На прабатьківщині Енді Воргола
(http://www.day.kiev.ua/img/297720/95-20-1.jpg)
ЕНДІ ВОРГОЛ. «ЛІЗ ТЕЙЛОР»
Українці не дуже знають і, певно, не дуже цінують Енді Воргола (1928—1987). Звісно, про цю знаменитість можна знайти інформацію в україномовних джерелах (до речі, і в архіві газети «День»). Є навіть пісня гурту «Плач Єремії», написана на слова Петра Мідянки. Починається вона словами «Андрій Воргола русин чи хохол...». Справді, з етнічною ідентифікацією американського короля поп-арту не так все просто. Як і з написанням його прізвища. У різних роботах його часто пишуть по-різному — Воргол, Уорхол, Варгола, Верхола тощо. Хоча вважається, ніби правильне написання — Вархола.
Таке прізвище досить поширене на Лемківщині, яка в ХХ ст. була порізана кордонами різних держав, а її жителі, в силу різних обставин (економічних, політичних), змушені були покидати свою землю. Загалом лемки вважаються етнічною групою українців. Хоча далеко не всі погоджуються з цією думкою. Зокрема, є намагання ідентифікувати лемків і близьких до них представників етнічних груп як окремий русинський народ. Не будемо зараз розглядати проблему русинства, оскільки вона потребує більш широкої та кваліфікованої розмови. Зазначу лише, що русинство зараз не без підтримки ззовні стало політичним рухом, представники якого намагаються створити політичні інституції. І ось одна із них, так званий «Сойм подкарпатських русинов», навіть почала видавати легітимації (своєрідні паспорти). І знаєте, хто отримав легітимацію №1? Енді Воргол! Посмертно, щоправда.
За Воргола ще «борються» словаки. Принаймні часто видають його за свого. Думка про словацьке походження Воргола є досить поширеною. Адже предки цього скандального діяча сучасної культури походили з території, яка зараз належить Словаччині. Щоправда, є тут одна проблемка. Словаки за віровизнанням у більшості випадків римо-католики. А батьки Воргола та й сам він належали до греко-католиків. Саме конфесійна приналежність на українсько-словацькому пограниччі визначала етнічну ідентичність. Лемки-українці в релігії дотримувалися східного обряду. Десь у кінці ХVII — на початку ХVІІІ століть серед них утвердився греко-католицизм. Проте на початку ХХ ст. почалося відродження православ’я. І зараз значна частина лемків є православними. Отож, є сенс говорити про українське походження короля поп-арту, на прабатьківщині якого й сьогодні домінують православні храми, а він сам систематично відвідував греко-католицьку церкву.
Правда, Воргол народився далеко за межами України, в місті Пітсбурзі (штат Пенсильванія, США). Його батьки були емігрантами в першому поколінні й походили із лемківського села Миково, що неподалік містечка Міжлабірці. Безземелля й злидні погнали їх за океан, зрештою, як і багатьох інших лемків. На жаль, і в минулому, й сьогодні звична для нас ситуація. Отож, нашого цвіту по всьому світу. І цей цвіт часто виявляє себе краще на чужому ѓрунті, ніж на своєму.
Сім’я Ворголів належала до соціальних низів. Тим не менше, Андрію (Енді) вдалося «вибитися в люди». Він закінчив Інститут технології Карнегі в Пітсбурзі, де вивчав промисловий дизайн. У 1949 р. переїхав у Нью-Йорк і там зробив успішну кар’єру як ілюстратор і рекламіст. У 60-х роках Воргол створив серію полотен, на яких, часто в крикливих тонах, зобразив своєрідні «ікони» тодішньої Америки — консерви фірми Кембелз, пляшки Кока-Коли, портрети відомих діячів поп-культури, політики тощо. Ці твори викликали значний резонанс, а Ворголу вдалося витворити особливу субкультуру (поп-арт). Він створив культурне об’єднання «Фабрику», знімав фільми, писав книги, формував рок-групи.
