всі інші і при цьому не помічаємо як швидко летить час!

Але з початком весни потрібно змінювати навколо себе те, що стало таким стереотипним і повсякденним через зимові сірі будні. Потрібно планувати не один день, але кожну хвилину нашого дорогоцінного життя та помічати світ, що навколо нас. Поспішаєте на роботу чи на навчання – погляньте у небо і подивіться як яскраво світить сонце, як після весняної зливи ваше відображення в калюжі води привітно всміхається. Зверніть увагу на росу, що осіла на траві та виблискує як діаманти.

Потрібно цінувати наші хвилини на цій землі тому, що їх ми повернути не зможемо, а наше життя так скоро лине.
Потрібно помічати все навкруги: як співають пташки; як проривається травичка до сонця; як розпускаються перші квіти; як усміхається щаслива людина; як люди кажуть вам «Доброго ранку!»; яке все живе і бадьоре!
Нічого не потрібно пропускати повз наші очі та вуха, потрібно вчитися жити і бачити як світ живе навколо нас. Потрібно радіти, тому що весна приносить нам цю радість на своїх крилах: це свіжий вітерець, це прохолодний весняний дощик, свіжість після нього, це запах квітів…

Плануймо свій день і життя так, щоб все це помічати і радіти цьому. А якщо ми будемо бачити цю красу, то і наші будні наповняться барвами. А людина, яка живе в гармонії із природою та з її барвами в своїй душі – досягне мети у своєму житті.

Щоб досягнути мети, нашої мети – повинні вчитися жити, розуміти один одного, підтримувати і знати, що оце яскраве сонце і пахуча весна розквітає у кожному із нас.

Отож вставай! Це новий день! Це нове життя…

Цитата: Azazello від 18 Квітня 2010, 18:58:45

Колись давним - давно

Дуже люблю, коли починають свою розповідь саме з цих слів. Це наче подумки попадаєш десь далеко у дитинство, закриваєш очі і чуєш як тобі розповідають казочку. Так, так саме з таких слів починалися всі хороші казкові розповіді :bouquet:

Аz, може в тему Різне > Розмови про все > Легенди і притчі на різні теми
Там цікаво.

Ніч. На небі своїм безмежжям розкинулись сузір"я зір. В повітрі якийсь незвичний запах рідної сторононьки. Дивлюсь вгору. Здається, що я лечу поміж зірками. Лечу і бачу тебе. Ти моя найяскравіша зіронька. Ти сяєш для мене незгасимим світлом, зігріваючи собою мою душу й тіло.
Лягаю в траву на старовинному кургані, біля якого стоїть прадавня кам"яна баба, і дивлюсь угору. Перед очима висока степова трава, яка колишеться від тихого вітру. А вгорі ти, моя зіронька. Отак лежу і слухаю цю чарівну пісню нічного українського степу. Що може бути приємніше. Нічний цвіркун співає свою пісню, підспівуючи приємному хлюпотінню води, яку несе маленька річечка там, трохи нижче від стародавнього кургану. В березі річки від місячного сяйва відблискує роса на рогозі та берегових травах. Ці берегові трави п"янять свої ароматом і приносять собою відчуття рідної землі, батьківського краю. Ніде в світі більше не відчути такого мережива позитивних відчуттів, як посеред безмежного багатотрав"я українського степу.
Закриваю очі і лежу, вслухаючись у цю нічну пісню. І уявляю тебе... Ти з"являєшся немов та лісова мавка, чаруючи своєю вродою все живе навколо. У волоссі у тебе вплетений віночок польових квітів, а тіло вбране у материнську вишивану сорочку з льону, що вирощений в рідних полях... В сорочку, вишивану білим по білому. Я не бачу твого обличчя, а лише твій тендітний силует при сяйві місячної ночі... Ти йдеш, немов пливеш... Ти йдеш до мене..
Твої ніженьки ледь торкаються духмяних трав... А твоя хода звучить, мов пісня... Вітер розвіює довге волосся.. Заглядаючи в твої загадкові, як ніч очі... Я дивлюсь на це все зачарований і не можу зрушити з місця... Я знаю, що всі мавки цілком полонять того, хто їх бачить, своєю вродою і душею... Тому я вже не чиню спротиву.. Я щасливо зустрічаю свою долю...
Ти підходиш до мене і торкаєшся моїх очей...поглядом, дотиком... В мене пробігає морозець по шкірі... Я беруся пестити твоє ніжне блискуче від місячного сяйва волосся... Ми зливаємося у великому і безмежному як всенький Всесвіт почутті... І ніхто не бачить нас, окрім місяця, зір, ріки, кам"яної баби і квітучих трав... Нас бачить БОГ, який і уособлює тебе і мене, і всю ту красу, що оточує нас...
На небі з"являється рожева смужечка і починає світати. Прокидається природа... Прокидається птаство, вітри, трави, рути-м"яти, води... Світло сонячного проміння заливає наші обличчя і наші серця... Це світанок... Це початок нового дня! Це початок нового життя!
Ми з тобою щасливі, бо у нас все попереду! Ми линемо у світанкову далечінь, линемо, мов ті ранкові птахи, що високо в небі вітають початок нового погожого сонячного дня!

Відповідь від: 27 Квітня 2010, 16:57:13

Часто прокидаюся серед ночі, і бачу твої очі. Твої безмежні як Всесвіт очі, які дивляться вдалечінь своїм байдуже-теплим подихом. Вони навіюють різнобарвні думки і виривають мене зі сну, перевертаючи мою свідомість і світосприйняття.
Як би я хотів бачити ті очі завжди поруч, щоб вони світили для мене своїм незгасимим сяйвом. Здається, що я з ними вже прожив цілу вічність, але насправді, я ловлю себе на думці, що я їх зовсім не знаю. Вони зовсім не мої, вони чужі, вони чиїсь.
Вони бездонні і загадкові, вони чарівні і незвідані. Вони обпалюють своїм вогнем все моє єство. Охоплюють мене у свої сіті, і тримають... Володіють мною самі не усвідомлюючи цього, бо залишаються до мене зовсім байдужими. Я б’юся в сітях, намагаючись побачити в них істину, побачити в них сенс життя і мій шлях.
Вони то звільнюють, то охоплюють мою свідомість і мої почуття. Я відчуваю їх дотик, ритм їхнього подиху.
А на що ж схожі твої очі?
Може на перший промінь сонця у безмежному полі різнотрав’я, який пронизує пітьму, і дарує кожній травинці, кожній билинці, життєдайну силу і змушує повірити в погожий сонячний день?
Чи може на тендітний подих вітру, який у літню спеку додає нових сил спраглому, приносить на своїх крилах запах свіжескошеного лугу, аромат польових маків та волошок, навіює гарні спогади про босоноге дитинство, про пору безтурботного радісного життя та пору барвистих захмарних мрій, сповнених вірою у краще майбутнє?
То на що схожі твої очі? Я скажу тобі про це... Але згодом, якщо ти довіришся мені... Скільки можна сказати про твої очі, ти навіть не уявляєш. Ти навіть не усвідомлюєш, що вони значать для мене.
Бо вони – це зачинені ворота у фортецю твоїх почуттів. Вони віддзеркалюють всю твою душу і повноту твоїх переживань і думок. Я не маю від них ключів, але це запалює у мені ще більше і більше бажання зазирнути за їх неприступні стіни. Мені більш нічого не треба, окрім того, щоб бути в полоні твоїх очей. Лише відкрий для мене їх безмежжя, запроси мене у свої переживання, відкрий для мене сяйво твоїх загадкових почуттів... і не тривожся за їх долю. Я зроблю все, що залежить від мене, щоб вони були радісними, яскравими, щасливими, коханими... Вони сяятимуть з іще більшою силою і приноситимуть радість світові.
Відкрий для мене люстерко твого внутрішнього світу – твої очі, і побачиш в моїх очах відповідь на всі твої запитання.
Ти вважаєш, що тільки словами можна виразити повноту своїх переживань і глибину великого почуття до тебе? Ні, не лише... Важливо розуміти мову погляду. Я тобі кожного дня освідчуюся у світлих почуттях до тебе своїм поглядом. Та ти не розумієш мови моїх очей. А я не навчився мови слів, які ти б, можливо, хотіла чути. Так і ходимо різними берегами великої ріки, яка зветься Життям. А так хотілося прокласти міцні мости кохання, які б не згоріли у спеку, і не були зруйновані кригою.
Давай поспілкуємося поглядом, коли не виходить поспілкуватися словами. Розкрий свою душу, хоч раз поглянь на мене, і посміхнися. Ти подаруєш мені стільки радості, скільки я ще не мав після народження на цей бентежний світ.
Подаруй мені свій погляд!

Іще одна історія про кохання...

...Давай забудемо про все! Хіба це так важко, тим паче, що наша історія не була ідеальною...
І я прокинулась, жахаючись від думки що це зі мною сталося насправді... Довго лежала , мовчки вдивляючись у білу глиняну стелю...і, нарешті, згадала, що ти вчора порвав зі мною... Так смутно, але пам`ятаю! Ти сказав, що все скінчено, що тобі це набридло, здається, ти щось говорив про свободу, друзів... Все перемішалось, в голові каша. Це сон чи реальність?! Якщо сон - то дуже страшний... А якщо реальність - то чому я ще досі жива!
Але це не сон, ми більше не разом, а я ще дихаю - парадокс! Так, здається я потроху пригадую. Я не дослухала тебе до кінця, мовчки обернулась і пішла. Я не пам`ятаю як дійшла додому, але пам`ятаю страх, страх когось із знайомих. Згодом я добралась до ліжка, ковтнула декілька таблеток і заснула. Як було добре спати, я ні про що не переживала, мені не боліло в грудях, я дихала вільно... Вперше в житті я раділа тому, що я нічого не відчувала. Я почувала себе кам`яною глибою і мені від цього було невимовно добре. Але не надовго... Ти знайшов мене і уві сні. Ти прийшов і почав мені щось говорити про те, що я тебе забуду за кілька днів, що я тебе не варта, ти кричав, повторюючи це раз за разом... А мені здавалося, що моє серце розірветься, а голова лусне...
Я прокинулась... Я нічого не розуміла... Беру в руку телефон. Я збентежена. Заходжу у контакти, але не знаходжу твого номеру. Я довго шукала, та згодом знайшла, а там надпис - зрадник!
О Боже, невже це сталося зі мною насправді. В голові слова "забудь про все"... Десь я вже це чула. Так, це був не сон. Ти мене прогнав, я більше тобі непотрібна. Хлопчик погрався, використав і викинув... Я готова на все, аби забути, бо мені знову починає боліти у грудях, повітря стає все важчим. Я нічого не бачу, адже очі поступово наповнюються слізьми. Чому я зараз не можу перетворитися на камінь?!! Як добре бути каменем, його нічого не болить, він нічого не відчуває. А ми, люди, страждаємо від власної дурості та наївності... Так хочеться забути все погане і хороше на нашому шляху...вірніше вже на твоєму і на моєму...
Боже, я б зараз все віддала б за амнезію. Мізки - важка колода...
Перед очима стоїть перша зустріч, море обіймів, поцілунків, пристрасних ночей... Треба зібратись з думками, адже я зможу не чекати листа, не чекати дзвінка, не дочекатись зустрічі... І, навіть, коли ти знову прийдеш - збрехати, сказавши, що я вилікувалась від кохання до тебе...
А, може, не зумію, я ж лише слабка жінка...

Бути твоїм метеликом
Дурна була ідея – бути твоїм метеликом. Це я зараз, б’ючись тоненькими, як твоя совість, крильми, розумію всю абсурдність моїх дій і власне приниження. А тоді… Тоді все видавалось простим та доступним…
Я пам’ятаю як вперше тебе побачила.
Був теплий літній день. Сонце обпікало своїм промінням так, як тільки може обпікати дотик коханої людини… Я, товста зелена гусінь, спокійно собі ніжилась на червонобокому яблуці, безтурботно підставляючи сонечку своє тільце. Аж тут почувся хрускіт гілочки, під впливом чиєїсь руки яблуко почало рухатись, і через пару секунд на мене дивились твої зелені очі. Ти мовчав, оглядаючи мене всю. Від такої уваги я зніяковіла і вже майже подумала про те, що ти заворожений моєю красою, аж тут почула твоє:
- Ти глянь, яка огидна гусінь! Така величезна та волохата!
- Та скинь ти її і їж спокійно це яблуко… - почувся голос твого друга.
- Та ну… Їсти його після того як на ньому було ОЦЕ!!! Фу…я гидую!
І мене разом з червонобоким фруктом кинули на землю.
Тоді вперше в моєму житті прокинулась гординя. Вона підступила до горла, не давала дихати, змушувала схлипувати від болю…Образа заполонила душу. Захотілось довести, що я не така! Захотілось, щоб він вибачився… Тупий інстинкт самозбереження особистості не дозволяв прийняти той факт, що я дійсно бридка та огидна.
Вдруге я побачила тебе через тиждень. Ти лежав під деревом, насолоджуючись співом пташок. Тільки зараз, сидячи на високій гілці і спостерігаючи за тобою згори, я помітила, що ти дуже красивий. Звичайно, за своє не дуже довге життя я бачила не досить багато людей, але ти … просто зачаровував погляд. Твої вуста захоплено розповідали про красу пташок, про те, як їм вдається бути такими яскравими, про їх польоти і спів. Ти вихваляв красу природи навкруги, і взагалі перебував в чудовому настрої… Тож я тихенько спускалась до тебе… А раптом ти побачиш і мою красу, зрозумієш яким неправим був минулої зустрічі?
- Фе!!! – підхопився ти, як тільки побачив мене. – Яка гидота! Вже й полежати спокійно не можна! Клята гусінь!
- Ну чого ти плачеш, дурненька? – втішав мене старий дядько-мураха. – От скажи мені: навіщо треба було до нього лізти?
- Я…я…- сльози котилися і не давали переформувати свої думки у слова. – Він же так захоплювався всім навкруги, я думала він і мною… Просто чому він вважає прекрасним все, крім мене? Чому я викликаю у нього тільки огиду?
- А тобі не все одно? Ще б я переживав, що про мене подумає якась людина!
- Він не якась! Подобається він мені.
- Так…- насупив брови дядько-мураха. – Ану викинь з голови цю нісенітницю! Людина того не варта! Вони взагалі нічого хорошого не зробили!
- Але ж подобаються не за досягнення, а просто так…
- От дурненька! Він тебе огидною обізвав, посміявся над тобою, а ти «подобається», – передражнив мене дядько.
- А я… я стану найкращою! Найгарнішою! Тоді він зрозуміє яким дурнем був і визнає, що я найпрекрасніша.
- Ну як, як ти станеш гарною? Давай дивитись на речі реально – ти та, ким є й іншою точно не будеш!
- Я спробую…
Одного бажання, помноженого на титанічні зусилля, виявилося досить, щоб через деякий період мук та перетворень, в якийсь прекрасний день я перетворилась на метелика. Розправивши свої яскраві різнобарвні крильця, злетівши вгору, поближче до сонечка, я нарешті наблизилась до своєї мрії так близько, що від передчуття її здійснення в мене від хвилювання потемніло в очах.
Я стала метеликом. Твоїм метеликом. І неважливо, що такі як я живуть всього один день. Заради того, щоб побачити твою реакцію, я готова жити і одну хвилину. Аби лише ти побачив мене такою…
Я поспішала до тебе… Летіла з усіх сил… Оминала людей, які намагалися мене впіймати.
- Що ж ви робите? – обурювалась я, коли під час моїх коротких перепочинків, хтось намагався спіймати мене за крильця. – Навіщо я вам? Невже ви не розумієте: у мене немає на вас часу! У мене є всього один день. День на пошуки людини, заради якої я змінювала себе не один місяць!
У своїй подорожі я зрозуміла ще одну важливу річ: якою б ти не була, красивою чи огидною, людям плювати на твою душу, незалежно від того, ким ти є зовні. Для них ти просто комаха…
Нарешті його вікно. Підлітаю до самого скла, щоб він побачив мене і впустив до кімнати… Б’юся крильми об прозору стіну, що так недоречно відділяє нас один від одного. Та ти мене не помічаєш…
Дурна була ідея бути твоїм метеликом… Тобі я непотрібна… Якою б не була… Навіть вітер, і той зжалився наді мною. Дмухнувши з усієї сили, він відчинив кватирку і я, нарешті, потрапила до кімнати.
Ти сидів за столом, з серйозним виразом обличчя переглядаючи якісь папери. Я весело примостилася прямісінько перед тобою. Ти усміхнувся.
- Який гарний метелик. – серце забилося з нереальною швидкістю, здавалось навіть він міг почути його гучний стукіт. – Як ти сюди потрапило, чудо? Іди сюди… І я покірно сіла поближче. Щастя переповнювало мене. Здійснювалася моя мрія …
- Почекай хвилинку…
Раптовий металевий біль розітнув моє тіло. Велика голка, загнана в моє тільце тобою, свідчила про те, що жити залишилось менше хвилини… Дурна була ідея бути твоїм метеликом… А найжахливіше в таких ідеях те, що вони збуваються, але їх дурість розумієш надто пізно…
Метелик, проколений голкою, проіснував в кімнаті хлопця чотири дні… А потім почав осипатись і був викинутий на смітник.
Перетворити неможливе в буденне легко, головне, ставлячи перед собою ціль, витрачаючи на неї безліч сил і часу, точно знати, чи влаштовує тебе бажаний результат…

Мені завжди здавалося, що я можу про це не думати... Просто вдавати, що цього в моєму житті не було, ніколи більше не буде, і що події тих хвилин – невиразні через пережиті хвилювання, несуттєві вже за своїм емоційним забарвленням і за своєю внутрішньою суттю, безбарвні веселковими кольорами, необмежені у часі і просторі, непідвладні серцю і розуму, нетипові для свого покликання, невизначені щодо призначення, невідповідні голосу інтуїції, не розпорошені по паралельним свідомостям і, що найголовніше, неприємні – давно вже зникли за антуражем промайнулих сцен і театральних вистав моєї власної підсвідомості на якомусь там рівні сновидних сюжетів. Та виявилося, що я помилилася........
То й що з того. Кожен може помилятися, тим паче, якщо частіше починаєш аналізувати своє життя і свої (чи, власне, людські) одвічні помилки, приходить філософсько-беззмістовне вигадане розуміння давно вже відкрито-загублених істин, що все і до тебе рухалося, рухається і буде рухатися у своєму хаотичному просторі навколо якихось осей і паралелей правдивості свідчень давно втраченої пам’яті, правди і довіри, а ти ідеш якимось розважливо-загубленим шляхом власного егоїзму і власного сумління. Тільки й того, що думаєш про винятковість і глибинну сутність цього шляху (а, може, в цьому і мудрість), що увібрав у себе віковічні прагнення людського єства до розкриття суті, знамення, думки, душі, солідарності, вічності, самотності і любові. А, може, так і було...... Тепер це пригадати важко...... Емоції завжди не зовсім виразні, бо занадто багато нечіткої прозорості, невиваженої кривди (чи правди?), незрозумілого вияву, невідгорнутої насолоди, нерозбавленого азарту і неомріяної ніжності таять у собі їх барвисто-однокольорні тіні... Чи не вперше за все своє життя, я спробувала окреслити вияв своїх емоцій? І то навіщо? Бо не знаю, як висловити той біль (чи радість?), що нібито відійшов у небуття, ще тоді, простившись із тогорічною невиявленою весною, і не лишив надії на одужання єдиній моїй мрії із всього розкутого серцевого струму про невмирущість емпіричних матерій власного і всесвітнього буття і про красу іншого планетарно-особистісного поштовху. І до чого тут масштаби? Так, у інших вимірах без цього неможливо ані жити, ані дихати (що само по собі випробуване єдністю), і до того ж без цього втрачається магнетизм пошуку істини (чи чергового виправдання) власного існування, поштовху, руху і зупинки там, де, насправді, не завжди твої обійми, твоє серце і твій власний сумнів. Знайомо....... Давно уже знайомо....... Як і вперше. Так і тепер. Головне продовжувати далі. Щоб вижити і стати собою (чи автентичністю?). Щоб не відпустити своє серце знову туди, де неприязно-спритні умови насолод і розпачів і де розважливо-оманливі кроки на сто ходів уперед лише для того, щоб десь комусь не довелося підставляти у скруті своє плече, бо рівень довіри, в даному випадку, знижує рівень самозахисту... Бачу на власні очі. Відчуваю щодня і щогодини, а до сих пір не перестаю дивуватися (людяність чи вигадка?): людина сама спотворює свою віртуально-земну реальність, бо прагне занадто вишуканої досконалості і напрочуд загадково вигаданої складності... Розпачі не в’яжуться з однобокими сподіваннями, а форма композиційного змісту втрачає своє ідейно-смислове навантаження лише через те, що байдуже сприймається кінцева мета радості, а не її зовнішньо-внутрішнє оформлення. Сама не знаю, для чого потрібно стільки пафосно-розбещених аргументів, щоб дійти якогось набридлого висновку, та іноді буває. Чекаєш від майбуття сонячного світла – а воно видається похмуро-невизначеним. Чи навпаки: розумієш трагічність свого власного виміру, а лінії сяючих життєвих гармоній заповнюють існування (чи все-таки буття?) невичерпною радістю. Як же не хочеться зіставляти себе із тим природничо-анатомічним терміном „існування”... Намагаєшся з останніх розм’яклих сил своєї органічно висвітленої пам’яті не піддаватися, не відставати, не спуститися у ту площину, за якою вже і сам того не помітиш, як опинишся на глибині руху. Та глибина ця, здається, буде занадто штучна і вдавана, щоб осягнути сенс її створення. Тому і чіпляєшся за кожне слово і за кожен ранок, як за останню надію на просвітлення, осяяння, розквіт і красу кожної рисочки чужого обличчя і чужого серця. Чи не так було раніше? Мабуть, ні, бо день був надто яскравим (до затемнення в очах), а ночі були занадто спокусливими, щоб думати про їх справжні кольори і про їх істинне призначення. Тепер стає зрозуміло, що не все є дійсністю. Бо ти сам не завжди реальний у своїх пориваннях і покликах через те, що рухаєшся схематично і виважено за чиїмось тиском, а на за бажанням вічного значення. Порсаєшся в чужих сумліннях і принадах, та залишаєш власні поетичні обдарування і невичерпні криниці одухотворення тільки через те, що не вмієш осягати. Ані свої втихомирені пісні, ані перші прояви почуттів, ані тривогу вільного серця, яке шукає тільки своє власне призначення. А часовий проміжок твого обгорнутого вічністю розуму не дозволяє зупинятися і починати знову. Тож доводиться пристосовуватися (до себе чи до оточення?), у семантично-смисловому виявленні відтворювати чужі програні ролі із запасу театрально-маскарадної радості, щоб не здаватися зайвими, іншими чи просто невизначеними. У житті. У натхненні. У креативно-логічних проявах. У далекому і близькому, чиє протистояння вже давно не здається дивним, непотрібним і уявно-невигаданим. І я не хочу втратити логіку свого рішення, та вона втрачається сама по собі у контексті того, що вже залишилося (а чи залишиться?) у минулому. Тож не важливо зараз, що я про це майже не думаю, майже визначаю терміни свого нового викладу, відповідаю на нові актуально-беззмістовні питання, вирішую відкоркувати усі пляшки вільних радощів з однією єдиною метою, яку сама ще для себе чітко не окреслила, бо не маю найменшого уявлення, з чим вона буде пов’язана. Але не зупиняюсь. Ні на хвилину. Ні на рік не оглядаюся назад, бо із чим тоді ще доведеться розпрощатися, я до сих пір уявляю дуже туманно і у занадто розмитій формі. Щоб змінити світ, слід змінити себе. А чи можлива така кардинально-нездійсненна трансформація кожен із нас вирішує сам. І від цього вже, мабуть, (чи насправді?) залежить і планетарно-особистісне і одноосібно-конкретне його майбутнє. А мені лишається знову помилятися (на щастя чи на жаль?), відбирати у чужих спогадів свої власні уламки і райдужні метелики мрійливих світобачень, робити ставки на неосяжно-неповторне і не забувати про ті події (чи все ж таки забути?), які тепер уже не мають для мене ніякого значення...
А за горизонтом ілюзорно-стабільних вражень чекає на мене нове відкриття, про яке я, напевно, і гадки не маю. Забуте виявлятиметься вигаданим, а сучасне на крок лишатиметься позаду. Та яке це має значення, коли життя триває, і доленосною може бути кожна миттєвість, якщо тільки не втратити здатність відчувати і окреслювати свою власну не обгорнуту розважливою імлою долю...

