Комп’ютерна гра це перш за все гра, а отже, більшою чи меншою мірою імітація дійсності, або послідовність певних дій, свобода яких обмежена правилами, і виконання цих дій призводить до виникнення азарту. Комп’ютер дає змогу поєднати ці дві особливості у єдину, дуже спокусливу і небезпечну систему. Сучасні комп’ютери можуть створювати дивовижної краси „картинку” – фантастичні світи, минуле, майбутнє чи сучасний світ, все це можна побачити на екранах моніторів, так звані 3D action від першого лиця, дають змогу бачити заекранний світ, ніби власними очами і… вбивати власними руками. Невід’ємна, я б навіть сказав головна особливість майже усіх без виключення комп’ютерних ігор це насильство і вбивства. Покажіть мені хоча б одну сучасну гру де не доводилось би вбивати, бити, знищувати, грабувати. І навіть якщо вбивати доводиться „поганих” чи монстрів-загарбників, або бити тих що б’ють, знищувати тих що знищують і грабувати тих що грабують. Це все одно гріх. Гріх що людина скоює у своєму серці. Багато хто захищаючи комп’ютерні ігри говорить: „Це лише гра” чи „Краще нехай людина викидає свою агресію на комп’ютерних ворогів, а не на оточуючих людей” або взагалі щось на зразок „Що краще, коли я вб’ю когось у грі чи насправді?” По перше, скоюючи зло ніби-то „не насправді” людина все одно його скоює. Пам’ятаєте такі слова Ісуса Христа „Кожен хто погляне на жінку із хотінням вже перелюбствував із нею у серці своїм” Чи не можна сказати цього і про бажання когось вбити? Тим паче, що це вбивство імітується із усією старанністю і чим далі тим краще. Коли ти постійно бачиш сцени убивства на екрані то поступово на підсвідомому рівні починаєш зневажати життя, вбивство із жахливої трагедії перетворюється на звичайну собі подію, нічого особливого, „людей і так забагато розвелося” ось яка реакція може послідувати від 12 річного підлітка на новину про чиюсь насильницьку смерть. Таким чином розвивається жахливе твердосердя, а із повагою до життя людини поступово зникає і любов життя взагалі. Дійсно, закоренілий геймер (людина що майже увесь вільний час грає у комп’ютерні ігри) являє собою жалюгідне видовище – червоні від недосипання очі, неосмислений погляд, сутула, від постійного сидіння, спина. І це ще добре якщо у нього є вдома ПК і він не перетворюється у такого собі комп’ютерного наркомана що його тягне до комп’ютерного клубу наче муху на згущівку, і кожна зайва (а часто і дуже навіть не зайва) копійчина спускається там же. Таку людинку все постійно дратує, вона втікає від цього світу знаходячи притулок у комп’ютерному як у своєму храмі де правлять жорстокість, азарт та гординя. Коли ж хтось каже про те що накопичену агресію слід викидати і краще це робити за комп’ютером, то таким людям хочеться поставити запитання „А чи слід взагалі цій агресії накопичуватись?” Молитва, щире покаяння у своїх гріхах перед Богом, а не знищення потвор у DOOM 3 чи наїзд на пішоходів у GTA погасять агресію, заспокоюють серце. Накопичення агресії відбувається від гордості, невизнання власних помилок, чи навпаки дуже болісного на них реагування. Людина забуває про справжні ліки: молитву, сповідь, причастя, визнання своєї не безгрішності. Попроси у Господа щоб він укріпив твій дух і допоміг у скрутну годину. Більшість замість цього вмикають гру де побільше крові і починають знищувати та вбивати люто зиркаючи по монітору очима, важко дихаючи та сиплють прокльонами на весь оточуючий світ. Потім геть виснажені духовно, та тілесно вони піднімаються із-за комп’ютера, повторюють ті самі помилки, а потім знову сідають „випустити пар”. Замкнене коло? Для багатьох нажаль так, і добре ще коли це робить людина років 30-ти, із більш-менш сталим світосприйняттям. Особливо небезпечно це для дітей шкільного віку, а саме вони і складають більшість багатомільйонної армії „геймерів”. Коли у дитини якісь проблеми з батьками, школою, ровесниками вона часто знаходить своє „спасіння” у КІ, з головою занурюється у вигаданий світ. Він спокушає своєю красою, можливістю робити те чого з тих чи інших причин не можна робити у житті А коли повертається до справжнього світу він здається ще більш несправедливим, жорстоким і т.д. Це породжує комплекс неповноцінності себе як людини, ту ж саму зневагу до людей та світу в цілому.
