Друкувати сторінку - Що значить сьогоднішній день ( свято, дата)

Хочу в цій темі більш детально ознайомлювати та ознайомлюватись зі змістом та історією поточних дат.

ТРІЙЦЯ (П'ятидесятниця)

ТРІЙЦЯ (П'ятидесятниця) (грецьк. Pentekoste), одне з найбільших християнських свят, яке святкується на 50-й день від Великодня в пам'ять зішестя Святого Духа на апостолів і присвячене прославлянню Святої Трійці. У Православній Церкві — велике двунадесяте свято. На Заході свято П'ятидесятниці не носить назви Трійці, хоча тісно пов'язується з її шануванням. З XIV ст. святом Трійці в Католицькій Церкві стала називатися неділя по П'ятидесятниці.

Зміст свята

Назву П'ятидесятниці свято одержало тому, що зішестя Святого Духа на апостолів сталося в старозавітне свято П'ятидесятниці, встановлене в пам'ять про дарування єврейському народові Закону при горі Синай; воно святкувалося в 50-й день після Великодня і припадало на закінчення жнив і збирання плодів, перші з яких приносилися в жертву в храмі. Саме в цей день, у 50-й день по Воскресінні Ісуса Христа, коли всі учні були зібрані в одній світлиці, раптом зробився шум, «ніби буря раптова зірвалася, і переповнила ввесь той дім, де сиділи вони. І з'явилися їм язики поділені, немов би огненні, та й на кожному з них по одному осів». Апостоли виповнилися Духа Святого і стали говорити різними мовами (Діяння апостолів 2:1-47). Зішестям Св. Духа на апостолів відкрилася довершуюча (?) діяльність третьої особи Пресвятої Трійці, і вчення Ісуса Христа про Триєдиного Бога досягло довершеної ясності і повноти. Подія Зішестя Святого Духа на апостолів вважається початком Християнської Церкви.

Історія свята

За переказом, свято Зішестя Святого Духа встановлене апостолами, однак згадки про нього, що містяться в Новому Завіті (1 Коринтянам 16:8; Діяння 20:16), не дають підстав вважати, що мова там йде про святкування християнської П'ятидесятниці. Від II ст. немає достовірних свідчень про існування цього свята. Однак вже в історичних джерелах III ст. П'ятидесятниця представлена загальнопоширеним святом. Так, у Тертуліана П'ятидесятниця виступає і як період у 50 днів, і як християнське свято (Про хрещення, гл. 19). Про П'ятидесятницю як про окреме свято ясно говорить Оріген (Проти Цельса, VIII, 22). У «Апостольських Постановах» (III-V ст.) заповідано святкувати П'ятидесятницю: «Через десять днів по Вознасінні буває п'ятидесятий день від першого дня Господнього (Великодня); цей день так буде великим святом; тому що в третю годину цього дня Господь Ісус послав дарунок Святого Духу. П'ятидесятницю святкуйте одну седмицю» (кн. V, гл. 20). З IV ст. свідчення про П'ятидесятницю і як про священний період у 50 днів, і як про особливе свято стають загальними в церковних письменників (Августин, Іоанн Златоуст, Григорій Богослов). Іоанн Златоуст згадує про звичай прикрашати в цей день будинки зеленню, Григорій Богослов — про звичай хрещення в цей день. Від IV ст. до нас дійшов докладний опис богослужіння в день П'ятидесятниці в Ієрусалимській Церкві, що належить західній прочанці Сильвії. Богослужіння продовжувалося майже безупинно протягом доби і складалося зі здійснення Цілонічного пильнування в церкві Воскресіння, двох Літургій (у Мартиріумі і на Сіоні) і літії на Елеоні, у церкві печери, у Мартиріумі, у храмі Воскресіння і на Сіоні. Усе богослужіння закінчувалося близько півночі.

Богослужбове святкування

Від VII ст. зберігся опис найдавнішого чину богослужіння П'ятидесятниці в Ієрусалимському канонарі (Статуті) грузинською мовою. Цей чин має такі ж літії, які описані в Сильвії, і в них даються зародки сучасних трьох уклінних молитов, що читаються нині на святковій Вечерні. У Статуті Великої Константинопольської церкви (IX ст.) є повний чин богослужіння на день П'ятидесятниці для Східної Церкви. Це одне із найурочистіших богослужінь у році, має ті самі особливості, що і богослужіння Великодня і Різдва Христового.

Особливу урочистість додавав святу П'ятидесятниці звичай древньої Церкви робити в цей день хрещення оголошених. У IV ст. Василем Великим були складені уклінні молитви, що читаються на святковій Вечерні, що з'єднується з Літургією.

Свято П'ятидесятниці має один день передсвяткування і шість днів святкування. Наступного дня після П'ятидесятниці, у понеділок — свято на честь Усесвятого Животворящого Духа (Духів день). Віддання П'ятидесятниці відбувається в наступну після свята суботу. У день П'ятидесятниці храми по древньому звичаю прикрашаються зеленню і квітами.

Написано за мотивами:
Большая энциклопедия Кирилла и Мефодия, 2001, автор статті: О. А. Крашеніннікова

Свято Святої Тройці називається П'ятдесятницею тому, що зішестя Св. Духа на апостолів відбулося на п'ятдесятий день після Воскресіння Христового. Свято християнської П'ятдесятниці містить у собі подвійне торжество: і на славу Пресвятої Тройці, і на славу Пресвятого Духа, який видимо зійшов на апостолів і уклав новий вічний завіт Бога з людьми.

Перший день П'ятдесятниці, тобто неділю, Церква присвячує переважно на славу Пресвятої Тройці; і цей день у народі називається Троїциним днем, а другий, тобто понеділок, – на славу Духа Святого, від чого називається Духовим днем.

Святкування дня Святого Духа Церква починає, як правило, вечірнім богослужінням у день Тройці. На цьому богослужінні з колінопреклонінням читаються благальні молитви Василія Великого, в яких ми сповідуємо гріхи наші перед Отцем Небесним і, ради великої жертви Сина Його, благаємо помилування; просимо також Господа Ісуса Христа дарувати нам Божественного Духа, на просвічення і зміцнення душ наших, і, нарешті, молимося за спочилих батьків і братів наших, щоб упокоїв їх Господь у місці світлому, квітучому і спокійному.

У свято П'ятдесятниці заведено прикрашати храм і свої житла зеленню – гілками з дерев, квітами і самим стояти з квітами в храмі. Прикрашення храмів і осель в цей день зеленню і квітами є, по-перше, сповіданням живлющої сили Животворчого Духа, а по-друге, – належним присвяченням Йому паростків весни.

Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату

Коротка історія

Світлий празник Пасхи завершується не менше світлим і великим празником Святої П’ятдесятниці. По Христовому Різдві і Воскресінні цей празник належить до найбільших празників нашого церковного року. Зіслання Св. Духа це - наче вінець і печать на ділі спасіння людського роду, що його доконав Божий Син. В дні св. П’ятдесятниці сам Св. Дух помазує апостолів на проповідників Христового Благовістя. В дні Зіслання св. Духа родиться і починає діяти Христова Церква. Св. Дух її провадить, просвічує, освячує і зберігає на дорозі правди.

СТАРОЗАВІТНЯ П’ЯТДЕСЯТНИЦЯ

Євреї у давнину щорічно святкували три великі празники: празник Пасхи, празник П’ятдесятниці і празник Кучок. Свою назву празник має від того, що це був 50-тий день після празника Пасхи, а також 50-тий день від початку жнив. Первісно 50-ця це було свято жнив і подяки. Того дня за приписом закону приходили до Єрусалиму великі маси євреїв з усіх усюдів, навіть з далеких країв, щоб подякувати Богові за земні плоди та зложити з них у храмі свою жертву. В пізніших часах до празника 50-ці, як свята жнив, долучився ще й історичний мотив: річниця надання Божого Закону на горі Синай 50-го дня після виходу з Єгипту.

ХРИСТИЯНСЬКА П’ЯТДЕСЯТНИЦЯ

Апостоли й перші християни як празник Пасхи, так і празник 50-ці перейняли від Старого Завіту й задержали його назву, бо і для них це був 50-ий день після Пасхи, але надали йому цілком іншого змісту і значення. Головний мотив святкування 50-ці для новозавітньої Церкви це подія приходу Св. Духа на апостолів. Звідси цей празник має ще назви, День Зіслання Св. Духа або День Св. Тройці.

В понеділок після празника 50-ці святкує наша Церква празник Св. Духа. А це тому, що Східна Церква з давніх давен має звичай, щоб наступного дня по великім празнику віддавати честь тим особам, що виконували головну роль в дні празника. День Св. П’ятдесятниці святкує саму подію зіслання Св. Духа на апостолів, а понеділок призначений на віддання особливої чести Св. Духові, як третій Божій Особі.

На осібну увагу заслуговує вечірня понеділка, яка звичайно правиться не в неділю вечором, але зараз по Св. Літургії коло полудня в сам день 50-ці. Поєднання вечірні з Літургією пояснює о. Дольницький тим, щоб усі присутні на Літургії могли взяти участь у коліноприклонних молитвах. Ця вечірня відзначається тим, що крім інших молитов має три довші покутного змісту молитви, що їх мав написати св. Василій Великий (+ 379).

З офіційного сайту Української Греко-Католицької Церкви

Відповідь від: 24 Травня 2010, 20:13:37

А ось про це свято та Зелені свята як про народні святкування

Трійця, Тройця - це церковне свято, яке відзначають у 8 неділю після Пасхи. Через те, що це свято припадає на 50-й день після Пасхи, церква називає його ще П’ятидесятницею. Увібравши в себе багато рис іудейської П’ятидесятниці, християнська Трійця приєднала й національні риси тих свят, з традиціями яких вона частково злилася. Так, в українців Трійця злилася із Зеленими Святами.

Основа троїцької обрядності - культ рослинності, що в цей час починає розквітати. В Україні ще у ХYIII столітті до церкви приносили різні трави: зорю, м’яту, канупер тощо. У середину цих трав ставили потрійну свічку, що називалася Тройцею, яка повинна горіти протягом усієї обідні. Потім ці трави використовували як оберіг від різних хвороб, а троїцьку свічку давали в руки вмираючому.

Зелені Свята перш за все - це свято перемагаючої весни на порозі літа, коли природа ніби святкує з людиною своє відродження.

Святкування починається з четверга. У цей день дівчата йдуть у поля, в левади або ліс і там завивають вінки “на всі святки”. Вінки в’ють з конвалій, незабудок, васильку, чебрецю, вплітають і полин як засіб від русалок. Використовували гілля різних дерев: клена, ясена, липи, осоки, але ні в якому разі не верби. Особливо шанована в Україні була тополя. Існував звичай ставити головне дерево перед воротами та дверима, щоб захистити себе від відьом. Для цього по кутках хліву встромлювали іноді осику. За допомогою цього ж дерева вгадували, чи всі члени родини доживуть до наступного клечання: якщо внесене на ніч дерево вранці залишалося зеленим - усі будуть здорові, якщо листя почорніє - хтось тяжко захворіє, а може, навіть вмре.

Під час святкування дівчата влаштовували спільну їжу, причому обов’язково у ній була яєшня. Яйце, починаючи з Пасхи, проходило крізь усю весняну обрядовість: воно з’являлося як символ зародження нового життя, а коли весна закінчувалася, яйце вживали у вигляді яєшні (зародок повинен був перетворитися на плід). З Трійцею закінчувалася головна весняна календарна обрядовість.

Колись поширеним був звичай, що називався “водити тополю”. Для цього дівчата вибирали з-поміж себе найвищу дівчину, яка мала зображувати “тополю”. Її рясно прикрашали намистом, стрічками, барвистими хустками і потім водили селом і полями, де в той час уже колосились жита. Якщо зустрічалися люди, “тополя” їм низько вклонялася, а господарі пригощали дівчат. “Тополі” ж давали подарунки або гроші “на стрічки”. Водячи “тополю”, дівчата співали:

Стояла тополя край чистого поля;
Стій, тополенько, не розвивайся
Буйному вітрові не піддавайся…

Такий звичай ще мав назву “водити куща”. Обряд прикрашання дерев - це теж відгомін язичницької старовини. Наші пращури вклонялися деревам, молилися їм. Священні дерева були у них на полях, на дорогах поміж селами. Прикрашання дерев та їхнє вшанування свідчить про бажання заручитися могутньою допомогою природи у повсякденних справах хлібороба. Існувало вірування, що й душі померлих оселяються у деревах, у його зеленому гіллі. Саме тому Зелені Свята, крім усього іншого, - ще й народне свято поклоніння душам небіжчиків, вшанування предків. Відбувається це тому, що на Зелені Свята починає цвісти жито, а за давнім народним віруванням, у час цвітіння хлібних злаків прокидаються померлі. Цвітіння хлібів - час дуже відповідальний, від якого у значній мірі залежить врожай. Тому і поминали в цей час своїх предків-небіжчиків, приносили їм жертву, влаштовували тризну. За стародавнім віруванням - померлі предки - це постійні охоронці свого роду, його покровителі, які здатні впливати на врожай і допомагати в усіх хліборобських справах своїх нащадків. У Зелену суботу здавна існував звичай поминати самогубців та усіх, хто загинув у невідомих країнах або зник безвісти.

Автор: Лідія Кушерець
Джерело: "Київенерго сьогодні" №23 (13.06.01)

З сайту Артвертеп:

ЗЕЛЕНІ СВЯТА

Тиждень перед Трійцею називається «зеленим», «клечальним» або «русальним», три останні дні цього тижня і три перші дня троїцького тижня називаються Зеленими Святами.

В час Зелених Свят цвіте жито й за народним віруванням прокидаються мерці, виходять з води русалки. Люди квітчають свої житла клечанням і встеляють пахучими травами, дівчата завівають вінки.

Завивання вінків

Зелений тиждень починається з четверга. В цей день дівчата йдуть на поля, в левади чи в ліс і там «завивають вінки на всі святки», при цьому співають відповідних пісень.

В деяких місцевостях України, дівчата ходять по селах з вінками на голові. Вінки в’ють з конвалії, незабудок, васильку, чебрецю, вплітають і полинь. Ставлять стіл під березкою, а на стіл випивку і закуску. Серед закуски завжди є смажена яєчня.

По деяких селах «Схід України» довго зберігався звичай у четвер завивати березку. З самого ранку дівчата готують їжу, зібравшись на одному чисто виметеному подвір’ї. Посеред двору стоїть зрубана молода деревина, а під неї горщик з водою. Дівчата ходять по дворі або сидять на призьбі… Кілька хлопців тримають у руках заготовлену їжу, а інші — відра з питвом на палицях. Одна з дівчат підходить до дерева й перекидає горщик з водою, а потім бере дерево в руки й заспівує пісню… З її голосом з’єднуються голоси інших. Ворота відчиняються і весь гурт, оточивши дівчину з деревом, рухається по вулиці в напрямку до лісу. В лісі розстеляють обрус, ставлять їжу і питво, сідають навколо і починають їсти і пити. По закінченні пиру дівчата вибирають одну з березок для завивання вінків. Розділившись по двоє, кожна пара з гілля берези в’є собі один вінок, не відриваючи гілок від дерева. Як вінок вже готовий, кожна пара кумується: одна одній через вінок дає жовту крашанку, потім цілуються через вінок.

Після завивання вінків дівчата повертаються в село. В неділю, в день Тройці, дівчата йдуть до тієї самої берези, щоб розвивати вінки. Кожна пара розглядає свій вінок: чи ще свіжий, чи вже зів’яв? По цьому судять про своє щастя, чи нещастя.

Вінки в українських народних обрядах є символом великої пошани, а також символом молодості й чистоти, незаплямованої краси. Дівчина, що втратила невинність, не може вдягнути на голову вінок. Крім того, вінок з живих квітів, за народною уявою — це оборона від злої напасти.

ТРІЙЦЯ (П’ятидесятниця, Клечальна неділя)

Біля порога хати ставили зелені дерева, вікна, дахи і тини теж клечали зеленим гіллям. В хаті на стіл накритий білою скатеркою клали хліб — сіль, за образами — бузок і гвоздики. Долівку встеляли травою, серед якої запашний чебрець та полин «від чародійства». В горнятах і глечиках, що ставили на вікнах і на столах — півонії, лілеї, фіалки, пижма тощо. Під іконами запалювали лампадку або свічечку, тьмаве світло якої, пробиваючись крізь густу зелень навивало на серце почуття радості і благоговіння.

Впоравшись, що треба в хаті, селяни вбиралися в святковий одяг, потім посідавши на лавки, чекали благовісті. Почувши дзвін, вставали і перехрестившись йшли до церкви.

Існував звичай — після літургії йти хресним ходом до криниць і кропити їх свяченою водою. Хто з селян бажав певного посвячення господарських будівель, виносив до воріт стіл, покривав скатеркою, а зверху клав хліб — сіль. Таке посвячення домів, криниць і господарських будівель було пов’язане з віруванням селян в існування русалок.

Дещо про це. Весною, як тільки вкриються травами луки, розпустяться верби й зазеленіють поля, тоді «з води на берег виходять русалки».

Русалки — це дівчата або молодиці, котрі під час купання втопилися. Утоплениці — русалки на віки — вічні відійшли від буденного земного буття й переселились в темничну сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані з кришталю.

Місяць і зорі викликають русалок з води на берег. Вони не мають на собі одягу, у них біле знекровлене тіло, довге волосся, зелене, як трави, стан високий і гнучкий, очі палкі і сині. На голові в кожної вінок з осоки, а в старшої з водяних лілей. Вийшовши з води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся, або водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні — хто почує їх, то як зачарований підійде близько до русалок, а вони тоді заманять його до себе, візьмуть в своє коло, будуть бавитись з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку на дно.

В Україні довго зберігався звичай серед жінок — в русалчин тиждень розвішувати по деревах полотно, що його ніби русалки брали собі на сорочки. Ба більше: на вікнах розкладали гарячий хліб, гадаючи, що його порою русалки будуть ситі. Не слід також кидати лушпиння яєць бо як потрапить воно у воду, то серед нього плаватимуть русалки й робитимуть шкоду людям.

В русалчин тиждень ніхто не відважується купатися в річці, хіба що відьми, бо лише вони не бояться русалок. В Зелений тиждень, у четвер, ніхто не повинен працювати, щоб не розгнівати русалок, щоб вони не попсували худоби, птиці й усього господарства. Цей день називається Русалчин Великдень. Дівчата ранком йдуть у поле «на жита» та на межах кладуть хліба для мавок — «щоб жито родило».

Крім того, дівчата в цей день ще ходять таємно в ліс, маючи при собі полин та любисток (бо русалки бояться цих рослин) і там у лісі кидають завиті вінки русалкам, щоб ті насилали їм багатих женихів. По одинці в ліс чи в поле не ходять, і не купаються в річках — «щоб русалки не залоскотали».

В цей четвер селяни варять просто неба різноманітні страви і взаємно частуються. Господині поливають молоком шлях, чи стежку, де ходили їхні корови до водопою, або на випас. На межах полів господарі кладуть бувало по шматку хліба для русалок.

В Русалчин Великдень, у четвер, русалки виходять з води, бігають по полях та городах, розшукують своїх матерів. Якщо родичі не поминали їх у суботу, то впіймавши матір, русалка лоскоче її, примовляючи: «За те тебе лоскотала, що мене не поминала!» — і може залоскотати до смерті.

Якщо помре хтось на Троїцькі свята, то баби журяться. Якщо помре маленька дитина, то мати плаче і каже: «Боже мій, ти русалочкою будеш і не зійдеш за ними, за великими, тебе будуть там щипати, лоскотати».

Русалками стають діти померлі нехрещеними або ті, що народилися неживими, а також і утоплені. Таких дітей хоронять під порогом хати, бо душам тих немовлят на тому світі буває легше: їх хрестять і люди і піп, коли йде з хрестом, або молитву читають, переступаючи через поріг. Протягом семи років, до свого обернення в русалки, душі цих дітей носяться в повітрі, а в день Тройці і Духів день просять собі хреста: «Мене мати породила, нехрещену положила». Якщо хтось із християн почує цей голос, то мусить сказати: «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь», — і кинути рушник чи хустку, тоді душа такої дитини піде до раю і русалкою не буде. Якщо ж до семи років отак не буде охрещена, то йде в русалки.

Поминання мертвих

На Зелені Свята починають квітувати жита, а на народним віруванням, в час квітування хлібних злаків прокидаються мерці. В стародавніх мешканців Європи, а зокрема у нас в Україні, квітування хлібів вважалося за найнебезпечніший період, люди боялися щоб із цвітом чогось не сталося злого. Мертві ж предки — це охоронці інтересів свого роду, ось до них у цей небезпечний час живі і зверталися, їх поминали, їм приносили жертву, влаштовуючи на гробках тризни. Навіть клечання, зелене гілля в’яжеться з мертвими предками: «то душі померлої рідні приходять до хати й ховаються в клечанні».

У Зелену суботу здавна існує звичай поминати самогубців та ще тих, що загинули без вісті десь на далеких дорогах, в чужих краях, а таких у нс на Україні завжди було багато. Були це переважно козаки, а пізніше вояки-герої.

Десятий понеділок

У Десятий понеділок, на перший день Петрівки, а часом і на Вознесення, відбуваються проводи русалок — це спеціяльні обряди, щоб тих русалок позбутися. В ці дні дівчата в полі, на житах, роблять спеціяльний обід — тризну в честь русалок. Після тризни дівчата ходять по полях з розплетеними косами і вінками на голові, співаючи проводи русалкам. Потім дівчата пускають на воду клечальні вінки, що були виплетені ними першого дня Зелених Свят.

Як бачимо, проводи русалок відбуваються в полі, на житах. Колись це робилося для того, щоб накликати ліпший врожай, збіжжя на полях але пізніше та головна мета обряду забулася, проводи русалок, якщо вони десь відбуваються, є ніщо інакше, як гарна і весела забава дівчат.

В цей день також святкуються похорони Ярила, поганського бога, що уособлював собою родючу силу весняного сонця. Наші предки уявляли собі, що в цей час Ярило ходив ночами по полях у білому покривалі з вінком маків і хмелю на голові, а в руках носив серп і дозріле колосся жита й пшениці. Перед Петрівкою Ярило ніби помер — плодюча енергія землі й сонця досягла своєї кульмінаційної точки та ішла на спад. Похорони Ярила символізують це явище.

Молоді жінки відмічають похорони Ярила веселими забавами. Забави відбуваються то з участю чоловіків, то з повно. Їх відсутністю, як де ведеться. Ці забави мають назву: «гонити шуліку».

«Гонити шуліку» жінки сходилися, бувало, в шинок, там вони пили горілку, танцювали та співали соромницьких пісень, що в інший час, звичайно, жінки не роблять. У цій забаві беруть участь тільки одружені жінки, вдовиці й самітні жінки не допускаються.

Існує вірування, що першого дня Петрівки відбуваються «звірячі розгри», а тому до лісу ходити небезпечно. Свійських тварин цього дня годують ліпше ніж звичайно, особливо догоджають коровам — «щоб більше користі було».

Автор: Олекса Довбуш

дуже цікаво, дякую. Сама ж не здогадалася знайти це все в неті. А тут готовеньке. Дякую.

Рада, що моя інформація стала у пригоді :). Буду старатись надалі :bouquet:

Сьогодні починається Петрівський піст.
Подаю інформацію з календаря "З вірою в душі" на 2007 рік. Видавництво "Преса України":

Установлення Петрового посту
Установлення Петрового (Апостольського) посту належить до перших віків Церкви. Про церковне установлення цього Посту згадується в Постановленнях Апостольських: "Після П'ятдесятниці святкуйте одну седмицю, а потім постіться, справедливість вимагає і радіти після прийняття дарів від Бога, і поститися після полегшення плоті" Але особливо цей піст утвердився, коли у Константинополі й Римі, який тоді ще не відпав від Православ'я, були зведені храми на честь первоверховних Апостолів Петра і Павла. Освячення константинопольського храму відбулося в день пам'яті Апостолів 29 червня ст. ст. (12 липня н. ст.), і з того часу цей день став урочистим і на Сході, і на Заході. У Православній Церкві закріпилося приготовлення благочестивих християн до цього свята постом і молитвою.

Святий Афанасій Великий, описуючи у своїй промові до імператора Констанція нещастя, заподіяні аріанами православним християнам, зазначає: "Народ, що постився в тиждень наступний за П'ятдесятницею, пішов для молитви на кладовище". Цей літній піст, який зараз ми називаємо Петровим, або Апостольським, раніше називали Постом П'ятдесятниці. Церква закликає нас до цього посту за прикладом Апостолів, які прийнявши Святого Духа в день П'ятдесятниці, в пості й молитві готувалися до всесвітньої проповіді Євангелія.

Петрів піст
Тривалість Петрового посту залежить від того, рано чи пізно буває Пасха. Він завжди починається з закінченням Триоді, або після седмиці П'ятдесятниці, і закінчується 28 червня ст. ст. (12 липня н. ст), якщо свято святих Апостолів Петра і Павла не припадає на середу або п'ятницю. Найбільш тривалий Петрів піст – шість тижнів, а найкоротший – тиждень й один день. Антиохійський патріарх Феодор Вальсамон у ХІІ ст. наказав: "За сім днів і більше до свята Петра і Павла всі вірні, тобто миряни і монахи, повинні поститися, а ті, що не постяться, нехай будуть відлучені від спілкування православних християн."

Подвиг Петрового посту менш строгий, ніж Чотиридесятниця (Великий піст). Підчас Петрового посту статут Церкви приписує щотижня по понеділках, середах і п'ятницях утримуватися від вживання риби, вина й олії, і сухоїдіння на обід; у інші дні, а також по суботах, неділях цього посту й у дні пам'яті якого-небудь великого святого або храмового свята дозволяється риба.

За словами святителя Іоанна Златоуста, піст із вірою надає міцності, укріплює проти сил безтілесних; і той, хто молиться як слід, і разом поститься, не багато потребує; а хто потребує не багато, той не буде сріблолюбцем і подаватиме милостиню. Хто поститься, той стає легким і окрилюється, і з бадьорим духом молиться.

Чому Петрів піст настає після П'ятдесятниці
Ми не постимося під час П'ятдесятниці, бо в ці дні Господь перебуває з нами. Не постимося, бо Сам Спаситель сказав: "Чи ж ви можете змусити, щоб постили гості весільні, поки з ними ще є молодий?" Спілкування з Господом є немовби їжею для християнина. Отже, під час П'ятдесятниці ми живимося Господом, Який з нами спілкується. "Після тривалого свята П'ятдесятниці піст особливо потрібен, щоб його подвигом ми очистили наші думки і зробилися гідними дарів Святого Духа, – пише святий Лев Великий. – За цим святкуванням, яке Дух Святий освятив Своїм зішестям, звичайно настає всенародний піст, благодійно встановлений для лікування душі й тіла, і тому слід проводити його з належним благоволінням. Бо те, що є насолодою для нашої зовнішньої людини, для внутрішньої є загибеллю і руйнуванням, і навпаки, розумна душа тим більше очищується, чим більше вбиває плоть." Тому вчителі, що просвітили прикладом і настановленням усіх членів Церкви, початок битви за Христа ознаменували святим постом, щоб, виходячи на битву з духовним розбещенням, мати для цього добру зброю. Адже невидимі наші супротивники і безтілесні вороги не зможуть побороти нас, якщо ми не догоджатимемо плотським пристрастям.

Святий Лев Римський пише: "З апостольських правил, які навіяв Сам Бог, первостоятелі церковні, за напученням Святого Духа, найпершим постановили, щоб усі подвиги добродійства починати з посту. Це вони зробили тому, що заповіді Божі можна виконати добре лише тоді, коли воїнство Христове буде захищене від усіх спокус гріха святим утриманням. Таким чином, любі брати і сестри у Христі, ми повинні вправлятися в пості переважно в теперішній час, коли заповідається піст, із закінченням п'ятдесяти днів після Воскресіння Христового до зішестя Святого Духа, проведені нами у особливій урочистості. Цей піст було заповідано, щоб уберегти нас від безпечності, в яку легко впасти через довготривалий дозвіл на їжу, яким ми користувались. Якщо ниву нашої плоті не обробляти невпинно, на ній легко зростають терни, і приноситься такий плід, який не збирають до житниці, а прирікають на спалення. Тому ми повинні нині з усією старанністю зберігати те насіння, яке прийняли у наші серця від небесного Сіяча, і остерігайтеся, щоб заздрісний ворог якось не зіпсував дарованого Богом, і в раю чеснот не зросли терни пороків. А відвернути це зло можна лише милістю й постом."