Мистецький спадок Воргола сприймався і сприймається неоднозначно. Можна зустріти різні думки щодо нього. Зокрема, ніби Ворголівські творіння — це обман. І справді, вони створюють уявлення якоїсь несерйозної гри, навіть насмішки. Можливо, цей українець-лемко, не сприймаючи американську культуру, вирішив посміятися над нею. Але потім цей сміх став культовим.
(http://www.day.kiev.ua/img/297720/95-20-2.jpg)
До речі, є свідчення, що Воргол, живучи в Нью-Йорку, майже кожен день (!) відвідував греко-католицьку церкву. Невже хотів замолити свої гріхи, скандальність? Тож який Воргол справжній? Той, який шокує американську публіку своєю екстравагантністю, украй неприйнятною поведінкою, чи той, який молиться в храмі? Той, який перекреслює традицію, чи той, який хотів повернутися до традиції? Для мене (та й хіба лише для мене) це загадка.
Мені здавалося, якщо побуваю на прабатьківщині Андрія Ворхоли, то щось мені відкриється. Тому хотів поїхати в Міжлабірці (офіційна назва на картах — Мєдзілаборце). Знав, що тут є центр сучасної культури, де знаходиться музей Воргола. Знав також, що в цьому містечку значна частина населення є українською. Поглянувши на карту і знайшовши Міжлабірці, мій погляд мимоволі зупинився на інших цікавих географічних об’єктах. Зовсім поруч біля Міжлабірців (правда, вже на польській стороні) Санок. Не знаю, чи багато щось говорить українцям назва цього лемківського містечка. Саме тут народився єпископ Григорій Саноцький, котрий ще в ХV ст. заснував перший на українських землях ренесансний осередок. З цього ж містечка походив Михайло Василевич, який переписав знамените Пересопницьке Євангеліє. Тут же поряд Кросно, звідки один із найкращих українських латиномовних поетів Павло Русин. Також із цих країв Богдан-Ігор Антонич. Словом, непогана компанія підібралася Енді Ворголу, точніше — його предкам. Можливо, в цій землі схований «ген талановитості», який рано чи пізно дає про себе знати — хай навіть за океаном.
Хотілося відчути дух цієї землі. Звісно, розраховувати на туристичні агентства, які тебе відправлять у Міжлабірці, не доводилося. Не туристичний це об’єкт, хоча й є там музей Воргола. Правда, тішило те, що Міжлабірці неподалік від нашого Ужгорода — якихось сто з невеличким гаком кілометрів, тобто дві години їзди автомобілем. Однак в Ужгороді мене «порадували». Виявляється: навіть маючи шенгенську візу, немає впевненості, що ти перетнеш словацький кордон. Уже більше місяця словацькі прикордонники фактично не пропускають громадян України, за винятком переважно тих, хто має словацьку шенгенську візу, яку виробити вкрай складно. Про це пишуть закарпатські газети, говорить телебачення — і що з того. До речі, така ситуація якраз є демонстрацією того, як з нами рахуються. Невеличка Словаччина, яка в багатьох відношеннях поступається Україні, може просто так позбиткуватися над нами. А ми нічого не можемо вдіяти.
Довелося їхати через Угорщину, роблячи гак у сто кілометрів. Треба віддати належне угорцям: вони значно полегшили перетин кордону для громадян України, передусім — для своїх «одноплемінників». Жителям п’ятидесятикілометрової прикордонної зони з Угорщиною легко отримати угорську візу. Так само, як і тим українцям, які мають паспорт етнічного угорця (а таких на Закарпатті дуже багато!). На угорському кордоні мінімальні черги і немає особливих затримок. Без будь-якого блату можна легко перетнути кордон за годину-півтори.