Чудові твори! Завжди мене захоплювало те, як деякі люди уміють не лише так відчувати, а ще й талановито викласти свої думки, переживання, почуття...

Відкритий біль - це проза, проза - болото життя... Тамований біль - це поезія, поезія - вітер Свободи!
Ніч полонила своїми сутінками... Пустота... Темно... Самотньо... Вдивляєшся крізь незриму темряву, але вона непохитно стоїть чорною завісою перед твоїми очима... Дихання пришвидшується... Хочеться кудись тікати... Тікати в невідоме.
Завтра буду там, на тому самому місці, моєму місці... Вдивлятимусь у легенькі хвилі озера, які забиратимуть і топитимуть у бездонній порожнечі мої думки. Спогади завжди залишаться часткою мене...
невід'ємною.
Біль вщухає... Поволі вщухає. Але я завжди чутиму його відлуння у своїй свідомості, яка просто не вміє забувати те, що відбувалося тоді. Вона памятає все: погляди, слова, дії, мрії. Все...Пам'ятає до найменших дрібниць.
Головне,навчитися жити... Вчуся... Поки що, якось не дуже виходить. Дається взнаки сумна осінь.
Колись мені допомагали з нею боротися... Але то було колись...
Минуле повинно залишитися минулим. Потрібно дивитися в майбутнє, жити теперішнім, і забути минуле... Або, принаймі, зробити із нього хороший спогад.
Неможливо... Можливо... Тільки захотіти... Ні, все ж неможливо... Стрілки годинника не переставали битися, вони лиш завмерли у моїй, тій же, підсвідомості.
Час зупинився, і стоїть так вже довгий період. Залишається лише існувати і чекати того моменту, коли вони знову почнуть рухатися в звичайному ритмі.
А чи настане колись та мить?! Залишається лиш одне:чекати. Чекання - це щось жахливе.
Ненавиджу його. Терпіння - це щось сильне. Живу ним...

Марек Краєвський. Привиди в Бреслау (уривок)

Рюґенвальдермюнде, вівторок 9 вересня 1919 року, полудень

Еріка стиснула зуби. За мить вона повільно опустилася на Мокка і втулила обличчя між його шиєю та ключицею. Вона важко дихала. Мокк відгорнув з її скроні вологе волосся. За хвилину її заціпеніння минуло й вона сповза з тіла Ебергарда на постіль.

– Добре, що ти не кричала, – сказав він, насилу опанувавши тремтіння голосу.

– Чому? – тихо спитала Еріка.

– Портьє не повірив, що ми подружжя. Не бачив обручок. Якби ти кричала, він переконався б у слушності своїх підозр.

– Чому? – сонно повторила вона запитання й заплющила очі.

– Ти коли-небудь бачила подружню пару, яка б не вилазила з ліжка протягом п’ятнадцяти годин?

Мокк не дочекався відповіді. Встав, натягнув кальсони, штани, а тоді сильно відтягнув шлейки й відпустив їх. Вони голосно ляснули об голий торс. Засвистів популярну пісню «Фрау Луна», відчинив вікно, яке виходило на море і вдихав запахи, що переносили його в давні кеніґсберзькі часи, коли ніхто не вимагав від Ебергарда визнати незнані провини й не шантажував безокими трупами. Хвилі сильно вдаряли в розпечений від сонця пісок і два моли, збудовані на купах великих каменюк. Дивлячись на ці будівлі, які наче обіймали порт, Мокк відчував на губах крихітні солоні крапельки. Із коптильні неподалік долітав запах, який примушував нервово затремтіти цього фанатичного любителя риби. Ковтнув слину й обернувся до Еріки. Вона вже не спала. Мабуть, її розбудив ляскіт шлейок. Поклала голову на коліна й дивилася на нього. Над її волоссям висіла модель вітрильника, яка погойдувалася в солоному повіві.

– Хочеш вудженої риби? – запитав він.

– Так, дуже хочу, – вона несміливо посміхнулася.

– Ну, то ходімо, – Мокк защіпнув ґудзики сорочки й приміряв до світлого піджака нову, учора куплену в Кесліні краватку, яку вибрала Еріка.

– Мені не хочеться нікуди йти, – вона встала з ліжка й потягуючись після короткого сну, підбігла до Мокка, обняла його за шию й погладила тонкими пальцями по м’язистій, широкій потилиці. – Я їстиму тут…

– Принести тобі? – Мокк не міг стриматися, щоб не поцілувати дівчину й не провести долонею по її голій спині й сідницях. – Яку ти хочеш рибу? Вугра? Камбалу? А може, лосося?

– Не йди нікуди, – вона ворушила губами, торкаючись його вуст. – Я хочу вугра. Але твого.

Вона міцно притислася до нього й поцілувала у вухо.

– Я боюся, – Мокк шепотів до маленької м’якої вушної раковини, захованої в плетиві рудого волосся, – що не впораюся… Мені вже не двадцять років…

– Не говори дурниць, – строго мовила вона. – Усе буде добре…

Вона мала рацію. Усе було добре.

Воєнний.

- Тату! Тату! Таточку! – це, мабуть, єдине слово, яке пам’ятаю зі свого життя. Це той максимум і, водночас, мінімум, який я зумів забрати з собою. І сни. Оті, де відчайдушно ловлю руками небо, а воно нагло вислизає з-під прозорих дитячих пальців. А ще запах свіжозвареного полуничного компоту в будь-яку пору року. Він переслідував мене всюди, де б я не був. Біля нашого будинку була колись велетенська плантація цих ягід. Вистачало, щоб об’їстися до нудоти та заморозити на зиму.
Це все батько. Це він місяцями не вилазив зі свого зеленого моря. Дбайливо пересаджував, обкопував, підживлював, поливав в часи посухи. Ні один вусик не смів у нього пропасти. А якщо вже на грядці не вистачало місця для розсади, роздаровував сусідам. Я не раз бачив, як вони, щоб не образити ніжну полуничну душу раннього вдівця, майже щиросердно дякували і при першій же нагоді викидали татів дарунок туди, де, на їхню думку, було йому місце. Хто в піч, а хто на гній.
Та я відхилився від основної теми.
Наші окопи тягнулись вздовж майже цілої лінії фронту. На щастя, нас було багато, ми брали кількістю. Щодня прибували ешелони з новобранцями. Таке собі гарматне м'ясо з наївних підлітків, яких недавно лиш відірвали від маминої цицьки, силоміць засунули в латану і поплямлену кров’ю попередників форму, вручили автомат і відіслали стріляти по живих мішенях, не забувши перед тим промити їм мізки романтикою війни.
«Батьківщина тобі віддячить!»
Чим? Зламаною психікою? Шрамом на пів обличчя? Діркою в голові? Та про це мало хто з них думав, коли слухали , як розпинався майор про уже «визнаних» героїв так, що аж піна з рота йшла. Зачитувались списки тих «героїв», які нібито побігавши трохи по мінному полю, пересидівши тиждень в сирих окопах, поїхали собі щасливо додому …. пошматовані в цинкових трунах. Про останній факт скромно замовчувалось.
Страшно подумати, я теж таким колись був, теж хотів відзначитись. Хоча б перед країною, яку захищав, бо вдома не було кому мене чекати. І от вже десятий рік я заробляю обіцяне звання героя і орден на груди.
Наша плантація полуниць загинула, бо мама забрала тата до себе на цвинтар. Колись я проклинав той город, бо вітець примушував мене в спеку збирати урожай. Оводи жерли, як скажені.
Але я продовжу.
Ворог був явно слабший. У нас було все: танки, зброя, навички, грамотна стратегія. Мені дали снайперську гвинтівку СГД, удосконалений варіант, з оптичним прицілом. Спусковий гачок натискався від одного легенького дотику. Калібр пристойний, 7,62 мм, дальність прицілу 1300 м. Одне мені не подобалось – віддача. Синці не встигали злазити з плечей.
Нас примушували ходити весь час в касках, які заважали, стискали чоло, налазили на очі. Та одного разу неподалік мене ворожий солдат підірвався на міні. Осколки полетіли просто в обличчя. І я подумки подякував тому, хто придумав дисципліну на війні.
Нас розташовували в окопах за метр один від одного і ми мусили сидіти, і відстрілюватись і в спеку, і в дощ, поки не дозволять перекур.
Перерви зазвичай тривали хвилин 15-20 і припадали на глуху ніч один раз на добу. В темну пору, хоч бої не велись, але була потреба в постійному чатуванні, бо ворог теж не дрімав. Не одного необережного розвідника ми тоді впіймали. Тому нам так мало часу відводили для того, щоб набити тельбух на гарнізонній кухні і справити всі свої нужди. Такий графік спричиняв багато незручностей. По можливості ми чергувались, щоб хоч трохи поспати, та тих декількох годин було настільки мало для вкрай знесилених організмів, що хлопці не раз засинали, вткнувши носом в приклад рушниці, а штани смерділи так, ніби вимочені в гноївці.
Одного разу і я заснув.
З матір’ю в мене зв’язаний лиш один спогад, як вона мене, щойно народженого, тримала на руках. Більше в цьому житті ми не зустрічались. Вона мала голубі-голубі очі і довге світле волосся, майже до колін. Такою запам’ятав її я, такою запам’ятав її батько, такою вона дивилась зі світлини з рідних стін, доки я не опинився в притулку. Такою вона буде мені снитись доки, мабуть, я ще тут. Мама і тоді прийшла в сон, кликала до себе, простягала руки, доки я не відчув болісний удар по спині.
Я стягнув засранця в окоп за комір бушлата і став душити.
- Аби ти знав, курвото, паскудо така, як бити солдата моєї країни. Маєш ще декілька секунд, щоб скласти привітальне слово пращурам.
Мені не вперше спостерігати, як поволі вилазять очі з орбіт, а лице приймає симпатичний відтінок перестиглих слив. Спочатку хлопець пробував брикатись, навіть декілька разів досить сильно зацідив мені коліном попід ребра. Та я не послаблював захвату, а холоднокровно чекав, поки тіло противника зм’якне. Тоді мені випаде коротка нагода віддихатись, втамувати злість і відпочити.
В кишенях юнака нічого не було. Тільки на шиї на ланцюжку висів золотий медалик з портретом жінки. Риси обличчя здались дуже знайомими. Надворі вечоріло, тому довелось майже впритул розглядати каштанові кучері та великі зелені очі.
Я тут парився вже десять років, а там залишив листа, якого так і не прочитав. Листа від дівчини з далекого інститутського минулого. Я тільки не міг второпати, навіщо вона мені написала аж через вісім років після нашого роману. А наступного ранку багатьом прийшло термінове призначення їхати.
На зворотному боці прикраси філігранними буквами чиясь майстерна рука зробила напис: «Синові Андрію від мами на 17 років» і дата двомісячної давності.
А тепер залишіть мене в спокої. Я не хочу нікого бачити.

* * *

   В погано освітленому коридорі міської лікарні білява жінка когось чекала.
Було вже далеко за північ, а вона міряла простір тихими кроками, щоб нікого не розбудити.
   Майже в кінці коридору гулко відчинились двері. Лікар, абсолютно не переймаючись відпочинком хворих, швидко застукотів підборами мешів по новій плитці підлоги.
   - Хочу вам сказати, що ваш чоловік прийшов до тями. Але верзе казна-що. Він афганець?
- Та ніби ні…
- Дуже реалістична розповідь. Ваш благовірний думає, що задушив на війні власного сина, - лікар іронічно посміхнувся.
- Але в нас нема дітей…
- Нічого страшного, таке трапляється. Посттравматичний синдром. Можливо він не впізнаватиме вас деякий час, та воно минеться. Ги, добряче ж його вгріли. Ви не знаєте, звідки він так пізно повертався?
- Від товариша…
- Симпатичний у нього товариш, пані. Хи-хи. Оце він стискав у руці, коли швидка його привезла, - на долоню жінки ліг медалик на золотому ланцюжку з портретом зеленоокої шатенки. – Ви, часом, не знаєте, кому належить ця річ?
Білявка кілька секунд оторопіло вдивлялась в риси на мініатюрному фото.
- Знаю… Моїй сестрі…
- Тоді віддасте прикрасу власниці, можливо, вона її шукає. Ги-ги, - лікар попрямував до сходів.
- От змія, - прошепотіла жінка. З очей покотились сльози…
Калуш, 16.06.2010 р.

Ґабріель Ґарсіа Маркес

Із Нобелівської лекції «САМОТНІСТЬ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ»

«Сподіваюся, що саме ця фантастична реальність, а не лише її літературне зображення, привернула увагу Швецької академії. Реальність, що існує не лише на папері, а та, що оточує нас, і щодня, невпинно сіє з-поміж нас смерть; реальність, яка живить невичерпне джерело творчості, сповнена страждання й краси, для якої й виступає тепер перед вами далеко від улюбленої батьківщини колумбієць - усього-на-всього піщинка, відзначена милістю долі. Поети й жебраки, музики й пророки, воїни й злодії - всі ми, діти цієї неприборканої реальності, навряд чи потребуємо допомоги уяви. Навпаки, труднощі полягають у тому, що звичайних засобів для зображення нашого життя нам не вистачає. У цьому, друзі, сутність нашої самотності.

І якщо подібні труднощі виникають навіть у нас, кому все це близьке, то цілком природно, що раціональні голови Європи, зачаровані спогляданням власної культури, не в змозі нас правильно зрозуміти. Звісно, вони спробують підійти до нас із своїм мірилом, забуваючи, що кожний приносить у житті свою жертву і що ми знаходимо себе тими ж самими зусиллями й кров'ю, якими колись знаходили себе вони. Якщо нашу дійсність стараються витлумачити за чужими шаблонами, ми стаємо ще незрозумілішими, ще невільнішими, ще самотнішими. Шановна Європа швидше зрозуміла б нас, якби спробувала б знайти нас у своєму власному минулому. Якби вона пригадала, що Лондону потрібно було триста років для збудування міської стіни і ще триста років для обзаведення єпископом, що Рим двадцять століть знемагав у пітьмі невизначеності, перш ніж цар етрусків увів його в історію; що такі миролюбні нині швейцарці, які тішать нас найніжнішими сирами і найточнішими годинниками, у XVI столітті заливали Європу кров'ю, постачаючи найманців для армій воюючих країн. У самий розквіт доби Відродження двадцять тисяч ландскнехтів, що перебували на службі в імперських військах, розграбували й спустошили Рим, знищивши вісім тисяч його мешканців».

«У такий день, як сьогодні, мій учитель Вільям Фолкнер сказав: «Я відмовляюсь прийняти кінець людини». Я був би недостойний стояти на цьому місці, де стояв він, якби не усвідомлював, що велика трагедія, у можливість котрої він відмовлявся вірити тридцять три роки тому, тепер, уперше за всю історію людства, стала цілком вірогідною. Перед обличчям цієї страхітливої реальності, яка за всіх часів здавалася людству утопією, ми, творці вимислів, готові повірити в будь-що, маємо право повірити й у те, що ще не пізно зайнятися створенням утопії, прямо протилежної за змістом. Новою прекрасною утопією, де ніхто не вирішуватиме за інших, як їм умирати, де пануватиме істинна любов і уможливиться щастя, де покоління, від народження приречені на сто років самотності, раз і назавжди здобудуть нову земну долю».

Якими ви уявляєте ангелів?

Уявіть, ніби сьогодні, посеред буденного плину життя, з'явився ангел. Якою могла б бути реакція людей на цю подію?

СТАРИГАН З КРИЛАМИ

Дощ не вщухав уже третю добу, і з напівзатопленого подвір'я краби весь час повзли до будинку; Пелайо тільки те й робив, що знищував їх, а на світанку йому довелося винести і викинути в море цілий кошик цих істот. У дитинки всю ніч був жар, і Пелайо з дружиною подумали, що то в неї від смороду крабів.

З вівторка світ став похмурим, небо й море були однакового попелястого кольору, а піщинки на березі виблискували ночами, мов світлячки. Вранці небо стало зовсім тьмяним, і коли Пелайо повернувся з моря, він насилу розгледів, що в глибині подвір'я щось ворушиться й стогне. Підійшовши ближче, він побачив, що це старенький дід, який упав обличчям у грязюку, борсається там, але не може підвестися, бо йому заважають величезні крила.

Наляканий цим страховиськом, Пелайо побіг по свою дружину Елісен-ду, яка саме ставила компреси хворій дитині, й привів її на подвір'я. Обоє з німим заціпенінням дивились на старого. Він був одягнений, як жебрак, череп його був лисий, як коліно, рот беззубий, як у старезного діда, великі півнячі крила, обскубані та брудні, загрузли у болоті, і все це разом надавало йому кумедного й неприродного вигляду. Пелайо та Елісенда довго й уважно дивились на старого, нарешті, трохи отямившись, дійшли висновку, що він навіть симпатичний, і наважилися звернутись до нього. Той відповів якоюсь звучною, але незрозумілою мовою, отож вони й подумали, що це, мабуть, людина, потерпіла під час аварії якогось іноземного пароплава. Проте подружжя все-таки вирішило покликати сусідку, яка багато всіляких див бачила в своєму житті, й вона одразу все пояснила:

- Це ангел. Мабуть, він прилетів по дитину, але сердега такий старий і немічний, що злива збила його на землю.

Наступного дня все село вже знало, що в будинку Пелайо є живий ангел. Сусідка застерігала, що ангели о цій порі року дуже небезпечні, отож Пелайо, сидячи на кухні з кийком альгвасила, цілий вечір не спускав зі старого очей, а перед тим, як лягти спати, витяг його з грязюки й замкнув у дротяному курнику. Опівночі дощ нарешті вщух, але Пелайо та Елісенда все ще ловили крабів. Незабаром дитина прокинулась і попросила їсти; жар у неї спав. Подружжя вирішило, що вранці вони відпустять ангела, посадять його на тин, дадуть прісної води та харчів на три дні й нехай летить у відкрите море. Проте коли вранці вийшли на подвір'я, сусіди стояли юрмою перед курником, розглядаючи ангела без ніякої святобливості, й кидали йому їжу крізь сітку, немов то було не надприродне створіння, а якась циркова звірина.

Почувши про приліт в їхнє село ангела, близько сьомої години з'явився отець Гонзага. Прийшли й інші цікаві й почали разом міркувати, що робити з цим полонеником. Найпростодушніші пропонували призначити його головою всесвіту; інші наполягали на тому, щоб зробити його генералом, який, напевне, виграв би всі війни. Були й такі фантазери, що пропонували з допомогою ангела вивести новий рід крилатих людей, котрі підкорили б всесвіт.

Отець Гонзага перед тим, як стати священиком, був дроворубом. Зазирнувши крізь сітку до курника, він пробубонів молитву, а тоді попросив відчинити двері, щоб ближче придивитись до цього безпорадного діда, який більше скидався на велику старезну курку, ніж на людське створіння. Дід сидів у кутку, розправивши крила, які сохли на сонці; довкруж валялись шкуринки від фруктів та недоїдки, що їх кидали люди.

Отець Гонзага зайшов у курник і привітався по-латині; старий, байдужий до людей, неохоче глянув на нього й буркнув щось своєю мовою. Священикові одразу не сподобалось те, що ангел не розуміє божої мови й не вміє шанувати божих слуг. Потім отець Гонзага помітив, що старий надто вже схожий на земну людину: від нього тхнуло болотом, з крил звисали водорості, велике пір'я було посічене земними вітрами, і нічого в жалюгідній зовнішності старого не свідчило про велич і гідність ангела.

Священик вийшов із курника і в короткій проповіді застеріг парафіян від зайвої наївності, додавши, що крила ще ні про що не свідчать, їх мають і літак, і яструб, отож, це - атрибут не тільки ангелів. Тут же він нагадав, що саме диявол володіє неабиякими здібностями перевтілюватись і дурити необережних людей. Отець Гонзага пообіцяв написати листа єпископові, щоб той у свою чергу написав главі церкви, а той - папі й щоб, таким чином, остаточне рішення прийшло з найвищої церковної інстанції.

Умовляння отця Гонзаги не дали ніякого наслідку. Звістка про затриманого ангела поширювалася з такою швидкістю, що через деякий час у двір Пелайо набилася сила-силенна людей і довелося викликати військо, аби розігнати натовп, який трохи не розвалив будинок.

Елісенді, що вже втомилась вимітати з подвір'я сміття, спало на думку брати з кожного, хто хоче зайти у двір і подивитись на ангела, п'ять сентаво.