Відповідь від: 31 Травня 2010, 01:02:19

А це інформація з народних повірь.
За легендою Петрівка була встановлена Святим Петром на прохання жінок, чоловіки яких на сінокосах випивали занадто багато молока.
З Петрівкою пов'язаний цілий цикл обрядових пісень, які називаються петрівочки. За традицією дівчата у перший день Петрівки пускають на воду клечальні вінки.
Відповідь від: 31 Травня 2010, 01:08:22

А це з книги Сапіга В. К. Українські народні свята та звичаї.
Петрівка
Відносно Петрівського посту на Поділлі побутує легенда, згідно з якою у давнину не було Петрівки і чоловіки щоденно ласували м'ясом, маслом, сметаною тощо, не знаючи міри. Їхні дружини занепокоєні таким станом, зібравшись і порадившись вирішили обмежити своїх чоловіків у скоромній їжі й установили Петрівський піст. При обговоренні цієї проблеми вони не зуміли дійти до згоди відносно постійності посту, а тому вирішили призначати його тривалість: від шести, п'яти тижнів до одного.

Як відомо, початок Петрівки залежить від Великодня, а кінець її завжди на Петра (12 липня), в зв'язку із цим коливалася і її тривалість: від 6 тижнів до І.

У порівнянні з Великим постом на Петрівку було більше послаблень. «Спасівка від Бога, а Петрівку баби вигадали, щоб сир та масло зібрать», говорять у народі. В деяких селах Львівщини, Кіровоградщини, наприклад, у Петрівку дехто постить перший і останній тиждень, а в Інші тижні постяться у вівторок, четвер, суботу і неділю, бо в цей період припадало багато важкої сільськогосподарської роботи. Безумовно, Петрівського посту не можна було дотримуватись без суттєвої шкоди для здоров'я (особливо, якщо він видавався затяжний— 6 тижнів), бо минулорічні запаси продуктів були вже вичерпані, а нового врожаю, окрім скороспілих овочів, ще не збирали. До того ж протягом віків виробилися звичаєві заборони копати картоплю до Спаса чи до Іллі, щоб забезпечити її добрий урожай: «Не шпортай бараболі до Івана, бо буде погана, а шпортай на Гіллі (Іллі), то буде тобі й свині», — говорять у с. Ярославка Хмельницької області.

Заговини на Петрівку
У перший понеділок Петрівки — похорони Ярила.

Ярило — язичницький бог, що уособлював собою родючу силу весняного сонця. Наші предки уявляли собі, що в цей час Ярило ходив ночами по полях в білому покривалі з вінком маків і хмелю на голові, а в руках носив серп та дозріле колосся жита й пшениці.

Волочився Ярило

та й по всьому світу,

полю жито родив,

людям діток плодив.

Із його приходом уся природа загорається коханням. Весняне сонце бере шлюб із землею й кличе до того ж і людину.

Яр — наш отець,

Земля — наша мати,

хто не посіє,

не буде збирати.

Перед Петрівкою Ярило ніби помер — плодюча енергія землі й сонця досягла своєї кульмінаційної точки й пішла на спад. Похорони Ярила в перший понеділок Петрівки символізують це явище.

Молоді жінки відзначали похорони Ярила веселими забавами. Забави відбувалися в залежності від місцевих традицій — то з участю чоловіків, то — без них. Ці забави мали спеціальну назву: «гонити шуліку».

«Гонити шуліку» молоді жінки сходилися, в переважній більшості, в шинок; там вони пили горілку, танцювали та співали жартівливих пісень. У цих забавах брали участь тільки заміжні жінки; вдовиці та незаміжні жінки «на шуліку» не допускалися.

Дівчата в цей понеділок пускають на воду клечальні вінки, що були виплетені ними першого дня Зелених свят.

Побутує повір'я, що першого дня Петрівки відбуваються «звірячі розгри», а тому до лісу ходити небезпечно. Свійських тварин цього дня годують значно краще, ніж звичайно; особливо догоджають коровам, — «щоб більше користі було».

Ой, мала нічка, Петрівочка:

Не виспалась наша дівочка!

Не виспалась, не награлась

І з козаченьком не настоялась...

Співають в Україні співчуваючи стомленій красуні, котра бореться із сном, коли вже зійшло сонце. Адже прийшов Петрівський піст із своїми короткими ночами й днями безкінечними.

«Нехай у Петрівку!» — чи «це не в Петрівку, щоб двічі казати», говорять в народі тому, хто, не дочувши, просить повторення якої небудь розповіді.

Про сьогодняшню дату - "Міжнродний день захисту дітей" у мене коротко.
Започаткований у 1949 р. Міжнародною демократичною федерацією жінок.

Сонечко,во то я розумію,а то стільки букв :)

Це щоб їх не забувати і тренувати швидкісне читання.

2-га неділя по Пятидесятниці. Неділя Всіх Святих Землі Української.
Починаючи від св.рівнап. князя Володимира та Ольги.
Хоча цього свята в Греко-Католиків немає, а у москалів воно звучить всіх святих Росії.
Просто немаю можливості докладніше написати бо немаю ше інету. Може щось автор теми добавить.

Дякую за підказку і увагу. До вказаної Вами дати є ще інша. Щоб нікого не образити в церковному календарі є дві особливі неділі: 1-ша Неділя після Зелених свят Всіх Святих, а 2-га Всіх Святих, що в Землі українській прославились.
Поки що подаю проповідь духовенства Української Автокефалії (текст узято з їхнього сайту):
Дорогі Брати і Сестри! Минулої неділі наша Свята Православна Церква вшановувала Пресвяту Трійцю і Зіслання Святого Духа -Зелені Свята. Цс була пам`ять тієї великої хвилини, коли Третя Особа Святої Трійці – Дух Святий – зійшов на апостолів, відкрив їм очі на розуміння всієї науки Спасителя і дав відвагу проголошувати цю науку різними мовами для різних народів.

Перша численна громада, що пішла за голосом Божих слів за святим Петром, це були перші християни, що зазнали жорстокого переслідування від жидівської старшини. Вони, не дивлячись на всі перешкоди, прийняли християнство, і це був початок Христової Церкви. Цс така Христова Церква, до котрої належать не лише ті, що живуть, але й ті, що перебувають в небі, – всі Святі.

Своїм чесним і праведним життям вони заслужили на те, щоб у нинішню неділю ми їх згадували молитовне, щоб ми, до неба піднявши серця, молились: “Всі Святі, моліть Бога за нас грішних!”

Нинішня неділя – це неділя Святих апостолів, святителів, мучеників за правду Христову, преподобних і всіх праведних. Це-неділя тих, що були проповідниками й пастирями Христового стада, тих, що з побожністю і в покорі слухали науку Божу й жили за Христовими законами. Це – неділя мужів і жінок, старців і дітей, всіх їх згадуємо, всіх Святих Святої Вселенської Православної Церкви і всіх Святих Землі Української. Вони – наші заступники перед Господом, наші опікуни й небесні рятівники.

Вони знають про всі наші потреби і заступаються за нас перед Спасителем нашим Ісусом Христом. Багато цих Святих нам поіменно знані, але є й багато незнаних. Наприклад, в останніх двох світових війнах загинуло багато людей, чиїх імен ми не знаємо, так і зі Святими, чиїх імен Церква не знає… Тому нині воздаємо почесть всім знаним і незнаним героям Христа, знаним тільки Богові.

Постає питання: чи всі Святі заслужили звання героїв? Чи справді за життя довершили вони надзвичайні, геройські діла? Так! Вони цілком заслужили звання Божих героїв, бо Церква проголошує святими тільки тих, що дійсно відзначилися за життя незвичайними геройськими чеснотами чи ділами.

Для цього треба цілком побороти в собі всі пороки й лихі нахили, спокуси – треба, щоб душа взяла перевагу над тілом! “Побороти самого себе – цс значить здобути найбільшу перемогу!” Адже з природи людина звичайно є самолюбна, їй тяжко визнати свої хиби, які треба поборювати… Людина схильна бачити в собі все найкраще, але ж треба якраз знайти в собі всі хиби й докласти всіх зусиль, щоб побороти їх.

Треба завважити в собі особливо духа гордині, який є вроджений мало не в кожній людині. Треба побороти надмірну гордість і здобути чесноту покори! Так само треба знайти в собі духа незгоди й нахил до гніву. Треба той нахил перемогти й доконати чесноти лагідности. Далі – треба побороти духа сластолюбства, щоб вибороти чесноту милосердя. Такого геройства досягли всі праведники і святі угодники Божі.

Звичайні смертні не можуть усі стати такими досконалими. Але багато чого ми можемо й мусимо досягти. Ми можемо, во ім`я нашої незалежної Держави, відмовитись від багатьох наших грішних хиб, можемо побороти зайве сластолюбство й захланність, побороти дух незгоди, зм`якшити наш гнів, змінити його на любов і милосердя, щоб ми могли любов`ю і щедрістю допомогти нашому народові встояти в борні за самостійність і народне щастя. Берімо приклад із святих. Вони не всі були одразу святими.

Відомий на Заході Блаженний, а для католиків і святий Августин замолоду був великим грішником і довго боровся, поки зміг пізнати огидність і нечистоту своїх гріхів. Тяжкими зусиллями він поборов свої вади. Поки це сталося, грішний дух кидався, як зранений звір! Темний дух підшептував Августинові: “Ти не в силі цього доконати!” І часом Августин вагався, чи зможе він позбутися пристрастей… Але за хвилю він здригався і з подвійною силою гукав: “Я можу і мушу виправитись!” Він довго боровся сам із собою і таки переміг лихі нахили. Визнавець Христа є справжнім воїном, що завжди готовий до бою проти гріха.

Дорогі мої! Всі Святі – це ті, що невідступно визнавали Христа, за Нього постраждали і в більшості віддали за Нього життя. Це ті, що взяли свій хрест і несли його через ціле життя. Всі християнські країни мають своїх святих – має їх і наша Українська Церква – починаючи від рівноапостольного князя Володимира, що охрестив український нарід у Православну віру; Його Бабусю – Святу Ольгу, Святих праведників Бориса і Гліба, багато праведників чернецтва й аскетів, мучеників князя Михайла , боярина Федора, Афанасія Берестейського, Макарія Овруцького. Ще треба назвати святих, що трудилися для зростання християнства: Св. Дмитрія Ростовського, Феодосія Чернігівського, Йоасафа Білгородського, Святого Іова Почаївського – Заліза.

Багатьох ми маємо подвижників і оборонців Православія, фундаторів Церков і монастирів та шкіл в Україні, як Св. Федір Острозький, Св. Микола, князь Луцький та Свята Юліана Ольшанська – і багато інших.

Тож і ми, дорогі мої Брати і Сестри, якщо хочемо бути близько до Христа-Спасителя і всіх Святих Його, мусимо наслідувати їх у нашім щоденнім житті. Минулої неділі ви чули в проповідях, що Господь наш Ісус Христос зіслав Духа Святого на апостолів і на цілу Церкву, зіслав Свого оживляючого Духа і на нас, і на нашу святу Церкву, що в наші часи переживає труднощі відродження. Просімо ж Його, щоб провадив нас, як керманич нашої Церкви, і скерував на правильний шлях наше національне життя до тихого пристановища і святого спокою, якого нам так потрібно!

Оце свято, яке ми нині святкуємо на пошану всіх Святих на небі, нахиляє нас до єдности цілого народу, бо в Церкві Божій Святі не поділені на православних чи католиків, чи якогось іншого віровизнання, але всі вони однаково милі Господeві. Отож і ми, діти Божі, діти українського народу, мусимо єднатися і спільно служити Господеві в нашій Святій Церкві, церкві наших батьків і прадідів. Ми мусимо спільно служити нашій Матері-Україні!

Господи, ми віримо, що Твої пророки і для нас писали і нас закликали:

“Сім раз у день свою Батьківщину згадаймо, Сім раз у день до неї повертаймо, Сім раз у день за Неї небо благаймо, Бо тільки її майбуття Дасть нам справжнє життя.”

Боже, Боже, Тобі визнаємо, що свою Батьківщину любимо, шануємо, для неї все найкраще віддамо, на все наше життя!
Всі Святі Землі Української, моліть Бога за нас грішних, а найперше — за нашу любу Батьківщину і за спасіння душ наших!
Амінь.

Відповідь від: 09 Червня 2010, 20:23:28

Друга неділя після Зелених свят присвячується Всім святим, що в землі українській прославились, всім тим від віку померлим, що своїм життям угодили Богові. Душі їхні перейшли до утіх Царства Небесного і в теперішній час своїми молитвами для нас випрошують Божу ласку.

Кожен народ має своїх видатних заслужених мужів, яким віддає пошану, ставить сучасним за приклад до наслідування. Кожному українцеві відомі такі імена як свята княгиня Ольга, св. кн. Володимир, Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Тарас Шевченко – це ті світочі святого і суспільно-політичного життя нашої держави, які залишили яскравий слід в історії нашої самобутності.

Велике число заслужених мужів має і наша Свята Православна Церква, до якої ті мужі трудились, жертвували своє майно, життя і працю. Численний ряд борців за Святу Церкву, великих подвижників, учителів, проповідників, мучеників, що своїм героїчним життям залишили іншим гідний приклад до наслідування. Їх так багато, що Свята Церква немає спроможності кожного зокрема згадати, тому що не всі їхні імена відомі. Саме в ці неділі ми віддаємо належну шану всім знаним і незнаним святим і заслуги знає тільки Бог.

Особливу уваги ми приділяємо святим, що вийшли з нашого народу або на нашій землі здобували честь і спасіння у Господі. Своїми рідними і близькими вони є тому, що подвигами своїми вони засвідчали, що український народ був і є здатний трудитися для Божої слави. Імена таких святих записані золотими літерами на небі і в історії нашого народу. Тому нашим прямим обов'язком є пишитися ними, їхні подвиги возвеличувати, їхні героїчні чесноти наслідувати…

Відповідь від: 09 Червня 2010, 20:32:06

Коротка історія
Рішенням Синоду єпископів УГКЦ у четверту неділю після Зіслання Святого Духа відзначається празник Всіх Святих Українського Народу, яких є дуже багато, але ми не знаємо їхніх імен. Цього дня ми вшановуємо також пам'ять 13 пратулинських мучеників та 27 новомучеників, проголошених блаженними Папою Іваном Павлом II.

Святі нашого народу - це святі рівноапостольні великі князі і просвітителі української землі Володимир та Ольга, стовпи віри й славетні воїни Христові, засновники українського монашества преподобні Антоній і Теодосій, світочі смирення, побожності, миру, справедливості та непротивлення злу страдники Борис і Гліб, подвижник церковного єднання священномученик Йосафат, преподобна Йосафата (Гордашевська), блаженні пратулинські мученики Данило, Лука, Вартоломей, Онуфрій, Пилип, Костянтин, Микита, Ігнатій, Вікентій, Іван, Константин, Максим, Михаїл та їх брати у звитязі мучеництва пізніших часів Миколай, Григорій, Йосафат, Іван, Григорій, Василій, Микита, Симон, Теодор, Павло, Петро, Климентій, Леонід, Микола, Омелян, Зенон, Іван, Северіян, Яким, Віталій, Андрій, Микола, Роман, Олексій, Лаврентій, Олімпій, Тарсикій, Володимир, а також інші численні преподобні, ісповідники, святителі, мученики, священномученики українського народу, які під час свого життя прославили Бога на рідній землі. Після їхньої смерті Господь прославив їх численними чудами. Наш народ вшановує їх як заступників на небі.

Різдво Іоанна Предтечі

Свято встановлене на згадку про події, пов'язані з народженням Іоанна Хрестителя, які описані в Євангелії від Луки (Луки 1:24-25, 57-68, 76, 80).

За вченням іудаїзму перед приходом Месії повинен явитись його попередник – предтеча, яким у відповідності з пророцтвом Малахії (Мал. 4:5) вважається пророк Ілія.

В християнстві вчення про провісника Месії – Ісуса Христа – пов'язане з образом пророка Іоанна Хрестителя, який відновив і продовжив служіння Ілії. Як оповідає Євангеліє, сам Ісус назвав Іоанна "Ілля він, що має прийти" (Матвiя 11:14).

Коли Іоанну виповнилось тридцять років, він почав проповідувати в Іудейській пустелі, а далі в околицях ріки Іордан. Він суворо викривав пороки суспільства і закликав до покаяння, сповіщаючи про швидке пришестя Месії. Його зовнішній вигляд такоє відповідав описам вигляду Ілії: він носив одяг з верблюжого волосу, підперезаний шкіряним ременем, а їжею йому служила сарана і дикий мед (Марка 1:10-16).

Проповідь Іоанна була настільки сильною, що скоро навколо нього стали збиратись учні, які заснували общину його послідовників – кумранитів. Зовнішнім знаком покаяння і духовного оновлення Іоанн вибрав хрещення – омиття у воді і занурення у неї (звідси й ім'я – Хреститель).

Прийняти хрещення прийшов і Ісус, про чесноти якого як Месії сповіщав у своїй проповіді Іоанн (Матвія 3:14-15). Тим самим Іоанн Хреститель проклав шлях служінню і вченню Ісуса Христа.

Традиція прославляти Іоанна Хрестителя в дні його народження і мученицької смерті склалась ще в перших християнських общинах. З III століття свято Різдва Іоанна Предтечі вже широко відзначалось як східними, так і західними християнами – його називали "світлим торжеством" і "денницею Сонця правди". На початку IV століття свято було введене у християнський календар.

У східних слов'ян і народів Прибалтики свято Різдва Іоанна Предтечі за часом збігалось з язичеським святом літнього сонцестояння (слов. Купало, балт. Ліго), тому в народі він став називатись днем Івана Купала. Багато язичеських елементів досі збереглось у народній обрядовості цього свята: танці і хороводи, перестрибування через вогонь (древній очищувальний обряд), скочування в ріку палаючих коліс, кидання вінків тощо.

Відповідь від: 07 Липня 2010, 17:12:49

А це з книги В.К.Сапіги "Українські народні свята та звичаї"

Приховано: Показати

День святих апостолів Петра і Павла

Апостоли Петро і Павло особливо шануються як учні Ісуса Христа, що після смерті і воскресіння Христа почали проповідувати і поширювати вчення Євангелія по всьому світу.

Це свято спочатку було введене в Римі, єпископи якого за вченням Західної Церкви вважаються спадкоємцями апостола Петра, а потім поширилось й в інших християнських країнах.

Петро (первісне ім'я Симон) займався риболовлею і був покликаний Ісусом Христом в апостоли разом із братом Андрієм. Петро одержує від Ісуса ім'я Кіфа («камінь») і призначення стати «основою» церкви Христа, йому вручаються ключі небесного царства. Відповідно до вчення Римсько-католицької церкви, це наречення (і особливо слова про «ключі від Царства Небесного») вказує на те, що Петрові була вручена реальна влада і юридичні повноваження і що ці повноваження – у силу того, що церква буде існувати до кінця часів, – повинні бути передані його спадкоємцям. Петро був першим з апостолів, кому Христос з'явився після свого воскресіння. Після смерті Христа Петро займався проповідницькою діяльністю.

13 Прийшовши ж Ісус до землі Кесарії Пилипової, питав Своїх учнів і казав: За кого народ уважає Мене, Сина Людського?
14 Вони ж відповіли: Одні за Івана Христителя, одні за Іллю, інші ж за Єремію або за одного з пророків.
15 Він каже до них: А ви за кого Мене маєте?
16 А Симон Петро відповів і сказав: Ти Христос, Син Бога Живого!
17 А Ісус відповів і до нього промовив: Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець.
18 І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її.
19 І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв'яжеш, те зв'язане буде на небі, а що на землі ти розв'яжеш, те розв'язане буде на небі!

Церковний переказ називає Петра першим римським єпископом.

У Католицькій Церкві відповідно до становища Петра як «глави апостолів» і спадкоємця Христа, існує вчення про примата Римського Папи як єдиного глави церкви.

Цитата з Євангелія від Матвiя 16
Павло (до хрещення Савл), перший із християнських письменників, чиї твори дійшли до нас, і найавторитетніша фігура в історії християнської думки. Його погляди відіграли величезну роль у формуванні християнства як самостійної релігії.

Павло народився в малоазійському м. Тарс Кілікійський (нині на території Туреччини) у іудейській фарисейській сім'ї, але мав римське громадянство сім'ї з коліна Веніамінова (Діян. 23:6). Ревнитель єврейського закону, Савл жорстоко переслідував християн, вважаючи, що це шкідливе єретичне навчання. Переживши чудесне бачення на шляху в Дамаск, Савл приймає хрещення і стає ревним проповідником християнства серед язичників. Павло шанується церквою як першопрестольний апостол. Церква приписує йому 14 послань, включених у Новий Завіт.

Обидва апостола прийняли мученицьку смерть за віру Христову в один день (67 р. н.е.) у Римі. Павло, як римський громадянин, «усічений мечем» (тобто обезголовлений), Петро розп'ятий. Оскільки він вважав, що не гідний бути розп'ятим на хресті, як Спаситель, його, за власним проханням, розіп’яли вниз головою. Він був похований на Ватиканському пагорбі, і над місцем його поховання в даний час розташований головний вівтар собору св. Петра.

День святих апостолів Петра і Павла відзначається католиками 29 червня і 12 липня православними.

Відповідь від: 11 Липня 2010, 22:01:35

З книги Сапіга В. К. Українські народні свята та звичаї

Приховано: Показати

Відповідь від: 11 Липня 2010, 22:05:19

про день Петра і Павла в книжці Гарафини Маковій "Затоптаний цвіт"

Приховано: Показати

Преображення Господнє

Серед дванадцяти річних свят християнського календарного циклу по своїй значимості вважається третім після Різдва та Великодня святом Преображення Господнє або Великий Спас, Другий Спас.

За Біблією в цей день Ісус Христос разом зі своїми учнями піднявся на вершину гори. Посеред ночі довкола нараз спалахнуло дивовижне світло: їхній учитель у блаженному сяйві здіймався на небеса. Усі почули голос всевишнього, який повістив, що Ісус є намісник Бога на землі. Саме це і переконало присутніх у надприродній місії Христа - об'єднанні земних і небесних начал. Звідси й назва свята - Преображення Господнє.

Однак у народі свято Спаса має ї світське значення, пов'язане зі святом врожаю. Це дає підставу вважати, що його первісне коріння сягає дохристиянських вірувань, оскільки майже в усіх давніх народів існували урочисті свята врожаю. Наші далекі пращури також широко відзначали закінчення жниварської пори.

Вітаю Вас зі святом і бажаю міцного здоров'я та незламної віри!

Відповідь від: 19 Серпня 2010, 17:02:11

ПРЕОБРАЖЕННЯ Господнє, християнське свято, присвячене згадці про Преображення Ісуса Христа. Святкується 19 серпня православними і 6 серпня католиками. У Православній Церкві — Господське двонадесяте свято. Усі три синоптичних Євангелія містять подібні описи Перетворення Господня (Матвій 17:1; Марко 9:2; Лука 9:28). Незабаром після того, як Спаситель відкрив учням, що Йому слід постраждати, бути вбитим і на третій день воскреснути, Він завів трьох апостолів — Петра, Якова й Івана на гору Фавор і преобразився перед ними: обличчя Його просяяло, як сонце, одяг зробився білим, як сніг. Преображення Христове супроводжувалося з’явою старозавітних пророків Мойсея й Ілії, які говорили з Ісусом про Його близький відхід. Усіх їх осінила світла хмарина, і з неї почувся голос: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся!».

Святкуванням Преображення Церква сповідує поєднання у Христі двох начал — людського і Божого. Преображення є поява Сина при свідченні Отця в Духові Святому, тобто одкровення всіх іпостасей Святої Трійці. Преображення полягало не у зміні Божественної природи Христа, але у з’яві Його Божества у природі людській. Відповідно до Іоанна Золотоустого, Преображення відбулося, «щоб показати нам майбутнє преображення єства нашого і майбутнє Своє пришестя на хмарах у славі з ангелами».

Свято Преображення Господнього існувало вже в IV ст., про що свідчать повчання і слова Єфрема Сіріна й Іоанна Золотоустого. Мати Костянтина Великого, свята рівноапостольна Єлена, побудувала на горі Фавор храм на честь Преображення, зруйнований у XII ст. Салах-ад-діном. Піснеспіви на честь свята були написані Іоанном Дамаскином і Космою Маюмським (VIII ст.). На Заході свято ще в XII ст. не було загальним; його заснував у 1457 папа Калліст III, установивши тоді ж богослужбовий чин.

Святкування Преображення триває 9 днів, з 5 (18) по 13 (26) серпня. У це свято за древнім церковним звичаєм відбувається освячення перших плодів (злаки, виноград чи яблука). Тому в народі цей день називають другим, або яблучним спасом. Свято Преображення обрано для благословення плодів, бо в Єрусалимі (звідки запозичено наш Устав) саме в ту пору дозрівав виноград, який, власне, і прийнято освячувати в цей день. Церква, благословляючи принесені плоди, утверджує думку про те, що в ній, як у суспільстві священному, все – від людини до рослини – повинно бути присвячене Богу як Його творіння.

Написано за мотивами:
Большая энциклопедия Кирилла и Мефодия, 2001.

Відповідь від: 19 Серпня 2010, 17:04:05

А ця інформація уже із народних джерел, етнографічних нарисів Олекси Воропая та Скуратівського

Другий (Великий) Спас, Преображення Господнє (19 серпня). Одне з найбільших хліборобських свят. Його ще називали святом урожаю.
Освячення яблук і всього такого.
Дубно. Рівненщина. 2007 рік
Кожен селянин вважав за святий обов'язок віднести до церкви на посвяту овочі, фрукти, гриби, мед у стільниках, обжинкові вінки чи жмут колосся жита й пшениці, хліб – щедрі дарунки природи.

Майже всі жінки, у яких померли діти, не вживали до Спаса яблук. Існує повір'я, що в цей день мати Божа роздає діткам на тому світі золоті яблука, а ті, чиї батьки порушили обітницю, стоять збоку і плачуть, на що мати Божа відповідає: "Твоє яблуко свиня з'їла". Олекса Воропай стверджує, навіть, що правовірні селяни до цього дня не їли садовини, бо це вважалося гріхом. Повернувшися з церкви, родина, звичайно, врочисто сідала за стіл і розговлялася: їли яблука з медом і запивали виноградним або яблуневим вином, – «щоб садовина родила».

Перед Спасом є два тижні посту – «спасівка». Існує легенда, що спасівка – це є продовження Великого посту. Бог призначив для Великого посту дев'ять тижнів, а святі отці почали просити Бога, щоб щось із тим зробив, бо для людей затяжко витримати такий довгий піст. Тоді Бог розділив той піст на дві частини: сім тижнів весною перед Великоднем і два тижні в кінці літа перед Спасом. Ось чому за народнім віруванням у спасівку треба так само постити, як і у Великий піст.

Селяни до Спаса намагалися зібрати всі зернові. Знахарки востаннє заготовляли лікарські трави. "Діва Марія, – казали з цього приводу, – це зілля сіяла, а Спас поливав – нам на поміч давав". Гуцули остерігалися запалювати й виносити на вулицю вогонь, а закарпатці – навіть позичати його.

Спаса – це день поминання мертвих родичів; за народньою міфологією, це третій виступ мерців на світ у весняно-літньому сезоні: мерці з'являються на Страсний Четвер, на Зелені Свята і на Спаса.

Приказки з нагоди Спаса:
Прийшов Спас – бери рукавиці про запас.
Спас – усьому час.
До Спаса та й рукавиці до паса.
Прийшов Спас – пішло літо від нас.
Перший Спас час припас, Петро і Павел – два прибавив, Ілля-пророк – три приволок.
Як прийде Спас, то комарам урветься бас, а як прийде Пречиста – забере їх нечиста.

Християни схiдного обряду сьогоднi святкують Воздвиження Чесного Хреста Господнього

Саме слово "воздвиження" означає "пiднесення", тобто урочистий обряд почитання та прославлення Хреста Господнього.

Свято вiдзначають 27 вересня (14 вересня за старим стилем)
Свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього належить до 12 великих празникiв Схiдної Церкви та має один день перед — та 7 днiв попразництва. Iсторики Церкви вважають, що насамперед двi подiї лягли в основу встановлення цього празника: вiднайдення в IV ст. Хреста, на якому розп’яли Iсуса, та повернення цього хреста з Персiї до Єрусалиму у VII столiттi.

Щодо вiднайдення Господнього Хреста, то християнська традицiя передала нам кiлька рiзних легенд. Три з них приписують вiднайдення Хреста св. Оленi, матерi iмператора Костянтина Великого. Датою вiднайдення Хреста орiєнтовно вважають 326 рiк. Iсторики не мають iнформацiї про воздвиження Хреста Господнього одразу пiсля його вiднайдення.

Початок празниковi Воздвиження дало посвяченя храму Воскресiння Господнього, який збудував св. Костянтин Великий на Голгофi у Єрусалимi. Посвячення храму вiдбулося за Єрусалимського єпископа Макарiя 13 вересня 335 року. Наступного дня — 14 вересня — вiдбулося врочисте воздвиження вiднайденого Хреста Господнього.