Зі здивуванням я дізнався, що чимало закарпатців їздять в Угорщину... відпочивати. Там, виявляється, чудова й відносно недорога кухня, гарні міста, словом, є на що подивитися. У Будапешті прекрасний аквапарк. Чогось подібного на Закарпатті немає. Були проекти створити аквапарк в Ужгороді. Але обласна влада не порозумілася з міською.
Проте не будемо про Угорщину, яку я бачив лише краєм ока. Разом із колегою ми відразу поїхали в напрямку Словаччини. Між країнами Євросоюзу немає кордонів з митницями. І тому без проблем опинилися в потрібній нам країні.
Відразу кинулося в очі, що між прикордонними селами нашого Закарпаття й Словаччини великої різниці немає. Також не порадували дороги в наших сусідів. Тут вони місцями навіть гірші, ніж у закарпатців. Ще один момент кинувся в очі: у селах багато циган. Це, так би мовити, місцевий колорит.
Нам довелося проїхати не один десяток кілометрів, поки відшукали більш-менш пристойну харчевню. Сталося це в містечку Михайлівцях, де знайшли «Словацький ресторан». Проте виявилося, що, власне, словацьких національних страв обмаль. Нам запропонували аж... одну.
У Михайлівцях повсюди чути словацьку мову. Хоча містечко лежить на українській етнічній території. А в його центрі красується величний храм, побудований у східному, візантійському стилі.
Від Михайлівців до Міжлабірців рукою подати — трохи більше шістдесяти кілометрів. Тут типова гориста місцевість, як і в нашій Закарпатській області. І чим далі в гори, тим більше зустрічається елементів українськості. Це й православні церкви в селах, і назви сіл, які почасти навіть дублюються українською, зрештою, навіть рекламні щити українською мовою на дорогах. Також, як не дивно, гірські села виглядають ошатніше, естетичніше, ніж села на південному сході Словаччини.
Нарешті Міжлабірці. Чисте й гарне містечко, що в основному розташувалося вздовж дороги. У центрі відразу впадає в око розмальована споруда центру сучасного мистецтва. На ньом(http://у кольорові портрети Воргола, а також автобусна зупинка у вигляді консерви томатного супу фірми Кембелз. Це, певно, щоб відчувався Ворголівський дух. [img]http://www.day.kiev.ua/img/297720/95-20-3.jpg)
ТАК ВИГЛЯДАЄ МУЗЕЙ ЕНДІ ВОРХОЛА ЗБЛИЗЬКА
Коли ми поставили авто біля цієї споруди, то побачили, що в ній, окрім музею, є ще й дешевий магазин промислових товарів. І біля нього крутилася купка зовсім юних циган. Проте вони відрізнялися від своїх одноплемінників у інших селах та містечках Словаччини. У них було «неправильно», «хаотично» розмальоване волосся. Невже вплинув Воргол?
Коли ж ми підійшли до дверей музею, то наштовхнулися на зачинені двері. Хоча, судячи з графіку роботи, який висів на цих же самих дверях, музей мав працювати. Ми почали тиснути кнопку дзвінка і нарешті до нас вийшла дівчина, яка чергувала. Вона сказала, що сьогодні понеділок (а це справді було так!) і музей не працює. Отож, виявляється, понеділок не лише в нас важкий день.
І хоча я та мій колега пояснювали, що ми приїхали здалека, подолали не одну сотню кілометрів, щоб «подивитися на Воргола», однак це жодним чином не вплинуло. Навіть одним оком нам не дали глянути на музей, хоча ми ладні були заплатити, скільки нам скажуть. Отака гостинність! Чи — порядок?
Проте, незважаючи на понеділкову «важкість», поряд із музеєм працювали і пансіонат, іменований «Енді», і ресторан з такою ж назвою. Чесно кажучи, ресторан не особливо вразив. Кілька репродукцій Ворголівських картин на стінах, його портрет. Ось і все.
А ще між музеєм і пансіонатом — пам’ятник королю поп-арту. У Ворголівському стилі! Бідний Енді стоїть посеред фонтану, де немає води, і тримає діряву парасольку над головою.