А люди йшли і йшли. Прибув навіть мандрівний цирк із повітряним гімнастом, що кілька разів пролетів над юрбою, але ніхто не звернув на нього жодної уваги. Прийшли з надією видужати химерні хворі: жінка, яка з дитинства лічила удари серця і їй уже бракувало для цього цифр: нещасний чоловік, якому заважав спати шум зірок; сновида, який прокидався вночі й ламав усе, що робив удень, та багато інших, хвороби яких були не такі серйозні. Серед цього галасу та безладдя, від якого, здавалося, двигтіла земля, Пелайо з Елісендою несподівано виявили, що в них зібралася вже кругленька сума; менш ніж за тиждень вони заповнили мідяками всі посудини, які мали в домі, а черзі бажаючих подивитись на живого ангела не видно було кінця-краю.

Очманілий від нестерпної спеки й смороду свічок, що їх віруючі ставили перед курником, ангел намагався якнайдалі забитися в куток. Спочатку його частували кристаликами камфори, якою, на думку тієї ж мудрої сусідки, харчувалися ангели. Але він навіть не глянув на ці ласощі; так само знехтував стравами, які ставили біля нього ті, що приходили сповідатись, і нарешті вибрав баклажанну кашу. Здавалось, надприродне терпіння було найголовнішою чеснотою ангела: його дзьобали кури, шукаючи космічних паразитів, недужі висмикували з крил пір'я, щоб доторкнутися ними до своїх болячок, а безбожники кидали в нього камінням, щоб старий підвівся, й вони змогли розгледіти його тіло. Один сміливець навіть припік йому бік розжареною залізякою, котрою таврують бичків, бо ангел так довго не ворушився, що всі подумали, чи він, бува, не вмер; старий злякано підхопився, бурмочучи щось своєю незрозумілою мовою,

очі його наповнилися слізьми, він змахнув крилами, здійнявши цілу хмару пилюки в курнику й викликавши страшенну паніку в натовпі. Побачивши, що ангел реагує на біль, там вирішили про всяк випадок дати йому спокій. Отець Гонзага весь час закликав паству набратися терпіння, поки не прийде вказівка від папи. Але час спливав, а папа все ще з'ясовував, чи має це надприродне створіння пуп, чи схожа його мова на арамейську, чи здатний він утриматись на кінчику голки, чи, може, зрештою, це якийсь іноземець. Листування з папою могло б тривати поки світу й сонця, якби одна подія не поклала край усій цій історії.

Сталося так, що на сільському ярмарку серед інших див мандрівний цирк показував дівчину, яка через непослух перед батьками перетворилась на павука. Плата в цирк була менша, ніж у двір Пелайо, до того ж цій дівчині можна було ставити скільки завгодно запитань, можна було розглядати її з усіх боків, отож ця жахлива правда не викликала ні в кого навіть найменшого сумніву. Величезний павук-тарантул завбільшки з вівцю мав голову дівчини. Страшною була не тільки її зовнішність, а й той щирий смуток, з яким ця бідолаха розповідала про своє нещастя. Якось, ще зовсім молодою, вона втекла без дозволу батьків на танці, а коли поверталася лісом додому, гучний грім прокотився небом, і воно розкололось на дві половини, із щілини вилетіла блискавка і обернула її на павука. Живилася вона виключно кульками з січеного м'яса, що їх милосердні душі кидали їй у рот.

Це видовище, таке правдиве й водночас таке повчальне, відвернуло на якийсь час увагу людей від ангела, що ледве удостоював своїм поглядом смертних. Крім того, нечисленні чудеса, які приписували ангелові, були якимись сумнівними й свідчили швидше про його розумовий розлад, як-от у випадку із сліпим, до якого не повернувся зір, зате в нього виросли три нових зуби, або у випадку з паралітиком, що так і не почав ходити, але раптом виграв у лотерею великі гроші, чи з прокаженим, у якого на з'ражених

хворобою місцях виросли соняшники. Ці чудеса, схожі більше на жарт, похитнули репутацію ангела, а жінка-павук зруйнувала її остаточно. Отець Гонзага знову міг спокійно спати, а подвір'я Пелайо знову стало таким безлюдним, як у ті часи, коли дощ лив три дні й краби заповзали до кімнат.

Проте господарі не мали на що нарікати. За одержані гроші вони перебудували свій дім, зробили його двоповерховим, з балконом, заклали садок, на вікна поставили залізні грати, щоб не залітали ангели. Пелайо почав розводити кролів, тепер у нього була майже ціла кроляча ферма неподалік од села, і він відмовився назавжди від посади поліцейського. Елі-сенда купила собі лакові босоніжки на високих підборах, кілька барвистих шовкових суконь, у які вбиралася щонеділі, мов багата сеньйора. Єдине, що господарі залишили без змін, то це курник; щоправда, іноді вони мили його з хлоркою і обкурювали всередині, щоб позбутися гострого запаху курячого посліду, який стояв у всіх закутках.

Коли хлопчик почав ходити, батьки пильнували, щоб він не наближався до курника, а коли в нього почали мінятися зуби й він звик до запаху посліду, вони забули про свій страх, і дитина тепер гралася в курнику, дротяна сітка якого поржавіла й шматками випадала. Ангел до хлопчика ставився так само байдуже, як і до інших смертних, але покірливо, мов дворняга, терпів усі його примхи й витівки.

Одного дня хлопчик і ангел одночасно захворіли на вітряну віспу. Викликали лікаря. Він не втримався й, оглянувши ангела, знайшов у нього стільки хвороб у серці та нирках, що просто дивно було, як цей сердега ще живе на світі. Але найбільше лікаря здивували крила старого, які були такими природними в цьому організмі, що виникало логічне запитання, чому їх не мають інші люди.

Минуло кілька років, і хлопчик пішов до школи. Новий будинок устиг постаріти, курник розпався зовсім, і безпорадному ангелові не було тепер куди подітися. Він тинявся двором, повитоптував городину, заходив до спальні, а коли його виганяли звідти віником, миттю опинявся на кухні; здавалося, він перебував одночасно в кількох місцях; подружжя дійшло висновку, що він має здатність роздвоюватись, ділитись на безліч своїх особин. Елісенда у відчаї плакала й бідкалась, що їй уже несила жити в цьому пеклі, повному ангелів.

За останню зиму ангел дуже постарів. Він ледь ворушився й майже нічого не бачив, погляд його геть затьмарився, він раз по раз спотикався, а все пір'я з крил повипадало. Пелайо, нарешті, пожалів старого, загорнув його в ковдру й відніс у повітку, де ангела щоночі трусила лихоманка й він стогнав, бурмочучи щось своєю незрозумілою мовою. Господарі занепокоїлись, щоб старий, бу-ва, не вмер, то тоді ніхто, навіть їхня розумна сусідка, не зможе їм сказати, що робити з померлим ангелом.

Та ангел не вмер тієї зими, а, навпаки, почав оклигувати. Кілька днів він сидів нерухомо у найвіддаленішому куточкові двору, дивлячись майже прозорими очима на перші промені грудневого сонця; потім у нього почало рости тверде й довге, як у великих старих птахів, пір'я. Іноді, коли ніхто не чув, старий наспівував пісні давніх мандрівників.

Одного разу Елісенді, яка вибирала цибулю в городі, раптом здалося, ніби морський вітер зриває бляшаний дашок над балконом; вона пішла до І

будинку і, визирнувши з вікна, яке виходило у двір, побачила, що це намагається злетіти ангел. Рухи його були невправні, він витоптав усю городину й мало не розвалив повітку. Нарешті йому таки пощастило здійнятися вгору. Коли він промайнув над останніми хатинами, вимахуючи крилами, мов старий яструб, Елісенда полегшено зітхнула. Вона ще довго дивилася вслід ангелові, який нарешті забрався від них і полетів у бік моря, перетворившись на маленьку чорну цятку.

***************
Фея сказала супругам - Вы были прекрасной парой в течение 25 лет и я хочу исполнить одно желание каждого из вас
Сказала жена -Я хочу попутешествовать по всему миру со своим любимым мужем
Взмахнула фея палочкой и в руке женщины оказались билеты
И тут сказал 50 летний муж -Все это очень романтично, но такая
возможность выпадает раз в жизни

Сожалею, дорогая но я хочу
женщину моложе меня на 30 лет
Взмахнула фея своей волшебной палочкой, и.. превратился муж в 80-летнего деда

Мораль -Фея ведь тоже Женщина ;)
*******************

Ти любиш сонечко. Я стану твоїм сонечком, хочеш?..

Приховано: Показати

І кожен промінець мій проникатиме в тебе, наповнюючи теплом і світлом, ти любитимеш ці промені, вони будуть особливо-світлими, чистими і хвилюючими. Я кожен ранок заглядатиму в твою кімнату, мої промені лягатимуть на ліжко, поряд з тобою, на тебе. Ти розплющиш очі, посміхнешся і скажеш: "Ось і сонечко вийшло.". А я посміхнуся тобі з неба, і твоя кімната освітлиться ще яскравіше.
Потім ти вийдеш на вулицю, і я буду промінцями світити тобі з усіх боків, куди б ти не пішов, ти відкриватимеш рот і ковтатимеш ці проміннячка, я наповнюватиму тебе зсередини, я прокрадуся тобі у волосся, обів'ю твої руки, а ти будеш щасливий і, лягаючи спати, подумаєш: "Сьогодні був відмінний день. Я все-таки так люблю це сонечко..."

А наступного дня я буду вітром.
Ти вийдеш на вулицю, а я почну грати з тобою, зірвавши з тебе кепку, грайливо задерши тобі футболку, проберуся під одяг, вдихнувши твій запах, вихором зметнуся вгору і обрушуся вниз поривом теплого повітря, прямо на тебе. Я крутитиму тебе, ти широко розкинеш руки і сміятимешся, я теж сміятимуся і наїжачуватиму тобі волосся, обвивши твою шию, ми крутитимемося, крутитимемося, крутитимемося... А мимо йтимуть люди і не будуть розуміти - що за дивна людина крутиться і сміється?
А коли ти втомишся крутитися, я проберуся тобі під футболку і обів'юся навколо тебе, ти йтимеш і відчуватимеш щось незрозуміле - нібито щось б'ється у тебе під одягом і гріє тебе невидимими руками.

А наступного дня я стану дощиком. Ти сидітимеш удома, будеш дивитися у віконце на прозорі кружечки на вікні і думати про що-небудь далеке і сумне, можливо навіть, що про мене.. Дощик закінчиться, ти захочеш вийти на вулицю.. Тільки ти відійдеш чимдалі від будинку, я вибухну новим ударом води. Це буде злива, справжнісінька. Ти йтимеш під дощем, наскрізь вимокнувши, але тобі не буде холодно або боляче - я буду теплою неболісною зливою.
Я стікатиму по тобі цілими потоками, пробіжуся хвилююче по шиї, тектиму по твоїй сорочці, заглядатиму в ці блакитні як небо очі, цілуватиму твої губи. Я кохатиму і обливатиму тебе цією нескінченною любов'ю.. І ти подумаєш.. На вулиці злива! Вона була тепла і мені навіть здавалося, ніби вона щось шепотла мені. Я ніколи не бачив такої зливи.

А потім я стану снігом. І ти вийдеш на вулицю, виставиш вперед долоньку - я благополучно впаду туди - і скажеш: "Ось і перший сніг", посміхнешся, і я від твоїх слів розтану, залишившись крапелькою води у тебе на руці. Потім я падатиму сильніше, падатиму тобі на шапку, на плечі, інколи потраплятиму за комір, ти корчитимешся від холоду, а я сміятимуся і через декілька хвилин покрию твої вії і брівки красивими візерунчастими сніжинками, я падатиму тобі на ніс і на губи, танучи від жару.. Я падатиму і падатиму, падатиму і падатиму.
А ти навіть не дізнаєшся про те, що це я... А потім я заморожу увесь світ, покрию його собою, а на твоєму вікні намалюю всілякі красиві візерунки, напишу, як люблю тебе. Ти кожен ранок вставатимеш, дивитимешся у віконце і, дивлячись на скло, ти думатимеш: "Гм...Як дивно. Цей візерунок такий схожий на серце"...

А це взагалі-то притча...Але така романтична ;)
Правильне бачення ситуації
Одного разу злодій заліз в чужий курник і вкрав курку. Коли він втікав, то перевернув ліхтар, і курник спалахнув. Курка, дивлячись назад, бачила вогонь пожежі і
розуміла: злодій врятував їй життя.
Коли злодій відгодовував курку пшоном і хлібом, курка розуміла: злодій про неї піклується.
Коли злодій поневірявся з міста в місто, ховаючи курку за пазухою, курка розуміла: злодій її любить.
Коли курка побачила, що злодій замахнувся ножем, вона зрозуміла: злодій хоче покінчити життя самогубством. Вона стрибнула на ніж і прикрила злодія своїм тілом.
І померла щасливою. І злодій теж був щасливий. Загалом, хеппи-енд.

І цій притчі, мені здається, в цій темі буде комфортніше.

Ангел стоял на краю крыши под весенним дождем. Дождь был холодный, чистый, мелкий.
Капли дождя, стекая по лицу, смешивались со слезами.
Ангелу недавно обрезали крылья. Господь решил, что Этому Ангелу крылья ни к чему.
Ангел стоял и молился. И плакал. Ангел жил долго среди людей и стал похожим на них.
А люди шли по улицам, спрятавшись под зонтами, им не было никакого дела до того, кто стоял на крыше,
и никто не подозревал, что у дождя солёный вкус. Ангел казнил себя. Он не понимал кто он: Ангел или Человек.
По спине скатывались кровавые капли. Рубцы ныли где-то в районе лопаток. Душа ныла где то в районе сердца.
Однажды Ангел спустился на землю и стал жить среди людей.
Ангелу попадались разные люди: веселые, грустные, искренние, лживые, худые и толстые, глупые и не очень.
И среди этих людей Ангел однажды встретил Любовь. Любовь похожую на полёт в самом зените неба.
Любовь похожую на воздух: она была светла и прозрачна, и ею нельзя было надышаться. Но в один прекрасный день
Любовь исчезла. Она была рядом, и вдруг её не стало.
Ангелу хотелось закурить. В последнее время он часто курил. Хоть это и был еще один повод лишиться крыльев.
Он не знал, что это плохо. Он просто так Хотел, а оказалось, что так Нельзя.
Почему нельзя – он не знал и не понимал. А еще Ангелу нравилось пить джин из жестяной банки.
Идти по весенним улицам и пить джин. Смотреть на небо и махать рукой пролетающим в вышине птицам.
Теперь Ангел стоял на крыше и плакал. Он хотел снова Любить и Летать. Но если нет ни крыльев, ни любви,
Ангелу незачем оставаться на земле. Он подошел на край карниза, грустно улыбнулся небу,
помахал пролетающей птице и … шагнул вниз. Он летел, закрыв глаза, как будто у него за спиной снова были крылья,
как будто он снова любил. Он купался в потоках воздуха и не мог надышаться.
Рубцов от срезанных крыльев почти не было видно, а всю кровь смыл дождь.
Ангел падал и улыбался, повторяя снова и снова «я тебя люблю-тебя люблю-тебя люблю-люблю-люблю…»
Но шаг сделан. Ангел открыл глаза навстречу Судьбе.
И он увидел не землю, а небо. Он летал, так же как прежде.
А господь смотрел на него и улыбался.
«Посмотри в своё сердце» - сказал Господь.
Ангел посмотрел в своё сердце и увидел там Любовь.
«Если ты любишь, крылья тебе ни к чему» - сказал Господь и скрылся за облаками.
Вдруг у Ангела зазвонил мобильный телефон.
«Ты где?» - спросил любимый голос.
Відповідь від: 10 Листопада 2010, 23:08:13

І ще про ангелів.
(не забудьте включити колонки чи навушники)
http://de.trinixy.ru/pics2/20070613/fleshka_pro_angelov.swf (http://de.trinixy.ru/pics2/20070613/fleshka_pro_angelov.swf)

Притулок.

Найяскравішим спогадом мого дитинства став відхід мого татуся з дому. Але спочатку батьки на дві години зачинились на кухні.
Сварились вино зазвичай тихо, нікому не заважаючи. Культурно і цивілізовано. Завдяки цій особливості моїх батьків весь посуд в домі завжди був цілим і неушкодженим. Потім вони виходили з кухні, по черзі цілували мене у волосся, а хтось один із них забирав донечку на прогулянку, щоб дати змогу тому, хто провинився, спокійно зробити якусь корисну роботу для сім'ї. Таке своєрідне покарання, на яке ніхто не мав права скаржитись. Я, до речі, таким чином не одну гору брудного посуду перемила.
Та цього разу ніхто навіть не заїкнувся про прогулянку.
Мати бігла за татом, плачучи і заломлюючи руки, до самого кінця будинку під атакою здивованих і співчутливих поглядів перехожих. Батько ж, не звертаючи на її зойки ніякої уваги, мовчки і впевнено ішов вперед. Коли вже було зовсім несила, мама впала на коліна посеред пилюки нашої вулиці і гірко заридала. А за її спиною якийсь шофер нетерпляче сигналив та силився викрутити кермо так, щоб проїхати і не зачепити якусь божевільну.
Хтось із сусідів здогадався привести її додому і забрати мене. А пізніше із розмов я дізналась, що ми з матір'ю маємо бути вдячні за це до гробової дошки. Та було не зовсім зрозуміло хто більше повинен відчувати ту вдячність: матір, якій вони не дали померти від смертельної туги, яка поклала її в ліжко на півмісяця, чи я за те, що не допустили моєї голодної смерті та неминучого дитбудинку. Та зважаючи на останні події, що трапились зі мною, краще б сусіди про нас тоді забули.

Приховано: Показати

просто не має слів я читала з широко відкритими очима,і затамувавши подих.. :( жорстока правда про притулки :(

:( :( :( :o

Пройняло... :frend

МАША И МИРОЗДАНИЕ
(автора не знаю)

Дорогое Мироздание!
Пишет тебе Маша Ц. из г. Москва.
Я очень-очень хочу быть счастливой!
Дай мне, пожалуйста, мужа любимого и любящего, и ребенка от него, мальчика, а я, так уж и быть, тогда не перейду на новую работу, где больше платят и удобнее ездить.
с ув., Маша.

Дорогая Маша!
Честно говоря, я почесало в затылке, когда увидело строчки про работу. Даже не знаю, что сказать. Маша, ты вполне можешь переходить на новую работу, а я пока поищу для тебя мужа.
Удачи!
Твое Мрзд.

Уважаемое Мироздание!
Спасибо что так быстро ответило!
Но.. бабушка моя говорила: кому много дается, с того много и спросится. Вдруг я буду иметь и то, и это, а за это ты мне отрежешь ногу, когда я буду переходить трамвайные пути?
Нет уж, давай так- я перехожу на новую работу, имею мужа, но за это я готова вместе со своим любимым всю жизнь жить в съемной хрущевке.
Как тебе такой расклад?
Твоя МЦ

Дорогая Машенька!
Хохотало, увидев про ногу. Смысл бабушкиной поговори совсем другой: кому много дается способностей, талантов, знаний и умений, от того люди много и ждут.
У тебя же заначено на двушку в Подмосковье, покупай на здоровье. Ногу оставь себе)))
твое М.

Дорогое Мрзд!
В принципе, я обрадовалась, прочтя про ногу.
НО:
у меня будет муж, ребенок, любовь, квартира и нога. То есть ноги.
Что я тебе буду должна за это ?(((
Маша.

Маша!
Уфф. Почему ты со мной разговариваешь, как с коллекторским агентством?
Меня попросили- я делаю. Я тебе где-нибудь когда-нибудь говорило, что ты мне что-то будешь должна?
М-ие.

Да!
То есть нет.
Просто не может быть, чтобы было МОЖНО, чтобы все было хорошо, понимаешь???
Я сегодня плакала всю ночь: отдала взнос за квартиру. Хорошая, окна на реку.
Небось, муж будет урод. Скажи прямо. В принципе, я к этому готова.
Маша.

Дорогая Маша!
Муж, конечно, не Ален Делон, зато и в зеркало так часто не смотрится. Вполне себе нормальный мужик. На днях встретитесь.
Да, отвечая на твой вопрос: МОЖНО, чтобы все было хорошо. В принципе, мне все равно, хорошо или плохо мне заказывают. Лишь бы человек точно знал, что хочет.
Мрзд.

Уважаемое Мрзд,
А можно чтобы ДОЛГО было хорошо?....
В принципе,если лет пять будет, я согласна, чтобы с потолка протекало...
Цю, Маша Ц

Машенька,
я тебе отвечу честно.
Долго хорошо может быть. ДОЛГО ОДИНАКОВО - нет. Все будет меняться, не меняется только мертвое. И когда будет меняться, тебе покажется,что все плохо. На время.
цю, мрзд.

Мрзд!
Только не ногу. Пусть погуливает муж.

Мария, кончай со мной торговаться. Как на армянском базаре, ей-богу! Я судьбой не заведую, это в другом филиале с другими задачами.
Мое дело- предоставить человеку все, что он хочет.
Счет тебе никто не выставит.
Если так тревожно, можешь ежедневно ругаться с мужем матом. Он начнет погуливать. Шучу, не надо ругаться!
Единственная у меня к тебе просьба: когда ты будешь совсем-совсем счастлива, у тебя освободятся силы. Ты классно шьешь. Займись лоскутным шитьем, твои одеяла украсят любой дом, людям будет радость.
с уважением, М.

Дорогое мое!
Я сегодня прыгала от радости.
Конечно!
Я сделаю все, что ты скажешь.
Я ТОЧНО тебе ничего не буду должна?
Мне предложили еще более клевую работу,а тот чувак из кафе назначил свидание. Йессс!!!
(так небывает так не бывает)
(купила швейную машинку)
целую тебя!

Дорогая Маша!
Все хорошо. МОЖНО делать все что хочешь, в рамках Заповедей и УК.
И тебе ничего за это не будет. Наоборот. Если ты не будешь ныть, мы все (Управление № 4562223) только порадуемся. Нытики увеличивают энтропию, знаешь. И возни с ними много. Я от них, честно признаться, чешусь. Так что удачи!
Я откланяюсь пока. Тут заказ на однополых тройняшек, и опять торгуются, предлагают взамен здоровье. Нафиг оно мне сдалось, их здоровье...
Твое Мрзд. Береги ногу! Шутка!