Iншою важливою подiєю, що зробила цей празник загальним на Сходi та Заходi, стало повернення Господнього Хреста до Єрусалиму пiсля того, як 614 року перський цар Хозрой, здобувши Єрусалим, забрав Хрест до перської столицi в Ктесифонi. Повернув Хрест Господнiй до Єрусалиму iмператор Iраклiй 628 року пiсля перемоги над персами. Друге урочисте воздвиження Хреста Господнього в Єрусалимi також вiдбулося 14 вересня.

Оскiльки празник Воздвиження пригадував Христове розп’яття i смерть та прирiвнювався до Великої П’ятницi, то стало традицiєю зберiгати в цей день строгий пiст.

Як зазначає у книзi "Пiзнай свiй обряд" о. Юлiан Катрiй, щодо святкування цього празника в рiзних Церквах, то Грецька Церква, наприклад, вiдзначає його 6 березня, а Римо-Католицька Церква святкувала цю подiю 3 травня, але при реформi празникiв за Папи Римського Iвана ХХIII 1960 року це свято викреслили з церковного календаря.

Характерною ознакою празника Воздвиження є врочисте вшанування Господнього Хреста через обряд пiднесення його пiд час утренньої празника. У Схiднiй Церквi вiдомi рiзнi обряди воздвиження Хреста, зокрема, обряд св. Атанасiя на Атосi, обряд гори Синай, Константинопольський обряд. Щодо воздвиження Хреста Господнього на Русi, то цей обряд згадується тут у ХIII ст. Патрiарший Собор 1276 року дозволив воздвиження в усiх церквах.

Окрiм празника Воздвиження, Церква вшановує Хрест Господнiй i в iншi днi. Зокрема, у Хрестопоклонну недiлю (третя недiля Великого посту). Схiдна Церква 7 травня (ст. ст.) також вiдзначає Явлення знамена Чесного Хреста на небi в Єрусалимi, яке вiдбулося 351 року за св. Кирила Олександрiйського пiд час П’ятдесятницi. Ще одним святом вшанування Хреста Господнього є Походження дерева Чесного Хреста, яке вiдзначають 1 серпня (ст. с). Пiд час цього свята вiдбувається похiд чи процесiя з частинкою Хреста Господнього, який у цей день переносили з царської палати в Царгородi до храму св. Софiї. Цей празник встановили у Царгородi у IХ ст.

http://kievpress.net/news/447/1355/
Відповідь від: 27 Вересня 2010, 22:02:58

А Рибка мене випередила :) http://forum.kalush.info/index.php/topic,898.msg86991.html#msg86991

Цитата: doktor-maks від 27 Вересня 2010, 22:05:38

А Рибка мене випередила

Ага і треба буде обєднати ці теми. ;)

Покрова Пресвятої Богородиці

Покрова Пресвятої Богородиці. Велике Богородичне свято, яке було встановлене на честь з'явлення Матері Божої в одному із храмів Константинополя біля 910 року. За правління імператора VІ Філософа (886-912), коли на місто напали сарацини, жителі молилися на всенічній службі у Влахернському храмі, де переховувалася її риза. Саме в цей час виходець із українських земель угодник Божий Андрій, Христа ради юродивий, побачив під церковним склепінням з'явлення Пресвятої Богородиці в оточенні ангелів, пророків і апостолів. Матір Божа молилася за Весь християнський світ, а потім, підійшовши до престолу, зняла з голови покривало (омофор) і покрила ним християн, що молилися тоді у храмі. Св. Андрій із хвилюванням запитав у свого учня Єпифанія (Епіфана): "Чи ти бачиш, брате, Царицю і Владику всіх, яка молиться за весь світ?". На що той відповів: "Бачу і жахаюся". Це з'явлення було прославлене присутніми в храмі людьми, які увірували в допомогу Матері Божої у їхній боротьбі із загарбниками. Підбадьорені небесною підтримкою, греки-християни перемогли сарацинів. Покров-омофор став символом опіки і заступництва Пречистої Діви Марії.

Згодом цю подію прославили у всьому Константинополі, а на Русі в ХІ ст. поширилось свято Покрови Пресвятої Богородиці, яке віднесли на 1 Х (за новим стилем 14 Х).

Відповідь від: 14 Жовтня 2010, 22:03:53

А це з народних свят і звичаїв
14 жовтня.

За народним календарем у жовтні закінчувалася осінь і тому він був перехідним від осені до зими. Початком зими в українському селі вважалося свято Покрова (14 жовтня) — Покров Пресвятої Богородиці і Пріснодіви Марії. Віруючі українці в цей день урочисто ідуть до церкви й благоговійно промовляють слова Богородичного тропаря свята: "Сьогодні ми, православні люди, радісно святкуємо, осяяні Твоїм, Божа Мати, явленням, і, здіймаючи очі до Твого пречистого образа, уклінно просимо: покрий нас чесною Твоєю покровою й визволи нас від усякого зла, благаючи Сина Твого, Христа Бога нашого, щоб спас душі наші".

Ще у язичницькі часи день, на який нині припадає свято Покрови, був пов'язаний з культом поминання предків та творення нових родин, святкуванням закінчення хліборобського циклу, коли завершувались усі польові роботи. В християнську епоху з Покрови починалися вечорниці, які тривали до Великодня, і весілля, які тривали до пилипівських заговин (27 листопада). Це також була пора наймасовіших шлюбів.

Божу Матір, яку називали в тому числі і Покровою, вважали своєю покровителькою запорозькі козаки, а значить, вона є покровителькою України. Після Указу Президента України 1999-го року день 14 жовтня відзначається як День українського козацтва. Детальніше про це можна почитати на окремій сторінці.

Відповідь від: 14 Жовтня 2010, 22:05:44

А це з книги Гарафини Маковій "Затоптаний цвіт"
Покровонька
Десь літ з тисячу по воскресінні Христовім в Константинополі, во Влахернській церкві, де зберігалися ризи Божої Матері та її головний покров, а також частина пояса, сталося нечуване диво: числа чотирнадцятого, місяця жовтня, під час богослужіння святий Андрій, Христа ради юродивий, побачив у небі Діву Марію, що ступала повітрям разом з Іоаном Хрестителем, апостолом Іоаном Богословом та безліччю ангелів. Зігнувши коліна, Богоматір стала молитися, а потім, підійшовши до престолу, зняла з голівоньки покривало та й простягнула його над людьми, що молилися отоді у храмі,— як свій захисток від видимих і невидимих ворогів.

Сіяла Богородиця великою небесною славою, а покров у її руках виблискував яскравіше за сонячне проміння.

— Царю Небесний,— казала у молитві Діва Марія,— прийми кожного, хто молиться до Тебе, закликаючи Ім'я моє у поміч, най не відійде від лику мого нечутий Тобою...

Так згадували історію Покрови старенькі бабусі.

Це дуже чинне свято, піднесено-урочисте: кожен чекав покрову Матері Божої і собі.

Ніч перед Покровою набирала якоїсь таємничості. Дівчата виходили на поріг і закликали: «Свята Покровонько, покрий головоньку». А на ранок ішли у церкву покривати ікону Матері Божої хусткою:

— Матінко Господня, на Тобі від мене, дай мені від Себе. Як я Тебе покриваю, так І мене покрий (дівчина, вийшовши заміж, уже ніколи не показувалася на людях без покритої голови, інакше на сімейне вогнище накликала нещастя, воно лишалося без покрову, бо все тримається на її голові).

Покровом на Покрову накривала Матір Божа землю від усіляких бід, і кожна ще живуща на світі мати приступала до своєї дитини з іконою Божої Матері, на якій Діва Марія стояла у повітрі і тримала у руках покров,— плід лона свого нею благословляла.

Дитина ставала навколішки, ікона тулилася до чола: «Як Матір Божа стоїт над світом, так най стане над тобою усіляке добро. Як Матір Божа, Цариця Господня, покровом землю усю накриває, так і я плід лона свого накриваю від всякої напасті. Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь»,— хрестила над головою іконою. А потім, несучи ікону перед собою, лицем до людей, йшла на цвинтар до неньки своєї, навіть якщо вже й ноги ледве несли, благословення просити.

Вклякала перед ногами, хилила голову до материних стіп, ікону підіймала над головою: «Благословіт, мамко, бо ви — там, а я — тут, там більше є права і більше закону, най іменем Матері Божої си очищу від усякого зла».

Озиралася вже на цвинтарних воротях, робила іконою в повітрі хрест і несла додому, ставлячи на місце, аж до наступної Покрови.

Та й всяка ікона Матері Божої вважається дуже помічною. Бо з чим не можна приступити до Христа — досконалого над найдосконалішими, то «Матінка Божа — жінка земна — ліпше тебе, грішну, збагне, зрозуміє, Синові своєму, Господу нашому, все толком розважить та об'яснить. Заступництва добрим серцем своїм у нього попроси».

Відколи тіло її було взяте Ісусом на небо, вона не полишала людину без своєї допомоги, опіки. А тому світом числяться безліч Богородичних Ікон, біля яких творилися чудеса.

На Покрову майстри сходилися клакою (безплатним гуртом) і вмліока покривали стареньку хатину вдовиці чи сироті, «би щастя їх судьбу від нещастя накрило».

Жінки зносили сироті на сорочку полотна, могли і вишиту сорочину подарувати, але в таку вже зразу самі і вдягали, би їх діти чи внуки в сорочині (щасливі) родились.

Літні газди спостерігали за вітром: з якого боку дме тепер, з такого віятиме всю зиму. А якщо зі сходу — зима до всього ше й буде дуже холодною. Як з півдня — то теплою. Дівчат більше цікавило, з ким покриють. То і Святу Покрову також не обходило ворожіння.

Напередодні дівка варила 72 зернини пшениці (скільки небесний день для екзамену нашого на вічність — 72 роки). Варила на воді Із дев'яти криниць. Відраховувала від господи 72 кроки і розкидала те зерно.

Схилялася і в темноті ночі брала, що потрапить під руку: земля — буде хлібороб, тріска, паличка — з деревом матиме справу, папірець — книжник.

А ще й таке було. Десь на відстані на дереві чіпляли рушник і вигукували:

Свята Покровонько, покрий головоньку,
Зрости барвінчик мені на вінчик! —

при останньому слові бігли по рушник: котра швидше схопить його, швидше голова їй покриється.

Де була дівка на виданні, якщо були доброзичливці, то у ніч перед Покровою покривали рушником її ворота.

По службі Божій дарувальник брав із воріт свій дарунок і заносив у хату. Дівчина взамін простягала гарний, як сонце, калач:

— Ви мені долю, а я вам — хліб: бисте ніколи не були голодні. Най щисті си тримає коло вашої хати, як ця мука си тримає в калачеві докупи...

Тати разом зі своїми синочками покривали дощечками-годівничками сади, «би та Божа пташка, що з рідного дому нікуди не йде, не голодувала». А мами разом з дівчатками покривали ті дощечки прерізною пашницею (зерном), «бо що вділиш другому, то й сам матимеш у достатку».

— На, Божа пташко, їж, би і ми голоду не знали,— приказували при тім. Бо, як за Божу пташку зимою холодною забудеш, Бог землю тобі не переблагословить, би і тебе черевко від голоду боліло.

На Покрову було майже покінчено з роботами коло землі, а щоб заробленого ставало на зиму та давало воно сить (міць), сусіди обмінювалися хлібиною. Хто хотів показати честь, повагу — старався першим зайти з хлібом до сусідської хати:

— Бог дав мені, і я вам ділю: на щастя, на злагоду, на здоров'я,— клав на стіл.

Господиня простягувала заміну:

— Най вас Госпідь переблагословит, як ви нас, грішних, переблагословили.

За Покрову збиралося в кожного чимало хлібин, і, якщо виходили лишки, з них нароблювали сухарів, які їли потрохи до Великодня, «би Бог душу від біди сохранив, би кулька не взяла, би напасті не було коло хати».

На Покрову у новій хаті били на поріг підкову, «би той, хто поночі коні сідлати люби, у хату си не пхав».

На Покрову могли Іти до річки востаннє полотно мочити, би бути доброю на перехід, приносити кожному, кого перейдеш, щастя. А надто це потрібно у подружньому житті — би суперечок, сварок не було.

— Свята водичко, наша сестричко, як це полотно файно сліпит, так най душу по-білому засліпит кожен мій хід. Як я цим полотном очі не втиратиму, так і на мене най бани (жалю) ніхто не має,— промовлялося при тім.

Хто вважав за обов'язок, запрошував священика по службі Божій «покрити мамчин гробочок Божою осанною» — відслужити молебень за упокій душі, «бо мамка головку віночком накривали».

Зазивали Матір Божу до криниців «сльозою капнути», аби чари там ніякі не ловилися. Запалювали над водою свічу і промовляли: «Матінко Божа, Господня Царице, най буде все зле, що коло цеї водички, вмирле»,— капали воску на воду — Діви Марії сльози.

Дівчата на ніч їли пересолену страву, просячи у Покрови прислати судженого з водичкою, аби наснивсь.

Відповідь від: 14 Жовтня 2010, 22:08:00

А також про День українського козацтва (який збігається з Покровою)
Інформація зі щорічника Знаменні дати: календар–2006:

Сьомий рік поспіль Україна відзначатиме День Українського козацтва, який збігається з одним із найвеличніших християнських свят – Покрови Пречистої Богородиці. 7 серпня 1999 р. Президент України, враховуючи історичне значення й заслуги козацтва в утвердженні української державності та його вагомий внесок у сучасний процес державотворення, визначив цю дату своїм указом.

В Україні немає більш важливого чинника, який би був і центром, і перехрестям, і змістом переважної більшості соціальних процесів, та більш важливого компонента національної й територіальної консолідації, ніж козацтво. Саме цей феномен сприяв виробленню такого способу життя українського етносу, який допоміг йому вижити в умовах не тільки відсутності власної держави, але й за часів тотального знищення всього національного, самобутнього. За останні три з половиною століття український народ тричі піднімався на боротьбу за встановлення державної незалежності.

Перший потужний спалах відродження власної державності припав на добу Козаччини. Друга спроба створити державу за козацькими традиціями демократизму і рівності робилася в період революційних змагань 1917–1920 рр. Третя – вже в наш час. Наприкінці 80-х рр. XX ст. інтерес до свого минулого та генетична пам'ять поряд з активізацією політичного життя в Україні спричинили виникнення козацьких громадських утворень; Козацького земляцтва (1984), що у 1989 р. перетворилося на Донецький курінь українського козацтва; спортивної школи козацького мистецтва «Бойовий гопак» у Львові (1985); Запорізького козацького товариства «Запорозька Січ» (1990); «Козацького товариства Київщини» (1990) та ін. Влітку 1990 р. відбулося святкування 500-річчя від дня першої писемної згадки про українських козаків. Особливим розмахом відзначалися урочисті заходи на о. Хортиця в Запоріжжі та с. Капулівка на СІчеславщині. Це дало поштовх до створення цілої низки регіональних організацій українського козацтва – Карпатська Січ (Львівщина), Поліська Січ (Житомирщина), Прикарпатська Січ (Івано-Франківщина), Кальміуська паланка (Донеччина), Буковинська Січ (Чернівеччина), Херсонський кіш, Волинська Січ, Закарпатська Січ та ін. Їх члени активно підтримували демократичні процеси та створення незалежної Української держави. 14 жовтня 1991 р. на Всеукраїнській установчій козацькій раді було проголошено утворення єдиної загальноукраїнської громадської організації Українське козацтво, яка об'єднала усі регіональні козацькі структури України та української діаспори. З нагоди 10-річчя початку козацького руху 16 вересня 2000 р, у Києві відбувся З'їзд козаків-засновників Українського козацтва. До 1995 р. процеси відродження козацтва в Україні наштовхувалися на певний спротив окремих державних структур: провокації під час проведення козацької ради в Переяславі-Хмельницькому (1992), затримання козацької старшини під час вшанування пам'яті П. Сагайдачного у Києво-Могилянській академії (1994), заборона поховання за участю козаків Патріарха Володимира (Романюка) поблизу Свято-Софіївського собору (1995) тощо.

І все-таки протягом 1990–2004 рр. українські козаки зробили значний внесок у справу реального втілення національної ідеї в українському суспільстві.

Враховуючи історичне значення і заслуги козацтва у створенні української державності та суттєвий внесок у сучасний процес державотворення, Президент України видав низку указів, що безпосередньо стосуються козацького руху, а 15 листопада 2001 р. було прийнято положення «Про Національну програму відродження та розвитку Українського козацтва на 2002–2005 роки». Метою Національної програми є подальший розвиток і утвердження козацтва як громадської сили, здатної істотно впливати на процес консолідації суспільства. Вона передбачає участь українського козацтва у військово-патріотичному вихованні молоді; створенні, відродженні, відновленні та охороні заповідних місць і об'єктів; проведення освітянських, культурно-про-світницьких заходів; науково-дослідної, пропагандистської та видавничої роботи; організацію туризму, спортивних змагань, здійснення- господарської, природоохоронної та міжнародної діяльності.

На сьогодні зареєстровано близько десятка Всеукраїнських громадських організацій українського козацтва та більш ніж п'ятсот обласних, районних, міських і сільських козацьких утворень. Серед них: «Українське козацтво» (1991), «Спілка козацьких організацій України» (1999), «Козацтво України» (2001), «Об'єднане козацтво України» (2003) та ін. На сьогодні у своїх лавах вони нараховують майже 200 тисяч осіб.

З 1991 р. постійно організовуються кінні походи «Козацькими шляхами», з 1992 р.– зарубіжні походи козацької чайки «Свята Покрова» до берегів Франції та Англії, з 1996 р. у Києві щорічно проводиться фестиваль-турнір бойових мистецтв «Козацька слава», з 1999 р. у Запоріжжі проходить щорічний фестиваль національних видів єдиноборств, а у Дніпропетровську – всеукраїнський чемпіонат козацького морського багатоборства. Періодично стартує регата пам'яті 1. Сірка за маршрутом Київ–Запоріжжя–Босфор. У 2001 р. створено Всеукраїнську федерацію козацького двобою та Міжнародну федерацію бойового гопака.

Функціонують наукові установи з вивчення українського козацтва: Науково-дослідний інститут Козацтва при Інституті історії України Національної академії наук України (з 1996 р.) та при Запорізькому державному університеті (з 2000 р.), його філії діють у Донецьку, Запоріжжі. Нікополі, Одесі. Проведено наукові конференції: «Козацькі джерела» в Одесі, «Сучасна козацька педагогіка» у Києві, «Проблеми розвитку Українського козацтва як державотворчої інституції» в Черкасах, «Козацька педагогіка в системі сучасної освіти» в Сумах та ін. Створені також освітні заклади: Інститут Українського козацтва при Харківському державному педагогічному університеті ім. Г. Сковороди (2002), Народний університет козацької культури при Донецькому художньому музеї (2002), Український військово-козацький інститут ім. князя Святослава при Міжрегіональній академії управління персоналом (2003).

У багатьох регіонах України діють козацькі школи, ліцеї, молодіжні та дитячі регіональні організації; «Молода Січ» (Запоріжжя, Суми, Нова Каховка). «Січ» (Київ), «Сокіл» (Тернопіль, Нікополь), «Козацьке коло» (Харків) та ін. Підготовлено загін спеціального козацького вишколу при Донецькому інституті фізкультури, в Одесі створено загін сприяння прикордонній службі, а також функціонують постійно діючі табори козацького вишколу. Проведена підготовча робота щодо відкриття державного Тернопільського козацького ліцею ім. Д. Байди-Вишневецького з посиленою військово-фізичною підготовкою. Українське козацтво опікується Борзненською школою-інтернатом на Чернігівщині. Започатковано постійний всеукраїнський історичний конкурс серед учнів загальноосвітніх середніх шкіл «Козацька держава».

Козацьку культуру відроджують і пропагують професійні та самодіяльні художньо-мистецькі колективи: «Козацькі забави» (Київ), «Козак Мамай» (Черкаси), «Козаки Поділля» (Хмельницький), «Козацькі шляхи» (Дніпропетровськ), хор Зборівської Січі ім. І. Богуна (Тернопільщина), «Чорномор» (Одеса), «Харцизяки» (Донеччина), «Вітер» (Житомирщина), «Чумацький шлях» (Черкащина), оркестр Білоцерківської Січі (Київщина), хор Кіцманської Січі (Чернівеччина) та ін. 1997 р. у Києві відбувся Всесвітній фестиваль мистецтв Українського козацтва. З 2000 р. у Тернополі проводяться щорічні всеукраїнські фестивалі-огляди козацької пісні «Байда», а з 2002-го на теренах Донеччини відбувається Всеукраїнський фестиваль «Козацькому роду – нема переводу».

Виходять друком всеукраїнські та регіональні періодичні видання: журнали – «Гетьман», «Козацька рада», «Козацтво України», «Нова Січ»; газети – «Свобода слова», «Козацький вісник», «Віра та Воля», «Україна козацька», «Козацька нація», «Козацьке коло» (Запоріжжя), «Козацький дзвін» (Житомирщина), «Богданів край» (Черкащина), «Козацька родина» (Дніпропетровщина), «Козацькі литаври» (Рівненщина), «Бузький козак» та «Козацька держава» (Миколаївщина), «Лугарі» (Луганщина), «Слава козацька» (Херсонщина) та ін.

Протягом 1992–2004 рр. Українському козацтву вдалося відновити багато старовинних козацьких храмів, серед яких Свято-Георгіївський собор Видубецького монастиря у Києві, за його сприяння встановлено пам'ятники гетьманам – Б. Хмельницькому (в Одесі), І. Виговському та І. Са-мойловичу (на Житомирщині), П. Сагайдачному (в Києві), І. Мазепі (в Галаці, Румунія), полковнику І. Богуну (на Вінниччині), отаману А. Головатому (в Одесі) та ін. Створено проект щодо побудови в м. Києві пантеону гетьманів України та Алеї слави Українського козацтва. Українське козацтво неодноразово виступало на захист козацьких святинь у Трахтемирові, Межигір'ї, на о. Хортиця і території Буго-Гардівської паланки (Миколаївщина) тощо.

Основні завдання, які стоять сьогодні перед Українським козацтвом: взаємодія з органами влади щодо формування державної політики у сфері відродження та розвитку історичних, патріотичних, господарських, культурних традицій Українського козацтва; відновлення та розвиток на звичаєвих засадах Українського козацтва як вираження способу життя, діяльності та поведінки українського народу; відродження та розвиток козацької господарської діяльності, створення козацьких січей, паланок і поселень як осередків відродження і розвитку традиційних козацьких форм самоврядування; сприяння підготовці молоді до військової служби, військовому вишколу українських козаків, сприяння розбудові Збройних Сил України, Прикордонних військ, Митної служби та підрозділів Цивільної оборони. Підписано угоду про співпрацю Українського козацтва з Товариством сприяння обороні України, з яким проведено низку спільних заходів: відзначення річниці битв під Берестечком, Жовтими Водами, Пилявцями, Зборовом, Конотопом, перемоги П. Сагайдачного під Хотином, заснування Чортомлицької Січі тощо. У 2001 р. було підписано угоду про співпрацю між Українським козацтвом та Мальтійським орденом, який є одним з найстаріших лицарських об'єднань Європи. У 2003 р. керівництво Українського козацтва підписало меморандум про дружбу і співробітництво з представниками Російського козацтва та уклало Угоду з Міжнародними військами козацької гвардії (Білорусь).

За Статутом Українське козацтво – правонаступник всіх без винятку історичних гілок Українського козацтва, які дотримувалися державницьких засад відновлення незалежності України. Це фактично було підтверджено передачею клейнодів від Українського Вільного козацтва (яке, емігрувавши, з 1923 р. діяло в Німеччині та Австрії, а з 1960 р. - в США) до Генеральної канцелярії Українського козацтва, що відбулася у серпні 1996 р. Сьогодні існують підрозділи Українського козацтва в Австрії, США, Російській Федерації, Австралії, Великобританії, Канаді, Франції, Німеччині, Аргентині.

Першим Гетьманом сучасного Українського козацтва у 1991 – 1992 рр. був В'ячеслав Чорновіл – визначний державний і політичний діяч, змінив його генерал-майор ЗСУ, народний депутат України Володимир Мулява. На Великій Раді у жовтні 1998 р. Гетьманом Українського козацтва було обрано гвардії генерал-майора, народного депутата України І. Біласа. У 2000 р. він очолив українських козаків та групу спортсменів, які вперше в історії десантувалися на Північний полюс і встановили там прапор Українського козацтва. Ця акція набула великого розголосу в Україні та світі.

Попри все процес новітнього козацького відродження ще не набув належної динаміки. Цьому певною мірою сприяють: відсутність Закону України «Про Українське козацтво, штучне розростання козацьких структур, вплив на Українське козацтво різноманітних політичних сил та ідеологій, певна залежність від окремих гілок влади та економічних еліт, різна конфесійна орієнтація членів козацьких організацій, особисті амбіції та протистояння деяких козацьких керівників тощо.

Відродження та подальший розвиток Українського козацтва можливі лише за його активної діяльності. Зовнішнє і, по суті, бутафорське відродження козацтва якихось відчутних наслідків не дасть: у такий спосіб історія може відродитися лише як фарс. Цей процес єдино можливий на грунті досягнень сучасного суспільного розвитку, соціальної науки. Лише за таких умов може спрацювати сьогодні на користь нашого народу в рамках чинного законодавства звичаєве право козацтва, і здатні відродитися його могутні за своїм потенціалом історичні, патріотичні, господарські та культурні традиції.

(http://i029.radikal.ru/1011/60/bda39edeb8e8.jpg) (http://www.radikal.ru)
Життя св. Параскеви-Пятниці. 10 листопада

Приховано: Показати

Святая Параскева была дочерью иконийских христиан, которые особо чтили день страданий Господа нашего Иисуса Христа — пятницу. Потому, когда Бог, в этот же день, даровал им дочь, они назвали ее также Пятницею (Параскевою — по-гречески). В последствии оказалось, что Параскева, сохраняя память о страданиях Христовых своим именем, сохранила ее и в своем сердце, приобщившись страстям Христовым своими страданиями.

Оставшись после смерти своих родителей, при значительном имении, святая дева раздала свое имущество нищим и убогим. Посвятив девство Господу, она, непрестанно воспоминая, прославляла Его между язычниками в Иконии.

В царствование Диоклетиана (257—305) за дерзновенное исповедание Распятого святую ввергли в темницу, а потом предали на истязания. Преподобную растерзали до костей, но в темнице посетил ее Ангел и исцелил все ее раны. Другое чудо произошло, когда ввели святую в капище идольское; по ее повелению все идолы пали и обратились в прах. Во время очередных мучений пламя огня, которым опаляли тело святой, настолько воспламенилось, что нечестивые мучители были сожжены им. Наконец святая Параскева была усечена мечом.

Собор Архистратига Михаїла

"Всі небесні Сили, святі Ангели й Архангели, моліть Бога за нас грішних". (Велике повечір'я)
Наш церковний рік це наче прегарна мозаїка, яку творять празники Господські, Богородичні та празники Мучеників і Святих. Центром цієї величної мозаїки являється Господь Наш Ісус Христос. Церква Його прославляє на землі день і ніч, а на небесах, вічну славу співає Йому великий хор ангелів та святих. Святі ангели - це вічний Божий хор слави, це Боже військо і Божі слуги. Ангели відіграють також велику роль у спасінні людського роду.

Св. Церква, маючи на увазі велике значення ангелів для Божої слави і нашого спасіння, на протязі церковного року виділила окреме місце для вшанування ангелів також. Це празник — Собор святого Архистратига Михаїла та інших безтілесних сил.

Вшанування святих ангелів

Ще до створенням світу, Бог створив Ангелів.

Ангели - це невидимі, безсмертні, дуже досконалі і чисті духи, що мають розум і вільну волю. Число ангелів безмежно велике. Пророк Даниїл бачив у видінні престол Бога, де тисячі ангелів Йому служили. А святий Йоан Богослов у книзі "Одкровення" каже: "Потім я бачив і чув голос багатьох Ангелів навколо престола; і було їх там — тисячі тисяч" (5, 11). Сам Ісус Христос говорить у св. Євангелії про легіони Ангелів (Мат. 26, 53).

Від Псевдо-Діонісія Ареопагіта (V ст.) в Церкві було заведено ділити всіх ангелів на три чини, по три хори кожен, тобто разом дев'ять ангельських хорів: Херувими, Серафими і Престоли; Архангели, Ангели та інші. Із Святого Письма знаємо, що ангели є в небі. «Ангели їхні на небі повсякчас бачать обличчя мого Небесного Отця» (Мт. 18, 10). «У воскресінні... є як ангели на небі» (Мт. 22, 30). «А про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, - пише один Отець» (Мт. 24, 36), ангели є перед троном Божим (Одкр. 1,4), довкола трону Божого (Одкр. 5, 11; 7, 11), приходять з неба на землю (Ів. 1, 45; Мт. 16, 27).