(http://zakarpattya.net.ua/images/druzi.jpg)
Тут же, за кілька кроків від пам’ятника, стоїть православний хрест. Отаке поєднання модерного й традиційного. Та це ще не все. Коли виходиш з музею Воргола, відразу кидається в очі величний православний храм, що знаходиться на горі і височіє над усім містечком. Нам захотілося піднятися до нього. При вході в храм напис старослов’янською мовою, зображення святих Кирила й Мефодія. Взагалі культ слов’янських просвітителів у цих краях дуже сильний. Можливо, це відгомін давньої кирило-мефодіївської традиції — адже землі Закарпаття колись знаходилися в сфері впливу Великоморавського князівства, де діяли Кирило та Мефодій. Церква, як і музей, виявилися зачиненими. Правда, біля храму ходила старша жінка. Ми розговорилися з нею. Вона повідала, що раніше жила в Пряшеві (одному з найбільших міст східної Словаччини). Охрещена була як римо-католичка. Але приїхавши в ці місця, прийняла православ’я.
Трохи дивно виглядала ця оповідь. А можливо, подумалося мені, в цих краях східнохристиянська традиція є дуже потужною. І вона десь на генетичному рівні виявилася в американця Енді Воргола. Дехто навіть шукає спільні моменти між картинами цього художника та православними іконами. «Щось, певно, в цьому є», — сказав я собі, кинувши погляд з тераси храму на музей Енді Воргола, який ідеально проглядався з цього місця.
Мені подумалося: справжній Воргол — це маска, яка водночас «приросла» до обличчя, зрослася з господарем, маска людини, що публічно знущалася з традиційних цінностей, демонстративно ігнорувала їх, але в глибині душі залишалася віруючим традиціоналістом. У цій подвійності і суть Енді Воргола — Андрія Вархоли.
Хтозна, можливо зі свого Микова, батьки Енді, Андрій та Юлія-Юстина, приїздили в цей храм, і, виходячи з нього, споглядали пляц унизу. Чи думали вони, що колись тут стоятиме пам’ятник їхньому сину і буде його музей? А ще — що іменем Енді Воргола називатиметься центральна вулиця в Міжлабірцях? До речі, на цій вулиці ми зустріли рекламний щит, де було написано: «По-українськи сміло». Така собі політична реклама. Бо в Словаччині зараз ведеться передвиборча агітація.
Хоча, чесно кажучи, я не відчув, що в Міжлабірцях можна сміло по-українськи говорити. Містечко вже словакізоване. Повсюдно панує словацька мова. Хоча в навколишніх селах вона, ймовірно, продовжує животіти. Інше питання — як це довго буде тривати. Схоже, не за горами той час, коли в цьому краї нащадки українців від словаків різнитимуться хіба що конфесійною приналежністю. ...Як і Енді Воргол різнився від більшості американців.
Від Міжлабірців до українського кордону майже стільки, скільки до Михайлівців. Однак на кордоні довелося простояти більше, ніж ми їхали. Словацькі прикордонники зі своєї держави випускають українців з великим скрипом. Тут є дві черги — для громадян країн Євросоюзу (черга привілейована, де пропускають відносно швидко), і черга для інших, власне, переважно для українців, яких довго оглядають. Саме на такому кордоні відчуваєш і свою приниженість, й образу за країну, в якій живеш. А ще починаєш розуміти, чого вартують проголошувані Євросоюзом ліберальні цінності. Вони ніби і є, але не для нас.
Та Бог з ним, тим Євросоюзом. Нам би зі своїми проблемами розібратися! От якби зробити так, щоб наші громадяни не шукали щастя-долі за кордоном й могли нормально жити та працювати в Україні, а ще — щоб наші самородки-ворголи могли повноцінно себе реалізовувати на своїй землі, а не десь далеко за океаном. Проте це щось зі сфери фантастики. На жаль!