Мироздание, привет,
как ты там?
Дочку назвали Мирой, в честь тебя.
Сшила самое лучшее на свете лоскутное одеяло, заняла первое место на выставке, пригласили на слет пэтчворкистов на Бали.
Летим всей семьей.
Я просыпаюсь утром, поют птицы...
Я иногда думаю - за что мне такое счастье?
Твоя Маша. От мужа привет)

Маша, привет!
Смущенно признаюсь,что я немного промахнулось с сыном, которого ты заказывала, перепутало...но, гляжу, ты счастлива и так)
Быть счастливым -это нормально. Воспринимай это не как подарок, от которого захватывает дух, а как спокойный фон твоей жизни. А дух захватывает иногда от таких мелочей, которые каждому даются без всякой просьбы: не мое это дело заставлять птиц петь под твоим окном. Это по умолчанию полагается

yaranochko то взагалі....як випустиш свої оповідання книжкою сподіваюсь на автограф ;)
Бачила якось в метро жінка роздавала на віддрукованих листівках вірші свого чоловіка :)
Не знаю до чого я це сказала, але може тобі теж окремі оповіданячка друкувати і дарувати виданням :)
А потім приймати лише пропозиціїї :) і вибирати найцікавіші :) і чеками :)
гг
Листівки з Новим роком так би мовити :)

І оповідання сонечка дуже сподобалось дуже позитивне :) у руслі "Секрету" :)

Вітер
- Ти його любила? - прошепотів вечірній вітер, ласкаво розшарпавши неземній красуні білосніжне волосся.
- Я його люблю... - вона стояла одна в легкій шовковій сукні посеред величезного кульбабового поля, ніжна і тендітна.
- Але він же помер... - вона, зітхнувши повними грудьми, промовчала, і вітер відразу пошкодував про це зауваження.
- Це був усього лише секс чи просто любов? - він поцілував її руку і, немов злякавшись, відстрибнув убік.
Вона підняла голову і, розтягуючи слова, прошепотіла:
- І те, і інше.
- Я б хотів отримати точнішу відповідь, - дотошний вітер вигукнув це з-під самих хмар і тут же зашелестів у траві.
Вона не зніяковіла, але ненадовго замислилася.
- Це секс, - нарешті наважилась вона, - як наслідок великого кохання.
Вітру сподобалися ці слова, але він, не показавши захвату, перепитав:
- А ти упевнена, що це не любов, що це не любов, як наслідок постійного сексу?
Тепер вона ні секунди не сумнівалася і ствердно кивнула головою:
- Так!
- Але ти займалася з ним любов'ю? - вона почула в цьому питанні якісь дивні нотки, і вітер, помітивши в очах безневинної дівчини замішання, розчинився. Що б приховати свою прикрість, він рвонувся через горб і, задерши подол березі, що засоромилася, помчав назад.
Повертаючись, він ще раз з деяким побоюванням поглянув в душу нічної красуні і заспокоївся. Усі її сумніви випарувалися і вона, гордо піднявши підборіддя, прошепотіла:
- Займатися любов'ю, це майже те ж саме, що і займатися нюхом в той час, коли хочеш відчути солодкий запах молодих троянд. Любов - це почуття. Почуття, яке вище, ніж зір, дотик і слух. Я не займалася з ним любов'ю...я кохала його.
Вітер посміхнувся, поцілував її в лоб і по-батьківськи притиснув до грудей.
- Будь щаслива.
Покрутившись в її ногах, він зметнувся в небо, ударивши красиве личко вечірньою прохолодою. Вона, закинувши голову, полегшено зітхнула і, немов від блаженства закрила очі. Вітер, шелестівши травою, кидався по полю, збільшувався і набирав силу. Він, немов пролетів крізь неї, але цього разу боляче ляснув по щоках, обпалив легені і зірвав білу сукинку.
Вона скрикнула, повільно видихаючи набите повітря, сіпнулася і завмерла. А вітер вже достатньо зміцнів для того, щоб називатися смерчем. Він рвонувся до неї, лагідно погладжуючи волосся і абсолютно збожеволівши, цілуючи рожеві губи, підняв її голе тіло і шпурнув його в прірву. Витираючи сльози, що з'являються на хмарах, він повторив:
- Будь щаслива...
Вона залишилася з коханим лише тому, що ніхто ніхто ніколи, ні на цій планеті, ні на одній інший не любив її так, як він... вітер.

Як то переважно і буває, зовсім випадково надибав сайт дніпропетровського письменника з доволі легкою і цікавою книжкою :=)
http://dmytro-bond.narod.ru/tvory/president_firstchapters.htm
Відповідь від: 24 Січня 2011, 09:58:50

Замовив собі "17-й поверх" і "Як стати президентом"
:=)

Твори Дмитра Бондаренка мені також подобаються. Особливо його останній роман "Як стати президентом" , про те як фарс одного хлопця обернувся для нього трагедією. І мова сучасна, багато метких, суто українських висловів, які я чула від бабусі.

Сьогодні отримав книжки поштою. Виявилося що вони зовсім худесенькі. Тепер думаю чи читати вже, чи може як десь літом поїду, то у транспорті :=)

Ім"я Алла Бур відразу викликало у мене асоціацію з переможцем першого поетичного слему Калуша. Прочитавши, що вона з-під Києва рочарувалася. Але не її творчістю. Ось дещо з її "дрібничок". Але спершу автор скаже пару слів про себе:
Народилася в 1973 роцi На Украiнi в мiстi Василькiв, Київськоi областi. Зараз живу в Iзраїлi, мiсто Беер-Шева.
Одружена, маємо двох хлопцiв-бешкетникiв.
Писати для себе почала в 8 рокiв – мрiяла створити Великий Роман.
В раннiй юностi почала писати оповiдання.
Тепер – мiнiатюри.
А трохи згодом почну писати СЛОВА.
Але якi!

Перекладач про автора
Алла Бур – так помічати деталі та зводити їх у ранг повноцінних персонажів може лише жінка. За гумором та іронією її легкої, майже повітряної прози завжди прихована глибока внутрішня драма емігрантки.

Дрібниці
частина друга

Стілець
Кухонне начиння божеволіло, підлога стогнала, а лампочка нервово кліпала.
І ось з’явився Вельми Поважний Гість.
Увесь вечір господарі мліли від захвату. А я був розчарований.
Звичайнісінька дупа.

Дзигарок
Дзигарок перевели на годину назад.
«А я ще незле виглядаю!» – подумав він, піднявши догори стрілку.
Про те, що колись його переводили на годину вперед, не хотілось згадувати. Навіщо порпатись у минулому?

Протигаз
Нас – мільйони.
Ми чекаємо своєї години. Заголосить сирена – настав часу нашого карнавалу... Якось подивився на себе в люстерко - б-р-р! Назад, у тісну коробку!
Соромлюсь виходити на вулицю сам-один. Тому й чекаю. Подихати б...

Гаманці
Дешевий гаманець приречений на злиденне життя.
Дорогий гаманець купують в розкішній крамниці, дешевий – на галасливому брудному ринку.
Дорогий – великий і статечний, від нього апетитно пахне шкірою.
Дешевий гаманець – маленький і пожмаканий, його супроводжує жалюгідний дух цибулі.
Де лишень не буває дорогий гаманець! Круїзи, презентації, модні тусівки...
Дешевий гаманець пірне в крамничку, понуро прошвендяє по супермаркеті. Його стихія – овочевий ринок. Ну, а якщо вдасться побувати на якихось нещасних уродинах – про це дешевий гаманець згадує все життя. Дорогий гаманець не потребує прикрас: він сам – окраса!
Натомість прикрасити дешевий гаманець може лише картинка з такої самої дешевої газетки.
Де ж можуть зустрітися такі різні особи?
На помийниці.
Та це не надто втішає...

Смітник
Чого лишень у мені нема! Не втікайте від мене так швидко – «Найголовнішого очима не побачиш!»
...Так подіяла на мене книга, що я проковтнув її недавнечко.

Ложка
Онука Виделка вийшла заміж... Столовий Ніж – блискуча партія. Але...
Він звик, що все подають на тарелі. Ну, спершу вони разом пурхають над таріллю, наче пташечки. А потім він лежить. Втомився, бачте. Позирає, як онучечка моя гарує за двох. У мене вдалася!
Нам до роботи не звикати – змалку при ділі. Я завжди до самого денця вишкрібаю. І чоловік мій, небіжчик, усеньке життя провів на роботі. Кухонний Ніж – самі розумієте! Старий вже, кривий, і ручка ізоляційною стрічкою замотана. Зате який гострий язик! Ніде не могли без нього обійтися! Ось і зламався, бідака.

Світлофор
Ох, уже ці машини! Обганяють одна одну, пронизливо сигналять. Люблять зупинятися в найбільш недозволених місцях...
Машини абсолютно некеровані. Мені соромно за них – от і червонію.

Мікроскоп
У всьому я помічаю саму суть. Через те в мене й вигляд такий пригнічений.

В житті людини трапляється різне. Події чергуються, змінюючи одна одну, деякі приносять радість, інші — горе. Іноді все, що відбувається з тобою, здається цілком логічним і зрозумілим наслідком того, що ти робив раніше, і здається, що твоя доля повністю у твоїх руках, що ти тримаєш її під контролем. Іноді складається враження, що деякі ситуації та події звалюються на тебе, мов сніг на голову. Звідки вони взялися? Чому зі мною відбувається саме це, а не щось інше? Чому саме зі мною, а не з кимсь іншим? Які наслідки в майбутньому може мати та чи інша моя реакція на події, які відбуваються зараз?

Як вибрати правильне рішення з-поміж багатьох варіантів, кожен з яких має свої «за» і «проти», як не помилитися? Можливо те, що повинно статися зі мною, станеться все одно, як би я не намагався що-небудь змінити?

А можливо все навпаки: я — хазяїн своєї долі, сам вирішую, чого я хочу, сам її створюю?...

Може трапитися, що відбувається з тобою якась подія, яка змушує тебе здійснювати певні вчинки і приймати певні рішення, причому в тебе є вільний вибір - хочеш, зроби так, хочеш, так. Але якщо ти приймеш правильне рішення, то подальші речі, які з тобою будуть відбуватися - це вже будуть не просто випадкові події ... Вони будуть обумовлені тим вибором, який ти зробив. І якщо ти знову став на роздоріжжі і знову прийняв потрібне рішення, потім перед тобою постане вибір, який тобі вже не здасться випадковим, якщо ти, звичайно, здогадаєшся і зумієш освідомити його. І твоє життя перестане поступово бути просто набором випадковостей, вона перетвориться ... в сюжет - все буде пов'язано якимись логічними, не обов'язково прямими зв'язками, і ось це і буде твоя доля...

Дмитро Глухівський.

- Привіт! Будь ласка, не клади трубку!
- Що тобі потрібно? У мене немає часу на твоє базікання, давай швидше!
- Я сьогодні була у лікаря.
- Ну і що він тобі сказав?
- Вагітність підтвердилася, вже 4й місяць.
- А я тобі, чим можу допомогти? Мені проблеми не потрібні, позбавляйся!
- Сказали пізно вже. Що мені робити?
- Забути мій телефон!
- Як забути? Ало-ало!
- Абонент знаходиться в не ...
Пройшли 3 місяці.
" - Привіт малюк"!
у відповідь
"- Привіт, а ти хто"? "
- Я твій Ангел Охоронець".
- А від кого ти мене охоронятимеш? Я ж звідси нікуди не подінуся" "
- Ти дуже смішний! Як ти тут поживаєш"?
"- Я добре! А ось мама моя щось щодня плаче". "
- Малюк не переживай, дорослі завжди чимось невдоволені! Ти головне більше спи, набирайся сил, вони тобі ще ой як згодяться"!
"- А ти бачив мою маму? Яка вона"?
"- Звичайно, я ж завжди поряд з тобою! Твоя мама красива і дуже молода"!
Пройшли ще 3 місяці.
- Ну, що ти робитимеш? Неначе хтось під руку штовхає, вже другу склянку розлила! Так і горілки не наготовлятимешся!
"- Ангел, ти тут"? " - Звичайно тут".
"- Щось сьогодні зовсім мамі погано. Цілий день плаче і лається сама з собою"!
"- А ти не звертай уваги. Не готовий ще, білий світ побачити"? "
- Здається, вже готовий, але дуже боюся. А раптом мама ще сильніше засмутиться, коли мене побачить"?
"- Що ти, вона обов'язково зрадіє! Хіба можна не полюбити такого малюка, як ти"?
"- Ангел, а як там? Що там, за животом"?
"- Тут зараз зима. Навкруги усе біле, біле, і падають красиві сніжинки. Ти скоро сам усе побачиш"! "
- Ангел, я готовий усе побачити"! "
- Давай малюк, я чекаю тебе"! "
- Ангел мені боляче і страшно"!
- Ой, матусю, боляче-то як! Ой, допоможіть, хоч хто небудь. Що ж, я тут одна зможу зробити-то? Допоможіть, боляче.
Малюк народився дуже швидко, без сторонньої допомоги. Напевно малюк дуже боявся зробити мамі боляче.
Через добу, увечері, на околиці міста, недалеко від житлового масиву:
- Ти синок на мене не ображайся. Зараз час такий, я така не одна. Ну, куди я з тобою? У мене усе життя попереду. А тобі все одно, ти просто заснеш і усе. "
- Ангел, а куди мама пішла"? "
- Не знаю, не переживай, вона зараз повернеться". "
- Ангел, а чому у тебе такий голос? Ти що плачеш? Ангел поквап маму, будь ласка, а то мені тут дуже холодно" "
- Ні, малюк я не плачу, тобі здалося, я зараз її приведу! А ти тільки не спи, ти плач, голосно плач"! "
- Ні, Ангел я не плакатиму, мама мені сказала, треба спати"
В цей час в найближчій до цього місця п'ятиповерхівці, в одній з квартир, сперечаються чоловік і дружина :
- Я не розумію, тебе! Куди ти зібралася? На вулиці вже темно! Ти стала нестерпною, після цієї лікарні! Дорога, ми такі не одні, тисячі пар мають діагноз безпліддя. І вони, якось з цим живуть.
- Я прошу, тебе будь ласка, одягнися і пішли!
- Куди?
- Я не знаю, куди! Просто відчуваю, що я повинна кудись піти! Повір мені, будь ласка!
- Добре, останній раз! Чуєш, останній раз я йду у тебе на поводі! З під'їзду вийшла пара. Попереду йшла швидким кроком жінка. За слідом йшов чоловік.
- Кохана, у мене таке відчуття, що ти йдеш, по заздалегідь вибраному маршруту.
- Ти не повіриш, але мене хтось веде за руку.
- Ти мене лякаєш. Обіцяй завтра цілий день провести в ліжку. Я подзвоню твоєму лікареві!
- Тихіше. ти чуєш, хтось плаче?
- Та з того боку, доноситься, плач дитини! "
- Малюк, плач голосніше! Твоя мама заблукала, але скоро тебе знайде"! "- Ангел, де ти був? Я звав тебе! Мені зовсім холодно"! "
- Я ходив за твоєю мамою! Вона вже поруч"!
- О, Господи, це ж і дійсно дитина! Він зовсім замерз, швидше додому! Любий, Бог послав нам малюка! "
- Ангел, у моєї мами змінився голос"
- Малюк, звикай, це справжній голос твоєї МАМИ"!

Паскуда.

Вона виявилась такою закінченою паскудою, наскільки можна було собі уявити. Вона приперлась, коли її не чекали, відчинила відмичкою чорний від пальців дверний замок і ввійшла до хати, так і не здогадавшись повернути ті двері в вихідне положення. Безцеремонно жбурнувши колись білий, а тепер майорівший на всі боки червоними плямами від крові її жертв, балахон. Не знімаючи брудного взуття, пошвендяла на кухню, залишаючи на дзеркально-чистій підлозі сліди масної вуличної багнюки.
Навіщо вона прийшла?
Мабуть, тільки для того, щоб підігріти собі чаю ( ніби вдома у неї відключили газ за несплату). А, може, вона прийшла, щоб включити духовку, не запалюючи конфорки, і засунути туди мою голову? Та я не смію опиратись, бо вона сильніша. Вона все одно зв’яже мені руки і ноги, повисмикує все волосся з голови, повидирає кліщами нігті. На завершення ще й повиколює очі, покладе їх на вимите до блиску синє блюдце і з’їсть, щедро поливши майонезом. А потім ще довго гундоситиме грудним голосом протяжні, незрозумілі і тільки їй відомі мантри.
Та їй і цього буде замало і вона придумає ще вишуканіші тортури. Для прикладу, повідчиняє усі вікна в найлютіший мороз, а одяг поріже на найдрібніші шматки. Дивитиметься, як я поволі замерзаю, пильно слідкуючи за тим, щоб температура в кімнаті була нижчою, ніж на вулиці в сибірську зиму. А коли мої кінцівки остаточно посиніють, а безволоса голова покриється рясним інеєм, то вона з кривою задоволеною усмішкою обернеться і піде геть, так і не звільнивши моїх ніг.
А, можливо, вона перетворить телефон на велетенську шибеницю і повісить моє нужденне тіло, використовуючи при цьому довгі телефонні гудки, наче товсту мотузку. Вона верещатиме у вуха цілотижневим мовчанням і викручуватиме руки в якісь неможливі вузли щоразу, коли я схочу дотягнутись до спасенної слухавки. Вплітатиме в очі божевілля від безкінечного чекання одного-єдиного дзвінка, котрий, здавалось, мав би докорінно усе змінити. Шкода тільки, що я його не почую. Як вправний та досвідчений будівельник, ця сволота зацементує наглухо мої вуха. Здере наживо шкіру і повитягує пінцетом усі нерви, щоб часом не відчула ними вібрацію в повітрі від протяжного телефонного S.O.S.
Писатиме нескінченні переліки щоденних справ, а я повинна буду беззастережно і педантично їх дотримуватись: помити вікна; випрати і випрасувати штори, білизну, одяг; зігнати кішку зі стола і дати їй шпіца, щоб летіла з кухні аж до дальнього кута довжелезного коридору; не звернути уваги на гавкаючого під під’їздом бездомного, зачуханого пса; вигуляти жадібні очиська, відкритий писок та пусті кишені модними бутіками міста; відповідно, нічого в них не придбати; розстроїтись під кінець дня, немов старе піаніно; знахабніти і врешті викричатись на вісімнадцятирічного сусіда за систематичне лускання дверима квартири. А в мене вдома шиби дзвенять!
І, нарешті, прикидаючись доброю, останнім пунктом напише завдання виспати собі кінську голову протягом вихідних.
Та я знаю всі її хитрощі. Вона прилетить сірими воронами, і до ранку клюватиме залізний підвіконник міцними дзьобами, та дерти кігтями скло. Та я і цього не почую, бо з вух ще не встигне викришитися цемент під дією вітру перемін.
Заплете в косу замість шовкової стрічки отруйну гадюку, яка жалитиме в спину щоразу, коли намагатимусь утекти через двері, тому у мене не залишиться іншого вибору, як тільки вийти надвір через вікно восьмого поверху. А потім ще довго ридатиме і голоситиме над бездушним тілом, що колись було мною.
Для чого вона з'явилась в моєму житті? Невже тільки для того, щоб поламати його по одному прутику, наче віник. Поступово, без жалю та каяття. Повільно та впевнено. І хрускіт кожного патичка періщитиме розпеченим залізним прутом безвиході усюди, куди зможе дістати.
Вона вийме з грудей серце, повісить на люстру та штрикатиме довжелезними, дуже гострими голками. Можливо тоді я зомлію від болю. Хоча вона не дасть навіть спокійно полежати без тями. Хутко знайде на мене управу у вигляді повного відра криничної води. А якщо я раптово захлиснуся, довго гупатиме мені по плечах твердою кістлявою рукою, залишаючи здоровенні синці на білій шкірі.
Вона розріже нам обом вени, щоб пообіцяти на крові померти зі мною в один день, описуючи свою радість від того, що нас поховають в одній труні на місцевому цвинтарі.
І як тільки таких земля носить?
Невже й на тому світі вона не дасть мені спокою – ця всеохоплююча, та без відповіді, любов до тебе?

Жорстоко :o ;) :bouquet:
Відповідь від: 22 Серпня 2011, 12:32:59

Буває що

Цитувати (вибране)

всеохоплююча і без відповіді

наповнює не таким сильним болем.. любов навіть приречена на повну тишу з іншого боку включає якісь двигуни стає світло і навіть якщо з 8 го поверху - то тільки на крилах кохання ґґ ;)
Торкнуло, дякую :good

Цитата: Tandylight від 22 Серпня 2011, 13:11:07

Торкнуло, дякую

:agree. Точно.
Торкнуло-не те слово! Навіть не знаю, що тре було пережити, щоб таке написати :unknow Чи то просто фантазія автора

Цитувати (вибране)

ця всеохоплююча, та без відповіді, любов до тебе?

Два рази перечитала, але любові тут не побачила. Щось таке моторошне...Бррр..Результат хворої уяви. Любов -це світло, вона не чекає відповіді...А тут якась темрява.....

Якраз, переглядаючи ще раз, про це подумала. Любов - В ПРИНЦИПІ позитивне і прекрасне почуття! Адже коли кохаєш, любиш - ніби виростають крила... ідеш по вулиці і всім посміхаєшся... життя стає прекраснішим, яскравішим і сонце світить навіть тоді, коли лиє дощик... ;)
Звичайно, якщо почуття не взаємне, то "не дуже добре", але...
Хоча сам твір, повторюсь, торкнув. Сподіваюсь, це лише результат уяви, тому кохайте!!!

Рада, що торкнуло, навіть якщо з негативною оцінкою ))) згодіться - негативна оцінка теж оцінка, гірше, коли на твір не реагують ніяк)))
Трошки пояснення - цей твір з*явився на папері після прочитання якогось твору Софії Андрухович, правда не пам*ятаю якого ))) давно те було.
А от переживають люди всяке, навіть і таке :-[

Вона помирала. Він так любив її. Шанс її врятувати був настільки невеликий, що його охоплював дикий відчай від думок, що її може не стати
...- Ти тільки тримайся, маленька! Тільки тримайся - твердив він вже упродовж декількох годин відколи сталася автокатастрофа.
У лікарні його не пустили в реанімацію. Дві нескінченні години. За цей час можна зійти з розуму. Можна згадати УСЕ, що можливо вже НІКОЛИ не повториться. За цей час можна померти самому. Але він не помер і навіть не збожеволів. Він знав, що йому просто не можна!.
Коли з реанімації вийшов головлікар, він не зміг навіть встати з крісла. Від слів лікаря залежало усе. Залежало його життя. Так! Він не зможе жити без неї! Ось зараз, якщо лікар скаже, що... Ні! Він не може цього сказати! В усякому разі, мозок не міг уявити такий варіант. Але якщо все ж - то він прямо зараз піде і - він не міг придумати, що зробить, але він твердо вирішив, що не зможе залишатися без неї. Усе це промайнуло в одну секунду.
- Її стан украй критичний, але шанс є, - здавалося, що лікар просто заспокоює його, в його голосі зовсім не було упевненості.
Другий день вона була без свідомості. Він майже не відходив від неї. І увесь час говорив з нею. Він знав, що вона його чує.
- Коли ми повернемося додому, я кожен ранок заварюватиму твій улюблений фруктовий чай. Ти ж його так любиш. Щодня, поки я живий, уранці поряд з твоїм ліжком стоятиме чашка фруктового чаю.
А якщо вона опритомніє сьогодні вранці, подумав він раптом. Де ж тут цілодобові магазини?
Уранці, черговий лікар застав його сплячого поряд з її ліжком, а на столі стояла чашка захололого фруктового чаю.
- Ей, Ромео, чай вже давно остигнув.
Він підскочив. А якщо вона опритомніє прямо зараз, а чай захололий?. Ні, цього не можна було допустити. Він вилив в раковину захололий чай і почав заварювати новий.
З цього дня у нього з'явилася нова мета. Здавалося, в житті не було нічого важливішого, ніж чашка гарячого фруктового чаю поряд з її ліжком, адже вона могла опритомніти у будь-який момент. За три тижні він точно дізнався, за який час остигає чашка фруктового чаю при кімнатній температурі.
А за два тижні вона розплющила очі і побачила його, змарнілого, з сірим обличчям і опухлими очима. А на столі стояла гаряча чашка, і по усій одиночній палаті поширювався приємний запах фруктового чаю.