Ангели допомагають людям таким чином:
1. Бережуть нас в небезпеці, відвертають від нас загрозу.
2. Охороняють нас в небезпеці душі, ослаблюють спокуси та відвертають від гріха.
3. Заохочують нас до добрих вчинків.
4. Моляться і просять за нас Бога.
5. Не залишають нас навіть в годину смерті.
6. Навідують душі в чистилищі, знаходять їм добродіїв на землі, щоб за них молилися і просили.

Злі Ангели — це злі духи

Всі ангели були створені добрими і були обдаровані благодаттю, це означає, що були підвищені до надприродного стану, покликані до того, щоб отримати небесне блаженство, яке полягає в баченні Бога, тому згодом Бог їх випробував. В чому полягало випробування, Святе Письмо не говорить. Лише знаємо, що більша частина ангелів випробування витримали і заслужили собі вічне блаженство, тому «ангели на небі повсякчас бачать обличчя мого Небесного Отця» (Мт. 18, 10).

А ті, що не витримали випробування - не тільки не дістали світло слави, але й своїм тяжким гріхом втратили благодать Божу і були відкинуті у вічну загибель: «Бог не пощадив ангелів, які згрішили і кинув у пекло й передав їх до темної безодні» (2 Пет. 2, 4).

Ми не знаємо, в чому полягало випробування і гріх палих ангелів. Погляди теологів розбігаються, але достовірним є тільки те, що гріхом ангелів була гордість, тому що «початком кожного гріха е гордість» (Сир. 10, 12). Як ангели виявили гордість, не знаємо. Теологи думають, що хотіли бути подібні до Бога.

Святе Письмо (Одкр. 12, 7-9) згадує бій ангелів на небі, в якому вождем вірних ангелів був Архангел Михаїл. Вождя ангелів, які збунтувалися проти Бога, називають диявол, сатана або люцифер , якого падіння з неба описується в книзі пророка Ісаї (14, 12-15).
Війна ангелів на небі закінчилася світлою перемогою ангелів на чолі з Архистратигом Михаїлом. А ангели які збунтувалися проти Бога на чолі з дияволом були повалені у темну безодню.

Мета празника Собору Архангела Михаїла

Головна мета празника це прославити св. Архангела Михаїла, а разом з ним і інших ангелів. Вся його слава випливає з того, що він очолив добрих ангелів в боротьбі проти збунтованих ангелів. Звідси і його почесний титул Архистратига (з грецької, верховного вождя). Тому його на іконах й відображають як озброєного полководця: шолом на голові, вогненний меч у руках, а під ногами в'ється змій — символ сатани.

Богослужіння цього дня оспівує велич св. Михаїла перед Божим троном, його вірність Богу. Ось деякі похвальні вислови зі стихир вечірні та утрені: "Ангельських хорів, воєводо", "воєвода вищих сил, Михаїл головний вождь Божественних чинів", "Михаїл архистратиг вищих сил", "Ти перший між безплотними ангелами", "ти воєвода й борець, і ангелів верховний вождь", "посеред полків ангельських ти найстарший", "ти заступник для християн", "Архистратигу Михаїле, тебе оспівуємо вірно як сильного заступника, охоронця і визволителя людей". У дні свого празника він усіх нас кличе до єднання з ангелами, щоб віддати належну славу Богу: Як верховний вождь небесних божественних сил. (Михаїл) сьогодні скликає людські хори, щоб створити єдиний світлий празник разом з ангелами, празник їхнього божественного собору, і разом трисвяту пісню Богу заспівати. Також цей празник прославляє усі ангельські хори, бо вони разом зі святим Михаїлом складають «небесний собор».

Значення празника

Празник св. Архангела Михаїла і святих ангелів нам підкреслює велике значення ангелів для нашого спасіння. Він пригадує нам і про наші обов'язки щодо святих ангелів, а передусім нашого Ангела-хоронителя. На протязі цілого нашого життя, кожної хвилини і всюди він з волі Божої з нами, нас охороняє, нам вказує правильний шлях, нас застерігає від гріха, за нас заступається перед Господом Богом. Наш Ангел-Хоронитель це наш супровідник до неба. Він постійний свідок наших думок, наших слів і наших вчинків. Колись у вічності ми побачимо, скільки ми завдячуємо своєму Ангелу-хоронителю. Звідси випливає наш обов'язок прославляти та вшанувати святих ангелів та кожного дня дякувати їм за допомогу і опіку. Від народження довіряймо наших дітей Ангелоу-Хоронителю, навчаймо їх його любити та щодня до нього молитися. Історія Церкви знає дуже багато випарків, коли Ангел-хоронитель у чудесний спосіб зберіг дітей від небезпеки. "Ангели є вірні нам на протязі цілого життя — пише Слуга Божий Митрополит Андрій Шептицький – і тому це повинно бути поштовхом до сердечного вшанування і вдячності нашому Ангелу - хоронителю" (Митрополит Андрій Шептицький: Про Почитання Святих, 1941 р.).

Наше набоженство до свого Ангела-хоронителя буде йому особливо приємне, якщо ми будемо його постійно шанувати, до нього молитися і його наслідувати. Він являється для нас взірцем святості, тому що він нас навчає своїм прикладом, як любити, служити та славити Бога. Тож стараймося так гаряче Бога любити, як він Його любить, і так ревно виконувати Божу волю, як він її виконує, і як виконують її всі ангельські хори в небесах.

СТВОРЕННЯ НЕБА – НЕВИДИМОГО СВІТУ

На початку, раніше усього видимого світу і людини,Бог з нічого створив небо, тобто духовний, невидимий світ, та ангелів. Ангели – це безтілесні і безсмертні духи, обдаровані розумом, волею і могутністю. Бог створив безліч їх. Вони відрізняються один від одного і за рівнем досконалості, і за родом свого служіння, і поділяються на декілька чинів. Вищі з них називаються серафимами, херувимами й архангелами.
Усі ангели були створені добрими, щоб вони любили Бога й один одного і від цього життя в любові мали постійну велику радість. Але Бог не бажав примушувати любити, тому Він дозволив ангелам зробити вільний вибір – чи бажають вони самі любити Його – жити в Богові чи ні.
Один, найвищий і наймогутніший ангел на ім`я Денниця, загордився своєю могутністю і силою, не захотів любити Бога та виконувати волю Божу, а волів сам стати, як Бог. Він почав зводити наклепи на Бога, в усьому чинити спротив і все заперечувати, і став темним, злим духом – дияволом, сатаною. Слово "диявол" означає "наклепник", а слово "сатана" – "противник" Бога і всього доброго. Цей злий дух спокусив і потяг за собою багатьох інших ангелів, які також зробилися злими духами і називаються бісами.
Тоді виступив проти сатани один з найвищих ангелів Божих, архангел Михаїл, і сказав: "Хто рівний Богу? Ніхто, крім Бога!" І сталася на небі війна: Михаїл і ангели його воювали з сатаною, а сатана і біси воювали супроти них.
Та не змогла зла сила втриматися проти ангелів Божих, і впав сатана разом з бісами, як блискавка, униз – у пекло. "Пекло" – так називається місце далеко від Бога, де і перебувають тепер злі духи. Там вони мучаться у своїй злобі, бачачи свою безсилість перед Богом. Усі вони через своє некаяття так утвердились у злобі, злі, що вже не можуть бути добрими. Вони намагаються підступністю і хитрощами спокусити кожну людину, навіюючи їй облудні думки і злі бажання, аби погубити.
Так виникло зло в Божому творінні. Злом називається усе, що робиться проти Бога, усе, що порушує волю Божу.
А всі ангели, які залишилися вірними Богу, живуть з Богом у повсякчасній любові та радості, виконуючи завжди волю Божу. І тепер вони так утвердилися в добрі та любові Божій, що вже ніколи не можуть творити зла – не можуть грішити, тому і називаються святими ангелами. Слово "ангел" українською означає "вісник". Бог посилає їх сповіщати людям Свою волю, для цього ангели приймають на себе видимий, людський образ.
Кожному християнинові Бог дає при хрещенні ангела-охоронителя, який невидимо охороняє людину впродовж усього її земного життя, не залишає її душі і після смерті.
Закон Божий
Цікаво сьогодні на проповіді пояснював зображення ангелів священник.
Чому світлі ангели зображуються на іконах із крилами покритими білим пірям, а падші ангели, як кажани, без піря, темна гола шкіра.
Піря на крилах світлих ангелів означає Божу благодать яка перебуває із добрими ангелами, а темні ангели, як ми знаємо втратили цю здатність мати на собі благодать і тому зображутються без піряного покрову, голі, гола темна шкіра, схожі на кажанів.

Сьогодні день пам"яті загиблих від голодомору та політичних репресій. Тут без слів.
(http://s54.radikal.ru/i145/0907/0a/fefe2635e04b.jpg)

Сьогодні починається Різдвяний піст.
Різдвяний піст – це останній багатоденний піст року. Він починається 28 листопада за новим стилем і закінчується 7 січня. Говіння триває 40 днів і тому в Церковному уставі називається ще Чотиридесятницею, так само, як і Великий піст. Оскільки заговини на піст припають на день пам’яті святого апостола Пилипа, то його ще називають Пилипівкою.

Установлення Різдвяного посту, як і інших багатоденних постів, припадає на давні християнські часи. Уже з IV століття святий Амвросій Медіоланський і блаженний Августин згадують у своїх творах Різдвяний піст. У V столітті про давність Різдвяного посту писав святий Лев Великий, Римський єпископ.

Спочатку Різдвяний піст у різних християн мав неоднакову тривалість: від семи днів і більше. На соборі 1166 року, що відбувся при Константинопольському Патріарху Луці та візантійському імператорові Мануїлі, було прийнято постанову для всіх християн дотримуватися посту протягом сорока днів перед великим святом Різдва Христового.

Різдвяний піст припадає на зимовий час. Він призначений для освячення четвертої пори року таємничим оновленням духовної єдності з Богом і підготовкою до святкування Різдва Христового. Святитель Лев Великий пише: «Саме утримання символізує чотири пори року, щоб… ми зрозуміли, що постійно маємо потребу в очищені, та що при життєвій розсіяності нам завжди потрібно намагатися постом і милостинею викорінювати гріх, який примножується тлінністю плоті й нечистотою бажань».

За словами Льва Великого, Різдвяний піст – це наша з вами жертва Богу за зібраний урожай та плоди землі, які Він нам дав. «Як Господь ущедрив нас плодами землі, – пише святитель, – так і ми під час цього посту повинні бути щедрими до бідних.»

А преподобний Симеон Фессалонікійський говорить, що піст різдвяної Чотиридесятниці – це символ говіння Мойсея, який постував сорок днів і сорок ночей і отримав на кам’яних скрижалях Божі заповіді. А ми, коли постуємо сорок днів, бачимо і приймаємо живе Слово від Діви, не на каменях написане, а таке, що втілилося і народилося. Ми залучаємося до Його Божественної плоті.

Різдвяний піст встановлений для того, щоб ми до Різдва Христового очистили себе покаянням, молитвою і постом, щоб з чистим серцем, душею і тілом могли благоговійно зустріти Сина Божого, який явився в світ, і щоб окрім звичайних дарів і жертв принести Йому наше чисте серце і бажання слідувати Його вченню. Піст тілесний без посту духовного нічого не приносить для спасіння душі, а навіть навпаки, може бути духовно шкідливим. Трапляється це тоді, коли людина, утримуючись від їжі, сповнюється відчуттям власної зверхності від усвідомлення того, що вона постить.

Справжній піст пов’язаний з молитвою, покаянням і утриманням від пристрастей і пороків, викоріненням злих справ, прощенням образ. Піст – не мета, а засіб упокорити свою плоть і очиститися від гріхів. Без молитви і покаяння піст стає всього лиш дієтою. Сутність посту виражена в церковній пісні: «Постуючи від їжі, душе моя, і не зчищаючись пристрастей, марно втішаєшся невживанням (їжі), бо якщо піст не принесе тобі виправлення, то ти будеш ненавидима Богом, як фальшива, та станеш подібною до злих демонів, що ніколи не їдять».

Введення в храм Пресвятої Богородиці. Третя Пречиста

ВВЕДЕННЯ в Храм Пресвятої Богородиці (грецьк. Eisodos – вхід, лат. Praesentatio – представлення), християнське свято, встановлений у пам'ять апокрифічної події з раннього дитинства Пресвятої Діви Марії. Святкується 4 грудня (21 листопада за ст. стилем). У Православній Церкві входить у число Богородичних двонадесятих свят.

Згідно з літургійним переказом Церкви, що ґрунтується на 7 главі апокрифічного Протоєвангелія Якова (Іакова) (II ст.), батьки Діви Марії, Іоаким і Ганна (Анна), на знак подяки за дарування їм дочки в глибокій старості, обіцяли присвятити Її Богові, віддати на виховання і служіння при храмі. Коли Марії виповнилося три роки, Її батьки виконали обітницю. До торжества зібралися всі рідні, знайомі і багато юних дів; назустріч їм вийшов первосвященик, оточений священиками, у числі яких був Захарія, батько Іоанна Хрестителя. Діва Марія, ніким не підтримувана, зійшла по сходах Ієрусалимського храму і ввійшла у Свята Святих.

Уперше згадування свята на Сході з'являється у VIII-IX ст.: у Синайському святковому Євангелії (715), у всіх грецьких місяцесловах з IX ст., але як про просту пам'ять, а не про свято. У Статуті Великої Константинопольської Церкви IX ст. на Введення не дано ніякої служби, але воно відзначене записом «Собор св. Богородиці, коли Вона принесена була батьками своїми, принесена в храм Господень у віці 3 років». У XI-XII ст. Введення на Сході ще було простою пам'яттю, що видно з місяцеслова при Євангеліях Остромировому (1056), Мстиславовому (до 1117), Охридському (13 в.), де для нього зазначене тільки літургічне Євангельське читання і де з ним суміщена інша пам'ять – святої Іуліанії. Однак уже з XII ст. у літургічних пам'ятниках Сходу поміщається служба Введенню, дуже близька по складу до сучасного.

Святкування Введення продовжується в цілому 6 днів – з 20 по 25 листопада.

На Заході свято з'являється під грецьким впливом тільки в XIV ст. У Римі воно було введене папою Сикстом IV (XIV ст.), і служба його включена в Бревіарій як свято «за бажанням», «для деяких місць». Папа Сикст V у 1585 р. зробив його обов'язковим для всієї Католицької Церкви. У сучасному календарі Католицької Церкви Введення в храм – не свято, а пам'ять.

Православна церква за новим стилем святкує Введення 4 грудня.

Написано за мотивами:
Большая энциклопедия Кирилла и Мефодия, 2001.

Відповідь від: 04 Грудня 2010, 14:02:33

А тепер про це свято по-народному
4 грудня.

Велике християнське свято, що припадає на 4 грудня н. ст.. У календарному циклі українського народу це свято замикає осінній сезон і починає зимовий. Початок нового господарського року в введенських повір'ях виступає ясно: до Введення можна копати землю, від Введення до Благовіщення не можна; жінки запасаються глиною до Введення. Від Введення до дев'ятого четверга не годиться бити білизну на воді праниками, бо то, мовляв, шкодить ниві, може навести бурю. З цих самих мотивів треба й коноплі потерти до Введення. Як на Новий Рік (а також і на Різдво і на Великдень) хто перший прийде на Введення до хати, той буде першим "ПОЛАЗНИКОМ", себто тим, що приносить добро чи якесь лихо. Тому сусіди стримуються заходити на Введення зрана до чужої хати, щоб потім не було нарікання, що то вони принесли нещастя: "Коли ввійде (першим) молодий, гарний, здоровий чоловік, а до того зі грошима, то це добра ворожба: весь рік у хаті будуть усі здорові і будуть гроші вестися. Коли ж увійде старий, хворий, особливо стара баба, або коли хтось прийде чогось зичити, — то це злий знак" (Ів. Франко "Нар. Календар" в Етн. Зб. НТШ, V, 205).

Звечора подекуди святили воду ще дохристиянським звичаєм: брали воду в такому місці, де сходяться три води, проливали воду через полум'я, і потім уживали тієї води проти хвороб, від зурочення та на любовні чари. По півночі жінки сідали голі на порозі і пряли самосівні коноплі, щоб "прядиво пішло на руку". Обсипали того дня корови сім'ям і мастили маслом вим'я, щоб давали багато молока, і обкурювали їх, щоб ніхто не міг того молока відібрати.

Як із іншими великими річними святами, і це свято в'язалося з культом померлих:"На цей день Бог одпускає праведні душі подивитися на своє тіло, тому воно називається Видінням (народня етимологія, що Введіння — "видіння"), що душа дивиться на своє тіло" (М. Грушевський, "Іст. Укр. Літер.", І, 145).

Ворожили з різних прикмет, який буде новий господарський рік: Скільки на "Воведення" води, стільки на Юрія трави; як на Воведення вода, то в літі молоко і т. д.

Джерело: Вікіпедія

Відповідь від: 04 Грудня 2010, 14:03:43

А от що пише В. К. Сапіга у своїй книзі
Українські народні свята та звичаї

Введення
Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня, коли відзначається одне із двунадесятих свят — Богородичне свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Цей день у народі ще називають Третя Пречиста (що значить непорочна, незаймана).

Згідно з церковними легендами та апокрифічним «Євангелієм Якова», коли Марії виповнилося три роки, вона разом з іншими дівчатами увійшла до храму зі світильником. Первосвященник (а ним був Захарія, в майбутньому батько Іоанна Предтечі) узяв дитя на руки, поцілував і мовив: «Маріє, Господь звеличить ім'я твоє в усіх поколіннях, а в кінці днів пред'явить тобі ціну викупу синів Ізраїлю». Вимовивши це, він поставив дівчинку на третю сходинку храмового жертовника, де зійшла на неї благодать Божа.

До цієї дати на всій території України прив'язано чимало прикмет, прогнозів і звичаїв, що свідчили про її важливе значення. Вважалося, що Введення відкривало собою зимовий святковий сезон. На Рівненщині говорили: «Введення прийде, свят наведе». І дійсно, після 4 грудня йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі.

Введенські прислів'я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде», «Як ляже глибока зима, готов глибокі закрома», «Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави», «Як на Введення вода, то буде в мисці молоко», — говорили на Харківщині. Ці народні спостереження вірно вловлювали взаємозв'язок погодних і кліматичних явищ, так як в основі їх лежав трудовий досвід. Адже від цих спостережень значною мірою залежали результати господарювання.

Характерним звичаєм цього свята був прихід першого відвідувача — «полазника». В основі його лежить віра людей у щасливу або нещасливу прикмету.

Якщо першим у хату заходив молодий, гарний чоловік, а до того ж ще й з грішми — добра ознака: увесь рік в оселі будуть усі здорові й будуть «вестися" гроші. Якщо ж до хати зайде немічний, старий та ще й бідний чоловік — це погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться... А найгірше, як увійде до хати стара жінка — «то вже добра не жди...» вважають у селі Гальчинцях Теофіпольського району Хмельницької області. Тому старші та бідніші люди стримуються заходити до чужої хати в день Введення. Недобрий знак, якщо в цей день хтось із сторонніх приходить позичати, або хворим.

Обряди й повір'я, пов'язані із «полазником» у дожовтневий період, були поширені в Галичині, Волині, Поділлі й Закарпатті.

1 Курочкін О. В. Новорічні свята українців.— К., 1978.— С. 29.
Іноді функції «полазника», як зазначає дослідник О. В. Курочкін, виконували, зокрема в Прикарпатті, тварини (бичок, кінь), яких урочисто вводили в хату, годували й поїли, «щоб худоба добре водилася»1.

В окремих регіонах України на Введення починалися деякі види робіт, що за існуючим у народі повір'ям, може забезпечити успіх протягом усього року.

2 Воропай О. Звичаї нашого народу.—Т. 1.—К., 1991—С. 16.
На Черкащині, наприклад, у давнину деякі жінки опівночі проти Введення сідали голими на порозі сінешних дверей і пряли «самосівні» коноплі, «щоб прядиво пішло на руку»2.

На Поділлі, вранці на Введення, господині обсипали колись своїх корів конопляним насінням та змащували олією вим'я — «щоб давали багато молока». А «щоб була густа сметана» — варили з борошна густу киселицю і давали їсти коровам. Щоб ніхто не відібрав «живності», обкурювали корів, овець тощо пахучим зіллям примовляючи при цьому заклинання.

У східних областях України ще донедавна зберігався дивний звичай серед «дівчат-чарівниць» святити воду в ніч проти Введення. З цією метою дівчата збиралися в такому місці, де три струмки зливалися в одне русло. Набравши води у глечик, запалювали два поліна, а коли вогонь добре розгорявся, тримали їх над глиняною мискою й лляли воду так, щоб вона проходила поміж двома вогнями. При цьому промовляли заклинання.

3 Там же.—С. 15—16.
Вони вірили, що така «свячена» вода годиться на «привернення» парубків до них3.

Українським селянам були відомі колись «житійські правила, пов'язані із цим святом — що можна і чого не можна робити в цей день: «До Введення можна копати лопатою землю, а від нього до Благовіщення не можна, бо земля спочиває і на літо сили набирається», «Від Введення до Дев'ятого четверга (Дев'ятий четвер після Різдва Христового) не можна бити білизну праником, або це зашкодить ниві та приводить улітку бурю на поля»; «Коноплі треба потерти до Введення, а той, хто їх тре після цього свята,

4 Там же.—С. 17.
накликає бурю на поля, а на себе від людей зневагу»4.

Невдовзі після Покрови із дня Семена—літопроводця (14 вересня) розпочиналися вечірні зібрання молоді, що в різних місцевостях називалися: вечорниці, вечурки, супрядки, музики, де дівчата працювали (пряли, шили), а хлопці, залицяючись до дівчат, розважалися самі й розважали дівчат, влаштовували різноманітні ігри, співали, танцювали, розповідали всілякі бувальщини та небилиці й заважали дівчатам працювати. Вечорниці поділялися на два види: буденні, де в сновному працювали, допомагаючи собі піснею, й веселили жартами, і святкові, на яких веселощі й ігри, святковий стіл відігравали провідну роль. Крім цього, якщо молодь розходилася додому, після цього «з першими півнями», то це вважалося вечорниці, якщо ж засиджувалися аж до третіх півнів, то це були вже досвітки. Саме з такими святковими вечорницями й досвітками пов'язане виконання багатьох обрядових церемоній та звичаїв протягом зими.

Вечорниці були в минулому своєрідним клубом для сільської молоді України, де молодь розважалася, зближалася, пізнавали одне одного і, як наслідок, одружувалася.

Кожна частина села, а то й кожна вулиця мала свою хату для вечорниць. Навіть на маленьких хуторах, було не менше, як дві хати для вечорниць, бо вважалося, що ходити на ті самі вечорниці рідним братам чи сестрам не годиться.

На вечорниці збиралися тільки дівчата і хлопці, а одружені чоловіки і заміжні жінки ніколи на вечорниці не ходили. Звичайно, збиралися дівчата ввечері.

Крім звичайних вечорниць, була колись ще, так звана, складчина. Як правило, вона проводилася лише чотири рази в рік: на третій день Різдвяних свят, Великдень і на заговини — перед Великим постом і Пилипівкою.

Назва походить від того, що дівчата й хлопці «складались» і влаштовували спільні розваги з вечерею, музикою й танцями.

В обов'язки дівчат входило приготувати вечерю, а для цього вони зносили в хату, де мало відбутися це міроприємство, як кажуть у народі, хто що мав: одна — муки на вареники, друга — сиру, капусти, третя — масла, сметани тощо.

5 Докладніше про це див: Скуратівський В. Т. Покуть.— К., 1992.— С. 177—183; Воропай О. Звичаї нашого народу.—Т. І.— С. 39-56.
В обов'язки ж хлопців входило забезпечення музикою, спиртними напоями й також солодощами для дівчат: цукерками, медяниками, марципанами5.

ВВЕДЕННЯ В ХРАМ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ

Коли Діві Марії виповнилося три роки, Її благочестиві батьки приготувалися виконати свою обітницю. Вони скликали родичів, запросили ровесниць своєї дочки, одягли Її в найкращий одяг і в супроводі народу, співаючи релігійні пісні, повели Її в храм єрусалимський для посвячення Богу. Її подруги-ровесниці, як і Сама Марія, йшли із запаленими свічками у руках. Назустріч їм з піснеспівами виходили з храму священики на чолі із первосвящеником.
Іоаким та Анна з благоговійними молитвами поставили Марію на першу сходинку сходів, що вели до храму. Всього ж налічувалося п`ятнадцять сходинок – за числом псалмів, які священики співали при вході у храм.
І ось трирічна Марія сама, без чиєїсь допомоги, зійшла по високих сходинках. Там первосвященик зустрів і благословив Її, як це він завжди робив з усіма, кого посвячували Богу. Потім, з натхнення Духа Святого, він увів Її у Святе Святих. Це було найсвященніше місце у храмі. Туди ніхто не мав права входити, крім нього самого, і то лише раз на рік. Святий Дух навіяв первосвященикові, що Марія, обрана отроковиця, достойна входити в найсвященніше місце. Їй наперед призначено Богом стати Матір`ю Сина Божого, Який відкриє людям вхід у Царство Небесне.
Іоаким та Анна, виконавши свою обітницю, повернулися додому, а Марія залишилась у храмі. Там Вона разом з іншими дівами навчалася Закону Божого та рукоділля; Вона ревно молилася, читала Святе Письмо і суворо дотримувалася посту.
При храмі Божому Пресвята Марія жила майже одинадцять років і виростала глибоко благочестивою, в усьому покірною Богу, надзвичайно скромною і працьовитою.
Пресвята Марія вирішила присвятити усе своє життя тільки одному Богу. Для цього Вона дала обітницю ніколи не виходити заміж, тобто назавжди залишитися Дівою.
Дух Божий і святі ангели охороняли Божественну Отроковицю.

Введення у храм Пресвятої Діви Марії святкується православною Церквою 21 листопада (4 грудня н. с.). Цей день вважається великим святом, який у церковних піснеспівах називається передвістям Божого благовоління до людей. З цього свята у храмі починають співати під час ранньої: Христос народжується...

ТРОПАР СВЯТА

Сьогодні благовоління Божого провіщення і спасіння людей
проповідання, у храмі Божому ясно Діва являється і Христа
всім провіщає; Їй же і ми голосно заспіваймо: радуйся,
промислу Створителя здійснення

Апостол Андрій Первозванний

13 грудня Апостол Андрій був братом первоверховного апостола Петра і походив з міста Віфсаїди, що в Палестині.

З юних років він надавав перевагу духовним, вічним цінностям і тому коли почув проповідь Іоана Хрестителя про покаяння, став його учнем. Іоан смиренно називав своє служіння лиш звісткою про прихід Того, хто стане втіленням усіх старозавітних пророцтв, усіх очікувань людства. Тому коли він, вказуючи на Ісуса, мовив: “Ось Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!”, Андрій відразу пішов за Христом. Потім Андрій покликав свого брата Симона, якого пізніше Господь назвав Петром, тобто Скелею. Андрій став першим послідовником Ісуса Христа, тому й одержав найменування Первозваний.

Апостол Андрій, як і інші апостоли, був свідком проповіді Ісуса Христа,Його чудес, що підтверджували Його божество. Андрій бачив страждання Спасителя, Його смерть і Воскресіння.

Сповнений благодаті Духа Святого, після П’ятидесятниці апостол Андрій здійснив три великі проповідницькі подорожі з Єрусалиму, звіщаючи Слово Боже в багатьох країнах Європи та Азії.Шлях поширення добра — це шлях страждань, адже воно завжди стикається зі злом. Слово Боже говорить: “Христос постраждав за нас і залишив нам приклад, щоб пішли ми слідами Його.” Апостол Андрій вповні наслідував цей приклад. Він був розіп’ятий на Хресті за проповідь Євангельської звістки.Трапилось це в грецькому місті Патрах 13 грудня 70-го року по Різдві Христовім.

Найдавніші літописи твердять, що апостол Андрій під час останньої місійної подорожі, проповідуючи на берегах Чорного моря, піднімався Дніпром у Скифію, відвідав місце, де згодом постав Київ. Літописець Нестор оповідає: ”Бачите гори ці, — сказав апостол своїм учням, - на цих горах засяє благодать Божа, і буде великий город і багато церков буде споруджено.” Там апостол встановив Хрест.

Віддавна окремі вчені виступали проти правдивості цього літописного оповідання. Дуже воно схоже на пізнішу вставку до літопису. Та й, мовляв, чи був сенс апостолу підійматись у малозаселені гори біля Дніпра?