„Віртуальна реальність” – головна небезпека КІ
„Віртуальна реальність”. Це словосполучення давно викликає майже забобонний трепет серед людей, не знайомих з високими технологіями. Серед „адептів” HI TECH так і не існує єдиної думки у цьому питанні. Одні говорять що ВР – це Інтернет, інші – що це КІ, треті взагалі вважають за віртуальну реальність будь яку картинку на екрані монітора. Насправді ж суть набагато очевидніша, достатньо лише замінити кострубате слово „віртуальна” на більш зрозуміле „альтернативна” реальність. Нова реальність. Створена людьми. І тому вона наче дзеркало відображає усі тонкощі душі творця – програміста, що зображає з себе Бога і деміурга. Він наповнює свій створений світ усіма прихованими надіями, сподіваннями, мріями так само як і пороками та звичайним нерозумінням світу. Будь-яка ВР твориться по шаблону, і шаблон цей – реальний створений Богом і викривлений Адамовим гріхопадінням світ. Людина не здатна пізнати світ у всій його досконалості, а отже і намагання створити щось ідеальне з неідеального приречені. Такий принцип незламний для кожної нової гри, як найкращої форми ВР. Цей первинний закон творення нового світу людиною діє завжди з більшим чи меншим вливанням суб’єктивізму творця (програміста, дизайнера, сценариста) або обмеженнями, що їх вносять рамки певних жанрів. Головна мета яку намагається втілити майже кожен новоявлений деміург зараз співпадає з бажанням людства – це прагнення до свободи у житті, абсолютної свободи вчинків. І якщо років 10 тому у часи „Діггерів” та тетрісу мало хто прагнув моральної свободи у „заекранні” і навіть нещодавно в ігровій індустрії існував певний набір жанрів (напр. „стрілялка”, аркада, автоперегони, симулятори, ролеві ігри) кожен з яких диктував свої закони для „творця”, то тепер усі жанри переплелись, трансформувались і змінились до невпізнання. Та майже всі ці напрямки об’єднує одна особливість – наявність елементів ролевої гри чи, говорячи мовою гравців, РПГ (від англ. Role Playing Game). Гадаю, на цьому слід зупинитись більш детально.
Якщо не вдаватися до надто складних пояснень та історії, дуже цікавої до речі історії, жанру, то РПГ – це такий жанр КІ, у якому гравець отримує максимальний рівень свободи дії. Більшість гравців вважають саме „ролевухи” найдосконалішим і найвражаючими із усієї плеяди напрямків КІ. Особливість РПГ полягає у тому що геймер ніби „перевтілюється” у свого персонажа, бере під контроль своє alter ego і, керуючи ним у світі дуже деталізованому і наближеному до реального, просувається до своєї мети. Яку мету він при цьому переслідує, та які вчинки задля неї скоює, залежить часто саме від гравця, а не творця гри. Цим ролеві ігри і відрізняються від ігор інших жанрів, де жорсткі правила накладають обмеження на поведінку гравця. У справжній РПГ не так і багато обмежень. Для досконалої імітації свободи дії було створено безліч заходів, як то: нелінійні діалоги, величезний ігровий світ, безліч предметів, персонажів, завдань, які гравець виконує щоб просуватися по сюжету і т.д.
До чого ж усе це і у чому тут прихована небезпека? Нехай Бог простить мені, коли я помиляюсь, та на мою думку мрія про ідеальну ролеву гру без обмежень правилами продиктована одвічною мрією гріховного людства жити у світі, де можна грішити і не боятися покарання, чинити зло і не боятися пекла і Суду Божого. Це рай для грішного, падшого розуму, якому простіше „розчинитись” у вигаданому світі, аніж звільнитись від пагубної гордині, вчинити моральний подвиг – покаятись, спасти свою душу. От і намагаються розробники комп’ютерних ігор створити синкретичний жанр, у якому повна свобода вибору та вчинків РПГ буде поєднана з тими можливостями, що існують у інших жанрах. Створити дійсно новий світ. Ідеально адаптований для відірваної від Бога сутності людини. Комп’ютер тут є лише інструментом, який зараз ідеально підходить для втілення цієї пекельної утопії. Скільки, о скільки видатних мрійників, талановитих митців, геніїв свого часу покладали всі свої сили на створення такого світу, на будівництво нової реальності у яку можна втекти, у якій можна сховатись від такого, на їх думку, жорстокого, несправедливого світу. І багатьом вдавалося створити дійсно геніальні, вражаючі світи (Fallout12, Ultima 1-10, Might & Magic, Elder Scrolls 1-3, Arcanum та ін.). Проте якими б не були прекрасними ці віртуальні реальності, всі вони ведуть до одного єдиного – духовного занепаду і смутку. Справді нещасні ці люди – творці всіх цих шедеврів, справжні генії, вони самі того не знаючи, перетворилися на виконавців волі лукавого. Але ніхто майже ніколи не забороняє гравцю робити в грі добрі вчинки, не чинити зла. Проте саме для цього багато людей і грають, якщо люди не роблять добра у реальності справжній, то навіщо ж їм робити її у реальності віртуальній, де чинити зло так приємно, відчуваючи себе безкарним, майже Богом, де не доведеться відповідати за гріхи, де можна безкарно вбивати невинних і навіть, якщо ти достатньо „крутий” персонаж і всіх, хто буде чинити тобі перешкоди на цьому шляху (існує навіть слово, яким називають гравця-м”ясника, на рос. мові – „манчкин”), не боятися Бога, бо в грі його ніби-то немає, там єдиний Бог – гравець. Та совість говорить інше, вона говорить, що все це наносить відбиток на душу, що Бог є у всьому і що за все доведеться відповідати перед Господом. На жаль, майже ніхто до неї не прислуховується.
Сірий Олександр
Теґи:психологія