класно!!! я сама ніби відчула запах фруктового чаю...Іду робити чай...

Справді гарно, захоплююче і вразливо.

У Тридев'ятому царстві, в тридесятій державі жила-була прекрасна, незалежна, самостійна і розумна принцеса.
Ось одного разу сиділа вона на березі мальовничого ставка в зеленій долині біля свого замку, роздумувала про сенс життя і раптом побачила жабу. Жаба стрибнула їй на коліна і сказала:
"Мила, добра дівчина. Колись я був прекрасним принцом, але зла чаклунка зачарувала мене, перетворивши на жабу. Якщо ти мене поцілуєш, я знову перетворюся на принца, і тоді, моє сонечко, я оселюся в твоєму замку, а ти готуватимеш мені їсти, будеш чистити мого коня, прати мій одяг, ростити моїх дітей і радіти, що я узяв тебе за дружину".
Того ж вечора, легко повечерявши жаб'ячими ніжками з приправами і келихом білого вина, Сонечко тихенько гмикнуло і подумало: "Ага...щааазз"!

казка брехня.... але в ній натяк

На одній загубленій полянці в далекому лісі росла чудова чудова квітка. Вона радісно зустрічала кожнісінький день, грайливо поблискуючи крапельками роси, розкриваючи свої ніжні пелюстки і насолоджуючись сонячним теплом. Квітка була настільки красива, що мешканці лісу спеціально приходили помилуватися нею. І вона усвідомлювала свою красу, пишалася нею. Життя доставляло їй тільки радість, і вона навіть і не підозрювала про те, що в ній може бути щось ще, що принесло б їй ще більше задоволення.
В той же час, на іншому кінці світу, в іншому лісі, на іншій полянці росла інша квітка. Вона була як дві краплі води подібна на першу, вона також була прекрасною, усіма дюбима і щаслива. Її життя також було дивовижним і безтурботним. І вона теж думала, що у неї вже є усе, про що тільки можна мріяти.
І ось одна багатий бізнесмен вирішив організувати найбільшу у світі оранжерею. Він розіслав своїх кур'єрів по всьому світу у пошуках найкрасивіших квітів. Вони ревно виконували своє завдання, ходили по забутих стежках і незаселених місцях. Так вийшло, що обидві ці квітки були знайдені цими гінцями і привезені в цю оранжерею. І оскільки вони були дуже схожі, їх поставили поруч, але через стінку... через скляну стінку.
Ці квітки швидко стали родзинкою оранжереї. Люди захоплювалися ними і тут. Їм і тут приділялася виняткова увага і турбота. І тут вони були напрочуд життєрадісними і прекрасними. Вони розкривалися щодня в один і той же час, одночасно оберталися назустріч світлу, одночасно стискалися у бутон увечері. І оскільки вони були неймовірно схожі, кожен з них думав, що це скло, що розділяє їх, - не що інше, як ДЗЕРКАЛО, в якому він бачить своє власне відображення.
Незабаром власник оранжереї вирішив продати одну з квіток, оскільки вони майже не відрізнялись одна від одної. І коли її стали відносити, обидві квітки усвідомили, що це їх "дзеркало" - зовсім не дзеркало, і що насправді доля звела їх з їх другою половинкою. І що весь цей час вони, знаходячись поруч, жили як єдиний організм, жили душа в душу.
Ніхто не знає, чи зустрілися вони знову, але їх життя змінилося з тієї миті, оскільки вони зрозуміли, що у світі є щось більше, ніж просто загальне захоплення і безтурботна радість... що є щось особливе і привабливе... З тієї миті в їх житті з'явилася нова мета. Вони стали прагнути один до одного.

Майже по Макаревичу "ОН был старше ЕЕ"
Вона мала крила. А Він не знав, вірніше не хотів вірити.
Вона уміла літати. Та Він вперто і чути нічого про це не хотів. Зустрічаючи кожного ранку Її з лілових хмарин, Він говорив:
- Не выдумывай, глупышка. Ты не умеешь летать.
Та Вона не ображалась. А коли наступав пізній вечір, Вона знов відлітала. Гуляла самотньо по хмаринкам, підкидувала сонечко немов м"ячика. Ловила мрії людей та гралася ними немов піском, пропускаючи їх крізь міцні та ніжні пальці…Та приходив Він, той, що не умів літати. Він був набагато старший за неї. Він завжди Її знаходив, тому що у нього були високі зв"язки.
Та часто Вона утікала від Нього, грайливо сміючись і пірнаючи у чергову хмаринку. Та Йому вистачало лише клацнути пальцями, як два хижих птаха, зупиняли її.
У Неї була дитяча душа. Вона любила польові ромашки та гірські орхідеї. Він знаходив тонну ромашок та орхідей. Осипав Її з ніг до голови.
Та Вона від цього не раділа.
Вона дивилась на них із смутком. Від великих садових та тепличних ромашок і орхідей віяло холодом, так само як і від Нього.
А ще Вона була вітром. Кожну ніч летіла Вона до зірок, надсилаючи їм повітряні поцілунки. А зірочки сплітали Їй віночки сузірь і пропонували залишитись з ними.
Та приходив Він. І як завжди казав:
- Не выдумывай, глупышка. Ты не ветер.
А ще Вона була райдугою. Вона уміла пробиратися крізь каплі дощу до самого його серця і спалахувати 7ми кольоровим сяйвом над вимоклим містом. Вона вимальовувала свою дугу небесними кольорами, промиваючи пензлика у калюжах.
- Не выдумывай, глупышка. Ты не можешь быть радугой или ее светом, – говорил он.
А ще у Неї було серце поета. Вона підкидала його до небес і купала у прикарпатських джерелах…
Та чула від Нього все те ж саме:
- Не выдумывай, глупышка.Ты не поэт.
Та якось Вона таки полетіла від Нього. Полетіла назавжди.
Ні, таки Вона не полетіла, а пішла босоніж по ромашковому полю. А крила залишила. ..
…А Він залишився сам…
Він брав її пензлик і пробував розмалювати райдугу, вмокаючи пензлика у калюжі.
«Я не художник», - думав Він.
Потім Він спробував написати вірша. Він рвав списаний олівцем папір і думав:
«Нет, я не поэт».
Він зривав польові ромашки, довго дивився на зорі і навіть ходив по ліловим хмаринам.
А потім взяв її крила. Став на саму високу і красиву хмарку….І зробив крок у повітряний простір.
«Я не умею летать», - подумав Він.

Увечері по тихій вулиці повільно йшов старий чоловік. Опале листя на тротуарі нагадувало йому про минуле, яке давно кануло в Лету. Попереду була довга ніч і зима. Раптом серед листя біля сирітського притулку він помітив клаптик паперу. Старий зупинився, підняв його тремтячими пальцями і підніс до очей: "Хто знайде це - я люблю вас,
Хто знайде це - ви потрібні мені.
Мені ні з ким поговорити.
Хто знайде це - я люблю вас."
Прочитавши ці рядки, виведені невмілою дитячою рукою, старий заплакав . Він подивився на вікна притулку і побачив дівчинку, що притиснулася носом до шибки. Тоді старий чоловук зрозумів, що знайшов друга . Посміхнувшись, він помахав дівчинці рукою. Дівчинка посміхнулася йому у відповідь. Їм стало ясно, що тепер усю зиму вони сміятимуться в обличчя снігу чи холодному дощу.
Так і вийшло. Усю зиму вони переговорювалися через грати огорожі притулку і обмінювалися маленькими подарунками.
Дідусь вирізував з дерева подарунки для дівчинки. А дівчинка малювала для нього прекрасних дам, що стоять під яскравим сонцем серед зелені садів. Але в перший день червня дівчинка прибігла до огорожі, щоб показати старому нову картину та він не прийшов. Дівчинка відразу зрозуміла, що її друг більше ніколи не прийде. Вона побігла в кімнату і написала на клаптику паперу:
"Хто знайде це - ви потрібні мені,
Мені ні з ким поговорити...
Хто знайде це - я люблю вас ."
.......

Самотньо брела старенька додому через двір. І враз побачила, як неподалік в стороні до маленької дівчинки підбіг кульгавий дворовий собака. Дівчинка, злякалавшись пса, затремтіла і голосно заплакала. А потім притиснувши до грудей свою ляльку побігла до мами з криком: "Мамо, матуся, захисти!" Мама дівчинки посміхнулася і приголубила її. А старенька, раптом похитнулася. І, тримаючись за серце, осіла на землю. Ні , не від несподіваного крику стало так погано бабусі. А сама фраза, яку вигукнула дитина нагадала їй далеке минуле...Молоді роки, пору юної безтурботності. І кохання. Він здавався таким сильним і надійним, що вселяв їй приємну упевненість у завтрашньому дні. А як палко говорив про щиру любов! Та...коли дізнався про вагітність просто утік.
А вона з пересерддя і розпачу вирішила, що коли йому не потрібна турбота про маля, то і їй також без нього вона не потрібна... А усередині хтось іще зовсім непомітний давав про себе зрозуміти: "привіт, це я - твоя дитинка. Ти не бачиш мене, але можеш відчувати. Потерпи трішки, я ростиму, набератимуся сил, щоб незабаром тебе обійняти. А ти у цю важку хвилину життя не картай ні себе, ні батька мого. Я народжуся і тобі усміхатимусь. Обійматиму ніжнимим ручками і підтримуватиму тебе. А від тебе мені потрібна лише ласка. І хоч зрідка, перед сном, читай мені з книжки казочки. Чи розповідай про ріпку чи Котигорошка...От побачиш, ти і не помітиш, як я підросту і стану для тебе теплим помічником. Я любитиму тебе, моя рідненька, буду і в радості і у біді..."
Тільки той голосочок не хотіла чути дівчина. Твердо вирішила: "Ні!" І рішуче у призначений час постукала у двері зловісного кабінету. Їй хотілося пошвидше звільнитися від...
Їй дали наркоз, підійшов лікар. Та несподівано, крізь напівсон дівчина почула плач немовляти...Але все здавалося таким чужим і неважливим. А десь, наче у грудях стогнало і кричало: "Ні, не потрібно! Прошу! Мені страшно!Мамо, матуся, захисти!."
З того холодного осіннього вечора дівчині уже не спалося спокійно. Ні, вона уже не чула дитячого крику. Але у серці щось надірвалось. А саме життя стало третьосортним для неї ж самої. Вона так і не вийшла заміж. Існувала самотньо і поступово старіла... А, не будь того рокового аборту, вона б уже і внучків бавила б.
... Але сьогодні, в одну мить, немов блискавкою ударив спогад про далекий злочин, який вона старанно від усіх приховувала...
Навколо неї зібрався жалісливий народ. Хтось поклав у рот валідол, хтось викликав по мобілці швидку допомогу... Люди в очікуванні медиків, не в силах залишити її саму, стали свідками як нещасна бабуся, помираючи, весь час повторювала : "Пробач, пробач..."
За якусь мить напружені складки її змарнілої шкіри розгладились і на обличчі застиг спокій... І тоді якийсь чоловік з натовпу сказав: "напевно хтось її пробачив".

Л і т н і й д о щ.
Літній дощ—це не серйозно, це не надовго. Це не повінь або гірський потік… Прибити пил, пообіцяти прохолоду і раптом зникнути залишивши туманну блакить на вулицях міста… А ще й калюжі… Та ні, вони примарні теж. Вони ніби не існують… Бо літо… І сонце! І очі. Такі веселі й радісні. У всіх. І у неї. ЇЇ очі – два океану щастя! Щоб втонути удвох… або кожному окремо… ЇЇ очі – два океану відчаю! Бо втонула вона лише. А він… Він дивився спокійно наскрізь неї. Спокійно й байдуже. Наче то були скляні очі які просто дивляться… або не дивляться. Ніжні слова кохання досягали його тіла і неспішно розсипалися на друзки. Ніжні слова кохання, які йшли від нього колись, запалювали її серце, розкидали мозок, робили її покірливою. А зараз? Чому зараз журба та розпач? Чому він не поруч? Чому зникли ті почуття і божевілля щасливого свята? Чудове, дивовижне літо! Чудове, дивовижне життя! Таке неповторне, загадкове. Бог його надає нам під час злиття сердець. Магія нового життя… незрозумілого і необхідного! Необхідного… Сонце пестило квіти і обличчя людей, літо бавило млістю, даруючи крила щастя… Чому він мовчки пішов? Чому став тінню, привидом людини яка кохала? Тому що почув її слова? Прикрі й незручні для нього? А на бульварі, там де пахощі троянд, де клекіт птиць і безліч закоханих пар, там у літньому кафе вчора вона побачила його з веселою молодою дівчиною. Він так ніжно цілував її волосся, а вона сміялась сріблястим сміхом! Вона танула в його обіймах і відлітала до неба в сяйві його усмішки… Ні, то не було ревністю, то не було образою… Біль, розкотистий і нестерпний, пронизливо заповнював все всередині. Біль який різав нещадно і волав: «Кінець!»… Вона йшла по вулиці вперед, без мети. Бо рух створював ілюзію полегкості. Фарби літа безжалісно запалювали кров навіть тим хто умовив себе що їм у житті більше нічого не лишилось. Вона знала що це кінець. Тобто початок вмирання серця. Вона знала що ліків немає, що воно вмиратиме клітинка за клітинкою. А натомість – порожнеча! І коли буде зачинено останній отвір у хвіртці її серця, коли воно умре для кохання, вона спокійно скаже що не боїться нікого втратити, що немає такої людини яка може зробити їй боляче… Вона йшла по вулиці, вона не знала нащо тепер жити? Серце рвало з грудей. А вже потім розірвані частини поступово вмирали прямо на очах. Попереду чорний тунель. Ні, чорний смердячий люк каналізації. Глибокий! Один крок вперед і… Ось вони, ті двері. Зловісні, які викликають нав’язливу млість. Ну, крок вперед і все! Брудно-сивий колір, стан духу мерзотне. Лікар – кат вийшов у коридор, запрошує… Та ні, ні! Їй не до нього! Вона просто, на огляд! Переплутала кабінет… Після темряви сонце засліплює нещадно! Щось зникло в душі… Чи може хтось? А те що зараз існує в неї? Це миті її життя. Справжнього. Коли душа й серце були разом. І прислухались до голосу Бога… Літній дощ… Знов йде. І знов не серйозно, не намочив а так… лише подражнив жартома! І знов волога блакить на бульварі… Знов сонце дурить кольоровими іскорками крапель… Посмішки, сяючі очі, радісний сміх… Вона дивиться на сонце… Яке воно яскраве й чарівне! Певно щоб його промінці несли світло в життя наших душ, щоб знати заради чого жити… Вона йде вперед і думає що… які пахощі троянд заворожуючі! А життя чудове і фантастичне… І яке щастя що саме вона може подарувати собі радість бачити частину себе у новому житті… Вона йде вперед…
05.02.2012.

Цікаво описано і бачу - як відповідь на мої останні 2 нічні вчорашні оповідання. Пишіть ще, будь-ласка. Мені інколи здається, що під псевдонімом "ДДК" сховалася жіноча душа.
Сподобалось, чекаємо на нові твори :bouquet:. Отож, маємо на форумі ще одного письменника :prapor:( :moskali)

Яким дивним буває іноді наше життя. Ти живеш, живеш якимось звичайним життям.І раптом в ньому з'являється інша людина. Чоловік. Вірніше, спочатку ти з'явилася в його житті. А ти сама його спочатку не помітила. Але ось він з'явився, і ти його побачила якимось бічним зором. Точніше, навіть не його самого, а лише силует і не надала цьому значення. Та поступово цей силует ставав все виразнішим та визначенішим... і якось ти накінець побачила перед собою конкретного чоловіка.
Звичайно, що задовго до цього ти уже мріяла про те, що хтось у твоєму житті таки з'явиться. І у тебе не було ніяких сумнівів, що ти гідна щастя.
Але саме цей конкретний чоловік не мав нічого спільного з тим прекрасним, розмитим образом, який ти собі малювала у мріях. І ось ти дивишся на цього чоловіка, і думаєш - ні, це зовсім не те, що тобі потрібно. Але цей чоловік робить так багато зусиль, щоб стати ближчим до тебе, він так наполегливо намагається увірватися у твоє життя, його стає так багато... Він скрізь. Він зустрічає тебе після роботи, очікує де небудь, проводжає, дарує квіти, постійно дзвонить, щось говорить чи мовчить у трубку, і ти розумієш, що це він.
І через те, що його так багато ти навіть боїшся включити телевізор, бо ловиш себе на думці - ось включиш телевізор, а він і там з'явиться.
А одного разу, сидячи з друзями в кафе, ти раптом подумаєш: ось цікаво, а де зараз ця людина, і чому він сьогодні жодного разу не подзвонив? А згодом знов подумаєш - ой, а чому я про це подумала? І як тільки ти про це подумала, через деякий час ти розумієш, що ти взагалі ні про що інше думати не можеш. Ось такий каламбур.
А весь твій світ, в якому було так багато друзів і всяких інтересів, звужується до цієї людини. І все! Тобі залишається тільки зробити крок назустріч цій людині, і ти робиш цей крок. І стаєш такою щасливою!
Але цей стан триває зовсім не довго. Тому що ти дивишся на цього чоловіка, і раптом бачиш: а він заспокоївся! І він заспокоївся не тому, що він добився тебе, і ти йому більше не потрібна. Ти йому дуже потрібна. Але він просто заспокоївся, і може далі жити спокійно. Але тебе те це не влаштовує. Ти хотіла зовсім не цього. Ти не можеш точно сказати, чого саме ти хотіла, але точно не цього.
І ти починаєш влаштовувати провокації: йти, щоб тебе зупиняли, щоб на деякий час повернути те, що було спочатку, щоб повернулася, хоч ненадовго, та гострота і трепет...
І тебе таки зупиняють, повертають... А потім перестають зупиняти, і ти повертаєшся сама. І усе це жахливо, нечесно,... але може тривати дуже довго. Дуже довго...
Поки в один прекрасний ранок ти прокинешся і раптом розумієш: "А я - вільна, все закінчилося". І поступово знову повертається інтерес до життя. Ти знову помічаєш, що у світі є багато чудових речей: смачна їжа, цікаве кіно, книги, живе спілкування. Повертаються друзі. І життя - прекрасне! І в ньому багато багато щастя. І багато приємного. Звичайно, не такого прекрасного і сильного, як кохання чи закоханість, але все-таки... І ти живеш. Але, правда, з цієї миті ти живеш дуже, дуже обережно. Щоб знову, не дай Бог, не зірватися в це переживання і біль.
Живеш обережно-обережно. Але продовжуєш чогось чекати... сподіватися...надіятись.

Хотіла кинути в улюблені вислови. Але тут вартує подати цитату всієї молитви про маленькі кроки:

Антуан де Сент-Экзюпери "МОЛИТВА"

Господи, я прошу не о чудесах и не о миражах, а о силе каждого дня. Научи меня искусству маленьких шагов.

Сделай меня наблюдательным и находчивым, чтобы в пестроте будней вовремя останавливаться на открытиях и опыте, которые меня взволновали.

Научи меня правильно распоряжаться временем моей жизни. Подари мне тонкое чутье, чтобы отличать первостепенное от второстепенного.

Я прошу о силе воздержания и меры, чтобы я по жизни не порхал и не скользил, а разумно планировал течение дня, мог бы видеть вершины и дали, и хоть иногда находил бы время для наслаждения искусством.

Помоги мне понять, что мечты не могут быть помощью. Ни мечты о прошлом, ни мечты о будущем. Помоги мне быть здесь и сейчас и воспринять эту минуту как самую важную.

Убереги меня от наивной веры, что все в жизни должно быть гладко. Подари мне ясное сознание того, что сложности, поражения, падения и неудачи являются лишь естественной составной частью жизни, благодаря которой мы растем и зреем.

Напоминай мне, что сердце часто спорит с рассудком.

Пошли мне в нужный момент кого-то, у кого хватит мужества сказать мне правду, но сказать ее любя!

Я знаю, что многие проблемы решаются, если ничего не предпринимать, так научи меня терпению.

Ты знаешь, как сильно мы нуждаемся в дружбе. Дай мне быть достойным этого самого прекрасного и нежного Дара Судьбы.

Дай мне богатую фантазию, чтобы в нужный момент, в нужное время, в нужном месте, молча или говоря, подарить кому-то необходимое тепло.

Сделай меня человеком, умеющим достучаться до тех, кто совсем „внизу“.

Убереги меня от страха пропустить что-то в жизни.

Дай мне не то, чего я себе желаю, а то, что мне действительно необходимо.

Научи меня искусству маленьких шагов.

Ділюся :bouquet: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313732#.T7gam781ncc.facebook

ФАНТАСМАГОРІЯ (Фан Та Сма Гори Я)

13.02. 2012
Івано-Франківськ

ФАНТАСМАГОРІЯ
(Фан Та Сма Гори Я)

Велике мистецтво – довести справу до кінця.
І велике мистецтво – залишити все так, як є.