Літописне оповідання про апостола Андрія, можливо, й пізніша вставка до найдавнішого літопису, яких тут немало, але, прикрашене в подробицях, воно має реальну історичну основу. Важливі свідчення цього зібрані Грецькою Церквою, яка віддавна вела суперництво за авторитет з Римською. На противагу відомостям про заснування Західної Церкви апостолом Петром греки пильно досліджували біографію свого основоположника апостола Андрія. Ці дослідження в один голос свідчать, що апостол Андрій проповідував Євангеліє і в далекій варварській Скифії. Найперше про це згадує батько церковної історії, єпископ Євсевій Памфил (помер у 340 році). Цікавим є також оповідання ченця Епіфанія, який повідомляє, що апостол Андрій під час своєї третьої подорожі обійшов східне та північне побережжя Чорного моря. Епіфаній твердить, що він сам побував у цих місцях і скрізь вислуховував місцеві оповідання про ап. Андрія, на власні очі бачив церкви, хрести, образи св. Андрія, скрізь він розпитував, зібрав і записав імена учнів Андрія, що були першими єпископами церков, які заснував апостол.

Є відомості про найперших українських святих-мучеників Інна, Рима і Пінна, яких ми згадуємо 20 січня. Вони були учнями ап. Андрія, родом із Скифії і навчали та охрещували скифів. Але правитель варварів схопив їх і замордував, обливши на морозі водою. Літопис говорить, що була люта зима і “річки позамерзали так, що ними їздили.” А це, безумовно, могло бути десь далі на північ.

Все це говорить про те, що апостола Андрія справді можна вважати садівничим християнства в Україні. Апостол Андрій, безумовно, був і проповідував на нашій землі, можливо, що і плив нашим Дніпром. Можна сумніватися, чи підіймався він так високо, чи справді побував у Києві.Хоча це цілком вірогідно. Але для визнання Церкви Української Церквою Первозваною досить і того, що апостол Андрій дійсно був на Українській землі і навчав наших предків Слова Божого. Цілком можливо, що вже від часу апостола Андрія християнство ніколи не переводилося в нас, а постійно мало більше чи менше число своїх прихильників аж до офіційного охрещення в 988 році України — Руси князем Володимиром.

Андрій і Наталія Ротченкови,
викладачі Центру християнського виховання дітей та молоді
при Волинській духовній семінарії,
газета “Волинь” № 132 від 13 грудня 2003 року

Відповідь від: 13 Грудня 2010, 02:21:47

а ось з народного святкування про Андріїв день
13 грудня

В цей день традиційно хлопці і дівчата влаштовували гадання про своє майбутнє, збираючись для цього гуртом у заздалегідь обумовленому домі.

Для цього здебільшого використовують спосіб гадання балабушками - маленькими булочками. Хтось із дівчат, набравши у рот води, приносить її в хату і виливає в тісто. Балабушок роблять за кількістю дівчат і кладуть на ослони парами - це "жених і наречена". Після цього до хати впускають собаку, який того дня ще нічого не їв. Дівчина, чию балабушку собака схопить першою, вийде заміж раніше за інших. А якщо якусь балабушку собака не з'їв, значить, та дівчина не вийде заміж цього року.

Потім молодь грала у різні ігри, за якими теж гадали про майбутнього нареченого. Одна з таких ігор - "кусання калети".

Свято Андрія деякі дослідники пов'язують з Ядреєм. У "Слові про ідолів" (XII ст.) говориться про те, що дехто ще молиться "и Ядрею, и Обилухе, и скотну богу, и попутнику, и лесну богу, и спорыням, и спеху".

В давнину вважали, що на Андрія що на Андрія вовки збираються у зграї. Цього дні пастухи постують. Вважалось, що якщо жінка буде працювати на Андрія, то вона швидко завагітніє.

Цього дня мишам у коморі залишали жменю вареного зерна, щоб влітку вони не шкодили посівам.

Свято великомучениці Діви Варвари

17 грудня

Сьогодні ми згадуємо діву, подвиг якої змусив здригнутися як древній язичницький світ, так і сучасні уми. Цього дня Православна Церква вшановує пам’ять святої великомучениці Варвари Іліопольської, мощі якої вже багато років зберігаються в місті Києві, у Володимирському кафедральному соборі.

З нагоди свята в центральному столичному соборі під предстоятельством Святійшого Патріарха Філарета, за участі єпископату, духовенства та вірних відбулося урочисте богослужіння, яке розпочалося напередодні Всенічним бдінням та продовжилося в сам святковий день звершенням Божественної літургії.

Тисячі шанувальників святої діви приходять сьогодні до її мощів, віддають свою пошану та просять її молитов перед престолом Всевишнього про милість, добробут, мир та любов для України, українського народу та всього світу.

Сьогодні свята діва разом з усіма невістами Христовими невидимо стоїть у храмі і молиться за народ наш. Вона молиться за свій дім, за Україну.

Історична довідка

Свята Варвара (Βαρβάρα) Іліопольська (померла в 306 р.) – християнська великомучениця. Вона вважається покровителькою від раптової смерті, що в християнстві, в більшості випадків, вважається покаранням, а саме смерть без покаяння та причастя. У католицькій церкві вона входить до числа чотирнадцяти святих помічників. У Православній Церкві її пам'ять здійснюється 17 грудня (4 грудня за старим стилем), в Католицькій – 4 грудня.

На честь святої Варвари названа безліч географічних пунктів (Санта–Барбара).

Свята Варвара жила в III столітті в місті Іліополі Фінікійському. Її батько – Діоскур (Діоскор) – був язичником, представником малоазійської аристократії при імператорі Максиміані. Варвара відрізнялася особливою красою і була замкнута батьком у вежі для того, щоб приховати її від сторонніх очей. Вивчаючи навколишній світ, який було видно їй з вікон, свята Варвара прийшла до думки про наявність єдиного Творця. Коли батько, бажаючи її одружити, дозволив виходити з вежі, Варвара познайомилася з християнами Іліополя і прийняла хрещення.

Коли батько дізнався про релігію дочки, Варвару жорстоко катували: батожили воловими жилами, а рани розтирали волосяницею. Правитель міста Мартіан надав батьку право здійснити суд над дочкою, який і обезголовив святу. Діоскур і Мартіан отримали свою відплату, – вони обоє були спалені блискавкою. Разом зі святою Варварою була страчена свята Юліанія, яка відкрито оголосила себе християнкою під час тортур святої Варвари.

У VI столітті мощі святої великомучениці були перенесені в Константинополь. Як свідчить церковне передання, в 1108 році царівна Варвара Комніна, дочка візантійського імператора Олексія Комніна, перед від'їздом до Київської Руси попросила в дар у свого батька мощі. Її чоловік, великий князь Святополк Ізяславович (у хрещенні – Михаїл), який роком раніше збудував у Києві кам'яну церкву, з почестями переніс до неї чудотворні мощі великомучениці і заснував Михайлівський Золотоверхий чоловічий монастир. Під час нашестя Батия мощі були приховані, а потім знову повернені на колишнє місце.
(http://www.cerkva.info/images/stories/2010/12/varvara2/Barbara_relics.jpg)
У 1644 році при київському митрополитові Петрі Могилі частина пальця великомучениці була передана канцлерові Польського королівства Георгію Осолинському. У ті ж часи ліва рука, яка знаходилася довгий час в Греції, була перенесена до польського міста Луцьк, де була покладена в монастирській церкві на честь Воздвиження Хреста Господнього. У 1650 році великий гетьман литовський Януш Радзивілл, напавши на Київ, забрав дві частини мощів від пальця та ребра. Частина від пальців дісталася його дружині, а потім київському митрополитові Йосипу Тукальскому, а після його смерті потрапила в місто Батурин, в монастир Миколи Чудотворця, де мощі благоговійно шанувалися як чудотворні.

У 1656 році київський митрополит Сильвестр передав частину мощів антіохійському патріархові Макарію.

На початку XVIII століття київським митрополитом Іоасафом (Кроковським) був складений акафіст святій великомучениці Варварі, який і понині співається перед її мощами.

Глибоко шанував святу Варвару гетьман Іван Мазепа, пожертвувавши для мощів срібну раку з помостом, обкладеним позолоченими срібними дошками.

У XIX ст. для мощів святої Варвари була облаштована нова срібна рака з балдахіном вагою в 24 пуди (дар графині-схимниці Анни Орлової-Чесменської). Гробницю оточували 48 литих позолочених ангелів роботи петербурзького майстра Андрєєва. У святкові дні вивішувалася золота лампада з діамантовою гілкою (подарунок Єлизавети II). Над ракою висіла ікона святої Варвари з ризою, прикрашеною коштовними каменями і обручками цариць Анни Іоаннівни і Єлизавети Петрівни з величезними діамантами, які ті обміняли на простенькі срібні кільця від святої Варвари.

Ці колечка з руки великомучениці особливо шанувалися паломниками. Для багатих богомольців виготовлялися масивні золоті кільця, для бідних – сині емалеві. Цими кільцями користувалися і одружені.

Тарас Григорович Шевченко також згадує ці легендарні колечка в поемі "Наймичка" :
І перстеник у Варвари
Невістці дістала
І всім святимо вклонившись.
Додому верталась.

Після зруйнування Золотоверхого Михайлівського монастиря в 1930-х роках мощі святої Варвари зберігаються у Володимирському соборі в Києві.

Варвара належить до особливо шановних святих дів, зображення яких були поширені у візантійському мистецтві. Один з перших її образів, що зберігся, представлений на фресці в Санта-Марія Антиква в Римі, 705–707 р.: свята зображена в повний зріст з хрестом в правій руці, голова покрита мафорієм, з під якого видно плат. У візантійському мистецтві іконографія Варвари склалася до X ст. Традиційно свята зображується в пишному одязі, відповідному її знатному походженню, в білому платі і короні (чи діадемі) на голові, з хрестом в руці.
(http://www.cerkva.info/images/stories/2010/12/varvara3/____.jpg)
Іконописці Київської Руси, іконічно зображуючи Варвару, наслідують візантійські зразки, яка на той час вже були сформовані.

У західно-християнському мистецтві Варвара зображувалася з довгим розпущеним волоссям, з короною або без неї. Основними атрибутами святої є вежа, факел, кубок (особливо з XV ст.), страусине перо, книга, фігура Діоскора, іноді гармата. Також були поширені сцени її мук.

Постать святої часто можна можна побачити на геральдиці середньовічної Європи. Так свята Варвара зображена на гербі міста Форст в Німеччині.
(http://www.cerkva.info/images/stories/2010/12/varvara4/Wappen_Forst_Baden.png)
Існує цілий ряд відомих монастирів, які носять ім’я святої діви Варвари. Одним з найвідоміших є монастир Русану або святої Варвари в Греції на Метеорах. Метеори (грец. Μετέωρα) – це один з найбільших монастирських комплексів в Греції, прославлений, передусім, своїм унікальним розташуванням на вершинах скель. Час створення монастиря Русану (грец. Μονή Ρουσάνου) або Арсани (грец. Αρσάνη) і походження його назви достеменно невідомі. За однією версією засновником монастиря був деякий Русанос, вихідець з містечка Росана.
(http://www.cerkva.info/images/stories/2010/12/varvara5/Russany_2007.jpg)
А у Венеції, на острові Бруно, клірики і віряни венеціанської православної парафії на честь святих жінок-мироносиць збираються в день пам'яті святої Варвари для ювілейного вшановування великомучениці за Божественною літургією. Ковчег з часткою мощів знаходиться у Венеції з початку другого тисячоліття, він був дарований громадянам міста візантійськими імператорами.
(http://www.cerkva.info/images/stories/2010/12/varvara1/IMG_1.jpg) (http://www.cerkva.info/images/stories/2010/12/varvara1/IMG_2.jpg)
Джерело сerkva.info

Святитель Миколай архієпископ Мір Лікійських

Древніх відомостей про життя Святого Миколая збереглося небагато. Одними з джерел є перекази Святого Андрія Критського (VII ст.) та монаха-студита Іоана з Константинополя (V ст.).

(http://www.cerkva.info/images/stories/2010/12/saint_nicolas/1___.jpg)Згідно різних переказів Миколай народився 270-286 рр. у грецькому місті-колонії Патара у провінції Лікія (Мала Азія), на той час це був елліністичний регіон.

За переказами його батьки були багатими та глибоко віруючими християнами, котрі охрестили сина відразу після його народження, що було рідкістю на той час. Змалку Миколай був дуже релігійним та вирішив присвятити своє життя богослужінню. Достеменно відомо, що будучи вченим юнаком, Миколай переселяється до Мири, де продовжує навчання, а його вуйко-єпископ висвячує ще молодого Миколая на священика.

Оскільки Святий Миколай вважається покровителем моряків, існує версія, що він також був мореплавцем або рибалкою, але ймовірніше, що його родина мала певне відношення до рибальства. По смерті батьків сину залишається великий спадок, він вирішує роздарувати майно потребуючим і здійснює цей задум протягом тривалого часу.

Роки ранньої душпастирської діяльності Миколая приходять на час сумісного правління двох римських імператорів Діоклетіана (правління 284—305) та Максиміана (правління 286—305), що й дозволяє приблизно оцінити вік Миколая. У 303 р. Діоклетіан виголошує право на переслідування християн. Після абдикації обох імераторів 1 травня 305 р. політика по відношенню до християн у двох частинах імперії була різною. В той час як у західній частині імператор Констанцій Хлор (правління 305—306) не допускає до кривавого переслідування християн, у східній частині імператор Галерій (правління 305—311) продовжує політику Діоклетіана аж до кінця свого правління і відмінив це рішення лише помираючи. Цей час з 303 по 311 рр. був найдовшим періодом переслідування християн у Римськїй імперії.

По смерті Галерія його наступник та одночасний з ним правитель Ліциній (правління 307—324) був терпимим до християнства. В результаті чого зростає чисельність послідовників християнської віри, а разом з цим і кількість єпископів, котрі керували громадою віруючих, мали значний соціальний та політичний вплив, а також багатства. Нерідко вони очолювали відповідні міста. Вірогідно у цей час Святий Миколай здобув посаду єпископа Мирійського. Для чого, згідно тогочасних традицій, його мали поважати та любити у тій місцевості, що звичайно було результатом доброчинності. Як і для інших єпископів того часу, популярність Миколая була запорукою його позиції та впливу.

Багато років св. Миколай був єпископом у Мирі. Згадані вище Св. Андрій Критський та монах Іоан зі студійського монастиря (Константинополь) стверджують, що він брав участь у Першому Вселенському Соборі 325 р. у Нікеї, під час якого вдарив по щоці свого опонента Арія. Через що був заарештований, але до закінчення собору звільнений та оправданий. Серед підписів Символу віри його ім'я не значиться, проте список збережено не повністю.

Помер приблизно у 345 році. День смерті Святого Миколая відзначають як день Святого Миколая, або просто Миколая щороку 6 грудня за новим стилем (церкви, що користуються Григоріанським календарем) та 19 грудня за новим стилем (церкви, що користуються Юліанським календарем).

Діяння Миколая стали причиною появи багатьох історій, завдяки яким він з часом став одним з найважливіших святих.

Один збіднілий чоловік не міг забезпечити своїх трьох доньок приданим. І, оскільки, відповідно до тамтешніх звичаїв, вони не зможуть вийти заміж, батько збирався відправити їх займатись проституцією. Дізнавшись про це, Миколай, на той час ще не єпископ, вирішує скористатись батьківським спадком, щоб зарадити біді. Протягом трьох ночей він пробирався до убогої хатини та щоразу закидав крізь вікно, у кімнату де ночували сестри, шмат золота — на придане для кожної з дочок.

Існує дві версії щодо ночей коли Миколай закидав золото. По одній — це відбувалось протягом трьох ночей підряд, за іншою — оскільки доньки були на рік молодша одна одної, то Миколай щороку, у ніч напередодні повноліття дівчини, приходив до хатини і залишав свій подарунок.

Знову ж таки, існує дві версії щодо закінчення історії. За однією: у третю ніч батькові сестер вдається викрити особу свого добродія і він сердечно дякує Миколаю за вчинене. На що Миколай заперечує та відмовляє, щоб старий дякував Богові, оскільки все від нього. За іншою: Миколай дізнається про задум батька викрити його і на третю ніч він вкидає золото не у вікно, а через комин будинку.

Цій історії відповідає часте зображення Св. Миколая на образах з трьома яблуками або трьома золотими кулями.

Саме завдяки цій історії засновано традицію анонімних подарунків на Миколая, особливо бідним та дітям.

Розповідають, що будучи іще немовлям Миколай був настільки побожним, що у дні посту (середу та п'ятницю) сосав материнське молоко лише один раз на день. А коли його уперше віднесли до купелі він встав на ноги і сам стояв.

В XI столітті грецька імперія переживала важкий час. Турки спустошували її володіння в Малій Азії, розоряли міста і села, вбивали їх жителів, і супроводжували свої жорстокості зневагою святих храмів, мощей, ікон і книг. Мусульмани робили замах знищити мощі святителя Миколая, глибоко шанованого всім християнським світом.

Осквернення святинь обурювало не тільки східних, але й західних християн. Особливо побоювалися за мощі святителя Миколая християни в Італії, серед яких було багато греків. Жителі міста Барі, розташованого на березі Адріатичного моря, вирішили врятувати мощі святителя Миколая.

8 травня кораблі повернулися до Барі і скоро радісна звістка облетіла все місто. Наступного дня, 9 травня, мощі святителя Миколая урочисто перенесли до церкви святого Стефана, що знаходилася недалеко від моря. Через рік була побудована церква на честь святителя Миколая і освячена папою Урбаном II.

У Маларському соборі (10-15.09.1089 р.), скликаному Римським папою Урбаном II з метою примирення церков брала участь і делегація Київської православної митрополії, яку благословив Митрополит Київський і всієї Руси Іоан ІІI. Члени цієї місії були у м. Барі на освячені перенесеної гробниці св. Миколая.

Культ святого Миколая починає рости від того часу, коли імператор Юстиніан І (527—565) збудував на його честь церкву у Царгороді. Візантійський імператор Мануїл Комнін (1143—1181) державним законом приписав святкувати день Св. Миколая 6 грудня. З Візантії його культ поширюється по цілому світі. Найстаріший життєпис св. Миколая походить з 9-го століття.

На Заході папа Римський Миколай I (858—867) — перший папа з цим іменем — близько 860-го року збудував у Римі церкву св. Миколая. До Німеччини його культ привезла візантійська княжна Феофано, дружина короля Оттона ІІ (973—983). Латинська Церква також святкує св. Миколая 6 грудня. У Франції і Німеччині є понад дві тисячі, а в Англії бл. 400 церков, присвячених Св. Миколаєві.

На Українські землі культ св. Миколая приходить разом із християнством. В Уставі київського митрополита Георгія (1072 р.), в 9-му правилі згадується, що у день пам'яті Св. Миколая відбувалося причастя. Найстаршою спорудою, присвяченою Св. Миколаєві на наших землях вважається ротонда в Перемишлі, що датується 10-м сторіччям. В другій пол. 11-го століття у Києві на Аскольдовій могилі боярином Ольмою була збудована церква св. Миколая. На Галицьких землях однією з найстаріших є церква св. Миколая у Львові, що походить з 13-го століття.

Пісні про св. Миколая належать до найдавніших зразків української поезії, найпопулярнішою з яких є «Ой хто, хто Миколая любить».

«Снігом, снігом та льодами
Гей здалека йде в наш край,
Йде з гостинцями, дарами
Преподобний Миколай!…».

Свято Св. Миколая в Україні є особливо бажаним дитячим святом. За традицією, в ніч з 18 на 19 грудня Св. Миколай приносить дітям подарунки і кладе їх під подушку. Серед дітей на західній Україні встановилася традиція писати Св. Миколаєві листа, у якому дитина вказує що хорошого та поганого вона вчинила протягом року і просити про подарунки. Такого листа, як правило, адресується до «Канцелярії Св. Миколая». Завдяки місцевим ентузіастам, деякий час у Львові функціонувала така віртуальна канцелярія.

За традицією, старші господарі села на свято збиралися щоб зварити пшеничного пива. Влаштовувалася гостина, після якої всі весело з піснями їздили на санях довкола села.

На Харківщині існував звичай святкувати триденні Миколині святки, на які варили кутю і узвар, щоб у наступному році забезпечити врожай на жито й плоди. На всій території України влаштовували заздоровні обіди на честь Миколая Чудотворця з приготуванням ритуального пива й медів. На Поділлі цього дня чекали «полазника» — чоловіка, який першим зайде до хати, що віщувало багатство й щастя протягом року. Але раніше через подвір'я мав пройти хазяїн, дати худобині їсти й привітати її словами: «Дай, Боже, добрий день, щобись худібонька здорова була та й я з тобою ще й зі своєю дружиною!». На Київщині хазяїн, прийшовши цього дня із церкви, брав миску зі свяченою водою, паляницю з грудочкою солі, квача з різного зілля, ішов кропити господу, худобу та збіжжя, примовляючи: «Святий Миколай, помилуй та сохрани нас від усякого лиха!».

У місті Мірра (сьогодні — Демре), на подвір'ї церкви, де Св. Миколай колись служив, встановлено пам'ятник, де він зображений обступленим дітьми. Також в місті, неподалік церкви, де він був похований і де досі зберігся його гріб, стоїть пам'ятник Санта-Клаусу.
(http://www.cerkva.info/images/stories/2010/12/saint_nicolas/7___.__.jpg)
джерело церква.інфо.

Зачаття праведною Анною Пресвятої Богородиці.
(22 грудня)

Господь, який Втілився для спасіння роду людського, поступово підготовлював для Себе на землі Пречисту Матір свою - у вибраному потомстві Авраама, в царстві іудейському, в царському племені Давида, в покірливому і праведному сімействі, у високопокірливій і цілком відданій Богу Діві. Праведні її батьки Іоаким і Анна своїм благочестям перевершували своїх сучасників.

Приховано: Показати

Але Бог бажав випробувати і ще більше прославити праведників, а тому попустив їм безплідство. Таким чином Господь бажав, щоб вони через свою неплідність зробилися тим більше гідними знаряддями благодаті Божої, що діє в немочі людській. Праведні Іоаким і Анна прожили 50 років в шлюбі, дожили до старості і не мали дітей.

Вважаючи своє безпліддя безславністю для себе (1 Цар I, 6-7; Лк I, 25) і терплячи за це сором від ближніх, праведники Іоаким і Анна не втрачали проте ж надії на і всемогутнього Бога. Вони постили і в полум'яних молитвах і обітницях просили Бога звільнити їх від безпліддя.

Як колись Сарі, в глибокій її старості, дав Він сина Ісаака, так нарешті Бог почув старанні молитви і обітниці покірливих і вірних Йому праведників, і возвістив їм через Ангела, що від них народиться благодатна Діва.

Оповідь про Зачаття преблагословенної Діви Марії зберігається в Церкві християнській від самого її початку. На підставі якнайдавніших церковних переказів про зачаття Пресвятої Діви Марії, в IV столітті писав блаженний Ієронім для повчання Хроматію і Іліодору - єпископам, які, читаючи перекази ці, запитували Ієроніма про гідність їх.

Блаженний Ієронім відповідав їм: «Діва Марія, що походила від царського роду, з дому Давидового, народилася в місті Назареті, вихована в Єрусалимі, в храмі Божому. Батько її називається Іоаким, а мати - Анна. По батьковій лінії вона походила з Галілєї, міста Назарета, по матері з Вифлеєма. Життя Іоакима і Анни було строге і праведне перед Богом, чесне перед людьми. Все своє майно вони ділили на три частини: одну жертвували храму Божому і його служителям, іншу на користь паломників і бідних, а третину залишали для своїх рідних і себе. У святій любові до Бога і в милосерді до ближніх вони багато років провели цнотливо, не маючи дітей. Втім, вони дали обітницю Богу присвятити дитя своє на служіння Йому, якщо Господь їм дасть його. Вони мали звичай ходити на великі свята до Єрусалиму в храм Божий. Наближався день оновлення храму.

Іоаким разом з деякими своїми сусідами пішов до Єрусалиму. Тоді первосвящеником був Іссахар. Побачивши між іншими своїми співвітчизниками Іоакима з жертвою, Іссахар виявив до нього і його жертовного приношення зневагу, запитавши Іоакима: чому він, бездітний, стає разом з батьками. Первосвященик дав зрозуміти Іоакиму, що дари того, кого Бог судив бути бездітним, не можуть бути бажані Йому.

Засмучений таким викриттям, Іоаким віддалився в пустелю до пастухів своїх стад і не хотів повертатися в будинок свій. Він не хотів зустрічатися з сусідами, які були з ним в храмі і чули сказаний йому докір. У пустелі праведник плакав про своє безплідство і ганьбу, розчиняючи свою скорботу молитвою, постом і надією.

Однак у той самий час, коли він був у пастухів, Анні, що розділяла скорботу чоловіка про безплідство і безчестя сльозами і молитвою, з'явився Ангел Господень (Гавриїл) і сповістив, що у них народиться донька Марія і буде благословенна більше усіх жінок. Ангел звелів їй йти до Єрусалиму. Він також сказав Анні, що коли вона дійде до золотих воріт в Єрусалимі, то зустріне чоловіка свого, про здоров'я якого вона турбується.

Ангел Господній з'явився також і Іоакиму і сказав: «Господь бачить смирення твоє і чує ганьбу безплідства. Бог позбавив тебе можливості мати дітей, щоб народжене було визнане за особливий дар Божий. Анна, дружина твоя, народить тобі доньку, і дасиш їй ім'я Маріам. Вона, по обітниці вашій, від дитинства свого буде присвячена Господові». Ангел повелів і Іоакиму йти до Єрусалиму, сповістивши, що коли він дійде до золотих брам в Єрусалимі, то зустріне Анну, дружину свою.

Праведне подружжя прийшло до Єрусалиму і досягнувши місця, вказаного Ангелом, зустрілося один з одним. Переповнені радістю явління їм Ангела та обнадіяні обіцянкою їм немовляти, вони принесли подяку Господу. Повернувшись в свій дім, вони стали чекали виконання Божественної обіцянки.

Радість праведників в храмі Єрусалимському і жива їх подяка Богу, Який звільнив їх праведників від безпліддя і а також від ганьби між ближніми, було початком святкування зачаття. Адже в зачатому плоді - Діві Марії, не тільки її праведні батьки, але і весь світ мав вірну запоруку спасіння. Адже зачаття її було по особливому благодатному промислу Божому.

Однак, попри все, початок церковного святкування Зачаття Богородиці з точністю визначити важко, в силу недостатньості письмових пам'ятників. Втім можна вважати, що це святкування почалося ще із древніх часів, так як всі обставини життя Богоматері для древніх християн були важливі і священні.

У VII столітті преподобний Андрій Критський, на день Зачаття Богоматері, написав канон і бесіду. День Зачаття святкується 22 грудня (за новим стилем), тому що цей день припадає рівно за 9 місяців до дня Різдва Богородиці (21 вересня (за новиим стилем)).

Стрітення Господнє

Про Різдво на сайті Вікіпедії:

15 лютого (за григоріанським календарем; 2 лютого – за юліанським) – християни східного обряду відзначають Стрітення Господа Нашого Ісуса Христа (Стрітення Господнє).

Відзначають його в пам’ять про те, як Свята Діва Марія принесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа на 40-й день після його народження (згідно з Законом Божим, з часу визволення євреїв із єгипетського полону, кожне перше немовля чоловічої статі належало Богові, і його треба було приносити до храму на 40-й день після народження).

Коли Діва Марія разом з Йосифом принесла Ісуса до храму, їх зустрів там сивий старий Симеон, який чекав зустрічі з Господом вже багато років. Згідно з Євангелієм від Луки, Симеон був праведником, але він таки не повірив у можливість народження Спасителя від Діви Марії. І тоді Дух Святий напророчив йому, що він зможе вмерти лише тоді, як побачить народження Господа. Те й здійснилося – Симеон міг одержати тепер вічний спокій. Перед смертю старець Симеон сповістив, що Немовля, яке йому нарешті судилося побачити, вийде „на служіння спасіння людей”.

Звершивши все згідно з законом Господнім, Марія і Йосиф повернулися до Віфлеєму.

Стрітення відзначають на 40-й день після дня народження Ісуса Христа. Урочисто відзначати його почали з кінця V століття.

Коротка історія (з сайту Української Греко-Католицької Церкви)

Празник Стрітення засновується на події з життя нашого Спасителя, яку записав святий євангелист Лука (2, 22-40). Закон Мойсея приписував, щоб кожна жінка після народження дитини 40 днів не сміла входити до храму, бо в той час вона вважалася нечистою. Ці 40 днів називалися днями очищення. Після закінчення цих днів мати новонародженої дитини приходила до храму і приносила жертву очищення. Багатша жінка жертвувала однолітнє ягня на всепалення та молодого голуба або горлицю, а вбога повинна була принести пару голубів або пару горлиць. Пречиста Діва Марія, як Божа Мати, не була зобов'язана до обряду очищення, бо освятилася Христовим Різдвом, як каже кондак празника: "Утробу Дівичу освятив Ти різдвом Твоїм". Та все-таки вона в покорі виконує припис закону і приносить у жертву дві горлиці.

