І тут вже не все так чітко і ясно.
А їм, тим щасливим людям не пофіг, що поки вони решают текущие дела, заробляють на хліб насущний для дітей своїх, їхнім діткам промивають мозги в садочках і школах, що з них роблять рабів Системи, які поповнять тупорилу більшість новими віруючими, націоналістами, комуністами? Які виростуть, візьмуть естафету і будуть крутити колесо Системи, бігти за морквиною.
Ні, їм не пофіг. Але їхній світогляд дає можливість розуміти сутність речей і закони буття, і такими які вони є, а не такими, якими їх хотіли би бачити стурбовані соціальною справедливістю гомосамієнси. І тому розуміють дуже просту річ: Якщо комусь вдалося в певних умовах дійти своєї мети, то це ... прецедент. В той самий час усвідомлюючи, що немає ніяких гарантій і 100%-них способів для реалізації. Ніщо не краще за інше. Блін, це стан свідомості. При тому, що ззовні вони нічим не відрізняються від "рабів" та "гвинтиків", а часто виглядають, як взірцеві учасники системи, світ, в якому вони живуть абсолютно інакший.
Треба визнати, що бажання "щастя для всіх даром і нехай ніхто не піде ображений" має місце, але це лиш бажання.
У нас, я бачу тепер модно постити цитати-простирадла без підкатів ))) я теж так зроблю. Для тих, хто не читав:
На околиці одного міста у мене зламалася машина. Мені довелося затриматися на три дні, поки її ремонтували, і я зняв номер у готелі.
Посильний сказав, що в готелі є ресторан . Спустившись туди, я побачив, що частина столиків винесена на свіже повітря під красиві цегляні арки сучасної архітектури на розі вулиці. Було досить прохолодно, і деякі столики стояли вільними. Однак я вважав за краще залишитися в задушливому приміщенні, так як крізь розкриті вхідні двері помітив хлопчаків — чистильників взуття. Вони сиділи на бордюрі перед рестораном, і я був впевнений, що варто мені вийти і зайняти один з наріжних столиків, як вони тут же почнуть приставати зі своїми щітками. Я сидів біля вікна і прекрасно бачив хлопчаків. Підійшли двоє молодих людей і сіли за один зі столиків. Хлопчаки тут же оточили їх, пропонуючи почистити взуття. Ті відмовилися і, на мій подив, хлопчаки не стали наполягати і мовчки сіли назад на бордюр. Трохи згодом встали і пішли троє чоловіків у ділових костюмах. Хлопчаки підбігли до їхнього столика і почали жадібно доїдати недоїдки. Кілька секунд — і тарілки були чистими. Те ж повторилося з недоїдками на інших столиках.
Я помітив, що діти були дуже акуратні. Якщо вони проливали воду, то промокали її своїми ганчірками для чищення взуття. Я також зазначив тотальність поглинання ними недоїдків, — вони з'їдали все начисто, навіть кубики льоду, що залишилися в склянках, скибочки лимона з чаю і шкірку від фруктів.
За час, поки я жив у готелі, я виявив, що між дітьми і господарем ресторану існує щось на зразок угоди. Дітям було дозволено тинятися біля закладу, підзаробляти чищенням взуття відвідувачів, а також доїдати залишки їжі на столиках, але за умови, що вони нікого не розсердять і нічого не розіб'ють. Всього їх було одинадцять у віці від п'яти до дванадцяти років. Однак самий старший тримався трохи окремо від інших. А ті, у свою чергу, всіляко цькували його і виспівували дразнилку про те, що він занадто старий для їх компанії і що у нього у відомому місці вже росте волосся.
Протягом трьох днів я спостерігав, як вони, немов стерв'ятники, накидаються на самі непривабливі недоїдки, і врешті-решт щиро засмутився. Покидав я місто з важким почуттям гіркоти з приводу того, що у цих дітей немає ніякої надії — їх світ вже знівечений щоденною боротьбою за шматок хліба.
— Ти їх жалієш? - Здивовано вигукнув керівник .
— Зрозуміло.
— Чому?
— Тому що мені небайдужа доля моїх ближніх. Ці хлопчики — зовсім ще діти, а їх світ так потворний і мілкий.
— Чекай, чекай! З чого це ти взяв, що їхній світ потворний і мілкий? — Запитав керівник, перекривляючи мене, — Чи ти вважаєш, що твій — краще?
Я відповів, що саме так і вважаю. Він поцікавився, на підставі чого. Тоді я сказав, що в порівнянні з світом цих дітей мій — нескінченно різноманітніше і багатше подіями і можливостями для особистого задоволення і вдосконалення. Сміх керівника був щирим і доброзичливим. Він сказав, що я необережний у судженнях, так як нічого не знаю і не можу знати про багатство і можливості світу цих дітей.
Я вирішив, що керівник просто упирається. Я дійсно думав, що він став на протилежну точку зору тільки потім, щоб мене позлити, і абсолютно щиро вважав, що у цих дітей немає ні найменших шансів на інтелектуальний розвиток. Ще якийсь час я відстоював свою точку зору, а потім керівник різко запитав:
— Хіба ж не ти говорив мені якось, що стати людиною знання — вища з усіх досягнень, доступних людському суті?
Я дійсно говорив це, і повторив знову, що стати людиною знання — найвища інтелектуальне досягнення.
— Ти гадаєш, що твій дуже багатий світ здатний тобі в цьому хоч чим-небудь допомогти? — Запитав керівник з деяким сарказмом.
Я не відповів, і тоді він сформулював те ж питання іншими словами — прийом, яким я завжди користувався сам, коли думав, що він не розуміє.
— Інакше кажучи, — продовжував він, широко посміхаючись і, мабуть, розуміючи, що я вловив натяк, — допоможуть тобі твоя свобода і твої можливості стати людиною знання?
— Ні! — Твердо відповів я.
— Тоді з якого дива ти шкодуєш цих хлопців? — Запитав він серйозно. — Будь-який з них може стати людиною знання. Всі відомі мені люди знання були такими ж дітьми і так само поїдали недоїдки і вилизували тарілки.
Я відчув незручність. Моя жалість до цих дітей була обумовлена зовсім не тим, що їм нічого їсти, а тим, що, на мою думку, вони були приречені своїм світом на розумову неповноцінність. І тут керівник заявляє, що кожному з них доступно те, що я вважаю найвищим з усіх можливих людських досягнень, - будь-який з них може стати людиною знання. Керівник підчепив мене дуже точно
Автор
Тема: Про віру (Прочитано 582504 раз)