Люди, для інших, частенько бувають лише фантомами. Безтілесним оболонками, що мають набір звуків імені, обростають словами та «фантазіями на тему» дотичних до них людей. Фантомами, яких ти ніколи не зустрічав у житті, які не мають до тебе жодного відношення, яких, ніби-то, не існує взагалі. А вони теж живуть, чогось прагнуть, п»ють зранку каву з молоком або міцний чай, кохають, страждають, народжують, плачуть над померлим, або й просто самотньо животіють в невеличкій квартирі.
Як правило, наші думки про інших – всього лиш здогади, які нічим не підтверджені; всього лиш думки, які пройшли крізь призму наших тіл та досвідів і перетворились у відчуття-відзеркалення людини. І не завжди вони є правдивими. На жаль чи на щастя…
Для інших Людина починається з погляду у вічі, з хитромудрого сплетіння запахів, дотиків, снів і митей, зі спільних спогадів та з ілюзій, що саме ця Людина – найважливіша, що саме ця Людина – завжди буде поруч. Що завжди будуть друзі, батьки, діти, родичі, знайомі, сусіди… а всі решта – фантоми…

Історія перша.
Про Нього.
Сонце
(листом до Неї)

Приховано: Показати

Історія друга
Про мене.

Приховано: Показати

Історія третя.
Про неї.
(Кицька)

Приховано: Показати

Людина починається для себе, коли нарешті перестає брехати (навколишнім і собі);коли знаходить себе, своє призначення; коли вибирає бути щасливою, а не страждати усе житя; коли починає помічати дрібниці і перестає боятися смерті; коли відкривається назустріч Любові і сама стає Любов»ю; і коли інші люди перестють бути просто фантомами…
Дійсно, хочеш щось змінити – почни з себе, з найпростішого – посміхнись іншому…)))))
Автор: LaLoba

Молодець автор. Мені сподобалось це психологічно-філософське ессе, об"ємне як у 3D творах, з умінням бачити людяність з різних кутів погляду, занурюючись при цьому у глибини причин та самих почуттів. :good

Мені теж дуже содобалося. :prapor:

Надіюсь буде далі.... І книга надіюсь буде. :)

Пора знов оживити тему. Давайте поговоримо про мрію :beach

Мрія.

Літо.Слабкий вітер, пестячи майже роздягнене тіло Дівчини, був як і Вона - ледарем. Їм удвох було лінь усе. Йому - Її по-справжньому остудити, а Їй під його диханням йти кудись.Але йти потрібно було.І з них двох Дівчина виявилася більш дієвою.
- Мужність моя, де ти?- скрикнула Вона, - Встаємо! Без тебе мені не піднятися самій! Йдемо в ті зарості, де
можна знайти Його!
Про Нього трохи пізніше, але обов'язково. Так як Діва була занадто білошкіра, щоб віддаватися сонцю, то валялася в тіні.Вона таки встала і журливо озирнулась на море. Вона з деяким докором вдивилася в
далечінь, неначе докоряла вітру, що він залишається, а Вона плентається в зарості, по дорозі натягуючи довгу сукню, щоб не згоріти і взагалі не показувати свою безсоромну білизну півдню. Він! Усі думки переплутав і як гіпнозом звав. Заглиблюючись у глиб рослинності, Вона все думала і думала про Нього.

Потрібно Його знайти. Скільки клопоту може принести в життя необережно запала думка. Вона володарює і тоді, коли можна про неї думати і коли не можна. Їй все одно. Вона примушує тремтіти від майбутніх "спогадів" передбачуваної близькості. Але, втім, все по порядку. Усе це схоже на сон або
віртуальну гру. Та, для сну занадто реально, для віртуалу - занадто серйозно. Він - це Мрія.

Прийнято вважати ідеалом те, що ніхто не бачив, але точно відомо як він виглядає. І мрії, як відомо, кочують від віку до віку і страшенно кардинально міняється до них відношення, переходячи в
наступну фазу часу.Те, що було мрією в 10, в 20 виглядає смішним, в 35-безглуздим, в 45-милим! А то!Колись одна Особа хотіла стати балериною в 10 років.Просила маму купити сукню білу(бальну) з перпендикулярно стоячою спідничкою! Милі мрії дівчинки.15 років - Я?! І це сукня?! Разом?! Ха-ха!
25 років - забула, якщо чесно, стільки одкровень життя давало, яка ще сукня?
35 - ой, ну що за дурниці бродять у дітей в голові! 45 - а що? А раптом? Цілком могло б з мене що-небудь і вийти. Не дивлячись на мої 80 кг зараз. Ну віддали б мене в танцювальний гурток в років 5, дієти. Пластика і зараз багато хто заздрить, дивлячись як танцюю. А що, цілком...Завзятості не позичати. Так...От якщо буде внучка, потрібно будемусе це втлумачити її батькам.Так що, мрії не порожнє марення виходить? Чи марення?
Так багато людей дивляться серіали, читають запоєм любовні романи.І що? А - нічого. Усі інертні. Ніхто. Нічого. Не хоче. Робити. А чому?Та тому що так класно валятися на пляжі своїх марень і бути обласканим морським вітром! Так, так не хочеться відривати свій погляд від блакиті води! І...вставати та кудись йти, щоб здійснити якусь думку\задумку. Перетворити її в реальність - це праця. А якщо нічого не
вийде? Це як віртуальні знайомства. Сподобався - спілкуюсь. Дуже сподобався - зустрінусь. Не сподобався - викреслю зі списку співрозмовників. Дуже не сподобався - поміняю сім-картку і забуду про нього. Все!Один рух - і річка тече по іншому руслу. Легко? Так ось, що потрібно людині! Легкість бездіяльності. Думаєте знайшли рецепт щастя? Нічого подібного. Від відсутності справ і дій(романи, серіали, віртуальні
знайомства) така туга нападає. І подушка чомусь вранці мокра. Дивно...Наче квіти поливала на підвіконні, від подушки далеко. Чому намокла? Невже від смутку?

І ми наважуємося! Йдемо з пляжу Марень в гущавину Життя.Не знаємо що там попереду.Думки ще зайняті послужливим вимальовуванням уяви - яка вона, мрія? Гладка, біла і пухнаста? А зарості все темніші, все густіші. І Діва геть перестала що-небудь розуміти, коли раптом побачила Його. Але - ні! Мрія мені пропонувала принца! А цей якийсь із животиком, старший і здається
на голові починає блищати лисина...Чи це сонячний зайчик пустує, як посланець, показуючи - ось Він! Ось Він! Не може бути. Все-таки - лисина. Ну і? Де справедливість? Немає. Так і є - немає справедливості у цьому світі. Стоп! Назад не можна. Там все зрозуміло, там пляж, там млість(лінь), там блакить, там...зеро.Так здається говорять гравці, коли нуль, порожньо, нічого.Так! Порожньо у Діви вже було. Вона хоче чогось іншого...Обертається - стоїть Він. Може заговорити? А що? Раптом мрія розмовляє? Ну раптом повезе? Ой, Він ще і посміхається. Підходить, бере за руки і пропонує вивести з Гущавини.Тому як Дівчина явно виглядає такою, що заблукала. Долоня тепла і така жива, реальна. А мозок малював якісь зовсім не такі уявлення про дотик Мрії. Він такий приємний і так гостро відлунює в кожній клітинці тіла. Неначе Він зумів обійняти Її всю. Ні. Тримає лише руки.
Як багато енергії, думок і тепла тече через руку Мрії. Та ні, не Мрії...Людини, яку чекала.

Мрія! Останнім часом дуже хочу в небо. Знову відчути себе частинкою неба. Річ навіть не в тих хвилинах "екстріму"....Не маю адреналінової залежності. Просто гори , наша неповторна природа добре поєднуються з польотами. Переглядаю фото. Дністер. Такий неосяжний. Незнайомий. Ми стоїмо над кручею. Сонце. Спека. Легкий вітерець... Десь там внизу видніється пліт з людьми. Найбільше запам,ятався наш прапор, який виблискував, манив, вселяв відчуття симпатії й поваги до відпочиваючих. Свої відчуття складно описувати. Так, був страх. Але коли ще можна пізнати щось нове, абсолютно незнайоме досі?! Поспілкуватись з новими людьми? Просто зробити собі подарунок. То все було так спонтанно. Мала вільний день. Сиділа в соціальних мережах і на пропозицію політати відповіла "так". Спробуйте!

Притча о дружбе

— Сэр, мой друг не вернулся с линии фронта. Прошу вас разрешить мне вытащить его оттуда.
— Запрещаю, — отрезал офицер, — я не буду рисковать твоей жизнью ради того, кого уже, скорее всего, нет в живых.
Ослушавшись приказа, солдат всё-таки пробрался на передовую, и, час спустя, смертельно раненный притащил на себе труп друга.
Офицер был вне себя от ярости.
— Я же говорил тебе, что его нет в живых. Теперь я потерял ещё и тебя. Ну, скажи, разве был смысл рисковать жизнью ради мёртвого тела?
Умирающий солдат ответил:
— Да, сэр, был. Когда я добрался до него, он всё ещё был жив. Увидев меня, он улыбнулся: "Я знал, что ты придёшь за мной, Джек".

Однажды мужики спросили деда, скажи, вот ты с женой живёшь полста лет, и не ругаетесь (в деревне всё про всех знают). Как это?

— Вы знаете, что молодые вечерами ходят на посиделки, - начал дед. - А потом парни провожают под ручку девок – по центральной улице гуляют. Один вечер проводил — ничего; два — повод… А три – считай жених.
Вот и я пошёл провожать одну. Иду, что-то говорю, а она вдруг стала вытаскивать потихоньку свою руку из-под моей… Я не понял – оказывается, я шёл прямо в лужу на дороге. Сворачивать не стал. Она лужу обежала и опять меня под руку. К следующей луже я шёл целенаправленно. Она также убрала руку.
На второй вечер я с другой девушкой – по прежнему маршруту. Та же картина – обегала лужи.
На следующий – пошёл с третьей. И опять посередине дороги по лужам. Подхожу — она за меня крепко держится, слушает меня и… пошла по луже со мной. Ага — просто не увидела лужу. Тогда я к следующей — поглубже. Подруга ноль внимания на лужу. Вот с тех пор и ходим рядышком и не ругаемся, живём ладком.

Все мужики рты пооткрывали, а которые постарше и говорят, что ты дед раньше не рассказал, как выбирать жён. Может и мы были бы счастливее.

Непродані Тут взяла :) http://svitslova.com/proza/1963-neprodani.html

У Проданому місті починався день. Сірий, як завжди, ранок. Імла важко виповзала з тісних завулків і піднімалася вгору. Вона клубочилася мов жива потвора, котра охопила все місто. Ця потвора біснувалася, показуючи сотню своїх ликів, розверзаючи свої пащеки, котрі немовби жерли будинки. Такі ж сірі і брудні, як вона сама. Звідки вона бралася та мла, ніхто не знає. Адже ні озер, ні річок в місті, ані поза ним не було. А із тих жалюгідних, обпльованих залишків фонтанів, хоч і діючих, імлі не було де взятися. Говорили, але так, щоб не чули Посередники, що вона піднімалася з підземних печер під містом, зі смердючих озер. Де вони – ці печери і чи правда це, ніхто не знав. Ще говорили, що в цих озерах Посередники ховали Непроданих. Там, казали, зник і Перший. Перший бунтар.

Тепер їх туди не запроторюють, беруть просто і продають їхню душу. Тоді з'являється Він. Купець…дуже страшний. Одного разу навіть в Проданому місті таке було. Він був Сто Одинадцятим Бунтарем. Чорні кучері, його гарна міцна статура вражали. Та найбільше боялися сміливого погляду його синіх очей.

На ешафоті, де він стояв зв'язаним, Посередники зачитали договір. І за мить з'явився Він… Назвав ціну. Юнак забився, закричав, та раптом замовк. Його розв'язали. Ніби все було ціле, але як він змінився. Сіре брудне волосся, притрушені пилом очі, схилена постать. Він ніби весь посірів, притрушений попелом. На ешафоті лежала купка грошей. Посередники відрахували свою частку, решту увіпхнули йому в руки. Він озирався довкруж. Та зійти із ешафоту не встиг. Підскочив ще один Посередник, зашепотів щось. Зачитали новий договір. Хлопця купила якась з Великих. Він жив у неї в розкошах. І його сірого, проте вишукано вбраного часто можна було бачити на вулиці. У Ницій імперії жорстоко карали Бунтарів.

У цій сірій імлі добре було поспати, сховавшись у ящик, але саме о такій порі Посередники виходили на полювання. І вони в своїх брудно-сірих балахонах і великих плащах не вирізнялись з неї. Були з нею одним цілим. Хоч як не хотілося Вену вставати, а треба було. Він потягуючись виглянув з ящика і завмер. Прямо на нього дивились колючі очиці. Рідко хто бачив очі Посередників. Вони біли ніби пласкі голівки забитих цвяхів. В цьому він переконався. Його побачив Посередник. «Дурень!» - картновся Вен і, кулею вилетівши з ящика, кинувся вперед. В імлі важко було пізнавати місця і він летів навмання. Сахаючись від нових і нових сірих тіней. Він знав, що йому не можна попадатись. Бо одного разу він вже попався.

Приховано: Показати

автор - Леся Скорик

Одна жінка мала дуже негарне, як сама вважала, покривало на ліжко. Купила його в магазині вживаних речей, всього за 20 гривень, бо на той час у важкій фінансовій скруті. Кожного дня, застеляючи ліжко, з великим невдоволенням розправляла покривало. Так тривало до часу, поки одного дня, випадково гортаючи каталог продажу товарів поштою, побачила таке саме покривало, його пропонував відомий стиліст, майстер інтер’єрів. Коштувало воно 1200 гривень. Відколи дізналась справжню ціну покривала, змінила своє ставлення до цієї речі. Якої б поганої думки не був ти про себе, у Божих очах маєш найбільшу цінність. Є люди, які не знають, наскільки важливо те, що вони існують. Є люди, які не знають, як багато для інших важить сама їхня поява у чийомусь житті. Є люди, які не знають, скільки радости дарує іншим їхня привітна усмішка. Є люди, які не знають, яким добром для інших є їхня близькість. Є люди, які не знають, наскільки б біднішими інші почувались без них. Є люди, які не знають, що вони – дарунок небес. Але могли б знати, якби ми їм про це розповіли.

Почну з фізіології....Руки тремтять. Голова болить та як в тумані. Рухи сповільнені. Нудить трішки. Така розсіяність. Мислити важко й щось робити. Ловлю себе на думці, що не дай Боже вмикати газ чи щось таке робити-бо спалю хату. Боюсь залишатись сама. І водночас дратують звуки та люди. Що зі мною? все банально. Перенервувалась вчора. Була на межі. Я не побачила іншого виходу. Випила 2 таблетки снодійного замість однієї. А потім зрозуміла, що помилилась, та було пізно. Як добути цей день? Так погано. Хочеться дертись на стіни. В мене проблеми зі сном. Іноді випиваю 1 чи пів таблетки.....Тоді сплю ніч. Але погано почуваюсь наступного дня. Нічого не можу толком робити. Складно зосередитись. Але зараз -це жах. Вже завтра все буде добре. То просто моя хвилинна слабкість. Нічого не вдієш. Про що це я? Думки стрибають одна за одною . В голові каша..............Якісь образи й сни. Галюцинації......Взагалі, не подумайте, що я хвора чи залежна... років за 8 я не випила й 7 таблеток. То вже крайній варіант. Коли не сплю 3-тю ніч. Коли зовсім виснажена.....Коли світ немилий. Чому все так? Що з нервами? Сама себе іноді питаю. І що робити далі. Ще за 2-3 роки такого життя стану зовсім некерованою...............Мені кажуть: "Ти замикаєшся. Мовчиш. Все тримаєш в собі....." А потім це все виходить от такими проблемами. Я не маю способу розвантаження. Я не можу й не хочу на комусь зриватись, когось грузити проблемами, кричати. Просто тікаю від світу і все залишаю в собі. Всі проблеми. Всі питання. Всі образи й емоції.............Нагрубила людина- не стану відповідати. Піду. Я сама в цьому світі. Настільки сама, що Ви й не уявляєте. В мене є одна віддушина- писати. Коли вже на межі, коли не можу тримати все в собі-бересь за ноут...Так легко пальці бігають по клавіатурі...................Я не знаю що пишу й кому. Зараз я геть нічого не знаю

Більше не дивує довгоочікуване тепло, стає так вимушено незатишно посеред натовпу людей, що заповнили вулиці щільніше, ніж вимощені шпаринки між бруківкою під ногами, немає не те щоб яблуку, навіть молекулі де впасти. Дивно, я ж не соціопат, навіть не мізантроп. Просто в один момент приходить настільки дико відверте усвідомлення того, що сьогодні( виявляється !)ти виріс з власного міста, ба більше, тобі тепер банально тісно навіть від міліметру близькості.
Леона Вишневська

Поки не зустрів тебе-наче жив не смакуючи.Без відчуттів.Буднями.
Іноді сірими.Так непомітно минали години,дні,тижні,навіть місяці.
То було наче життя в очікуванні чогось Чи когось.Тепер знаю що тебе.
До тебе це було
Щось на зразок бачити але не відчувати,бачити-читати про щось ,ніколи не знаючи яке воно на смак,але наче через скло.Мармурове й не завжди прозоре.
Тепер є можливість провести пальцями,
відчути всі узори твого тіла,попри ідеальну шовковистість.
Люблю тебе обіймати.По-дружньому,по-дитячому.Як є.
Особливо за плечі,де проходить талія шиї.Вона реагує на дотик.Це приємно.
Що може бути кращим від обіймів.Притискати тебе до себе.
Ще-так радять терапевти.Обійматись щодня.
Проходить день і відчуваю потребу в тобі.Бути поряд,просто триматись за руку.
Дотик..мабуть для мене від важить багато.Надто.
Хочу бути поряд тебе.Дивитись як спиш,дихаєш.
Відчувати тебе.Заглиблюючись в твої думки.Як завжди.
Люблю твоє тіло.Торкатись його,відчувати мякість,шовковистість,тепло.Ідельність.
Але головне-дотик.Приємний.Досить торкнутись аби отримати ту порцію флюїдів,
Якої так потребую від тебе.Насолоджусь ними і вертаюсь за ними знов.Бо це Ти.
Якщо надворі прохолодно,від тебе стає жарко й затишно.
Забуваєш де ти знаходишся й що ще поруч тебе.
Коли заглядаєш в очі-шарієш від їх таємничості ,там стільки ще незбагненного.
Відволікаю поцілунком аби заглянути в них ще
далі має бути

Ого. Дивуєш...
Автор хто? :good :good :good :)

ваш непокірний слуга,звісно (http://s.rimg.info/ba93b3464f2a271ccccce24a959f7f6a.gif) (http://smayliki.ru/smilie-26497479.html)
інакше був би підпис

:o :o :o Отамане, ну я в шоцi ... I оце ти написав? Приемно дивуеш. Якось так все влучно сказано! Хто любить, той розумiе...

Цитата: Отаман від 03 Липня 2013, 22:14:09

ваш непокірний слуга,звісно

Непокірний і надто балакучий 8)

Леона Вишневська
47 кілограм любові.

«Хорошого тобі дня»-
сказав він на порозі кухні.
А ти ж хотіла, щоб просто мовчки
підійшов,обійняв.
Натомість, вкотре між вами зведений
ніжністю міст епохально рухнув.

«Прощавай»-
сказав грюкіт вхідних дверей,
атлас сукні незграбно торкнувся перил.
Він дивився їй в слід,
рахуючи цокотінням підборів східці.
Якщо доля дає - не вагайся, бери,
це випадковість, а не випробування на міцність.
Вона у твоєму житті безцінна.
В душі несамовита, шалена повінь.
Тиша в’їлась отрутою в стіни,
так пішли його
47 кілограм любові.
Відповідь від: 04 Липня 2013, 11:58:26

Она была загадочна, непонятна для меня, странны были и наши с ней отношения — совсем близки мы все еще не были. И все это без конца держало меня в неразрушающемся напряжении, в мучительном ожидании — и вместе с тем был я несказанно счастлив каждым часом.

Иван Алексеевич Бунин, "Чистый понедельник"
Відповідь від: 04 Липня 2013, 12:11:24

А когда я в последний раз видел рассвет? Нет, не мельком, спеша по своим делам, не сонно бросив взгляд в окно, заваривая кофе, а по настоящему, осознанно, целенаправленно? Так, чтобы встать из уютной постели, когда ещё темно, вызвать такси, сесть в него и поехать на край города, чтобы увидеть — рассвет.. Держа за руку девочку — грусть. Чтобы там, между шумным городом и молчанием рассвета, встретить её брата близнеца, маленького, забытого мальчика — счастье.

Аль Квотион, "Запчасть Импровизации"
Відповідь від: 04 Липня 2013, 12:11:48

Мужчина ради женщины готов сделать то, чего никогда бы не сделал, будь он один, то от чего любой держался бы подальше, даже будучи пьяным и окруженным подстрекающими его друзьями.

Стивен Кинг, "Дитя Колорадо"

А менi про 47 кг любовi сподобалось 8)
П. С. Майже моя вага,гггг :=)

Цитата: ksenya від 04 Липня 2013, 12:39:50

А менi про 47 кг любовi сподобалось

Так. Мені також :good

Леона Вишневська
Проза життя. Частина I

Всі твої обіцянки,
любий, це така незграбна, дешева лірика.
Що не день, то ванільний сонет.
Мені трохи за 20, тому я більше не схильна вірити,
що брехня забудеться, а лінь просто мине.

Знаєш, є речі, які не вирішує тільки ліжко,
є істини, які тепер дають тобі котлети й борщ,
їх більше не побачити у вині.
Попереду лиш суцільні сірі будні,
А ти, як піон, без тепличних умов змарнів.
Наївний.
Знай, дружина і жінка – це насправді різні люди.

P.S. Хоча, буває, трапляється таки дві в одній.