Празник Господнього Стрітення започатковано в Єрусалимі в другій половині IV ст. Першу згадку про нього подає паломниця С. Етерія у своєму щоденнику, де називає його "40 днем після Богоявлення". Його святкування описує так: "Сороковий день після Богоявлення святкується дійсно з найбільшою урочистістю. Цього дня йде процесія до храму Воскресення, де всі збираються на Літургію. Правиться за приписаним порядком з найбільшою урочистістю, наче на Пасху. Усі священики проповідують і також єпископ. Усі вони пояснюють текст Євангелія, де говориться, що 40 дня Йосиф і Марія принесли Господа до храму" (Гл. 26).

З Єрусалима празник поширився на увесь Схід, але лише в VI ст. за цісаря Юстиніяна (527-565) він набирає особливого значення. Цісар Юстиніян наказав уважати Господнє Стрітення за великий празник і святкувати його в цілому цісарстві. Через це в богослуженнях цього празника Церква кілька разів молиться за імператора.

Празник Стрітення на Заході первісно був Господським і щойно набагато пізніше став вважатися Богородичним та називатися Очищення Пречистої Діви Марії, або Пожертвування Ісуса у святині. Нові приписи латинської Церкви з Другого Ватиканського Собору знову поставили Стрітення серед Господських празників. У Східній Церкві Стрітення належить до Богородичних празників і подекуди має також назву Стрітення Пресвятої Богородиці.

Дух богослужби Стрітення є той самий, що й дух Христового Різдва і Богоявлення: прославити Богоявлення на землі, звеличити Христове божество та віддати честь Пречистій Діві Марії, як Богоматері. Стихири вечірні і сідални, канон та стихири утрені — це один величний гімн слави в честь Христового Богоявлення, у честь предвічного втілення Бога-Слова та в честь Пресвятої Богородиці. Ця мала Дитина, що її сьогодні батьки принесли до храму, це Бог предвічний, що дав закон Мойсеєві на горі Синай: "Сьогодні Той, — співаємо на стихирах литії, — що колись був дав закон Мойсеєві на Синаю, повинується задля нас приписам закону, бо змилосердився над нами... Сьогодні Симеон бере на руки Господа слави, що його спершу Мойсей у темряві бачив, як на Синайській горі давав йому таблиці... Творець неба й землі сьогодні носиться на руках старцем Симеоном".

Про Стрітення у "Большая энциклопедия Кирилла и Мефодия", 2001.

Стрітення Господнє, християнське свято, присвячене згадці про події, що стались у сороковий день земного життя Ісуса Христа, а саме зустрічі Божественного Немовляти в Єрусалимському Храмі двома старозавітськими праведниками – Симеоном і Анною Пророчицею (Лука 2:22-39). В Православній Церкві – Господське і Богородичне двонадесяте свято.

Відповідь від: 15 Лютого 2011, 14:50:47

А тепер про Стрітення з народних традицій

Одним із найбільших свят періоду М'ясниць (та й взагалі лютого) було Стрітення (15.02), яке подекуди йменували ще дохристиянськими назвами "зимобор" або "громовище". Цього дня, вважалося, зима з літом зустрічається й бореться. І хоча ще лежав сніг та вертались морози, все ж люди знали, що "Лютневий сніг весною пахне".

Віруючі намагалися обов'язково відвідувати церкву, де в цей день відбувалася урочиста служба Божа та освячення води й свічок. Саме ж свято Стрітення вперше було встановлено церквою у Візантії після Ефеського собору 431 р. Тоді ж була сформована й відповідна іконографічна традиція. На іконах "Стрітення" зображали Марію з Ісусом-немовлям на руках та Йосифа з голубами, які на 40-й день після народження Спасителя принесли до Храму жертву очищення. Поряд також були зображені пророчиця Анна та праведний старець Сімеон, якому було пророчено, що він помре, лише побачивши, стрітивши Месію. Ця подія символізувала зустріч старого і нового заповітів, двох основних ідей стосовно природи Бога.

На українських землях християнський сенс свята було скориговано в руслі аграрної обрядовості: "Старе відходить - нове настає", "Зима з весною зустрічається". Хоча в православних церквах України ікони "Стрітення" (найраніші з яких датуються ХV - XVІ ст.) вважаються обов'язковим елементом іконостасів, чого не можна сказати про інші християнські конфесії (протестантизм, католицтво).

Освячена цього дня свічка називалася "стрітенською", "громницею", "громовою" і запалювалась в непогоду для захисту оселі від блискавки й грому. Нею обкурювали оселю й худобу та давали в руки вмираючій людині, коли читали відхідну молитву. Стрітенською водою й замовляннями лікували пристріт, навроки. Окроплювали нею худобу, бджіл, тих, хто вирушав у далеку дорогу (чумаків), йшов на війну, примовляючи: "Боже тебе збережи".

Завбачливі господарі цього дня спостерігали за погодою: ясний і тихий день - буде добрий урожай і багато меду, іній - добра картопля і гречка. Казали: "Коли на Громницю півень нап'ється водиці, то на Юрія (6.05) віл не напасеться травиці", - тобто, при відлизі пізно зійде "паша" для худоби.

Джерело: сайт Країни світу.

Благовіщення Пресвятої Богородиці

Християни східного обряду 7 квітня відзначають Благовіщення Пресвятої Богородиці – одне з 12 головних церковних свят, третє за значенням після Великодня і Різдва Христового.

Перші відомості про Благовіщення відносяться до 560 року, коли імператор Іустиніан вказав дату святкування Благовіщення - 25 березня (7 квітня за новим стилем). Католики святкують Благовіщення 25 березня.

За переказами, в цей день Архангел Гавриїл повідомив Діві Марії про те, що Господь обрав її бути Матір'ю Божою. Янгол з'явився в будинок праведного Йосифа, коли Марія читала Священне Писання, і сказав: "Радуйся, благодатна! Господь з тобою! Благословенна ти між жонами".

Далі янгол повідомив, що Марія народить сина і має назвати його Ісусом. Марія відповіла, що вона раба Господня і хай буде так, як хоче Бог.

Слово "Благовіщення" означає добру, радісну звістку про те, що почалось звільнення роду людського від гріха і вічної смерті. В церкві цього дня святять проскури, а господарі в Україні випускають із хлівів тварин, щоб чули весну. Також цього дня було заведено відпускати птахів на волю. Ця традиція символізує звільнення душі від гріхів і святість помислів у таке світле свято.

Благовіщення вважають святом весни і загального благоденства в природі. У цей день дівчата біля церкви танцюють перший весняний хоровод - "кривий танець".

Цього року Благовіщення припадає на Великий піст. Але його важливість і значимість дають невеликі послаблення. Наприклад, в меню можна додати рибну страву.

У це свято особливо грішно працювати на землі. Ось на Благовіщення Господь "благословить усяке дихання" і можна розпочинати роботи в полі, все буде добре рости, квітнути й колоситися.

За народними прикметами, якщо на Благовіщення йде дощ - буде врожай на жито і горіхи, рік буде грибним, а рибалки сподіваються на вдалий улов риби. А якщо дівчина, йдучи по воду, знайде квітучий первоцвіт (пролісок) - цього ж року вийде заміж.

Також вважається, що яка погода на Благовіщення, така і на Великдень.

Зазначимо, що у 2010 році через ранній Великдень (4 квітня) Благовіщення припадало на Світлу седмицю.

День Святої Трійці. Пятидесятниця.

(http://www.cerkva.info/images/stories/2010/05/zshestia.jpg)

Преблагий Бог сьогодні наділив нас великими дарами, які важко вимовити словами. Тому усі разом радіймо, і з радістю славімо нашого Бога. Святий Дух нас звільнив з неволі та покликав до свободи. З цього джерела походять пророцтва, милості зцілення і все інше від Нього.

Святий Іоанн Золотоустий

В день Святої Тройці ми згадуємо зішестя на Апостолів
Святого Духа, Який вічно перебуває в Церкві Христовій.

Приховано: Показати

«Укрінформ»

(http://www.kyrios.org.ua/images/stories/dg_pictures/98ABFFE3B922-4.jpg)
Воздвиження Чесного Животворчого Хреста Господнього.

Рівноапостольний цар Костянтин побажав збудувати храми Божі на священних для християн місцях у Палестині (тобто на місцях народження, страждань, Воскресіння Господа Ісуса Христа та ін.) і знайти хрест, на якому був розіп`ятий Спаситель. Виконати бажання царя з великою радістю взялася його мати, св. рівноапостольна цариця Єлена.

Приховано: Показати

У 326 році цариця Єлена з цією метою вирушила до Єрусалима. Багато зусиль доклала вона, щоб знайти хрест Христів, бо недруги Христові сховали хрест, закопавши його в землю. Нарешті їй вказали на одного літнього юдея, на ім`я Іуда, який знав, де знаходиться хрест Господній. Після довгих розпитувань і умовлянь він показав місце. Виявилося, що святий хрест був укинутий у рів і завалений сміттям і землею, а зверху був збудований язичницький храм. Цариця Єлена наказала зруйнувати цю будівлю і знайти хрест.
Коли розкопали рів, то знайшли в ньому три хрести й дощечку, що лежала окремо від них, з написом: "Ісус Назорей, Цар Юдейський". Потрібно було дізнатися, який з трьох хрестів є Хрест Спасителя. Єрусалимський патріарх (єпископ) Макарій і цариця Єлена твердо вірили і сподівалися, що Бог укаже на святий Хрест Спасителя.
За порадою єпископа стали підносити хрести один за одним до однієї недужої жінки. Від двох хрестів не вчинилося ніякого чуда, коли ж поклали третій хрест, то вона вмить зцілилася. Трапилося так, що в цей час несли померлого для поховання. Тоді стали покладати хрести один за одним і на померлого; і коли поклали третій хрест, померлий ожив. У такий спосіб розпізнали Хрест Господній, через який Господь творив чудеса і показав животворчу силу Свого Хреста.
Цариця Єлена, патріарх Макарій і люди, що були навколо них, з пошаною, радісно і побожно вклонилися Хресту Христовому і цілували його. Християни, довідавшись про цю велику подію, зібралися величезним натовпом до місця, де було знайдено Хрест Господній, усім хотілося прикластися до святого животворчого Хреста. Але оскільки через велику кількість людей усім це зробити було неможливо, то люди просили принаймні показати його. Тоді патріарх Макарій став на підвищеному місці і, щоб усім було видно, кілька разів воздвигав (піднімав) його. Народ же, бачачи Хрест Спасителя, кланявся і вигукував: "Господи, помилуй!"
Св. рівноапостольні царі Костянтин і Єлена на місці поховання і Воскресіння Ісуса Христа збудували просторий і чудовий храм на честь Воскресіння Христового. Спорудили також храми на Елеонській горі, у Вифлеємі й у Февроні, біля дуба мамрійського.
Цариця Єлена частину Хреста Господнього принесла своєму синові, царю Костянтину, а іншу частину залишила у Єрусалимі. Цей дорогоцінний залишок Хреста Христового і дотепер зберігається у храмі Воскресіння Христового.
Після знайдення животворчого Хреста Господнього юдей Іуда, який вказав місцезнаходження Хреста, став християнином. Потім за доброчинне життя був рукопокладений на єпископа з ім`ям Киріака і призначений на кафедру Єрусалимського патріархату.
Постраждав за Христа при Юліані Відступникові. Пам`ять св. священномученика Киріака відзначається 28 жовтня (10 листопада н. ст.).
В пам`ять знайдення Хреста Христового і його воздвиження свята православна Церква установила свято Воздвиження чесного і животворчого Хреста Господнього. Це свято віднесено до числа великих свят і відзначається 14 вересня (27 вересня н. ст.).
За всенічним богослужінням (на ранній) буває винесення хреста для поклоніння. Після великого славослів`я священик, облачившись у всі священицькі ризи і тримаючи над головою своєю св. хрест, прикрашений квітами, при співі "Святий Боже..." виносить його з вівтаря на середину храму і кладе на аналої. Під час триразового співання тропаря "Спаси, Господи, людей Твоїх..." священик кадить св. хрест. Потім під спів "Хресту Твоєму поклоняємося, Владико, і святе Воскресіння Твоє славимо", – всі кланяються і цілують св. хрест. Прикрашається св. хрест зеленню і квітами на знак того, що через нього (тобто через страждання і смерть на ньому Спасителя) даровано нам вічне життя. В це свято треба постити, щоб поглибити благоговійний спогад про хресні страждання Спасителя.

Сьогодні свято Зачаття прав. Анною Пресвятої Богородиці

Хоча в Святому Письмі нічого не сказано про батьків Пресвятої Богородиці — Йоакима і Анну, все ж таки Церковне Передання подає нам деякі відомості. Згідно з цим переданням, Анна походила з роду царя Давида і була донькою священика Матана з покоління Юди і тіткою св. Єлисавети, матері св. Івана Хрестителя.

Анна відзначалася побожністю і милосердям до вбогих. Вона була бездітною, що вважалося ганьбою між людьми. Разом зі своїм побожним чоловіком Йоакимом вона наполегливо просила Бога у молитвах про потомство. Передання говорить, що одного дня явився їй ангел Господній, який приніс радісну вістку від Бога: її молитва вислухана. Щаслива Анна відразу поспішила до Єрусалиму, щоб скласти Богові свою сердечну подяку. Там вона зустрілася зі своїм чоловіком, який також мав вістку від Божого ангела.

Щасливий для них день сповнення Божої обітниці настав 21 вересня. Праведне подружжя тримало на руках дитя, яким обдарував їх Господь після довголітнього чекання. Була це Марія, Матір Ісуса Христа.

Церква.info
(http://risu.org.ua/php_uploads/images/articles/ArticleImages_46021_%C7%E0%F7%E0%F2%F2%FF.jpg)

Сьогодні НЕДІЛЯ ПРОЩЕНА

Останній день масляного тижня називається прощеною неділею. В цей день прийнято просити вибачення один у одного за всі образи, спричинені на протязі року.
Великий піст, в період якого ми вступаємо, є часом покаяння і наближення до нашої земної і небесної Пасхи - нашого позбавлення, до Царства Небесного. Час Великого посту - це час покаяння і очищення. Без покаяння немає очищення, а без очищення немає спасіння. Покаянням виправдався митар, пробачено грішницю, саме воно відкрило розсудливому розбійнику райські двері, завдяки покаянню апостол Петро, що тричі відрікся від Спасителя, був пробачений і відновлений в апостольській гідності. Істинному покаянню передує, за вченням Церкви, одна необхідна умова - прощення образ і примирення з ближнім. Усі ми живемо в суспільстві, разом трудимося і разом звершуємо свій життєвий шлях...

Вустами великих пророків Нафана, Іони, Давида та інших Слово Боже закликало і закликає нас до покаяння. Предтеча Господній Іоанн і Сам Господь наш Ісус Христос додають до цього заклику: "Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне" (Мф.3,2;4,17).

У кожного з нас по-своєму будуються відносини з людьми. Про декого з ближніх ми думаємо: до чого ж важка для мене ця людина, випадково (а насправді Промислом Божим) поставлена біля мене. А хтось так само думає про нас. Але як би там не було, ми йдемо всі разом, і ми зобов'язані йти разом. Ми зобов'язані розуміти один одного і допомагати один одному, бо, тільки носячи тяготи один одного, можна виконати закон Христов (Гал.6,2).

Вступаючи в період Великого посту, спробуємо, браття і сестри, стати стерпними один для одного, а якщо вистачить на те сил, то і добрими супутниками нашим ближнім. Чим ближче ми підходимо до Царства Небесного, тим більше наближаємося до живого Бога і один до одного, і тим все більше унеможливлюється наші байдужість і злопам'ятство. Тільки той, хто любить іншого, виконав закон Христов (Рим. 13,8).

Чому ж треба прощати своїх ближніх? Прощати гріхи ближнім - це закон Євангелія, це веління Самого Господа. "Якщо ви, - говорить святе Євангеліє, - прощатимете людям їх провини, то і вам простить Отець ваш Небесний, а якщо не прощатимете людям провин їх, то і Отець ваш не пробачить вам провин ваших" (Мф.6,14-15).

"Отже, - говорить в іншому місці Слово Боже, - у всьому, як хочете, щоб з вами поводилися люди, так поводьтеся і ви з ними" (Мф.7,12): хочете бути прощеними - прощайте; хочте щоб Вас любили - любіть; хочте бути нескривдженими - не кривдьте. Так і в молитві Господній, яку нам дав Сам Бог, ми просимо: "І пробач нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим" (Мф.6,12). І якщо ми не прощаємо боргів нашим боржникам, то, вимовляючи слова цього прохання, ми говоримо неправду перед Богом. Така молитва не принесе нам ні миру, ні Божого благовоління.

У чому ж треба прощати наших ближніх? У всьому, що ображає і заподіює біль. Все це необхідно прощати і викорінювати. Тільки у взаємному смиренні, взаєморозумінні і всепрощенні можливо для людини знайти душевний мир і вступити на шлях покаяння, наближаючись до Бога.

Ворожнечу між нами породжує гріх, з яким необхідно боротися. Гріх, по вченню святих отців, - вогонь, що горить: у міру зменшення горючої речовини вогонь згасає, у міру добавки речовини - ще з більшою силою розгорається. Усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом і людьми, вступаючи у Великий піст, зменшимо ж, браття і сестри, горючу гріховну речовину - образи один на одного, постараємося влаштувати своє життя згідно із словами святителя Димитрія Ростовського: з ранку в молитві будь серафим, в праці - херувим, у поводженні зі всіма - ангел.

На шляху всепрощення зустрічається багато перешкод. Головна з них - наша самолюбність і сатанинська гордість. Шкодить на цьому шляху і ворог нашого спасіння - диявол. Але в порівнянні з тими засобами і можливостями, якими ми володіємо, ці перешкоди - ніщо. З нами завжди Бог і Його всесильна допомога, благодать Святого Духа, допомога святих Ангелів, молитовне заступництво святих угодників. З нами Бог! А що може бути більше, міцніше та надійніше цього?

Усвідомлюючи це, підійдемо до відповідального моменту в нашому житті. Вирвемо з свого серця усілякі образи, від душі пробачимо наших ближніх і дальніх - і тоді простить нас Бог.

Господи Боже, виведи наші душі з єгипетського гріховного полону, введи нас до очистительної пустелю спасительного посту, керуй нами вогненним стовпом Твоєї Божественної правди і невимовного милосердя, оживлюй нас манною Божественної Твоєї Євхаристії і введи нас в Ханаан чистоти і святості. Амінь.
http://orthodox.org.ua/

Отже кого чим образив - простіть мене грішного.

Кому цікаво

Послання Папи Бенедикта XVI на Великий Піст 2012

Браття і сестри!

Великий піст дає нам ще одну нагоду замислитися над серцем християнського життя – любов'ю. Адже це справді сприятливий час, щоб через Слово Боже і святі тайни ми відновили свій шлях віри, як особистий, так і спільнотний. Це шлях позначений молитвою, діленням, тишею і постом, час очікування пасхальної радості.

Цього року хочу запропонувати декілька думок у світлі короткого біблійного тексту, взятого з Послання до євреїв: «Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10, 24). Це речення з уривку, у якому автор закликає надіятися на Ісуса Христа як первосвященика, який здобув для нас прощення та доступ до Бога. Плодом прийняття Христа є життя, основане за трьома богословськими чеснотами, що означає прийти до Господа «із щирим серцем у повноті віри» (Євр. 10, 22), непохитно тримати «визнання нашої надії» (Євр. 10, 23), стараючись разом із братами постійно «поступати з любов'ю і робити добрі діла» (Євр. 10, 24). Також для того, щоб підтримувати цю євангельську поведінку, важливо брати участь у літургійних та молитовних зустрічах спільноти, зважаючи на есхатологічну ціль – повне сопричастя у Бозі (Євр. 10, 25). Акцентую увагу на 24 стиху, який у кількох словах пропонує цінне і завжди актуальне повчання про три аспекти християнського життя: увагу до ближнього, взаємність і особисту святість.

1. «Проявімо увагу»: відповідальність щодо ближнього.

Першим елементом є запрошення звернути увагу: тут вжито грецьке слово катаноейн, яке означає добре спостерігати, бути уважним, дивитися з усвідомленням, зауважувати якусь дійсність. Ми читаємо про це в Євангелії, коли Ісус запрошує учнів «спостерігати» за птахами у небі, які хоч і не працюють важко, однак є об'єктом турботливого Божого Провидіння (пор. Лк. 12, 24), і «усвідомити» колоду в своєму оці перед тим, як дивитися на скалку в оці брата» (пор. Лк 6, 41). Чуємо про це також у іншому уривку того ж Послання до євреїв, де є запрошення «звернути увагу на Ісуса» (3, 1), апостола і верховного священика нашої віри. Отже, слово, яке відкриває наше звернення, запрошує затримати погляд на іншому, а передусім на Ісусові, і бути уважними одні до одних, не бути чужими, байдужими до долі братів.

Натомість часто стикаємося з протилежним почуттям – байдужістю, яка народжується з егоїзму, прикритого маскою пошани до «приватної сфери». Сьогодні також сильно звучить голос Господа, який кличе кожного з нас дбати про іншого. Сьогодні також Бог кличе нас бути «сторожами» наших братів (пор. Бут. 4, 9), встановлювати стосунки, характерними для яких є взаємна турбота, увага до добра іншого та до всього його добра.. Велика заповідь любові до ближнього вимагає і спонукує до усвідомлення відповідальності щодо тих, які, як і я, є створіннями та дітьми Божими: бути братами в людському вимірі, і в багатьох випадках також і вірі, – що мусить спонукати нас до того, щоб бачити в іншому правдивого іншого мене, якого безмежно любить Бог. Якщо ми розвиваємо цей погляд братерства, з нашого серця природно буде випливати солідарність, справедливість, а також співчуття. Слуга Божий папа Павло VI стверджував, що світ страждає сьогодні передусім від відсутності братерства: «Світ хворий. Його біль не так у розтраті ресурсів чи в захопленні цих ресурсів кимсь, як у браку братерства між людьми і народами» (Енц. Populorum progressio, 26 березня 1967, №66).

Бути уважним до іншого означає бажати добра йому чи їй у всіх аспектах – фізичних, моральних і духовних. Здається, що сучасна культура втратила відчуття добра і зла, тому потрібно акцентовано підтвердити, що добро існує і виграє, тому що Бог є «добрий і робить добро» (Пс. 119, 68). Добро – це те, що піднімає, захищає і сприяє життю, братерству і сопричастю. Бути відповідальним щодо ближнього означає бажати і робити добро іншому, бажаючи, щоб також і він відкрився на логіку добра. Цікавитися братом означає хотіти розплющити очі на його потребу. Святе Письмо застерігає від небезпеки затвердіння серця через своєрідну «духовну анестезію», яка робить людей сліпими до страждання інших. Євангелист Лука переказує дві притчі Ісуса, в котрих є приклади такої ситуації, яка може виникнути в серці людини. У притчі про доброго самарянина священик і левіт байдуже «проходять повз» нещасного, якого обікрали і побили розбійники (пор. Лк. 10, 30 – 32). У притчі про багача розповідається про чоловіка перенасиченого благами, який не помічає страждань бідного Лазаря, котрий помирає з голоду перед його дверима (пор. Лк. 16, 19). В обох випадках маємо справу з чимось протилежним до «вияву уваги», погляду любові і співчуття. Що ж є на перешкоді цьому людяному і турботливому погляду на брата? Інколи це матеріальне багатство і ситість, інколи пріоритетність власних інтересів і власних переживань. Ми не повинні бути ніколи нездатними «мати милосердя» до тих, які страждають, а серце ніколи не повинні надміру переповнювати наші справи і наші проблеми, роблячи нас глухими до крику бідного. Натомість саме покірність серця і особистий досвід страждання можуть стати джерелом внутрішнього пробудження до співчуття та емпатії: «Праведний знає справу бідних, а розбещений не має зрозуміння» (Прип. 29, 7). Так стає зрозумілим блаженство «тих, які плачуть» (МТ. 5, 4), тобто тих, які зможуть вийти із самих себе, щоб зворушитися болем інших. Зустріч з іншим та відкривання серця на його потреби є нагодою до спасіння та блаженства.

«Звернути увагу» на брата означає також турбуватися про його духовне благо. І тут я хочу пригадати аспект християнського життя, який на мою думку, призабули, – братнє виправлення для вічного спасіння. Сьогодні практично всі стали дуже чутливими до теми турботи і любові щодо фізичного і матеріального блага інших, але майже завжди мовчать про духовну відповідальність за братів. Так не було в ранній Церкві та у спільнотах зі справді зрілою вірою, де хвилювалися не тільки про тілесне здоров'я брата, а також про здоров'я його душі, скерованої до останнього призначення. У Святому Письмі читаємо: «Докоряй мудрому – він тебе полюбить. Дай мудрому пораду, він стане ще мудрішим. Навчи праведника, і він знання побільшить» (Прип. 9, 8 і наст.). Сам Христос наказує докоряти братові, який грішить (пор. Мт 18, 15). Дієслово, яке вживають, щоб передати братнє виправлення, – еленкейн, – те саме, яке вказує на пророчу місію властивого християнам викриття генерації, яка віддається злу (пор Еф. 5, 11). Традиція Церкви серед діл милосердя для душі називає також «Грішника навернути». Важливо відродити цей вимір християнської любові. Не можна мовчати на зло. Думаю тут про ставлення тих християн, які з людської поваги чи просто зі зручності пристосовуються до загальної ментальності замість того, щоб застерегти своїх братів від способу думання і дій, які є протилежними до істини, і не йдуть дорогою добра. Однак християнським докором не має керувати дух засудження чи звинувачення. Ним завжди керує любов і милосердя, він витікає зі справжнього піклування про благо брата. Апостол Павло стверджує: «Коли би хтось попав у якусь провину, то ви, духовні, такого наставляйте духом лагідности, пильнуючи себе самого, щоб і собі не впасти у спокусу» (Гал. 6, 1). У нашому світі, просякнутому індивідуалізмом, необхідно знову відкрити важливість братнього виправлення, щоб разом іти до святості. Навіть «праведник впаде сім разів» (Прип. 24, 16), як каже Писання, бо всі ми є слабкі та недосконалі (пор 1 Ів. 8, 1). Отже, великим служінням є допомагати і дозволяти, щоб нам допомогли читати правдиво себе самих для покращення свого життя і доброго курсу шляхом Господнім. Завжди потрібний погляд, який любить і виправляє, який знає і впізнає, який розуміє і прощає (пор. Лк. 22, 61), бо так робив і робить Бог з кожним із нас.

2. «Одні одним»: дар взаємності.

Таке «сторожування» щодо інших контрастує з ментальністю, яка, обмеживши життя тільки до земного виміру, не бачить його в есхатологічній перспективі і приймає будь-який моральний вибір во ім'я індивідуальної спільноти. Таке суспільство, як теперішнє, може стати глухим як до фізичного страждання, так і до духовних і моральних вимог життя. Не так повинно бути у християнській спільноті! Апостол Павло запрошує шукати те, що спонукає до «миру та до взаємного збудування» (Рм. 14, 19), допомагаючи «ближньому на добро, для збудування» (Рм. 15, 2), не шукаючи власної користі, «лише для багатьох, щоб спаслися» (1 Кор. 10, 33). Це взаємне виправлення і заохочення в дусі побожності і любові повинно бути частиною життя християнської спільноти.

Учні Господа, з'єднані з Христом через Євхаристію, живуть у спільноті, яка зв’язує їх одні з одними як членів одного тіла. Це означає, що інший мені належить, що його життя і його спасіння стосуються мого життя і мого спасіння. Торкаємось тут дуже глибокого елементу сопричастя: наше існування взаємозв'язане з існуванням інших, як у добрі, так у злі; як гріх, так і дія любові мають також суспільний вимір. У Церкві, містичному тілі Христа, справджується така взаємність: спільнота не перестає каятись і просити прощення за гріхи своїх синів, але також постійно радіє і ликує зі свідчень чеснот і любові, які в ній проявляються. «Різні члени нехай дбають однаково одні про одних» (1 Кор. 12, 25), – стверджує святий Павло, бажаючи, щоб ми були одним тілом. Любов до братів, виявом якої є милостиня, – типова великопосна практика поруч з молитвою і постом – закорінена у цій спільній приналежності. Навіть у конкретному переживанні щодо найбідніших кожен християнин може висловити свою участь в єдиному тілі, яким є Церква. Взаємна увага до інших – це також визнання добра, через яке Господь діє у них, і подяка з ними за чуда благодаті, які добрий і всемогутній Бог продовжує чинити в своїх дітях. Коли один християнин помічає в іншому діяння Святого Духа, то повинен тільки радіти щодо цього і возносити славу Отцеві Небесному (пор. Мт. 5, 16).

3. «Щоб заохочувати нас взаємно в любові і добрих ділах»: іти разом у святості.