пивом навіяло

Приховано: Показати

Якась відома феміністка казала що"Не буває некрасивих жінок,є тільки ті,які не вміють або не хочуть за собою дивитись".
Цікаво іноді наблюдати за ботанами в окулярах,на людей з пузом,загалом якимсь целюлітом чи вадами.
Вони теж хочуть любити й бути..
Але цікаво те,скільки зусиль вони для цього докладають,Чи ходять до спортзали,чи не те що не бігають зранку,
а знають лише качати мязи руки дверкою від холодильника.
"Заїдати"щоразу стрес-прикольна штука.Але особисто в мене не виходить.Як і запивати.
Якщо не можеш змінити обставини-змінюй власне ставлення до обставин.
Можна підняти власну самооцінку,згадати те,щоподобається,
Наприклад прогулятись понад річки чи по нічному місту,подзвонити до старого друга чи розважити себе будь-як інакше.
Книжка пише спілкувати з відкритими людьми.Аби не з тими що тримають за спиною пальці,
згорнуті в дулю.
Як казала одна особа-від замкнутих в собі людей не знаєш чого чекати.Так би мовити боїшся повернутись спиною до тих,хто не хоче чи просто не вміє виявляти емоцій.
Іноді тратиш час,зусилля на людину,яка може цього навіть не потребувати.Не те що Оцінити.
В нашому столітті чоловіки стають ліричнішми за жінок.Вимирає хромосома і певне від того депрес). Жінки почали більше заробляти за чоловіків.
В великих містах вони по вечорах кучкуються по нічних клубах,і властно промовляють"Вот етого мне").
Потреба в коханні перетворюється на банальне задоволення фізіології.
Хтось ,хто хоче розвинути свої відчуття,-може наприклад стати під гарячий душ)),а хтось розчарується раз-другий і назавжди стане"бревном".Мабуть для таких людей сприймати на слух чи зором-це все,на що вони здатні.
Ми,чоловіки тоді вважаємо що нас холодно використовують,з розрахунком отримати якісь дарунки чи шлюб.
Але не задумуємось що часто ніколи не пізнаємо таких людей,які можуть пів життя шукати себе самих.
І жити з нами лише тому що ми більш-менш частково їм підходимо по нраву.Чи просто їм з нами нормально.
Ми часто їх не розуміємо,можливо не дано тому що мислимо інакше.Іншою півкулею і т.д.
Так само як повертаючись до ботанів. ..ех..цікаво.
Дивишся на таке чудо,кліпаюче очима,яке аналізує все як Термінатор,збираючи все що бачить і чує,
до "центру керування польотами."Маю на увазі що з виду ботан,
але мозок фунциклірує на повну потужність,і варто лише сказати щось на зразок"Ей,мудило"-
як він намагається миттю перегрупуватись) аби дати вам гідну відповідь.)).
Аутистом був Альберт Ейштейн,піаністи,вчені.Та й зрештою,це стає хворобою сучасних людей.
Без них не було б гармонії розвитку.
На кшталт якби ті печерні люди,які багали з дубинками-всіх перебили б-люди б просто не розвивались.
А так-ті постійно щось вимучували.
Бажаю всім спілкуватись з відкритими людьми,не витрачати час на взяття повітряних бастінонів і замків.
Спілкуватись з людьми,які цінують вашу компанію і є справді відвертими.
Підбадьоруючи когось -підбадьоруєш себе.Люблячи когось -любиш себе.
Життя надто коротке аби тратити його марно.Не відчуваючи.Інакше для чого в нас ця здатність.

буде пиво-далі буде)).шуткую

це ти написав?

Цитата: Отаман від 07 Липня 2013, 13:41:13

пивом навіяло

не пий більше пива.

є сумніви? іноді є бажання викласти тексти.але здебільшого це такий же набір слів.
яких бракує через давно читані книжки.вчора слова закінчились-пішли мАти :=)
скоро буду як мій товариш-електромонтер.або мовчить ,або матюкається.
але швидше всього переключусь на щось інше й переросту .в ширину

багато спірного. але пиши ще...

Цитата: romashkin від 07 Липня 2013, 16:54:53

не пий більше пива

-а що пити?
алкоголь не приємлю з дитинства

Цитата: Sunny від 07 Липня 2013, 17:01:19

багато спірного

-конкретніше в приват

Цитата: Sunny від 07 Липня 2013, 17:01:19

але пиши ще...

Пиши ще! :) :) :) Аналіз зробимо пізніше :agree

«...Когда спишь с женщинами направо и налево, они все сливаются в одну. И она просто меняет имя, кожу, рожу, рост и голос. Длина волос, объем груди, цвет белья варьируются от случая к случаю. Но ты повторяешь ей заученные фразы, делаешь одни и те же штучки, совершаешь одинаковые движения в установленном порядке: "Ты хорошо пахнешь... подвинься ближе, еще... я тебя боюсь... я так хочу твои губы... скорей, я больше не могу... о, благодарю тебя, Господи, какое счастье... ты мне страшно нравишься... мне кажется, это сон... мы будем заниматься этим всю ночь, всю жизнь..." Талдычишь одно и то же каждый вечер разным девушкам с завороженным взглядом ребенка, который разворачивает подарок. Перемены приводят к повторяемости.

Как ни пародоксально, новизна возникает, только если хранишь верность одной женщине. Донжуаны лишены воображения. Казанову принято считать многостаночником, а он был просто лентяем. Потому что, как ни меняй баб, ты-то остаешься все тем же мужиком, поборником пути наименьшего сопротивления.

Чтобы хранить верность, необходим талант.»

Фредерик Бегбедер
Відповідь від: 18 Липня 2013, 00:29:04

В конце концов, мы живем в век, когда люди уже не представляют ценности. Человек в наше время - как бумажная салфетка: в нее сморкаются, комкают, выбрасывают, берут новую, сморкаются, комкают, бросают... Люди не имеют своего лица. Как можно болеть за футбольную команду своего города, когда не знаешь ни программы матчей, ни имен игроков? Ну-ка, скажи,
например, в какого цвета фуфайках они выйдут на поле?
(с)
Р. Брэдбери "451 градус по Фаренгейту"

правила які ніхто не пояснив
що шукаєш в житті-не знаю.не знаю я.а ти?
думаєш як знайдеш то будеш знати? маю сумніви.
ти знайшла причину образитись аби вирушити на пошуки чогось нового.проїлось.
але що може бути нового коли не відчуваєш? притуплюючи все що може бути.
наче бошся відчувати. після нього. а може аби не порівнювати чи не забути його.
хто тебе знає.ніхто.навіть сама.
як казала одна дівчина з ютубу-"исход то мы предпологали.грамотные".
але від знань легше не буде.
потім.може не зараз.
більше не поцілую тебе в губи.не відчую як приємно тремтить твоє тіло від моїх рук.
як тремтять до реакції твої повіки.то нервовий тік. мучиш себе.а інших не треба.
то така наука мати справу з заміжніми.
між двох вогнів.один холодний.а інший хоче бути гарячим.але..
"на лінії вогню.
ти була моєю тайною"
хтось казав"тисячі кроків назустріч але жодного навздогін".
навіщо доганяти те ,що самому не зрозуміти а разом не хочеш.
навіщо то,навіщо інше.
багато питань без відповідей.не люблю ребуси.
з віком хочеться простіше.набридло.
навіщо.подібні питання залишаються без відповідей не вперше.
надіюсь востаннє.
не люблю самовпевнених.та не тільки ти вмієш стримувати себе.
так легше .так краще.
не знаю.нізащо
АіЯ

Телефонний дзвінок
-Привіт.Гарний рінгтон в тебе.
-Угу..
-Де вона?
-Хто?
-Та дівчина,яку я проводжав опівночі додому,і ми ніяк не могли дійти.
-Коли це було?
-Не так давно.Ми по-хлопчачому йшли,тримаючись за руки.
-А..
-Так то давно було.
-Та ні..!
-Ми то розмовляли,то йшли.І знову затримувались.Тримав її за руку і ніяк не міг довести додому.Сиділи на придорожній лавці.
Вона сиділа лицем до мене,на моїх же колінах на підборах..Волосся спадало ніжним шовком на фоні вечірнього світла.А мені відкривались лінії її тіла і приємна вага.
Здавалось було темно для подорожніх,які могли пройти мимо й побачити нас.
Але не для мене,бо вона була так близько.Я тримав її за тендітну талію,а вона обіймала мене двома руками за шию.Ніяк не забуду її обіймів і по-літньому теплих поцілунків.
Вона по дівчачому проста коли зі мною.Тулиться як кішечка.
-Он ти про що..
-Не знаю чи вона вільна зараз.
-То перекажи що я її знову хочу бачити.
-Та я спробую.Але не обіцяю.
-Перекажеш?
-Добре
-А то я заскучив .То я чекатиму дзвінка?
-Добре
….пі-пі-пі….

Осень — в душе человека. Как и весна, лето, любой сезон, любая погода. И поэтому одному и тому же дождю кто-то с радостью и предчувствием очищения подставит свои руки, а другой тяжело нахмурится, смахнет в случайный ручей свою печаль и потуже затянет плащ. Погода в нас, а дождь… он просто идёт. Лишённый оттенков добра и зла, радости и печали, дождь идёт сквозь наши души.

Аль Квотион "Запчасть Импровизации"

РАНОК

Автор - Василь ДУМАНСЬКИЙ

У мої вікна червоно сходить сонце. І золоті плями на стіні заселяють кімнату радістю народження ще одного дня. Він тільки-но починається, ще повний невідомості, його ще належить прожити, а душа, мов ця кімната, вже проймається втіхою від того, що оранжево-фіолетові хмари відгрібають зі сходу ніч, розступаються перед сліпучим промінням і розходяться із блакитного плеса неба.
Хоча мене вже смикають нетерплячі справи, та я все одно на мент зупиняюсь, замилуваний прекрасним видивом.
І найдужче мене радує те, що це сонце так само сходить і в твої вікна, і ти, поспішаючи на роботу, теж зупиняєшся перед ранком, який цвіте барвами, щоб тобі було гарно.
Відповідь від: 08 Вересня 2013, 15:37:10

А мені дуже треба, щоб тобі було гарно, бо в тобі частка мого серця, і я хочу, щоб йому почувалося добре. Тому всіма силами зичу, щоб для тебе золотилися причілки будинків, стовбури дерев, високі стовпи, довгі паркани, люди на вулиці... Щоб тобі легко і радісно верталось додому, щоб не хмарились твої зоряні ночі... Бо ж у тобі частка мого серця! А кожному серцю завжди тісно й невільно в одних грудях, воно не вміщається в них, як не вміщається в одних очах великий світ. Усе це необхідно з кимось ділити, щоб велич почувань і бачення не розривала нас, не втрачала сенсу.
І мені так солодко, що ми дивимось на одне сонце.

У одного африканського короля був близький друг, з яким він разом виріс. Цей друг, розглядаючи будь-яку ситуацію, яка коли-небудь траплялася в його житті, будь вона позитивна чи негативна, мав звичку говорити: «Це добре!» Одного разу король перебував на полюванні. Друг, бувало, готував і заряджав рушниці для короля. Очевидно, він зробив щось неправильно, готуючи одну з рушниць. Коли король взяв у свого друга рушницю і вистрілив з неї, у нього відірвало великий палець руки. Досліджуючи ситуацію, друг як зазвичай сказав: «Це добре!» На це король відповів: «Ні, це не добре!», - І наказав відправити свого друга до в'язниці.
Минуло близько року, король полював у районі, в якому він міг, на його думку, перебувати зовсім безбоязно. Але канібали взяли його в полон і привели в своє село разом з усіма іншими. Вони зв'язали йому руки, наносили купу дров, встановили стовп і прив'язали короля до стовпа. Коли вони підійшли ближче, щоб розвести вогонь, вони помітили, що у короля не вистачає великого пальця на руці. Через свої забобони вони ніколи не їли того, хто мав недолік в тілі. Розв'язавши короля, вони його відпустили. Повернувшись додому, він згадав той випадок, коли він втратив палець, і відчув докори сумління за своє відношення до друга. Він відразу ж пішов у в'язницю, щоб поговорити з ним.
- Ти був правий, - сказав він, - це було добре, що я залишився без пальця.
І він розповів усе, що тільки що з ним сталося.
- Я дуже шкодую, що посадив тебе у в'язницю, це було з мого боку погано.
- Ні, - сказав його друг, - це добре!
- Що ти кажеш? Хіба це добре, що я посадив свого друга на цілий рік у в'язницю?
- Якби я не був у в'язниці, то був би там разом з тобою. - відповів друг.

Мораль: Будь оптимістом!

Причина проблем у нас в голові:

Учитель взяв склянку з водою і запитав учнів:
- Скільки, по Вашому, важить ця склянка?
- Приблизно 200 грамів, - відповіли учні.
- Як бачите, важить вона зовсім небагато, - сказав учитель і запитав: - А що буде, якщо я потримаю цю склянку протягом декількох хвилин?
- Майже нічого не буде.
- Так. А якщо я потримаю її так протягом години?
- Ваша рука втомиться.
- А якщо я потримаю її кілька годин?
- У вас заболить рука.
- Правильно. А якщо я таким чином протримаю склянку цілий день?
- Ваша рука оніміє і навіть може паралізувати руку, - відповів один з учнів.
- Дуже добре, - продовжував учитель, - але чи змінилась вага склянки?
- Ні, - була відповідь.
- Тоді звідки з'явилась біль у руці?
- Від тривалої напруги, - відповіли учні.
- Що мені потрібно зробити, щоб позбутися болю?
- Опустити склянку, - була відповідь.
- Точно так само відбувається і з життєвими проблемами, - вигукнув учитель. - Будете тримати їх в голові кілька хвилин - це нормально. Будете думати про них годинами - почнете відчувати біль. А якщо будете думати про них днями безперервно, то це почне паралізовувати вас, і ви не зможете займатися нічим іншим. А щоб позбутися болю, потрібно випустити проблеми з голови.

Іще один день пройшов незамітно, свіжо вирваний листок з календаря лежить поряд з іншими. Така собі братська могила. Уся різниця між ними – що інші уже холодні, і деякі уже навіть почали розкладатися, а цей ще теплий, ще жевріють спогади сьогоднішнього дня, що і не дають йому поки що охолонути повністю.
А як зробити так, щоб ці дні не вмирали ? Щоб більше не було цих мертвих календарних листків на кладовищі власної історії ? Викинути календар ! Але час все одно не зупинити… Навколо годинники – їх цікання забиває цвях в голову все глибше, з кожною секундою на лиці з’являються мікрозморшки, відпечаток їхнього безжалісного ходу. Усі завжди кудись поспішають, усі хочуть перегнати час, а дехто хоче його зупинити… Як хочеться зупинити час в обіймах коханої людини… Коли надворі не дуже приємна погода, ніч, а ти лежиш під одіялом і відчуваєш подих і серцебиття іншої половинки, і таке враження, що ви одне ціле, що серця б'ються в унісон… Таке враження, що час дійсно зупинився, але, на жаль, це не так… Кожен удар серця відміряє час… Час, час, час… Ми усі раби часу… І хто взагалі придумав таке поняття, а саме головне – для чого ???? Проте, не відчуття і не знання часу – не звільняє від його впливу… Залишається тільки його прийняти… Відчути... Насолоджуватись тим, як він нас вбиває, і кладе кожного дня своє тавро...

Людвіг ван Бетховен "Безсмертній коханій" (досі точно не встановлено, кому адресовані ці листи)

6-го липня вранці.

Ангеле мій, моє життя, моє все на світі, моє друге я! Сьогодні пишу лише кілька слів, і то олівцем (твоїм), тільки завтра я напевне дізнаюсь, де мешкатиму. Яке негідне марнування часу! Чому ця глибока скорбота там, де промовляє необхідність?..Хіба може наше кохання існувати інакше, як через самопожертву, через те, щоб не жадати всього, чи можеш ти змінити те,що ти не зовсім моя, а я не зовсім твій? О, боже, поглянь на прекрасну природу і заспокой свою душу тим, що так треба...Кохання вимагає всього, і з повним правом, тобто мені (бути) з тобою, а тобі зі мною...Тільки ти дуже легко забуваєш, що я мушу жити для себе і для тебе, і якби ми були вже поєднані, ти майже не відчувала б той біль, як і я...Моя подорож була жахлива, я тільки вчора доїхав сюди, бо не було коней, і пошта їхала іншим шляхом, але яка...жахлива дорога, на передостанній станції мене остерігали, щоб не їхав уночі. Лякали мене лісом, але мене це тільки вабило. Та я помилявся, бо на такій жахливій дорозі карета неминуче обломилася. Простий вибоїстий путівець, і якби не такі кучери, як ті, що везли мене, то я б там і застряг. Та годі вже, це все зовнішнє, а щодо внутрішнього, то ми скоро, мабуть, побачимось...і сьогодні я не можу висловити тобі ті спостереження, які я за кілька днів зробив над своїм життям. Якби наші серця весь час були вкупі, то я б, може, й не робив ніяких спостережень, а груди повні тим, що хочеться тобі сказати...о...бувають хвилини, коли мені здається, що мова - це ніщо...Розвеселися і зоставайся моїм вірним єдиним скарбом, усім для мене, як я для тебе, а решту неодмінно пошлють нам боги, те, що має у нас бути, мусить бути..
Твій вірний Людвіг

Увечері, понеділок 6-го липня.

Ти страждаєш, найдорожча моя людино. Я тільки оце тепер дізнався, що листи треба здавати на пошту дуже рано. І пошта до К. звідси відходить тільки по понеділках і по четвергах. Ти страждаєш. О, скрізь, де я, там і ти зі мною, зі мною. Я роблю все, щоб я міг жити з тобою, яке це життя!!! Так!!! без тебе - срізь переслідуваному людською добротою, тою добротою, якої я так само мало прагну заслужити, як і заслуговую...Приниження людини перед людиною - воно болить мені . Коли я розглядаю себе у всесвітньому зв'язку, що таке я і що таке той, кого..кого називають Всевишнім...І все ж... тут знов божественне в людині..Я плачу, коли згадаю що ти, мабуть, лиш у суботу ввечері одержиш першу звістку від мене...Хоч як ти мене любиш - та я все ж люблю тебе дужче...Тільки не ховайся ніколи від мене...
На добраніч..О боже!..Так близько і так далеко! Чи ж це не справжній небесний палац - наше кохання, воно й міцне таке, як небесна твердь.

Доброго ранку 7-го липня.

Ще в ліжку мої думки поривались до тебе, моя Безсмертна кохана, то радісні, то знов сумні, в чеканні, що доля почує нас. Я можу жити тільки або цілком тобою, або зовсім ні. Так, я вирішив доти блукати в далині, аж поки зможу впасти в твої обійми, сказати, що я вже зовсім удома в тебе, і послати свою душу оповиту тобою, в царство духів. На жаль, це неминуче...Ти опануєш себе, і тим більше, що ти знаєш мою вірність тобі, і ніколи інша не заволодіє моїм серцем - ніколи, ніколи! О боже, чому доводиться розлучатися з тим, кого так любиш.....Твоє кохання робить мене найщасливішим із людей і водночас найнещаснішим. У мої літа я потребую тепер якоїсь одноманітності, рівномірності життя. А чи може така рівномірність тривати при наших взаєминах?...Ангеле мій, будь спокійна, тільки спокійно дивлячись на життя

Надворі сіро і похмуро.Зимно. Привід для депрсії,коли немає кольору.
Зеленої трави.І приводів для радості.
Лиш нині виглянуло сонце.Це зайвий привід прогулятись містом,заодно по справах.
Місто роблять кольоровим ..нафарбовані дівчата.Їхні очі й ...парфуми.
Саме так.Хтось казав що чим дешевший парфум-тим інтенсивніше пахне.Може й так.
Отак ходиш вулицями і "натикаєшся".На квіткові,фруктово-барвисті в молодих людей,
міцні в чоловіків за 40 і таких же жінок.Звісно на кожному аромат пахне неповторно,з його феромонами.
Не подумайте що я перебільшую.Кожному своє.В когось розвинена увага,інші види памяті.А в мене запахи.
Дуже цікаво розглядати аромат відрізняючи складники. Коли приходжу до знайомих продавців ароматів-
занюхуюсь.А вони кажуть що мені неможливо вгодити.Бо на кожен запах в мене свій коментар.
А ніжних і квіткових для чоловіків як правило не виробляють.Хіба вже щось на зразок S8 від Оraflame з пачулі )
http://ua.oriflame.com/products/product-detail.jhtml?prodCode=8020
Денний.Вечірній-дуже інтенсивний.
Аби перебити запах і знову його нормально відчувати -використовують щось міцне,на зразок нашатирю чи кави.
Головне,дегустуючи запахи мимоволі ,не натрапити на запах поту.
Мене важко нагодувати несвіжим чи повторно замороженим мясом.Але
є один запах,який не побажаю відчути жодному чоловіку :=)

Жінка, яка робить чоловіка подібним на джентльмена.
Після розлучення чоловік дав своїй, тепер уже колишній, дружині тільки день, щоб виїхати. Спакувавши своє майно, вона вирішила влаштувати собі прощальний обід з креветками, чорною ікрою, і пляшкою шампанського. Пообідавши, вона узяла декілька напівз'їджених хвостиків від креветок, вмочила їх в ікру і засунула в карнізи для фіранок. Чоловік зі своєю новою подругою були просто щасливі впродовж перших декількох днів. Але незабаром увесь будинок почав пахнути чимось нехорошим.
Вони перепробували все, що можна було, витратили купу грошей щоб позбавитися від запаху, але нічого не працювало. Вони вирішили продати цей смердючий будинок і переїхати в інший. Пройшов місяць, але вони так і не змогли знайти покупця. Їм довелося узяти кругленьку суму у банку, щоб купити новий будинок, так і не продавши старий. Колишня дружина подзвонила йому десь через місяць дізнатися як справи. Він розповів їй про проблеми з продажем будинку, не особливо вдаючись до деталей. Вона сказала, що скучає за своїм старим домом жахливо і хотіла б викупити його.
Чоловік швиденько погодився на ціну, яка була десятою частиною вартості будинку. Через тиждень, задоволений чоловік стояв і посміхався, спостерігаючи за тим, як вантажники упаковували його речі, щоб перевезти їх в новий будинок. Все, включаючи карнизи для фіранок...

Фист файно!!!

Пані з міста, або Корова з куферка 2015.05.25 | Людмила Лінник

Знаєте, як то є – бути панев з міста? То коли твої десять дворідних братів і сестер жиют всі в єднім селі, а ти – в місті. І вони там все собі свóї бо свóї, а ти тільки приїздиш як сі скінче школа і в свєта. Нє, всьо файно – ви сі любите, бавите, але, такой чєсом хтось сі взлостит, тай вшкварит – пані з міста.

А мені в моїм селі в баби з дідом було файно. Бо знаєте, кілько там всього – в місті такого ніде не ввидиш. В баби в сінях донині стоїт куфѐрок. Ви не знаєте шо то? Ну, скриня така, на ногах, з дерева. Здоровецька, бабі по груди. Я в тоту скриню могла сі вмістити ціла, хоць сидячи, хоць лежачи. Бабин куферок прóстий – без різьби чи прикрас. Звикла собі груба дошка, вмальована яковсь жовтов фарбов. Той куферок видів Сибір. Як вони його відтам везли?

Втворити куферок самому було не мож, бо він сі замикав на ключ, і, навіть, якшо той ключ в баби вдавалоси полегкі віпросити, то все їдно – підоймити тіженну деку нікотре з нас саме було не годно. Затого, як тілько ми виділи, шо баба йдут до куферка, то конче лѐтіли за нев, аби такой запхати туда свего носа. А в куферку були скарби.

Всілякі там скатѐрки і вишиванки, бабині лахи і постіль, рушники і хустки. Баба в нім ховали і гроші, і риж з гречков, і чукуляду яку. З куферка чимось таким все пахло – зіллям, казали баба. Але найбільшим дивом була тота куферкова дека, зі спóду ціла пописана тайними знаками. Бабинов руков, різними ручкáми і олівцями писало таке: корова бігала 12 лип 86, корова бігала 5 чер 79, бігала корова 14 кві 64… Від кого чи за ким бігала корова, ми не знали, як і чого то було таке важнѐ, шо аж треба було писати всередині куферка. Але баба казали, шо вони то пишут, аби знати, коли в їх корови буде тилє.

А мені, пані з міста, такой добре було в селі... Особливо вліті, коли мож було пасти корову. Ви пасли колись корову? Оту, котора бігала? Я не знаю, шо ше може бути ліпшого вліті...

За бабиним городом зачинаєсі Гірка. То колись був цвинтар. Той цвинтар, як і церква, згорів у войну. На Гірци сі лишило йно два христи – і баба казали, шо коли ми попри них йдем, то треба сі христити. Ми не тілько сі христили, але й клікали коло тих христів і казали «Ангеле Божий», а ше збирали у шкільнім сіні квітки і клали до них. Нас за тото не дуже жєлували, бо топтати шкільне сіно аби набрати ромашóк було не файно.

Гірка крута і лиса, трави на ній майже нема, то пасли ми корови в долинци і на стадийоні під Гірков. То було нечисте місце – ходити там як сі стемніє було не мож, бо блуд сі чіпав. Але вдень – ніц, ходилосі...

Я любила віходити зі свойов коровов зранє найперша. Зриваламси вдосвіта і торочила бабі, шо як то вони ше не здоєли корови, аби я вже могла її пасти. Мені треба було втрапити на тоту Гірку найпершов, аби ше ніхто по ній не йшов. Бо тоди Гірка була срібна! Баба казали, шо то пилова роса. Коротенька трава, як стрижений чуб, вся була вкрита дрібонькими росинками, а сонце світило на них так, шо вони були як срібло – тугі і блищєчі.

Моя корова лѐтіла по Гірци напередмене, і кігнула за собов грубий ланц. І там, де вона бігла, лишєвси грубий зелений слід, ніби здоровецька гадюка проповзла по траві. Я лѐтіла за коровов, ше не здоймивши гумаки – бо вдосвіта по тотій росі було такой зимно в мої панські ноги. Лѐтіла і думала собі, як би було файно написати в бабинім куферку зеленим олівцем, шо моя корова бігала нині зранє! І всьо то срібло, всьо то сонце і вся та зелень були лиш мої – на десіть мінут, поки не зганєли на Гірку єнчі корови.

А тоди вже тепліло, сонце лізло вище, пилова роса зі срібної робиласі просто мокров, та й вже мож було роззуватисі і літати по долинци і стадийоні, чєсом зиркаючи на корову, чи ше не в шкоді.

Отако, хоць я і пані з міста, а з коровов би си й нині дала раду. Хіба йно вставати вдосвіта, аби ввидіти срібло на траві мені вже не так кортит. Шкода лише, шо тих корів у моїм селі майже сі не лишило.

Перебігли всі, чи шо?..

Юрий Сергеевич Рытхэу. Числа Какота

Приховано: Показати

Кашмир
Боуи был не первой рок-звездой, посетившей СССР. За два года до того, как он проехал на поезде из Владивостока в Москву, точно по этому же маршруту путешествовали Роберт Плант и Джимми Пэйдж. В своих рассказах о поездке, они всякий раз упоминали молодого геолога, подсевшего в поезд незадолго до Иркутска. А вот Николай Янович Азаров, возвращающийся из своей первой после окончания университета экспедиции, большого значения той встрече не придал, и если и упоминал впоследствии об экзотических попутчиках, то вскользь, в двух словах. Музыкантов мирового уровня в них он не определил, для себя он квалифицировал их как биндеровцев, поскольку говорили они непонятно, что было для русского человека оскорбительно. Но, поскольку не прошло и получаса, как от биндеровцев на общедоступном языке жестов поступило предложение выпить припасенной ими в долгую дорогу водки, то Николай Янович переквалифицировал их из оскорбительных и опасных биндеровцев в биндеровцев, скорее, экзотических (одни патлы чего стоят, словно бабы какие) и русскому человеку дружественных.

Когда Плант полез за третьей бутылкой, Пэйдж взял в руки гитару и попытался наиграть мотив, пришедший ему в голову пару часов назад. Плант возился с проворачивающейся закруткой, а Пэйдж все перебирал струны, пока из несвязного набора аккордов и гармоний не начала вырисовываться пафосная восходящая последовательность. Пэйдж повторял ее снова и снова, и Плант, отставив в сторону так и не открытую бутылку, принялся ладонью правой руки отбивать сильные доли по стоящему под столиком походному чемодану Николая Яновича, а зажатой в левой руке чайной ложечкой - четверти, по привязанному к чемодану чумазому походному котелку. Николаю Яновичу, несмотря на выпитую водку, стало неуютно. Чернявый биндеровец, словно одержимый, все яростнее рвал струны, на разные лады повторяя придуманную мелодию. А кудрявый, продолжая лупить по чемодану, закатил глаза и начал подвывать высоким голосом.

- Оооуу-йеее-йеееаа... Ууууу-йеааа... Бэйб, бэйб, бэйби... Йеееааа... Лет ми тейк ю зеа, бэйб, лет ми тейк ю зеееааааа, - то стонал, то рычал он и продолжалось это целую вечность.

Играть и голосить они закончили одновременно, словно их кто-то заткнул. Взволнованный Пэйдж одним движением сорвал закрутку с бутылочного горлышка. Разлил на троих и выжидающе посмотрел на Николая Яновича. Коротко о чем-то спросил, Плант повторил вопрос. Глаза у обоих горели, руки тряслись. "Спрашивают, понравилось ли, - сообразил Николай Янович, - мнением моим интересуются".

Николай Янович призадумался. С одной стороны, ему не хотелось обижать хлебосольных биндеровцев, а, с другой, никакая вежливость не могла заставить молодого коммуниста пойти против совести. В итоге, Николай Янович решился на допустимый, с его точки зрения компромисс. "Про музыку скажу честно, что думаю, - решил он, - но проявлю уважение, скажу по-ихнему, по-биндеровски". Подняв стакан, он выдохнул и решительно произнес:

- Кошмір!

И сразу же выпил.

Музыканты замерли, словно пораженные громом. Глаза Джимми Пэйджа начали округляться. "Фак...", коротко выдохнул он и хлопнул Роберта Планта по плечу.

http://zabaka.ru/267_shlyuxi-rasskaz-ochevidca-ya-smeyalsya-do-slez.html тут бiльш позитивнiше

- Эх-х-хорошо у вас на Украине!
- Дякуємо.
- Нет, в самом деле. Вы даже сами не подозреваете, насколько замечательная у вас страна.
- Приємно чути.
- Какая кухня! Борщ, вареники, и вот это, что я ем сейчас, как называется?
- Налисники.
- Как?
- Налисники.
- "Налисники"? Потрясающе просто. Звучит как секс!
- Смачного.
- А женщины! Я вот когда иду по улице, просто иду - банально фланирую, так сказать, то постоянно ловлю себя на мысли, что бесконечно влюбляюсь, понимаете...
- Так.
- Прям на ходу, верите? Как мальчишка! Так бы и жил здесь.
- А ось це зайве.
- Что?
- Нічого-нічого.
- Вот видите, не понял. А казалось бы, родственные языки... Да что там языки - культура одна, история! Но кухня просто божественная, невероятная кухня. Вот как называется то, что я сейчас ем?
- Щуряча отрута.
- Как-как?
- Щуряча отрута.
- "Отрута"?
- Так.
- Замечательно просто. Роскошная фонетика!
- Смачного.

Казка про Великого Орла
У давні прадавні часи, коли світ ще був молодий і майже порожній, на землі не було жодного звіра і жодної людини. Лише безсловесні риби населяли ріки і моря, поодиноко росли величезні дерева, а високо високо, серед скелястих і неприступних гір влаштував собі гніздо Великий Орел. Скільки себе пам'ятав він завжди був один однісінький. Від самого народження, коли шкаралупа яйця розкололася і він вперше побачив цей, як тоді здавалося неосяжний світ, і донині, коли цей світ остогид йому гірше гіркого, Орел не бачив і не чув жодної розумної істоти.
Він навіть не знав хто його батьки, що залишили яйце у цьому самотньому світові. Звісно він здогадувався що вони Великі Орли, а не скажімо риби, або інші птахи. Втім уявити собі інших птахів було дуже складно, тому що Орел не бачив жодного іншого птаха, лише своє відображення, коли він пролітав над водою. В такі миті Великий Орел уявляв собі що то не він відбивається у воді, а летить поряд його брат орел, і їм так добре було летіти удвох. А іноді він дозволяв собі думати що поряд летить горда і красива орлиця, і вони разом повертаються до спільного гнізда щоб нагодувати своїх орлят. Але дуже рідко він дозволяв собі такі фантазії, тому що знайшовши порожнє і самотнє гніздо, Орел сходив з розуму від цієї своєї самотності та кричав так, що світ здригався від страху, а потім несамовито починав крушити все навкруг, аж поки сили не покидали його. А потім плакав. І повний жалю і презирства до себе, роками лежав і не ворушився, бажаючи померти і не в силах здійснити навіть це бажання.
Він багато разів пробував залишити цей світ, полетіти геть за його межі, але нічого не виходило. Орел злітав так високо, що земля перетворювалася на маленьку кулю далеко внизу, але кожного разу йому не вистало повітря для останнього ривку, а невидима, легка, але дуже потужна сила тягнула його назад донизу. Після неймовірної кількості спроб Великий Орел вирішив що втекти з цього світу неможливо. Він тисячі тисяч разів облетів всю землю і вивчив кожен її куточок в пошуках спочатку ще хоч кого небудь, а потім ще раз, шукаючи вихід, або хоча б підказку де його шукати, але так нічого і нікого не знайшов. Йому навіть подобався цей світ, його дім, його в'язниця, якби ж тільки він не був такий самотній.
Довго думав Великий Орел як йому бути, і важкими, складними, плутаними були ті роздуми. Він відкидав і відкидав всі варіанти, аж поки не залишився один єдиний. Орел зрозумів, що якщо він відмовиться і від нього, то так і помре самотній і божевільний на цій планеті. Тому, повний рішучості, як у молоді роки, коли він вперше пробував покинути гніздо і полетіти, Великий Орел, гігантськими взмахами крил почав стрімко набирати висоту.
Вище і вище, аж поки земля стала далекою і маленькою, до тієї, добре відомої йому межі, де закінчувалося повітря під крилами і в легенях і летіти було вже неможливо. На якусь мить він завис у найвищій точці свого польоту. Окинув своїм орлиним оком такий близький тепер місяць і таку далеку землю, і нічого не відчув. Він навіть здивувася від такої повної відсутності почуттів. Той подив втішив його, а потім він знайшов глибоко глибоко, на самому своєму дні, ще одне відчуття - маленьку іскорку надії. Надії на те, що нічого не закінчується, а все лише починається. І так його розрадила і звеселила та іскорка надії, що він весь сповнився впевненості: він все робить вірно. Саме в цю мить почалося його падіння.
Великий Орел не намагався його вповільнити як робив у всі попередні рази, а навпаки, склавши крила розганявся з кожною миттю все швидше і швидше. Скоро повітря почало обпікати його, пір'я спочатку задиміло, а потім і запалало, і Орел зрозумів - вороття немає. Охоплений шаленим свистом повітря, полум'ям і димом, не відчуваючи нічого крім рішучості, на величезній швидкості він врізався у землю. Вибух був такий що весь всесвіт здригнувся і на мить завмер у подиві.
А Великий Орел розбившись об землю розлетівся незчисленими уламками, і кожен, навіть найменший з цих уламків перетворився на птаха. І кожен птах був не схожий на інших. Серед них були і великі подібні до самого орла, і геть маленьки пташечки, сірі, білі, чорні, кольорові та багатокольорові, всіх можливих форм, розмірів і видів птахи. Перелякані та здивовані вони розлетілися у всі сторони, населили небо і землю, і більше ніколи цей світ не був самотній. І більше ніколи він не згадував про Великого Орла, окрім як іноді у казках, та й ті з часом почали забуватися. Але в кожному птаху і досі живе частина Великого Орла і маленька крихітка надії.

— Вы — кузнец?
Голос за спиной раздался так неожиданно, что Василий даже вздрогнул. К тому же он не слышал, чтобы дверь в мастерскую открывалась и кто-то заходил вовнутрь.
— А стучаться не пробовали? — грубо ответил он, слегка разозлившись и на себя, и на проворного клиента.
— Стучаться? Хм… Не пробовала, — ответил голос.
Василий схватил со стола ветошь и, вытирая натруженные руки, медленно обернулся, прокручивая в голове отповедь, которую он сейчас собирался выдать в лицо этого незнакомца. Но слова так и остались где-то в его голове, потому что перед ним стоял весьма необычный клиент.
— Вы не могли бы выправить мне косу? — женским, но слегка хрипловатым голосом спросила гостья.
— Всё, да? Конец? — отбросив тряпку куда-то в угол, вздохнул кузнец.
— Еще не всё, но гораздо хуже, чем раньше, — ответила Смерть.
— Логично, — согласился Василий, — не поспоришь. Что мне теперь нужно делать?
— Выправить косу, — терпеливо повторила Смерть.
— А потом?
— А потом наточить, если это возможно.
Василий бросил взгляд на косу. И действительно, на лезвии были заметны несколько выщербин, да и само лезвие уже пошло волной.
— Это понятно, — кивнул он, — а мне-то что делать? Молиться или вещи собирать? Я просто в первый раз, так сказать…
— А-а-а… Вы об этом, — плечи Смерти затряслись в беззвучном смехе, — нет, я не за вами. Мне просто косу нужно подправить. Сможете?
— Так я не умер? — незаметно ощупывая себя, спросил кузнец.
— Вам виднее. Как вы себя чувствуете?
— Да вроде нормально.
— Нет тошноты, головокружения, болей?
— Н-н-нет, — прислушиваясь к своим внутренним ощущениям, неуверенно произнес кузнец.
— В таком случае, вам не о чем беспокоиться, — ответила Смерть и протянула ему косу.
Взяв ее в, моментально одеревеневшие руки, Василий принялся осматривать ее с разных сторон. Дел там было на полчаса, но осознание того, кто будет сидеть за спиной и ждать окончания работы, автоматически продляло срок, как минимум, на пару часов.
Переступая ватными ногами, кузнец подошел к наковальне и взял в руки молоток.
— Вы это… Присаживайтесь. Не будете же вы стоять?! — вложив в свой голос все свое гостеприимство и доброжелательность, предложил Василий.
Смерть кивнула и уселась на скамейку, оперевшись спиной на стену.

Работа подходила к концу. Выпрямив лезвие, насколько это было возможно, кузнец, взяв в руку точило, посмотрел на свою гостью.
— Вы меня простите за откровенность, но я просто не могу поверить в то, что держу в руках предмет, с помощью которого было угроблено столько жизней! Ни одно оружие в мире не сможет сравниться с ним. Это поистине невероятно.
Смерть, сидевшая на скамейке в непринужденной позе, и разглядывавшая интерьер мастерской, как-то заметно напряглась. Темный овал капюшона медленно повернулся в сторону кузнеца.
— Что вы сказали? — тихо произнесла она.
— Я сказал, что мне не верится в то, что держу в руках оружие, которое…
— Оружие? Вы сказали оружие?
— Может я не так выразился, просто…
Василий не успел договорить. Смерть, молниеносным движением вскочив с места, через мгновение оказалась прямо перед лицом кузнеца. Края капюшона слегка подрагивали.
— Как ты думаешь, сколько человек я убила? — прошипела она сквозь зубы.
— Я… Я не знаю, — опустив глаза в пол, выдавил из себя Василий.
— Отвечай! — Смерть схватила его за подбородок и подняла голову вверх, — сколько?
— Н-не знаю…
— Сколько? — выкрикнула она прямо в лицо кузнецу.
— Да откуда я знаю сколько их было? — пытаясь отвести взгляд, не своим голосом пропищал кузнец.
Смерть отпустила подбородок и на несколько секунд замолчала. Затем, сгорбившись, она вернулась к скамейке и, тяжело вздохнув, села.
— Значит ты не знаешь, сколько их было? — тихо произнесла она и, не дождавшись ответа, продолжила, — а что, если я скажу тебе, что я никогда, слышишь? Никогда не убила ни одного человека. Что ты на это скажешь?
— Но… А как же?…
— Я никогда не убивала людей. Зачем мне это, если вы сами прекрасно справляетесь с этой миссией? Вы сами убиваете друг друга. Вы! Вы можете убить ради бумажек, ради вашей злости и ненависти, вы даже можете убить просто так, ради развлечения. А когда вам становится этого мало, вы устраиваете войны и убиваете друг друга сотнями и тысячами. Вам просто это нравится. Вы зависимы от чужой крови. И знаешь, что самое противное во всем этом? Вы не можете себе в этом признаться! Вам проще обвинить во всем меня, — она ненадолго замолчала, — ты знаешь, какой я была раньше? Я была красивой девушкой, я встречала души людей с цветами и провожала их до того места, где им суждено быть. Я улыбалась им и помогала забыть о том, что с ними произошло. Это было очень давно… Посмотри, что со мной стало!
Последние слова она выкрикнула и, вскочив со скамейки, сбросила с головы капюшон.
Перед глазами Василия предстало, испещренное морщинами, лицо глубокой старухи. Редкие седые волосы висели спутанными прядями, уголки потрескавшихся губ были неестественно опущены вниз, обнажая нижние зубы, кривыми осколками выглядывающие из-под губы. Но самыми страшными были глаза. Абсолютно выцветшие, ничего не выражающие глаза, уставились на кузнеца.
— Посмотри в кого я превратилась! А знаешь почему? — она сделала шаг в сторону Василия.
— Нет, — сжавшись под ее пристальным взглядом, мотнул он головой.
— Конечно не знаешь, — ухмыльнулась она, — это вы сделали меня такой! Я видела как мать убивает своих детей, я видела как брат убивает брата, я видела как человек за один день может убить сто, двести, триста других человек!.. Я рыдала, смотря на это, я выла от непонимания, от невозможности происходящего, я кричала от ужаса…
Глаза Смерти заблестели.
— Я поменяла свое прекрасное платье на эти черные одежды, чтобы на нем не было видно крови людей, которых я провожала. Я надела капюшон, чтобы люди не видели моих слез. Я больше не дарю им цветы. Вы превратили меня в монстра. А потом обвинили меня во всех грехах. Конечно, это же так просто… — она уставилась на кузнеца немигающим взглядом, — я провожаю вас, я показываю дорогу, я не убиваю людей… Отдай мне мою косу, дурак!
Вырвав из рук кузнеца свое орудие, Смерть развернулась и направилась к выходу из мастерской.
— Можно один вопрос? — послышалось сзади.
— Ты хочешь спросить, зачем мне тогда нужна коса? — остановившись у открытой двери, но не оборачиваясь, спросила она.
— Да.
— Дорога в рай… Она уже давно заросла травой.

(Камера показывает огромное полутемное помещение с рядами столов. На столах стоят компьютеры, за компьютерами сидят узкоплечие, широкозадые люди в военной форме, у каждого на голове наушники с микрофоном)

Корреспондентка (глупая, но симпатичная блондинка с вечно полуоткрытым ртом): Добрый вечер, меня зовут Глафира Байда, мы ведем репортаж из Главного Штаба Информационных Войск Российской Федерации! Товарищ блог-полковник, вы не могли бы рассказать нам...

Велигор: Хорошо, Маша. Я мог бы долго рассказывать о том, чем мы здесь занимаемся, но, думаю, будет понятнее, если я подключу вас к нашей частоте, на которой ведутся переговоры между боевыми блоггерами. Естественно, частота секретна и после этого мы вынуждены будем ее сменить, но страна должна это знать!

(Экран резко темнеет, доносится треск, и, внезапно, в эфир прорываются крики):
-...Второй, второй! Третий виртуал забанен, картинки трут! Перехожу на прием!...Выводи в топ! В топ!
-...два модератора на хвосте, повторяю, два модератора на хвосте!
-...СиЭнЭн банит по маске, повторяю, СиЭнЭн банит по маске!
-...Меняй проксю! Меняй проксю! Отрывайся!
-...Тут все по-нерусски, повторяю, тут все по-нерусски, прошу языковой поддержки!
-...баргузинцы выложили ролик с результатами бомбежки, быстро флеймим эту ветку!
- Еще один ролик с баргузинцами, что делать?
- Быстро выкладывай в ветку детское порно, я пишу провайдеру, форум закроют!
- Выкладываю! Черт!
- В чем дело?
- Меня отслеживают по айпи! Отслеживают по айпи!
- Отключайся! Отключайся!
- Детское порно еще не залилось!
- Отключайся, это приказ!
- Еще немного!
- Отключайся!
- Уже почти все!
- Your account on this forum was permanently banned. Distribution of CP is considered as serious crime.

(Камера показывает строгое и печальное лицо полковника. Он медленно стаскивает с головы наушники, попутно зацепив очки, которые со звоном падают на пол. Рядом Маша Байда. Она взволнована, в глазах слезы).

Велигор: Только что забанили одного из лучших наших офицеров.

Корреспондентка: Где забанили?

Велигор: Везде. Во всем интернете, кроме нескольких арабских доменов. Трижды участник Селигера, в движении "И нашим, и вашим" с 2007 года. Сегодня утром он подал заявление в партию.

Корреспондентка (всхлипывая): Это... Это так ужасно. Буквально минуту назад он говорил, заливал детское порно, а сейчас - забанен. И с этим ничего не сделать!

Велигор (подслеповато щурясь, кладет руку на плечо Маше, в его добром голосе слышится смертельная усталость): Ничего не поделаешь. Это война.

Дев'ять мільярдів імен Бога (англ. The Nine Billion Names of God) — науково-фантастичне оповідання Артура Кларка 1953 року.

Монахи тибетського монастиря шукають всі імена Бога, вони вважають, що саме для цього і був створений Всесвіт. Вони вірять — історія Всесвіту завершиться після знаходження всіх імен.

За три століття до цього, монахи створили свій алфавіт, в якому вони можуть записати всі можливі імена Бога. Записуючи імена вручну, а кожне з яких містить не більше дев'яти символів і відкидаючи завідомо безглузді комбінації, їм знадобилося б ще 15 000 років. Монахи вирішують використати сучасні технології, щоб виконати свою задачу швидше...

Вільний форум міста Калушa

Різне => Для душі => Тема розпочата: IxIXIxI від 22 Липня 2007, 21:09:34