Цей вислів із Послання до євреїв (Євр. 10, 24) спонукає нас бачити універсальний заклик до святості, постійний шлях у духовному житті, прагнути більших харизм і щораз вищої та пліднішої любові (пор. 1 Кор. 12, 31 – 13, 13). Ціллю взаємної уваги є взаємний стимул до реальної щораз більшої любові, «як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, поки день не стане повний» (Прип. 4, 18), очікуючи на те, щоб жити незахідний день у Бозі. Час, даний у нашому житті, є цінним для того, щоб сповнити добрі діла в любові до Бога. Так сама Церква росте і розвивається, щоб досягти повної зрілості у Христі (пор. Еф. 4, 13). У такій динамічній перспективі зростання звучить звернення, яке спонукає нас взаємно осягати повноту любові і добрих діл.

На жаль, завжди є небезпека спокуси бути літеплими, придушувати Духа, відмовлятися «торгувати талантами», які були нам подаровані для добра нашого та інших (пор. Мт. 25, 25 і наст.). Ми всі отримали духовне і матеріальне багатство для сповнення божественного плану, для добра Церкви і для особистого спасіння (пор. Лк. 12, 21; 1 Тм. 6, 18). Духовні наставники пригадують, що той, хто в житті віри не йде вперед, той іде назад. Дорогі брати і сестри, приймімо завжди актуальне запрошення прагнути до «високої мірки християнського життя» (папа Іван Павло ІІ, Апост. лист «Novo Millenio ineunte», 6 січня 2001, № 31). Мудрість Церкви щодо визнавання і проголошення блаженними і святими деяких зразкових християн є також у тому, щоб викликати в інших бажання наслідувати їхні чесноти. Святий Павло закликає: «Пошаною один одного випереджайте» (Рм. 12, 10).

Перед світом, який вимагає від християн відновленого свідчення любові і вірності Господу, нехай всі відчують невідкладну потребу почати змагатися у любові, у служінні і в добрих ділах (пор. Євр. 6, 10). Цей заклик є особливо сильним у святому часі приготування до Пасхи.

З побажанням святого і плідного Великого посту, поручаю вас заступництву Пресвятої Діви Марії і від серця уділяю всім апостольське благословення.

Відповідь від: 27 Лютого 2012, 10:10:58

Великий піст 2012: навіщо постувати

http://lady.tochka.net/ua/20832-velikiy-post-2012-zachem-postitsya/

Сьогодні почула по ТБ, що нині в Ірландії жіночий день, в тому плані, що сьогодні жінки можуть робити пропозиції руки та серця чоловікам. Це ще пів біди, що Можуть ;), найцікавіше те, що чоловіки не можуть відмовити (http://s20.rimg.info/ada4246b3229f682959f1a6cada3de17.gif) (http://smajliki.ru/smilie-1306717959.html). Майже... Можуть, але не просто, а за відплату (не помсту, звісно, ггг), тобто за виконання бажання, подарунок, поцілунок... Щось, на що погодиться жінка. Отак. Ця традиція в них ще з часів богів. Може, зараз знайду, як то воно все було ;)
Відповідь від: 29-02-2012, 08:56:23

Знайшла (http://yoursmileys.ru/msmile/girls/m05012.gif) (http://yoursmileys.ru/m-girls.php) :
Традиция дня святого Освальда зародилась ещё в V веке в Ирландии. Древнее предание гласит, что однажды святая Бригитта Ирландская пришла к святому Патрику и поведала ему о нелёгкой доле женщин её монастыря, которые страдали от неразделённой любви. Бригитту очень возмущало то, что женщинам было запрещено проявлять инициативу в отношениях и следовало лишь ожидать предложения руки и сердца от любимого. Святой Патрик проникся просьбой Бригитты и дал разрешение представительницам прекрасного пола делать предложения своим избранникам, но лишь в високосный год. Говорят, что Бригитта Ирландская позвала в мужья самого Патрика, но согласия не получила. Впоследствии такое право было ограничено всего лишь одним днём — 29 февраля.
Виявляється в Америці є щось схоже. Тут:

http://www.29feb.ru/interes/den-svyatogo-osvalda/

Для когось - 8 Березня, а для когось і веселий Пурім!

Цитувати (вибране)

08.03.2012
7 березня, ввечері, після заходу сонця, з настанням за єврейським календарем 14 дня місяця Адару, послідовники іудаїзму починають відзначати Пурим (Свято Жереба), встановлене на згадку про порятунок євреїв від винищення, спроби якого були зроблені в Персидькому царстві під час правління царя Артаксеркса (V ст. до н.е.), інформує УНІАН.
Події, що лягли в основу свята, докладно викладені в книзі Есфір (Естер). Суть історії Есфірі полягає в тому, що вона стала дружиною Артаксеркса, приховавши своє єврейське походження. Єдиний родич Есфірі, Мардохей, розкрив змову проти євреїв і розповів їй про це. Змова виходила від Амана, радника царя, який відчував ненависть до євреїв, успадковану ним від предків. Праведний Мардохей, будучи на службі у царя, відмовився поклонитися до землі Аману, оскільки так вимагала від нього віра. Це дало привід Аману переконати царя, що його іудейські піддані не були йому вірні, і добитися згоди на їх винищення за один день у всіх кінцях царства.
Щоб вирішити, в який день слід розпочати їх винищувати, Аман кинув жереб - пур (звідси і назва свята), який випав на 13 Адара. Але коли про змову цареві розповіла його дружина Есфір, наслідки для Амана були найтяжчими: під враженням від мужності дружини, яка ризикувала власним життям, порушуючи заборону самовільно звертатися до царя і визнаючи своє єврейське походження, цар стратив не євреїв, а самого Амана. 13 Адару у всіх містах Персидського царства євреї знищили своїх ворогів, а на наступний день влаштували відпочинок і торжество в честь перемоги й порятунку. Тому святкування Пурима проводиться 14 Адару.
У синагогах 14 Адару під час ранкової та вечірньої молитви читається сувій книги Есфір (Мегілат Естер) і вимовляються три благословення. Існує звичай при згадці імені Амана під час читання шуміти і бити в грегер - "калатало Амана".
Крім читання сувою книги Есфір існують ще три "обов`язки" (міцвот), що виконуються у свято Пурим: дарування подарунків, подаяння бідним і святкова трапеза. Щоб виконати припис про подарунки, кожна людина підносить або посилає своїм знайомим або родичам мішлоах манот - два види їжі (як правило - солодощі) або напої.
Подаяння прийнято давати, щонайменше, двом нужденним; крім того, напередодні свята кожен жертвує в громаду символічну суму - "півшекеля" - як символ солідарності всього народу.
Талмуд наказує євреям проводити святковий день "в веселощах". Це одне з небагатьох свят, коли євреям дозволено вживати міцні напої. Святкова трапеза в цей період відрізняється великою кількістю страв і вин. Найвідоміша традиційна страва, пов`язана з Пуримом, - трикутні пиріжки з солодкого тіста з начинкою з маку і меду (хоменташен).

Експрес online

Як з’явилося свято 8 Березня?

Перша історія:

Рішення про щорічне святкування жіночого дня було прийнято в 1910 році на Другій міжнародній конференції соціалісток в Копенгагені.Коріння свята, яке так приховувала совєтська пропаганда – маніфестації феміністок, основну масу з яких складали повії.У 1895 році, 8 березня, повії Чикаго вийшли на демонстрацію з вимогою виплатити матросам зарплату. В останніх просто не було грошей, щоб розплатитися із представницями найдавнішої професії. Через рік, 8 березня, 1896 році, те ж саме відбулося в Нью-Йорку. В наступні роки демонстрації жінок часто приурочувалися цьому дню. Так, 8 березня 1908 року в Нью-Йорку 15 000 жінок вийшли на демонстрацію, вимагаючи підвищення зарплатні та надання виборчого права. Для закріплення традиції, рішенням Соціалістичної партії США (28 лютого 1909) і Соціалістичного Інтернаціоналу (1910, Копенгаген, з ініціативи німецької революціонерки Клари Цеткін) день 8 березня було проголошено Міжнародним жіночим днем.

Друга історія:

Пурім або Гамана – єврейське національне свято припадає на 23 лютого, за старим стилем це 8 березня. Це не є релігійне свято (про це, до речі, говориться і в «Єврейській енциклопедії»). Це свято знищення усіх ворогів іудеїв. Перський цар, дозволив євреям «винищити, убити всіх сильних у народі, що у ворожнечі з ними, дітей і дружин, і маєтки їхні розграбувати» (Книга Есфірі, 8 -11). І два дні, за підтримки царських вояків, «іудеї били усіх ворогів своїх, і винищували, і діяли з ворогами по своїй волі» (Книга Есфірі, 8 -11). Тоді загинуло 75 тиcяч “ворогів народу”, це як зараз напевне 20 міліонів, а день погромів і убивств став «веселим святом Пурим». Це – єдине свято у євреїв, коли дозволяється євреям напитися до такого стану, щоб вони не могли відрізнити обличчя ворога від обличчя друга. По-друге, Оману – першому заступнику царя – за те, що він хотів знищити євреїв, відрізали вуха. На свято печуть трикутні пиріжки з маком, які називаються «вуха Омана». І всі із задоволенням їх їдять.Комуністка, німецька юдейка Клара Цеткін 1910 р. на конференції жінок-соціалісток у Копенгагені (Данія) запропонувала відзначати 8 березня як день жінки, її підтримала німецько-польська юдейка комуністка Роза Люксембург. Конференція проголосила 8 березня міжнародним жіночим днем. Але це свято не прижилося в світі. Його святкували, крім Ізраїлю, тільки в Російській імперії

Сьогодні в храмах згадують про подвиг покаяння преподобної Марії Єгипетської

(http://www.cerkva.info/images/stories/2010/03/marja_egipetskaia.jpg)
"Зберігати царську таємницю – добре, а відкривати і проповідувати діла Божі – славно" (Тов. 12, 7), – так сказав Архангел Рафаїл Товіту, коли звершилося чудесне зцілення його сліпоти. Дійсно, не зберігати царської таємниці страшно і згубно, а замовчувати преславні діла Божі – велика втрата для душі.

І я, – говорить святий Софроній1, який написав житіє преподобної Марії Єгипетської, – боюся мовчанням утаїти Божественні діла і, згадуючи, що рабу, який закопав у землю даний від Бога талант, загрожує нещастя (Мф. 25, 18, 25), не можу не розповісти святу повість, що дійшла до мене. І нехай ніхто не подумає, – продовжує святий Софроній, – що я наважився писати неправду; коли у когось з'явиться сумнів у цій чудовій події, нехай знає: не подобає мені говорити неправду на святе. Якщо ж знайдуться такі люди, які, прочитавши це писання і будучи вражені славною подією, не повірять, то нехай буде до них милостивим Господь, тому що вони, розмірковуючи про неміч людської істоти, вважають неможливими ті чудесні діла, які звершуються зі святими людьми. Однак треба вже починати розповідь про славну подію, що відбулася в нашому роді.

В одному з Палестинських монастирів жив старець, який з ранньої юності мужньо трудився в чернечому подвигу, прикрашений побожним життям і розумним словом. Ім'я старця – Зосима. (Нехай ніхто не думає, що це Зосима єретик, хоча у них і одне ім'я: один заслужив недобру славу і був чужим Церкві, інший – праведний і був прославлений.) Зосима пройшов усі ступені посницьких подвигів і дотримувався всіх правил, що заповідані найвеличнішими ченцями. Виконуючи все це, він ніколи не переставав повчатися Божественними Словами: і лягаючи, і встаючи, і за роботою, і споживаючи їжу (якщо тільки можна назвати їжею те, що він споживав у дуже малій кількості), він не замовкаючи постійно виконував одну справу – співав Божественні піснеспіви і шукав повчання в Божественних книгах. Ще в дитинстві він був відданий у монастир, де мужньо трудився в пості до 53-х років. Але потім його стала хвилювати думка, що він досяг повної досконалості і більше не потребує ніяких повчань.

"Чи є, – думав він, – на землі чернець, який може мене наставити і показати приклад такого посту, якого я ще не пройшов? Чи знайдеться в пустелі людина, яка перевершила б мене?"

Коли старець так роздумував, явився ангел і сказав: "Зосимо! Ти старанно трудився, наскільки це в силах людини, і мужньо пройшов посницький подвиг. Однак немає людини, яка могла б сказати про себе, що вона досягла досконалості. Є подвиги, невідомі тобі, і тяжчі за пройдені тобою. Щоб пізнати, скільки інших шляхів ведуть до спасіння, покинь країну свою, як найславніший із патріархів Авраам (Бут. 12, 1), і йди в монастир, що розташований біля річки Йордан".

Виконуючи таку настанову, Зосима вийшов із монастиря, в якому трудився з дитинства, відправився на Йордан і досяг того монастиря, куди направив його голос Божий.

Відкривши монастирські ворота, Зосима побачив ченця-сторожа і розсказав йому про себе. Той сповістив про нього ігумена, який наказав покликати старця, що прийшов, до себе. Зосима прийшов до ігумена і зробив звичайний чернечий поклін і молитву.

– Звідки ти, брате, – запитав його ігумен, – і для чого прийшов до нас, убогих старців?

Приховано: Показати

Примітки

Приховано: Показати

У Страсний четвер в богослужіннях згадуються чотири важливі події з життя Спасителя: Тайна вечеря, на якій Господь встановив новозавітнє Таїнство Святої Євхаристії – Причастя Його Тіла і Крові; вмивання ніг ученикам на знак глибокого смирення і любові до них, а також як повчання всім християнам не шукати влади один над одним, а слугувати один одному; молитва в саду Гетсиманському; зраду Христа Юдою. В цей день під час Літургії буває багато причасників, а також за традицією приготовляються Святі Дари для зберігання – на випадок потреби причастити хворих. На утрені після шестипсалмія та "Алилуя" співається тропар: "Коли славні ученики умиванням ніг на вечері просвіщалися...". Ввечері Страсного четверга у храмах відбувається богослужіння, під час якого читаються 12 уривків з Євангелія про Страсті Христові. Страсний четвер також називають «Чистим», бо з цього дня починаються особливі приготування до святкування Пасхи – віруючі очищають житло від бруду, а також починають пекти паски та фарбувати великодні крашанки.

На Чистий четвер необхідно підготувати до Великодня своє тіло, тобто ретельно вимитись, особливо це стосується дітей та хворих, адже вода на Чистий четвер змиває усі хвороби та захищає від негараздів.
Виготовлена на Чистий четвер страсна свічка захищає оселю від пожеж, а родину — від хвороб. Саме ця свічка приносить живий вогонь, що його цього дня запалюють у церквах. Необхідно, в жодному разі не загасивши її, донести тепло великоднього вогника до своєї оселі.

Проповідь на Світлий Понеділок
«Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, – той об’явив» ( Ів.1.18).

Ці слова сьогоднішнього Євангельського читання є відгомоном голосу Отця, який пролунав під час Богоявлення Господнього: «Це Син мій улюблений, що Його Я вподобав» (Мт. 3.17). В іншому місці Святого Письма читаємо, «що так Бог полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув а мав життя вічне» (Ів. 3.16).

Безмежна любов Божа до людського роду була причиною приходу Сина Божого у цей світ і спонукала Його зійти в пекельну безодню для порятунку загубленої людини. Як пише святий Іван Золотоустий, Христос, сказавши слова: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» (Мт. 27.46; Мк. 15.34), покинутий Богом за короткий час помер такою ж смертю, як вмирають усі люди. Пекло широко розтулилося, що прийняти Того, Хто руйнував його царство на землі, Хто заважав йому торжествувати. Але зійшов Він у пекло у славі, у славі Свого Божества. Пекло було вражене Божеством; морок освітився Божим світлом, смерть, яка там панувала, переможена; життя заторжествувало. А смерть на землі тепер для нас не страшна, це – сон, вона – Успіння, вона – очікування і нашого воскресіння з мертвих ... Про цю величну Божу Любов, про цю величну подію у суботу на Єрусалимській Утрені ми співали: «Ти прийшов на землю, щоб спасти Адама і не знайшовши його на землі, Владико, зійшов аж до аду, шукаючи його» (стація І).

Христос свою благовість поніс аж до аду, щоб темряву смерті розвіяти світлом свого Воскресіння та всіх померлих вивести до небесних висот. Тому в каноні Паски ми співаємо: «Нині все наповнилося світлом, і небо, і земля, і глибини підземні, нехай же празнує вся твар востання Христове, в якому утверджується». Ніщо не є забуте, чи відкинене нашим Спасителем, Який зійшов у найглибші глибини буття, щоб все просвітити, все спасти, все воскресити і вознести на небеса. Великдень – це докорінна переміна всієї вселеної.

У Різдві ми оспівуємо з’єднання неба і землі через народження Спасителя. У Воскресінні ми оспівуємо всеспасаючу любов Воплоченого Бога. Господнє Воскресіння і зішестя в ад є продовженням і завершенням таїнства Воплочення і Богоявлення.

Запитаймо себе, як Воскресіння Господнє вплинуло на нас?

З Воскресінням Господнім ми отримали надію на Царство Небесне. Каже Христос до своїх учнів: «Там, де Я, там і ви будете…» (Пор. Ів. 14.3). Дороговказом до прийняття Господнього Воскресіння є слова Івана Хрестителя: «Вирівняйте путь Господню» (Мт. 3.3). У період посту ми намагалися усвідомити наші немочі і недоліки і усунути їх, але перед нами відкрився новий радісний період. Нам потрібно навчитися, як терпіти з Христом так і радіти з Ним. Господня радість виключає гріх! Тому і в цей великодній період є не менш важливо берегти себе від гріха, ділитися з ближніми радістю Господнього Воскресіння і тим самим «вирівнювати путь Господню» до наших сердець.

Прихід Бога до людської душі – це таїнство. Перша і головна ініціатива належить самому Богові. Він визначає, коли і як постукати до людського серця. Ми повинні приготуватися до приходу Божої благодаті, усунути перешкоди які стоять на дорозі. Плекаймо духа любові, пам’ятаймо, що «серцем сокрушенним і смиренним Бог не погордить» (Пс. 50.19).

Воскресіння Христове – це нова дійсність. Ті, що прийняли цю дійсність, вже є учасниками Царства Небесного. Ця участь є початковою, своєї повноти вона сягає у вічності, де ми будемо споглядати Бога «лицем в лице».

Дорогі брати і сестри, просімо в Бога ласки зростати у вірі, любові, чеснотах, просімо ласки витримки і вірності, щоб нам не відпасти від дару Царства Божого, але постійно заглиблюватися у тайну Воскреслого Христа.

Пасха – це образ самого Христа Господа. Святий апостол Павло каже: «Наша Пасха – це Христос…» (1Кор.5.7). Цю правду нашої віри оспівує і одна із найкращих пісень Воскресної Утрені: «О Пасхо велика і найсвятіша, Христе, о мудросте і Слово Боже, і сило, подавай нам тісніше з’єднатися з Тобою в невечірній день царства Твого». Амінь.

о. Ярослав ЛИС

Притчі - як ПРИКЛАДИ до вищенаписаної проповіді
(не викладаю їх у тему "легенди,..." так як вони є духовним продовженням викладеного сьогодні)

1. Існує така гарна християнська притча, що у невеличкому місті працював перевізником води один чоловік. Він не відзначався якимись особливими талантами, а добросовісно виконував свою щоденну працю. Одного разу йому назустріч, в оточенні учнів йшов, славетний проповідник Божого Слова, місіонер, що своїм палким і мудрим словом навернув до Бога багато поган. Перевізник привітався до нього по-християнськи: «Слава Ісусу Христу!» Той відповів: «Слава на віки! Вітаю тебе, праведний чоловіче, радий тебе бачити». «За що удостоївся твоєї уваги, адже я проста людина без особливих талантів, не вмію ні читати, ні писати, навіть сам не можу прочитати Слово Боже, а не те що навернути інших до Бога, так я ти?» – здивувався перевізник. «Це нічого, що ти проста, неосвічена людина. Хоча ти робиш непомітну справу, але виконуєш її добросовісно і чесно. Ти ніколи не спекулюєш і не хочеш заробити більше, коли у місті спрага або проблеми з водою, так як це роблять інші перевізники. Ти добросовісно працюєш, щоб заробити на прожиток собі і своїй родини, ти щодень з родиною молишся, щонеділі йдеш до Церкви і жертвуєш на храм. Христос не вимагає від тебе великих, неймовірних подвигів, а своєю щоденною, непомітною працею ти встелюєш собі дорогу до Неба. Христос про кожного пам’ятає, про кожного дбає, у Нього ніхто не забутий, навіть той, що робить добросовісно невелику, непомітну справу», – пояснив проповідник.

Висновок. Дійсно, у Бога ніхто не забути, ніхто не занедбаний, навіть найнепомітніша, найнеобдарованіша людина. Після Воскресіння і перемоги над злом Христос сходить в пекло, щоб забрати старозавітних праведників зі собою на Небо. Цим Він підкреслює ще раз Нам усім, що Він про всіх пам’ятає, за всіх дбає і наші навіть найменші добрі діла будуть гідно оцінені і Він до нас колись так само прийде і забере до Себе на Небо. Згідно Святого Передання першим, хто сповістив праведникам про те, що Христос-Спаситель вже прийшов і скоро Небо буде відкрите для людей був саме Іван Хреститель, що після своєї мученицької смерті також зійшов у пекло.

2. Як відомо, у давнину міські вулиці не були широкі і просторі, як в наші дні. Вони були вузькими і багатолюдними. Такими, що в обідній час важко було людині пройти вулицею, а не те, що кінному проїхати. Цар їхав на коні і не один, а зі своїм супроводом. Щоб їм проїхати, спереду йшли, або їхали царські воїни, або слуги, що «рівняли йому дорогу», давали можливість проїхати цареві зі своїм супроводом. Тому сучасній людині вислів «рівняйте цареві дорогу» є не зрозумілий, а два тисячоліття тому цей вислів був зрозумілий і знайомий для усіх мешканців країни.

З часом цей вислів став крилатим і набрав алегоричного, переносного змісту. Він означав бути добрим помічником якійсь людині, допомоги управителю, добре правити своєю державою, своїм містом. Для нас, християн, цей вислів: «Рівняйте путь Господню» (Мт. 3.3) також має великий духовний зміст і означає бути добрим помічником Христа, допомагати йому знайти коротку дорогу до людських сердець. Для цього наші слова і наші діла мають свідчити про Христа, кожен, хто подивиться на нас має сказати, що ось правдивий християнин, що «рівняє путь Господню» і я хочу бути такою людиною, таким християнином.

3. У царювання римського імператора Декія багато християн було вкинуто до в’язниць. Особливо їх було багато в Нікомидії. Для суду над в’язнями сюди одного разу прибув імператорський чиновник Переній. Він звелів зібрати всіх громадян, щоб ті відкрито оголосили свою віру. «Хай кожен скаже своє ім'я, батьківщину і звання», – зажадав суддя-поганин.

Один багатий римлянин на ім'я Кодрат потай сповідував Христову віру, стояв позаду всіх присутніх і здавався стороннім глядачем. Ніхто не припускав, що цей знатний римлянин-християнин. Помітивши боязкість, що охопила деяких з християн, Кодрат вирішив подати їм приклад сповідання, тобто показати, що означає сповідувати віру в Бога. Він вийшов вперед і голосно заявив:

– Наше ім’я – християни, наше звання – раби Христові, а батьківщина у нас – Небо.

Почувши це, Переній наказав зброєносцям взяти незнайомця. Але блаженний Кодрат сам підійшов до судді і, перехрестившись, вигукнув:

– Я від імені всіх кажу тобі, що всі тут присутні – воїни Христові, що не бояться відкрито заявити про це.

І дійсно, Никомидійські християни вирішили краще померти за Христа, ніж зректися віри в Нього.

Висновок. Дуже важливий добрий приклад у вірі. Він допомагає й іншим мати сильну віру. Для юдеїв таким добрим прикладом став святий Іван Хреститель і саме завдяки його проповідям і повчанням була сформована перша могутня громада християн з числа юдеїв. Він був тим, хто вказував людям дорогу до Бога, «рівняв путь Господню».

Сьогодні церква обходила память Преподобного Єфрема Сирійського

(http://ecumenicalcalendar.org.ua/system/avatars/543/thumb/jefrem_syryn.jpg?1268834768)

Святий Єфрем Сирійський народився у місті Нисибії у Сирії. Був учнем нисибійського єпископа св. Якова, з яким побував у 325 році на Вселенському Соборі в Нікеї. Пізніше Єфрем поселився у печері серед скель міста Едесси, де вів надзвичайно суворе життя. Він не був затворником, а займався всіма церковними справами в Едессі і мав дуже великий вплив на людей. У 373 році Єфрем закінчив своє богоугодне життя, хоч є відомості, що він уснув 379 року. Його святі мощі спочивають у церкві в Едессі. Папа Венедикт XV у 1920 році проголосив св. Єфрема Учителем Церкви.

Св. Єфрем був великим проповідником, марійським поетом, тлумачем Святого Письма й відважним оборонцем Христової віри. Його молитву "Господи і Владико життя мого" у нашій Церкві відмовляють з поклонами на богослужіннях у часі Великого посту

Дуже глибокі Поучення писав св.Єфрем, особливо ""Уроки Покаяння" (http://www.truechristianity.info/ua/books/st_yefrem_02.php)

Неділя Митаря і Фарисея

Митар і фарисей, або “Чому блаженні чисті серцем Бога бачать”

Двоє в зайшли в храм і почали молитву. Один – грішник і покірно молиться про прощення, а інший – бездоганний, котрий споглядає на грішника і порівнює себе із ним. Виявилось, що це дві особи протилежні між собою.
Один, виглядає, що самолюб, бо у молитві не згадує інших, а інший, навпаки, постійно дивиться довкола і у свою молитву вплітає людей. Але чи це так є насправді, що коли згадуємо в молитві інших людей, то чинимо справедливо?
Дивно, що Господь засудив другого, а першого, грішника, поставив нам у приклад. Засудив того, хто був ідеалом і робив «справедливі» порівняння. Натомість закликав наслідувати того, хто лише бачив себе і свою грішність.
На молитві потрібно найперше бачити себе

Приховано: Показати

Дорогі у Христі, зараз згадаймо нашу поведінку у храмі і наші молитви. До кого ми стаємо подібними: грішного митаря чи ідеального фарисея? Де зупиняються наші очі: на нашій грішності чи на інших людях? Про що говоримо Богу?
Дехто серед нас постійно молиться за інших, а себе не згадує. Бо переконаний, що цим показує свою любов до інших. А ще деякі з нас не просять ласки покаяння і навернення, думаючи, що вже досягнули рівня досконалості і не має потреби у покаянні.
Всі вони думають, що їхня молитва є корисною і плодотворною, але подумаймо самі: чи може молитва гордої, самодостатньої людини бути вислуханою? Бог гордим противиться! (каже св.Письмо)
Штучна любов, яка не виходить із глибини людського серця, а показується тільки у поверховості і зовнішності залишається у цьому поверховому існуванні. А Бог дивиться на щире серце людини.

Тому, найперше слід просити у Бога про помилування для нас самих! Про очищення нас від усякої скверни і за прощення наших гріхів! Тоді очищене серце у покорі буде благати Бога і молитва піде на користь.
Деколи чуєш, як людина із твердістю запевняє, що вона в Бога вимолила те і те, що Бог її постійно вислуховує, і що не якби її молитва, то …
От, слухаєш таких людей і згадуєш: чи хтось із Святих Отців говорив так про себе, а може апостоли, або прості святі люди? І не можеш згадати.
Святі мали глибокого духа покори і прекрасно знали, що чим більше наближаються до Бога, тим більше бачать свою грішність. Тому постійно взивали про Боже змилування.
А якщо вже молитва приносила плоди і ставались чуда, то не присвоювали собі заслуг, а навпаки казали: “Нас грішних і недостойних Господь вислухав, хвала Йому за Його Велике милосердя”.
Одного святого чоловіка попросили, щоб той помолився, бо знали силу його молитви. А він відповів: «Моліться і ви за мене негідного, щоб Бог почув моління моє».
А що би ми відповіли? «Та не переживай… я помолюся і все буде супер…», але хіба молитва – це магія? Хіба Бог – це “дух Аладін”, який виконує забаганки кожного?

А дехто на молитві хоче бачити лише інших
Ви зауважили, коли переймаємось іншими людьми, ми непомітно віддаляємось від себе? Не секрет, що тоді ми забуваємо за себе. Все просто:
Пам’ятаймо, що коли дивимось на інших, то можемо вдатись до порівнянь, а тут вже і до заздрості недалеко. А з другої сторони, коли починаємо відчувати увагу від інших, то легко впасти у лицемірство, фальшивість, театральність.
Ось так, захоплюючись життям інших людей, починаємо забувати, занедбувати, а з часом ненавидіти наше життя.

Потрібно шукати правду про себе
Зауважмо, як ми мало говоримо правду про себе. Ми, або завищуємо думку про себе і про те, що маємо і це перетворюється у хвальбу, або применшуємо, що доводить до приниження своєї особистості, свого майна й іншого.

Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.
Ось тому ми повинні перед зустріччю із Богом очищувати серце своє, щоб воно могло Його побачити. Чисте серце буде шукати за чистим, а грішне – за грішним. Коли ти виходиш із храму і у тебе є дивне відчуття, що щойно була зустріч із Богом, значить ти сьогодні виправданий(на), а якщо у твоїй пам’яті є щось інше, то постарайся цього ж дня знову відвідати храм, але вже як митар… Бог тебе чекає.

Луки 18,10-14

Про тиждень перед Великим Постом з народних звичаїв.

З Масляною будьте здорові!

В Україні останній тиждень м'ясниць носив кілька назв – Масляна, Сиропустний тиждень, Пущення, Загальниця, Ніжкові заговини, Колодій тощо. Структурно він ділиться на три основні частини: зустрічний "переломний" понеділок, "широкий" четвер та "прощальна" (чи "шуткова") неділя. Кожна з них мала свою обрядову специфіку.

Основою обрядовою стравою Масляної (Масниці, Масляниці) були вареники з сиром, які вживалися з маслом чи сметаною. Виготовляли також гречані млинці, заправлені смальцем. Ними частували протягом усього тижня. Досить популярними серед селян були сколотини од масла (маслянка). "Нехай буде, – казали в таких випадках, – і маслянка, аби щоранку!"

Загалом Масляна вважалася жіночим святом, хоч участь у ньому могли брати і чоловіки. Але вони мусили за це відборговувати грошима чи горілкою.

У цей час широко практикувалися й погостини. Жінки, зібравшись у гурті йшли в ПОНЕДІЛОК до корчми і відзначали "початок Масної". У ВІВТОРОК жінки знову сходилися до шинку, вчиняли всілякі забави і сценки. СЕРЕДУ називали "зноби-баби". Якихось обрядів і дій, пов'язаних з цим днем не збереглося. Одначе в переломний чи широкий ЧЕТВЕР жінки, зібравшись у товариство піднімали тости за те, "щоб телята водилися" і намагалися в цей день не прясти, "аби масло не згіркло".

По своєму цікаво святкували П'ЯТНИЦЮ. Віддавна в Україні у цей день зять мав почастувати тещу. Щоправда, якщо хлопець оженився в осінні м'ясниці, то годилося привести до себе жінчину матір на другий день Різдва – це за умови, що теща була чемною і шанованою. Коли ж вона була сварливою і непривітною, – третього дня. Натомість, якщо весілля справляли в різдвяні м'ясниці, тоді запросини припадали на масляну п'ятницю. Гарно спорядивши повіз, зять з великими почестями саджав тещу в сани, запросивши й інших членів її родини, й гордо віз селом. Якщо ж він мав "на неї зуба", то вибирав багри, щоб сани перевернулися… За святковим столом він виголошував різномасті побажання, переважно жартівливого характеру: «Пийте, люди, по повній чарці, щоб у моєї тещі горло не пересихало!» – натякаючи на те, що вона занадто сварлива.

Але найцікавіше відзначали останній день Масляної – Сиропустну НЕДІЛЮ, Чорну неділю, Масне пущення. У різних регіонах були свої обряди й дійства. На Полтавщині, наприклад, у неділю сусіди й родичі обходили одне одного й просили прощення за образи. Вважалося, що саме в цей день має відбутися страшний суд, а тому годилося помиритися з тими, хто на цьому світі. Відтак, завітавши зранку до сусіда чи родича, пропонували таку мирову:
– Прости мені, – низько вклонившись, звертався сусід до сусіда.
– Бог простить, – відказував господар чи господиня.
– І вдруге прости!
– Бог простить…
– І втретє прости!
– Бог простить.
Після цих діалогів, які не розповсюджувалися лише на дітей, люди цілувалися, а якщо й ні, то все ж вважали, що заподіяна перед цим кривда втрачала гріховну суть. У такий спосіб народна звичаєва структура сприяла полагодженню різноманітних конфліктів між людьми, як кажуть зараз, розряджала стресогенну атмосферу, котра в повсякденному житті не була рідкістю. Недарма мудре народне прислів'я стверджувало: "Не вічно носити камінь за пазухою".

Як вже було згадано, протягом Масляної люди вживали переважно вареники з сиром. Та це обрядове їство було особливо пошанованим у неділю, а тому казали: "Вареники доведуть, що й хліба не дадуть".

Ввечері ж влаштовували цікавий обряд "полоскання зубів". У кожному регіоні обряд мав свої відмінності. Наведу найбільш поширені. У неділю ввечері, коли вже закінчувалось пущення, годилося вичистити із зубів залишки сиру.

Нарешті приходили розваги й до дівчат. Притримані від понеділка "ніжкові заговини" (кісточки від холодцю) дівчата виносили на вулицю й кидали від порога до воріт. Якщо кістка долітала до воріт, то дівчина буде здоровою протягом року, а коли перелітала через ворота – неодмінно вийде заміж.

Крім того, селянин і в цей день (неділя) традиційно прогнозували погоду. Вважалося: яка Сиропустна неділя, такий і Великдень; якщо сонце сходить вранці, то й ранньою видасться весна…

З різноманітними забавами та обрядами й завершувався останній день Масляної. Люди готувалися до найдовшого і, як уже мовилося, найсуворішого з усіх попередніх – Великого посту, а тому казали: "Масляна, Масляна, яка ти мала, – якби ж тебе сім неділь, а посту одна". Та що ж поробиш, коли, як стверджує інший крилатий афоризм: "Не завжди котові Масляна ".

Василь Скуратівський «Дідух. Свята українського народ» – К.: Освіта, 1995.

Відповідь від: 11 Березня 2013, 22:38:59

Ось ще з книги Сапіги "Українські народні свята та традиції" про Масляну і Великий Піст:
Масляна

Масляна (сирний тиждень, Масниця, Пущення або Сиропуст) — це останній тиждень перед Великим постом, — колись велике язичницьке свято проводів зими. І весь отой святковий розгул і гармидер — пісні й танці, катання на конях, частування варениками і круглими, мов сонце, млинцями, — мав на меті одне: наполохати, прогнати зиму.

Масляна складається із трьох частин: зустріч у понеділок, кульмінаційна точка або «перелом» у «широкий» четвер і «прощальна неділя».

Заміжні жінки увесь цей тиждень святкують «колодку». «А вже ниньки не неділя, а вже нині колодія, а вже нині колодка, бо горілка солодка», — виспівували в корчмі вони, святкуючи «колодку». А все починається із того, що, зібравшись у понеділок у корчмі, одна із жінок кладе на стіл невелике, звичайнісіньке поліно. Інші беруть по черзі й вповивають її шматками полотна й знову кладуть на стіл. Це значить, що «колодка» народилася. Сідають за стіл навколо «колодки», п'ють горілку і вітають одна одну із народженням.

Підпивши, жінки розходяться, а «колодка» залишається в шинку до наступного дня. Так гуляють до суботи, бо ж у понеділок — «колодка» «народилась», у вівторок «хрестилась», у середу похрестини, в четвер «колодка» «помирає», у п'ятницю її «хоронять», а в суботу «плачуть». Зрозуміло, ніхто не плакав, а пили й гуляли як при «народженні», так і при «смерті». Підпивши, жінки співають:

Масляна, воротися!

До Великодня простягнися,

Від Великодня до Петра,

А від Петра та до тепла...

Крім цього, в понеділок на масляну заміжні жінки ще ходять по домівках, де є дорослі хлопці або дівчата, й прив'язують матерям «колодку» до ноги за те, що не одружили синів чи не повіддавали заміж дівчат упродовж року. Все це робиться із жартами, сміхом і горілкою. Адже від «колодки» (спочатку справжньої, а пізніше символічної — стрічки чи хустинки) потрібно було відкупитись могоричем.

Дівчата теж в'яжуть «колодку», але тільки парубкам, і вже не до ноги, а до лівої руки. Дівоча «колодка» оздоблюється барвистими стрічками та паперовими квітами. Парубки повинні платити дівчатам викуп за «колодку» грішми або подарунками: намистом, стрічками, шовковою хусткою тощо.

В четвер на цьому тижні господині збираються компаніями й спеціально п'ють та гуляють — «щоб телята водились!» Вони ж і не прядуть на цьому тижні — «щоб масло не гіркло!»

У п'ятницю — частунок тещі. Колись в Україні був звичай двічі на рік частувати тещу — «щоб горло не пересихало». Хто одружився в осінні м'ясниці, той урочисто віз тещу до себе в гості на другий день Різдвяних свят — якщо добра, або на третій — якщо зла. Хто ж одружився у різдвяні м'ясниці, той привозив тещу в п'ятницю на масляну. Разом із тещею запрошувалися ще й інші родичі. Частуючи гостей, зять примовляв: «Пийте, люди добрі, по повній чарці, хай у моєї тещі горло не пересихає!» (натяк на сварливість).

Під кінець тижня гуляння затихало. Подекуди в Україні, зокрема на Черкащині, наприкінці масляної спалювали опудало зими — Кострубонька. Великий, розкудланий вітром і від того кострубатий сніп, який ставили взимку на роздоріжжі, урочисто спалювали як уособлення зимових холодів, сніговіїв: щоб не вертались більше.

Головною обрядовою їжею в Україні на масляну є вареники із сиром та сметаною, млинці на маслі або на смальці, млинці — налисники із сиром, запечені у сметані, вареники з картоплею чи капустою із засмажкою на маслі, локшини на молоці. У бідні й неврожайні роки сумно жартували: «Масляна — баламутка, обіцяла сиру й масла, та не хутко».

На цей тиждень припадає багато прикмет. Кажуть: «Яка погода у сиропустну неділю, така й на Великдень буде», «Як сонце сходить рано, то й весна рання буде».

Неділя, якою закінчувалась масляна, називалась ще й «прощеною неділею». Готуючись до посту, люди поспішали очиститись морально, прохаючи одне в одного пробачення за заподіяні кривди: «Прости мене!» — «Бог простить!» У давнину вірили, що страшний суд відбудеться саме в цей недільний вечір.

Богобоязливі люди в сиропусну неділю не виходили хати, горілки не пили, а сиділи вдома й пригадували, чи багато гріхів наробили в цьому році...

На Слобожанщині чоловік не лягав спати разом із дружиною — «щоб вовк поросят не з'їв».

На Черкащині на Масляну не пряли, «бо з прядива сиплеться терміття, тому в сушні (сушених фруктах і родах) будуть погань, черв'яки заводиться».

Великий піст

Перший день Великого посту, що триватиме до Великодня, називається «жилавим понеділком». У народі цей день ще мав назву «полоскозуб»; за звичаєм, «щоб гадюка не вкусила» і щоб у роті не лишилось й крихти скоромного, його «заполіскували» горілкою. Господині «полощучи зуби», пили горілку не чаркою, а новою покришкою від того горщика, в якому варили кашу — «щоб на пшениці золи не було». До столу в понеділок подавалися тільки «жиляники» — тверді, пісні коржі, які їли з хроном та редькою. «Масляна, масляна, яка ти мала, якби тебе сім неділь, а посту одна» — дивись, та й зітхне хто-небудь скрушно того коржа кусаючи.

Була колись ще й третя назва цього дня — «чистий понеділок». Чистим тому називався, що господині обіду не варили і їх горщики залишались чистими. На Черкащині побутує прикмета: «Якщо у чистий понеділок погода ясна, то й пшениця вродить рясна!»

Церковно-християнський календар включав протягом віків не лише свята, а й суворо регламентоване постування. Приписувалося поститися у Великий піст навесні перед Великоднем сім тижнів, влітку до шести тижнів припадало на Петрівський піст, два тижні тривав Спасівський і шість осінньо-зимових тижнів відводилося Пилипівському посту. Так вони й називалися в народі Великий піст, Петрівка, Спасівка й Пилипівка.

Отже, всього постували християни близько половини календарного року. Щоправда, вже під кінець XIX ст. суворий «пісний закон» нерідко порушувався на користь малих дітей. Молоко дозволялося лише немовлятам і годувальницям. Без винятків дотримувалися (а подекуди й досі дотримуються) в Україні заборони вінчатися в піст. Тому, очевидно, на Західному Поділлі, в деяких районах Галичини й Карпат закріпився звичай вінчатися й гуляти перший день -весілля у вівторок, четвер і суботу, на решті території України — у неділю, а в пісні понеділок, середу та п'ятницю брати шлюб не дозволялось.

Особливо багато всіляких заборон і обмежень було на Великий піст. Ще напередодні слід було старанно випарити горщики від скорому, а в деяких селах для приготування пісних страв взагалі тримали окремий посуд.

У перший день Великого посту в «жилавий понеділок» навіть «полоскали уста», щоб не залишилося нічого м'ясного, скоромного. В цей день у багатьох селах Полтавщини не заведено працювати, «щоб не пообривало пальців», а поївши жиляників спочивали.

У Карпатах коржі пекли не в понеділок, а в четвер, який і називався там «живний четвер». А в перший понеділок посту тут нерідко відмовлялися й від сніданку, а замість обіду варили кулешу із кукурудзяної муки із часником. Особливо стійко постилися пастухи, боячись оскоромитись, оскільки, за повір'ям, від цього «то би була шкода межи худобою, бере її вовк або ведмідь, б'є грім».

В деяких регіонах України, зокрема в ряді сіл Полтавщини, в перший день Великого посту побутував звичай — «полазника».

У піст нерідко готували квашу — особливий вид десерту. Для кваші запарювали три види борошна: житнє, пшеничне, гречане й додавали солоду. Схожа на кисіль маса, тепло накрита, встоювалася й починала бродити. Тут слід було не впустити момент і не дати кваші перекиснути. Варили її на малому вогні, щоб не збігла. Вона набувала кисло-солодкого смаку і була дуже смачною. На жаль, ця нехитра страва сьогодні зовсім зникла з ужитку. І оскільки її вважали ласощами, квашу заборонялося готувати на першому тижні Великого посту. На Полтавщині цей звичай пояснювали у досить оригінальний спосіб: «Не пар на перший тиждень кваші, бо корова загрузне на болоті на пащу».

Цікаво, що за часів Феодосія Печерського (1035— 1074) трапеза ченців Києво-Печерського монастиря упродовж 40 днів посту складалася із хліба та овочів раз на день. На переміну давали зернову кашу без олії та склянку вина (у середу і п'ятницю був напій із перцю, кмину, анісу).

У народі особливо набожні люди також «разкували» (тобто їли раз на день).

На Волині поширеною пісною стравою була «гурда»: відварене конопляне насіння, затовчене сухими ягодами чорниці.

В першу суботу Великого посту господині колись збиралися до церкви, приносили із собою хліб, коливо й мед і замовляли велику панахиду по рідних — небіжчиках. На Херсонщині це називалося «давати мисочку».

Перша неділя Великого посту називається «неділя збірна». В цей час в Україні вже починає танути сніг, а тому кажуть: «Неділя збір — тече вода з гір». Дівчата в цю неділю варили кашу з маком і на короткий час закопували її в землю — «щоб недоля пропала».

Відносно днів першого тижня Великого посту в народі побутують прикмети: «Який буде перший понеділок посту, такий буде понеділок по Великодню». Те ж саме стосується вівторка, середи тощо.

Четвертий тиждень Великого посту — «середохресний». В середу на цьому тижні — свято хреста. В цей день господині печуть «хрести» з маком і мажуть їх медом. Частину «хрестів» зберігають на час сівби.

На цьому тижні господині сіють мак, а також розсаду капусти й помідорів. Щодо розсади, то існує повір'я, що її конче треба сіяти в піст — «щоб морозу не боялася».

П'ятий тиждень Великого посту називається «Похвальний»; в суботу на цьому тижні — свято Похвали Пресвятої Богородиці. В цей день працювати вважається гріхом. Не гріх тільки сіяти розсаду.

Шоста субота — Вербна або Лазарева на честь воскресіння праведного Лазаря. Це свято дітей. Під час церковного обходу на вечірні діти носили вербу; у кого була найбільша гілка верби, той відчував себе щасливим.

У давнину в Україні побутував звичай ходити із церкви до церкви, несучи із собою посвячене гілля верби. В цих походах активну участь брали вихованці духовних шкіл «бурсаки». Цей звичай широко побутував на Київщині ще в першій половині XIX століття.

Відповідь від: 11 Березня 2013, 22:43:46

Так святкували наші предки. А у нас ці дні набули чисто християнського характеру відповідно - подаю інформацію про про Великий піст із видавничого відділу Української Православної Церкви Київського Патріархату:

Великий піст є найважливішим і найдавнішим з усіх багатоденних постів. Він нагадує нам про сорокаденний піст Спасителя у пустелі; він же вводить нас у Страсний тиждень, а потім – до радості свята свят – Світлого Христового Воскресіння.

Св. Великий піст – час молитви і покаяння, коли кожен з нас повинен виблагати у Господа відпущення своїх гріхів (говінням і сповіддю) і достойно причаститися св. Христових таїн, згідно з заповіддю Христовою (Див.: Ін 6, 53–56).

Ще у Старому Завіті Господь повелів синам Ізраїлевим щороку давати десятину (тобто десяту частину) з усього, що вони придбали, і, роблячи так, вони мали благословення в усіх ділах своїх.

Знаючи це, св. апостоли установили і для нашої користі десяту частину року, тобто час Великого посту (св. Чотиридесятницю), присвячувати Богові, щоб і ми благословлені були в усіх ділах наших, щорічно очищаючи себе від гріхів своїх, вчинених протягом цілого року.

Таким чином, Великий піст – св. Чотиридесятниця – є Богом визначена десятина кожного року (за приблизним підрахунком 36 днів, не рахуючи недільних днів), яку ми, залишаючи на цей час життєві розваги й усілякі веселощі, присвячуємо переважно служінню Богу – на спасіння своєї душі.

Великий піст має три підготовчі тижні.

Перший підготовчий тиждень до Великого посту називається Тижнем митаря і фарисея. На літургії у цю неділю читається притча з Євангелія про митаря і фарисея, з метою показати, що тільки слізна молитва і смирення, як у митаря, а не перелік своїх чеснот, як у фарисея, можуть здобути нам милосердя Боже. З цієї неділі до п'ятої неділі Великого посту за всенічною після читання Євангелія співається покаянна молитва: "Покаяння двері відкрий мені, Життєдавче..."

Другий підготовчий тиждень до Великого посту називається Тиждень про блудного сина. У зворушливій притчі про блудного сина, яку ми чуємо на літургії у Євангельському читанні, св. Церква навчає нас надіятися на милосердя Боже, якщо ми щиро покаємося у своїх гріхах. У цей тиждень, а також і в наступні два тижні на всенічній після полієлея співається псалом: "На ріках Вавилонських, там ми сиділи і плакали, коли згадували Сион наш..." Цей 136-й псалом оповідає про страждання євреїв у полоні Вавилонському і про тугу їхню за батьківщиною. Слова цього псалма навіюють нам думку про наш духовний полон гріховний і про те, що ми повинні прагнути до своєї духовної батьківщини, до Небесного Царства.

Багатьох бентежить останній стих псалма, де говориться: "Блаженний той, хто візьме і розіб'є дітей твоїх (вавилонських) об камінь!" Звичайно, ця думка у буквальному сенсі слова жорстока і зовсім неприйнятна для християнина, бо Сам Господь навчав любити і благословляти ворогів своїх: і поклонятися Богові в "дусі та істині". Саме ця думка стає чистою і величною у духовно-християнському значенні, бо це значить – блаженний той, хто має тверду рішучість розбивати об камінь віри погані думки і бажання тоді, коли вони ледь-ледь зародилися (тобто перебувають немов у стані немовляти), перш ніж вони виростуть у злі діла і звички.

Третій підготовчий тиждень до Великого посту називається М'ясопусним, або Сирним, а в народі він ще називається "Масницею", бо із скоромної їжі у цей тиждень дозволяється їсти тільки сир, молоко, масло і яйця. Сама неділя М'ясопусного тижня називається Неділею про Страшний Суд, бо на літургії читається Євангеліє про Страшний Суд і про останню відплату, чим св. Церква бажає спонукати грішників до покаяння. У піснеспівах Сирного тижня згадується гріхопадіння Адама та Єви, яке сталося внаслідок нестриманості, і складається похвала посту з його спасительними плодами.

Остання неділя перед Великим постом називається Сиропусною, бо нею закінчується споживання сиру, масла і яєць. На літургії читається Євангеліє (Див.: Мф. 6,14–21) про прощення образ ближнім, без чого ми не можемо одержати відпущення гріхів від Отця Небесного. Відповідно до цього Євангельського читання християни мають благочестивий звичай просити у цей день одне в одного прощення гріхів, свідомих і несвідомих, і робити усе, аби примиритися з ворогуючими. Тому цю неділю прийнято називати Прощеною неділею, після якої і настає Великий піст (св. Чотиридесятниця).

Великопосні богослужіння мають певні особливості: служба більш тривала, зменшується урочистість, а саме: піснеспівів буває мало, більше читаються псалми і молитви, які настроюють душу на покаяння. На кожній службі промовляється із доземними поклонами покаянна молитва Єфрема Сиріна: "Господи і Владико життя мого..." Вранці проводяться рання, часи з деякими вставними частинами і вечірня.

Увечері замість вечірні відправляється велике повечір'я.

У середу і п'ятницю звершується літургія Ранішосвячених Дарів.

По суботах Великого посту буває літургія Іоана Золотоустого, а в перші п'ять неділь – літургія Василія Великого, яка звершується й у Великий четвер та у Велику суботу Страсного тижня.

У Великому посту кожен тиждень присвячений згадці про яку-небудь особливу подію чи особу, яка закликала грішну душу до покаяння і надії на милосердя Боже.

Сьогодні католики у всьому світі відзначають Великдень.
Всім католикам зичимо затишних та теплих свят.

(http://img841.imageshack.us/img841/9973/hrvy2hzxb2eu4ac.gif) (http://www1.freeonlinephotoeditor.com/)
[smg id=4119 type=av]

Так рано?!
Тоді, вітаємо католиків! Радісного благословенного свята!

Сьогодні святого великомученика Дмитрія Солунського
http://www.youtube.com/watch?v=coJduDEUtgY

(http://druzi.org.ua/uploads/groups/717/photos/eacb3373ac9a5a71cc25.jpg)
Сьогодні 28 років з дня катастрофи на Чорнобильській АЕС.

Ось вам деякі факти:

• В результаті вибуху на 4 реакторі було викинуто в 400 разів більше радіоактивних речовин , ніж при бомбардуванні Хіросіми .
• У момент вибуху загинули двоє працівників станції. 31 людина загинула протягом перших трьох місяців після аварії. У наступні 15 років від опромінення за офіційними даними загинули 80 чоловік. За неофіційними - у десять разів більше. Більше 115 тис. осіб з 30 -кілометрової зони було евакуйовано.
• Для ліквідації наслідків були мобілізовані значні ресурси - понад 600 тис. осіб.
• Білорусь отримала 70 % радіаційного забруднення з Чорнобиля. У економічному розрахунку втрати Білорусії складають приблизно $ 235 мільярдів доларів США
• До цих пір виплачуються компенсації 7 мільйонам людей .
• Близько 97 % радіоактивного матеріалу 4 -го реактора знаходиться в напівзруйнованому донині саркофазі. Для того , щоб побудувати новий саркофаг , потрібно більше 2 мільярдів доларів.
• В результаті аварії з сільськогосподарського обороту було виведено близько 5 млн га земель , довкола АЕС створена 30 -кілометрова зона відчуження , знищені і поховані ( закопані важкою технікою ) сотні дрібних населених пунктів.
• Місто Прип'ять було побудоване в 1970 році. Після аварії було визнане непридатним для житла. Через два роки було зведене нове місто атомників - Славутич .
• З 1 січня 2011 року Міністерство надзвичайних ситуацій України відкрило туристам двері в Чорнобиль і Прип'ять . За версією журналу Forbes територія Чорнобильської АЕС названа найбільш екзотичним місцем для туризму на планеті.
• Саркофаг , зведений над четвертим енергоблоком, що вибухнув, поступово руйнується. Небезпека , в разі його обвалення , в основному визначається тим , як багато радіоактивних речовин знаходиться усередині нього. За офіційними даними , ця цифра досягає 95 % від тієї кількості , яка була на момент аварії. Якщо ця оцінка вірна , то руйнування укриття може привести до дуже великих викидів.
:(

(https://fbcdn-sphotos-e-a.akamaihd.net/hphotos-ak-frc3/t1.0-9/10294293_628204720596937_5055819218759927695_n.jpg)

http://www.youtube.com/watch?v=ltowgRW4ulA
Проповідь про сьогоднішнє свято.

18 червня - День Народження дитячої коляски.

8 июня 1889 года в балтиморское патентное бюро пришел Уильям Ричардсон с идеей, свершившей очередную революцию в истории колясок. Он придумал реверсивную модель коляски, в которой ребенок мог сидеть как лицом к возившему коляску, так и спиной к нему.
Кроме того, Уильям включил в свою модель оси, что добавило коляске маневренности. Вплоть до того времени оси и колеса были цельнолитые, что не позволяло им поворачиваться по отдельности. Колеса в коляске Ричардсона могли вращаться на 360 градусов совершенно независимо друг от друга.
С тех пор детская коляска прошла целую эволюцию, превратившись из громоздкого сооружения, против которого выступали тогдашние педиатры, в удобное средство передвижения.

Сьогодні – День святого Юди Тадея, покровителя у складних ситуаціях

Приховано: Показати

Господи Ісусе Христе Сину Божий, Ти Сам зійшов на Хрест і
нам освятив наш життєвий шлях Своїм Чесним і Животворчим Хрестом.

Господи Боже наш, допоможи нам, виснаженим сум'яттям
сучасності, відкрити ту мудрість, яка дарована нам через Хрест Твій Святий.

,
терпіння чи випробування – цього ніхто з нас не взнає, допоки не піде своєю
хресною дорогою. Бог дає нам цей дар, дар хреста, який нам під силу взяти та
нести, бо є слово Господнє, яке вчить, що понад силу Бог не дає!( 1Кор.10:13)

Пам’ятаймо Святі слова Спасителя нашого: хто хоче
врятувати своє життя – той його погубить, а хто покладе своє життя ради
Христа,той його віднайде.(Мф.16:25)

Іноді Бог навчає нас зайняти відважну позицію, щоб ми
перемогли самих себе, свої побоювання і страх. Це час благодаті Божої, яка може
змінити наше життя, наш спосіб споглядання на дійсність.

Витривалість є формою християнської мужності.
Розчарування – найнебезпечніший ворог мужності. Потрібно багато самозречень та
відваги, щоб пройти крізь життя – довгі дні, місяці і роки – залишаючись вірним
Євангелію,

Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою
кладе за друзів своїх…(Іоана 15:13)

Хрест –
це символ перемоги і символ страждань. Не може бути перемоги без страждань, не
може бути визволення без жертви. Саме це нам довів Господь Своєю Жертвою на
Хресті і став прикладом для наших славних православних козаків і для нас в теперішню годину.Хрест – це завжди випробування, це завжди тяжкість і незручність. Алекожен, хто його взяв і несе – неодмінно прийде до Життя Вічного, до життя
справжнього, до життя з Богом. У цьому логіка нашого християнського буття – у
нелогічності – умерти щоб жити, і жити щоб вмерти!
Віталій Богдан
(http://www.pravoslavia.volyn.ua/image.php?newsid=1699)

Вітаю всіх хто в ці дні святкує Народження Христа.

http://www.youtube.com/watch?v=f86vd8vj-HI

Хто має друзів чи родичів закордоном (католиків чи протестантів) не чекайте до завтра - вітайте зараз.
У нас чогось більше святкують "день народження Христа", а у них більш "ніч народження", тому саме 24-го свято ;)
Ну так мені виглядає...

Христос народився!
http://www.playcast.ru/view/7032988/71a579a074fe24c856740280b4a94a4da1b3f2a3pl

http://www.youtube.com/watch?v=STWa9nfPcHk Христос ся рождає!

з великим святом - Пурімом!

(https://encrypted-tbn1.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcRUfVVb1Y395KrwmqOGjcNcsB2xLqYwVepbEwSTJ0DWe1a5_iJw)

ВСІХ ВІТАЮ З РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ ! :good

Цитата: ББА від 25 Грудня 2020, 03:35:17

ВСІХ ВІТАЮ З РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ ! :good

(https://scontent.fhel5-1.fna.fbcdn.net/v/t1.0-9/133007048_2760947770788670_8628113792623195991_n.jpg?_nc_cat=111&ccb=2&_nc_sid=730e14&_nc_ohc=AEKe4h0abdkAX9KaAi1&_nc_ht=scontent.fhel5-1.fna&oh=d074422d9dc70b0122a0ed69a169d7cb&oe=600C6DC7)

Сралін ваащє вазраділ рюцкє пирвицлавну цєркавь з попами кагебістами ва главє :o

Вільний форум міста Калушa

Різне => Віра, релігія, філософія, світогляд => Тема розпочата: Сонечко+ від 24 Травня 2010, 20:19:05